За наявності зовнішнього ворога у вигляді імперіалістичної путінської Росії визначальним у надзвичайно багатої ресурсами України є внутрішній ворог – самі українці, через розмитість усвідомлення української ідентичності як українського національного духу та через недосформованість української нації, що є проявом однієї і тієї ж сутності, якою є панування матеріалізму над духом у психіці більшості етнічних українців.

На старті української незалежності переважна більшість вихованої колонізатором управлінської української інтелігенції була духовно байдужою до українських національних смислів, але глибоко зацікавлена осягнути народне багатство. Найкращим інструментом для збагачення було захоплення влади в ніби незалежній Україні через завжди ефективну політику «розділяй і володарюй». Запрограмована проросійською комуністичною ідеологією та травмована і пригнічена комуністичним терором проти українського націоналізму та підсвідомим страхом невиживання, за винятком незначного числа дисидентів, ніби українська творча інтелігенція, маючи уже готового «совкового» споживача її продукту, добре пристосувалася до наявного статус-кво та зовсім не кликала етнічних україців вперед до української України.

Сучасні українці не стали паном-господарем в Україні, тому що досі не порвали духовних кайданів у вигляді комплексу меншовартості та наслідкового від нього зросійщення, що проявляється розмитістю переживання та усвідомлення більшістю етнічних українців української ідентичності як українського національного духу; дієвою відсутністю українських смислів у породженні життєвих актів більшості пересічних українців; пануванням в Україні не державної мови та помісної Української Православної Церкви, а російської мови та російської церкви; становленням денаціоналізованого олігархату як правлячого класу в Україні, який зацікавлений у збереженні своєї влади над Україною і тому докладає усіляких зусилля для збереження розмитості усвідомлення української ідентичності.

Духовно й матеріально присипляти та обкрадати Україну зовніші вороги і внутрішні колаборанти почали давно, а наслідкова проблема в тому, що духовних українців, яким неоднаково те, що в нинішній Україні коїться, дуже мало. На початках ніби незалежності України основна маса етнічних українців духовно так міцно спала, що проспала «прихватизацію» і відчуження всього народно-державного багатства на користь горсточки олігархів, ядерну зброю та боєздатність війська, продовження русифікації всіх сфер державного буття, появу духовного «кентавра» чи «гібрида» у вигляді Української Православної Церкви Московського Патріархату, становлення правлячого класу олігархів, всезагальне зубожіння, втрату Криму й Донбасу та ще дуже багато іншого.

Нації як «великі особистості» постають досить пізно в соціальній історії європейських етносів. Років триста тому перші з них почали формувати імперії зверху шляхом асиміляції поневолених етносів на оперті титульного панівного етносу заради його самозбереження від їх сепаратизму і власного розпаду. Так постали англійська, французська, іспанська, російська нації. З середини дев’ятнадцятого століття поневолені етноси почали перетворювати себе в нації шляхом творення елітою авторської культури, вписаної у неї національної ідеї як цінності власної національної держави для пересічних співучасників, де вони будуть титульною нацією як паном-господарем на власних теренах, розламування імперій. Так постали італійська, німецька, норвезька, грецька, польська, чеська, румунська, болгарська нації. Процес націєтворення знизу прискорили дві світові війни та розпад Радянського Союзу, Югославії та Чехословаччини.

Поняттям «нація» ми означаємо соціально-психічну реальність такого етносу, еліта якого створила авторську культуру, в якій рефлексувала та ієрархізувала визначену драбинку цінностей, запропонувала пересічним членам етносу для переживання та усвідомлення її у вигляді визначеної нової «Ми-концепції», на оперті якої як національної ідеї достатня кількість пересічних членів уже нації починає породжувати життєві акти, спрямовані на осягнення нацією титульного становища як пана-господаря у рідній національній державі.

Цінність нації як духовної спільноти у випадку імперії, яка прагне зберегтися від розпаду шляхом асиміляції під панівну метропольну націю залежних етносів, є ми-центричною та шовіністичною і належить до першого своєкорисного щабля духовного саморозвитку спільноти (буттєвий та рефлексивний потоки психіки). Цінність нації для поневоленого імперією етносу, який прагне стати нацією та осягнути буття паном-господарем у своїй національній державі належить до другого щабля духовного саморозвитку (духовного потоку психіки) і є надособистісною, оскільки вимагає наявності достатньої кількості та жертвенної якості пасіонарної еліти, яка здатна самовіддано та безкорисно для себе творити авторську культуру та національну ідею, донести їх у вигляді переживання та усвідомлення національної ідентичності як творчого духу до більшості пересічних співучасників рідного етносу, очолити боротьбу за здобуття національної держави та за буття титульним паном-господарем в ній.

Духом у вузькому розумінні цього поняття є психічна реальність безкорисного, самовідданого, творчого та жертвенного служіння особистості чи спільноти надособистісним цінностям, які в ході онтологізації та соціалізації, акультурації та націєтворення, персоналізації та трансценденції були вибірково привласнені, трансформовані в переживані, оцінюючі та спонукаючі, смисли, вибудовані в ієрархію, в якій провідними стали найбільш надособистісні смисли, котрі реалізуються у породженні надособистісних життєвих актів.

Ідентичність є ототожненням особистості (особистісна ідентичність) чи еліти спільноти (соціальна чи гуртова ідентичність) з визначеними цінностями, перетворенням їх у мимовільно переживані, оцінюючі та спонукаючі, смисли, які реалізуються породженням смисловідповідних життєвих актів, за які ця особистість чи спільнота приймає на себе відповідальність. Особистістна й соціальна ідентичність є духом, який спочатку як переживання, а потім уже і як рефлексивне усвідомлення себе як окремої особистості чи спільноти реалізується особистістю чи спільнотою як «великою особистістю» у життєвих актах, вольове чи спонтанне рішення про їх породження приймається саме цією самостійною особистістю чи спільнотою. Суб’єкт рішення приймає на себе відповідальність (вину чи заслугу) за наслідки породжених життєвих актів. Становлення переживання та усвідомлення ідентичності особистістю чи спільнотою засвідчує появу складної, відкритої та нелінійної системи, яка в певному місці життєвого простору та в окрему мить часу буття може розвиватися спонтанно, творчо, самовіддано, тобто духовно.

Ідентичність переживається й усвідомлюється в неоднакових потоках психіки: переживається ідентичність «Я» чи «МИ» в буттєвому потоці психіки; усвідомлюється у вигляді «Я-концепції» особистостості чи «Ми-концепції» спільноти в рефлексивному потоці психіки; стає спонтанною і творчою в духовному потоці психіки.

Вихідним є переживання ідентичності в буттєвому потоці психіки, яке є творчим початком людини чи спільноти. Над переживанням ідентичності в ході онтологізації, соціалізації, акультурації та персоналізації надбудовується спочатку чуттєвий «Я-образ» індивіда чи ментальний і досить стереотипний «Ми-образ» спільноти, а вже пізніше, в міру прогресу саморозвитку, на оперті самосвідомості людини чи гуртової самосвідомості спільноти постає відносно рефлексивна «Я-концепція» особистості чи «Ми-концепція» спільноти, котра тимчасово втрачається в спонтанному, холістичному і творчому пориві продуктивної життєдіяльності духовного потоку психіки. Між переживаною ідентичністю в буттєвому потоці психіки та її рефлексивним відображенням в рефлексивному потоці психіки може бути як узгодженість, так і конфлікт, який діалектично «знімається» творчими життєвими актами особистості чи спільноти в духовному потоці психіки.

Спонтанний пасіонарний дух перетворює та переформатовує пасивну матерію у вигляді людського індивіда в особистість, а у вигляді етносу — в націю, а не навпаки. В Україні титульною нацією є українці і від їх соборного духовного розвитку залежить історія України та сьогоденне буття громадян. Україна як держава, а українці як спільнота, є великими, складними, відкритими та нелінійними системами, які в певному місці історичного простору та історичного часу можуть розвиватися спонтанно, непередбачувано, творчо, продуктивно. Системотворчим чинником буття України та українців є переживання та усвідомлення більшістю громадян України своєї української ідентичності як свого соборного творящого духу, який, в разі його сили, може зробити Україну сильною та багатою, українців щасливими, а в разі його слабості опускати Україну до рівня найслабших та найбідніших країн світу. Саме друга тенденція діяла уподовж всіх двадцяти шести років ніби незалежності і нинішній стан України та українства засвідчує продовження дії цієї тенденції.

Визначальними в психічній реальності структури особистості та спільноти є два взаємопов’язаних чинники: спонтанна і творча ієрархія смислів, за якою неявно стоїть драбинка вибірково привласнених цінностей, та надважливий складник відносно рефлексивної «Я-концепції» особистості чи «Ми-концепціії» спільноти – самооцінка, яка переживається рівнем самоцінності чи гідності, котрий має надзвичайно велике значення в прийнятті рішення про вибір ступеня тяжкості прийнятих до виконання завдань як цілей у конкретних обставинах. Як духовна система особистість і спільнота проявляє себе вибором порядку ієрархізації смислів; які смисли стають провідними та яка черговість актуалізації цих смислів. Порядок чи черговість актуалізації провідних сенсів ієрархії смислів особистості і спільноти визначає силу особистості чи спільноти як духовної системи в породженні смисловідповідних життєвих актів. Ієрархія смислів особистості чи спільноти визначає життєві цілі, заради яких особистості чи спільноті варто жити і за реалізацію яких у життєвих актах варто боротися. Самооцінка визначає стартову здатність до реалізації вибраних провідних сенсів ієрархії смислів, яка виявляється вольовими зусиллями у породженні смисловідповідних життєвих актів аж до миті входження принципово нового надособистісного ідеального смислу в якість провідного сенсу ієрархії смислів, котрий має уже спонтанну спонукальну силу.

У великої частини етнічних українців буття українцем далеко не є провідним сенсом ієрархії смислів. Одним із великої кількості елементарних підтверджень цієї тези є масове спілкування етнічних українців російською мовою, яка є на теренах України насильно привнесеною колишньою метрополією загарбницею, та буття мирянами Української православної церкви Московського патріархату, яка є дочірною конфесією заснованої в 988 році, тобто приблизно за півстоліття до розколу християнства на католицьку та православну гілки, християнської церкви Київської Русі. Непрестижність буття українцем та комплекс національної меншовартості мала подолати незалежна Українська держава, яка за четверть століття цієї місії не виконала.

Постає зле і одночасно сакральне запитання: «Чому ніби незалежна Українська держава не дбає про наростання в етнічних українців переживання та усвідомлення української ідентичності як українського національного духу, що тягне за собою переживання буття українцем як провідного сенсу в ієрархії смислів окремого пересічного українця і цілої української спільноти, високу самооцінку буття українцем та породження життєвих актів, які дієво і продуктивно утверджують українство як титульного пана-господаря в Україні?»

Саме національний інфантилізм українців як їх незрілість у вигляді непереживання та неусвідомлення української ідентичності, непереживання й неусвідомлення себе паном-господарем в Україні є причиною неуспішності ніби незалежної української держави та українства як ніби титульної нації.

Першоджерелом виникнення проблеми боротьби творчого українського духу з пасивною українською матерією є етногенез та націогенез українців. Етноси народжуються в історії світу спонтанно, кожний з них характеризується своєрідним конструюванням бачення реальності у вигляді характерного і неповторного образу світу та витікаючим із нього закладеним у культурі (в т.ч. і мові та переживаній ментальності як культурному підсвідомому) стереотипним способом взаємодії зі світом, за яким їх виділяють та ідентифікують сусіди. Становлення нації як вищого ступеня духовного розвитку спільноти етносу не дано, а задано. Не кожний етнос стає нацією як вищою і складнишою спільнотою через багато чинників, основним з яких є відсутність достатньої кількості та пасіонарної якості національної еліти. Нація є спільнотою духовною. Вона є тоді, коли більшість співучасників етносу усвідомлюють себе ніби єдиною «великою особистістю», яка має одну мету і торує спільний шлях до неї. Нації ще немає тоді, коли відсутнє у більшості співучасників етносу «чуття єдиної родини».

Природно-еволюційний розпад у давній Європі індо-європейського праетносу на романську, германську та слов’янську мовні групи; слов’янської мовної групи на південну, західну та східну гілки, продовжився на теренах нинішньої України розвитком на оперті праслов’янського етносу спочатку аутохтонного українського, а вже потім російського та білоруського етносів. Українська мова як неповторна знакова система має пряме походження від праслов’янської мови, а український етнос є автохтонним на землях Київської Руси. Проблеми з переживанням, усвідомленням і трактуванням української ідентичності як неповторного українського духу породила історія України, оскільки історія є зверненою в минуле політикою. Проблема переживання та усвідомлення більшістю пересічних українців української ідентичності та проблема української державності надзвичайно тісно переплетені в історії України і в сьогоденні. Всі без винятку колонізатори України всіма можливими методами прагнули нищити переживання та усвідомлення українцями своєї рідної ідентичності, що відкривало їм перспективу увіковічнення свого панування над українськими землями та їх населенням.

Домінуюча спільнота насильно викликає у залежної спільноти бажані для неї прямі культурні переміни, в той час як нікому не підпорядкована спільнота вільно вибирає напрямок свого історико-культурного розвитку. Колонізація України Польщею, яка продовжилася Московією, потім Російською імперією, була пізніше посилена могутньою, через величезне державне насильство, асиміляційною політикою Радянського Союзу. Саме насильна асиміляція пригальмувала розвиток українського етносу в українську націю та прискорила розвій російського етносу в щовіністичну російську націю. Московія з часів Переяславської ради розпочала, а Росія з часів Петра Першого продовжила, колонізацію та асиміляцію етносу українського, результатом якої стало наростання кількості русифікованих українців.

Стратегічно асиміляція здійснювалася політикою «розділяй і володій», котра виконувалася через тактики «батога і пряника» та «держи злодія». Для асимільованих етнічних українців в системі метрополії відкривалися горизонти самореалізації рівні з представниками домінантної російської нації, а протестантів проти асиміляції карали жорстоко, чим породжували травмуюче психіку підсвідоме переживання страху та прищеплювали етнічну безпорадність. Нараховується кілька сотень державних актів, які пригнічували й забороняли українську мову, апогеєм яких був Емський указ імператора Олександра Другого, який цілком забороняв використання української мови. На прицілі асиміляторів була звичайно не мова, а захована за нею переживана та усвідомлювана українська ідентичність як український дух, який породжував небажані для метрополії сепаратистські настрої. Найбільше психічно травмували український етнос голодомори та репресії, якими прагнули прищепити українцям етнічну безпорадність, прискорити русифікацію, на оперті яких формувати нову спільноту «радянський народ».

Серед великої частини росіян та певної частки обрусілих етнічних українців побутує невірна думка про те, що ніби українці та росіяни складають єдиний народ. На цьому ґрунтується кирилівсько-путінська пропоганда «Русского мира» та, певною мірою, окупація Криму й Донбасу. Оскільки згідно останього перепису населення України 2001 року навіть в Луганській та Донецькій областях переважали етнічні українці, то окупація Донбасу путінською Росією засвідчує матеріалістичну пасивність етнічних українців, в яких було розмите переживання й усвідомлення української ідентичності як українського духу.

Український етнос є прямим спадкоємцем етносу Київської Руси, а українська мова є прямим продовжувачем праслов’янської мови. В склад первинної Київської Руси з величезних просторів Росії входили лише Новгород і Псков, які після їх захоплення Московією жорстоко русифікував російський цар Іван Грозний. Російський етнос склався шляхом асиміляції спочатку угро-фінських етносів, яку розпочали ще князі Київської Руси; асиміляції тюркських етносів, яка розпочалася Московією після зняття татаро-монгольського іга; цілеспрямованої асиміляції українців після Переяславської ради; потужної асиміляційної політики Російської імперії, яка стартувала з часів правління Петра Першого і була спрямована на асиміляційне творення російської шовіністичної нації як пана-господаря на теренах російської держави. Творення Комуністичною партією Радянського Союзу радянської політичної нації, яка мала розмовляти російською мовою та переживати й усвідомлювати російську ідентичність, успішно продовжило русифікацію залежних етносів. Саме на теренах Донбасу етнічні українці найбільше трансформувалися у таку нову «радянську» політичну націю. Розпад Радянського Союзу пригальмував русифікацію українців на теренах України, але не зупинив її.

Історію творять люди, але роль у цій творчості різних людей далеко неоднакова. Завжди є активна пасіонарна меншість та пасивна субпасіонарна більшість. Колонізатори України враховували міру пасіонарності різних соціальних верств населення та окремих представників етнічної еліти в своїй асиміляційній політиці, яка спрямовувалася на гальмування трансформації українського етносу у націю як більш розвинену спільноту шляхом як асимілізаційного перетворення українців на росіян, поляків, угорців, румунів, так і шляхом затримки становлення переживання і усвідомлення української ідентичності у пересічних українців як підоснови для становлення українського національного духу. Пасіонарну українську еліту спонукає до творення авторської національної культури і до боротьби за становлення української нації паном-господарем на рідній землі сам процес буття українцем, а субпасіонаріїв спонукає до породження пристосувальної дії її результат у вигляді володіння бажаним соціальним статусом тут-і-тепер.

Всі імперські колонізатори прагнули зберегти своє панування над поневоленими етносами, тому різними способами здійснювали асиміляцію під панівну націю народів залежних. Найбільшим та найефективнішим колонізатором України була і досі є імперська Росія, яка не визнавала українців окремим народом; розмивала українську ідентичність; привласнила наш етнонім «Русь»; забороняла та принижувала першу ознаку української культури, якою є мова; робила буття українцем непрестижним. Україна не перша досягла незалежності з недосформованою титульною нацією.

В часи розпаду Російської, Австро-Угорської та Турецької імперій після першої світової війни поневолені метрополіями етноси прагнули творити національні держави. Лідери титульних етносів нових національних держав (Пілсудський у Польщі, Масарик у Чехословаччині, Манаргайм у Фінляндії) дотворювали з титульного етносу титульну націю шляхом постановки вирішення національних проблем перед соціальними проблемами і отримали успішні національні держави, які результативно вирішували соціальні проблеми. В Україні лідери тогочасних визвольних змагань Грушевський та Винниченко робили навпаки, тобто ставили соціальне перед національним, тому втратили можливість здобути національну державу, завдяки чому населення УРСР пережило насильну колективізацію, голодомори, масові репресії, розстріляне Відродження та Другу світову війну. Сукупно довготривала тотальна репресивна політика травмувала велику частину українського етносу, породила ментально-підсвідомий страх бути українцем у певної частини етнічних українців, які перейшли на російську мову й почали переживати та усвідомлювати російську ідентичність як уже російський дух.

Наявність п’яти мільйонів етнічних українців, які згідно останнього перепису населення України визнали російську мову рідною, свидчіть про надзвичайно успішну асиміляцію етнічних українців у «малоросів», які не лише розмовляють російською мовою, а й переживають та усвідомлюють престижнішу для них російську ідентичність як уже російський національний дух. Підтримувані олігархами, які здійснюють успішну стратегію «розділяй і грабуй», українські «малороси» в умовах нерезультативної у всіх відношеннях ніби незалежної України, проявляли надзвичайно агресивну активність: досить результативно боролися за буття російської мови другою державною, чим гальмували поширення державної мови та прогрес переживання та усвідомлення української ідентичності; обрали до влади олігархократичий і клептократичний режим третього президента Віктора Януковича; захопили інформаційний простір України, який зберігає «совковість» як рудимент «радянської ідентичності»; поширювали «ватність» як байдужість до долі України та «малоросійство» як меншовартість української ідентичності перед чужими ідентичностями. Навіть фактична російсько-українська війна лиш похитнула, але не зламала, могутній духовний вплив підтримуваного імперіалістичною Росією «малоросійства».

Переживання та усвідомлення росіянами України російської ідентичності як російського національного духу можна зрозуміти, але його шовіністичний прояв у вигляді прагнення творити російськомовну Україну чи зовсім ліквідувати українську державність за гаслом єдиного народу «Русского мира», який уже переживає та усвідомлює російську ідентичність як російський національний дух, засвідчує прагнення великої частини етнічних росіян України зберегти своє панівне становище й продовжити русифікацію етнічних українців. Прагнення тих етнічних українців, які трансформувалися в «малоросів» з уже російською ідентичністю як російським національним духом, підтримувати шовіністичну частину росіян України в їх прагненні творити російську Україну чи взагалі знищити українську державність засвідчує про відсутність державної політики ніби незалежної України дотворити українську титульну націю до її буття паном-господарем в Україні і зробити буття українцем престижним. Завдяки нейтральній і байдужій позиції української провладної матеріалістичної, і тому субпасіонарної, псевдоеліти з миті старту новітньої української державності запанувала політика поступок російськомовній спільноті, яка в своїй більшості переживала й усвідомлювала уже російську ідентичність. Владне нехтування проблемою переживання та усвідомлення української ідентичності в етнічних українців з часом привело до влади в Україні проросійський та проолігархічний режим третього президента України Віктора Януковича, політика якого була спрямована на перетворення України в сателіта імперіалістичної Росії та на утвердження в Україні панування олігархів.

Носії російської ідентичності з числа матеріалістичної та субпасіонарної правлячої в Україні псевдоеліти для обгрунтування ідеї федералізації України наголошують на історично та культурно обумовлених відмінностях громадян України з різних її регіонів, тобто проповідують регіональні ідентичності, що на прикладі Криму й Донбасу засідчує шлях до розпаду України на залежні від імперіалістичної Росії «феодальні князівства». Етнічні українці справді різняться за рівнем переживання та усвідомлення української ідентичності, що є наслідком колоніального минулого України, яке українська матеріалістична та субпасіонарна псевдоеліта використала для прикриття своєї корисливої стратегічної політики «розділяй і грабуй». Приклад успішного творення нових держав (Італії, Німеччини, Румунії, Чехії, Фінляндії) засвідчує першочерговість націєтворення титульної нації. Розтроєння етнічних українців на «щирих українців» з українською ідентичністю, «хохлів» з розмитою чи амбівалентною ідентичністю та «малоросів» з уже російською ідентичністю незалежна Україна мала подолати шляхом становлення фактичного духовного й матеріального буття українства паном-господарем в Україні, чого псевдоеліти не бажала, не робила й робити не збирається. Лише престижність буття «щирим українцем» в незалежній Україні «зшиє» її регіони в «добре викроєну» дійсно унітарну державу, а для цього владу в Україні мають очолювати пасіонарні й ідеологічні «щирі українці», чого на видноколі ще не видно. Деградація псевдоеліти й ідеологічна аморфність основного загалу етнічного українства досі взаємно підтримують одне одного. Замкнене коло безпорадності українства здатні розімкнути лише українські націоналісти при владі.

Неукраїнська Україна вигідна не лише імперіалістичній Росії як її сателіт; вона нині побутує ще й тому, що зручна й для правлячого класу олігархів з їх успішною політикою «розділяй і володій», яка опустила більшість населення України на рівень виживання, а бідним населенням легко маніпулювати. Ще видатний грецький філософ доби античності Арістотель вважав олігархократію, тиранію та охлократію найгіршими системами державної організації.

Історія підтверджує думку Арістотеля про шкідливість для громадян будь-якої держави олігарохократичного ладу. Три поділи першої Речі Посполитої у вісімнадцятому столітті, які привели до ліквідації польської державності більше ніж на століття, стали можливими лише завдяки слабості держави, яка насамперед належала правлячому класу земельних магнатів та в своїй політиці втілювала їх смисли та інтереси.

Олігархократія як влада купки найбагатших громадян країни є руйнівною, що і спостерігається в останні четверть століття в Українській державі. Олігархи є субпасіонаріями, які прагнуть матеріалістичного збагачення, а смисли й інтереси абсолютної більшості громадян держави їм байдужі. В трагічній історії української державності саме найбагатші субпасіонарії послідовно зраджували свій народ. Як за першої Польщі ополячувалися і гнобили етнічних українців «князі руського роду», як після ліквідації гетьманщини й козаччини козацька старшина російщилася й кріпачила свій народ, як за Радянського Союзу комуністичні партійно-номенклатурні керівники російщили та гнобили громадян УРСР, так і за часів ніби незалежної України правлячі олігархи духовно і матеріально нищать розсварених етнічних українців. Надсучасно звучать слова Тараса Шевченка: «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляхів свої діти її розпинають».

Середній клас, який є становим хребтом успішних країн, в Україні є мізерним. Між відсотком найбагатших громадян України і основною масою її громадян витворилося таке провалля, якого немає в жодній країні Євроии. Серед країн Європи в Україні найжахливіші умови для життя; більшість громадян України опущені на рівень елементарного виживання. Монополія олігархів на багатство і владу в Україні є ще одним свідченням недосформованості титульної української нації, яка ніяк не може стати паном-господарем в Україні.

«Шизофренічний» розкол і розбрат етнічних українців по мові, церкві, орієнтиції на Захід чи Схід підтримувався й підтримується олігархічною владою, оскільки є виявом успішної стратегії «розділяй і володій». Розділеними й посвареними, а також пасивними, громадянами України легко маніпулювати. Саме незгуртованість українського етносу, який ніяк не хоче і тому не може стати історичною й державотворчою нацією є основною причиною глибоко несправедливого розподілу матеріальних благ в Україні. Дух у вигляді переживаної та усвідомлюваної ідентичності гуртує співучасників етносу в націю та «зшиває» її етнічну територію; основною причиною слабості українського духу на теренах України є панування матеріалізму в психіці більшості пересічних українців.

Головним будівничим олігархократії став другий президент України Леонід Кучма, який скористався недосформованістю української нації, зупинив стихійну українізацію, почав будувати неукраїнську й оліхархічну державну систему, яку його наступники укріпили і яка нині є другою післі розмитого переживання та усвідомлення української ідентичності перепоною для успішного розвитку України та її громадян.

Згідно Конституції України джерелом влади є народ. Титульним народом України є українці. Будь-яка влада в державі стає легітимною завдяки вираженому у Конституції як основному законові суспільному договору, за яким влада отримує право здійснювати насильство заради утвердження безпеки й справедливості для своїх пересічних громадян, але політичний режим у державі задає вибрана представницька правляча еліта у вигляді провідної верстви чи політичного класу. Саме політична псевдоеліта з числа замаскованих ворогів України, які правили в УРСР, та націлених на пограбування державних багатств майбутніх олігархів за підтримкм пасивних та матеріалістичних українських субпасіонаріїв на початках української незалежності, юридично заклала небуття ніби титульної української нації паном-господарем в Україні. В мовній статті Конституції України поруч з державною українською мовою згадана російська як начебто найважливіша з мов усіх національних меншин України; з паспорта викинули графу «національність»; замінили в тексті Павла Чубинського, який став Гімном України, термін «українці» на слово «молодії»; утвердили можливість конкурентної перемоги російської мови над державною українською мовою в усіх сферах державного буття, а особливо в сфері державного управління, інформаційного простору та обслуговування населення. На старті свого ніби буття титульною нацією українство продемонструвало свою національну незрілість та нездатність стати паном-господарем у національній державі, відкрило шлях до становлення олігархократії, зубожіння більшості громадян, мілітаної слабості держави, окупації територій, чужоземного заробітчанства, зневаги від сусідів.

Переживання та усвідомлення національної ідентичності єднає громадян національної держави в єдину титульну націю. Саме згуртованість «зшиває» регіони цієї держави в одну цілісність. На основі нинішніх українських реалій складається враження що українці, які згідно останнього перепису населення складали 77,8 відстків населення України, а це згідно світових стандартів дає Україні право вважатися мононаціональною державою, бояться чи соромляться бути паном-господарем в Україні. В ніби незалежній Україні кількість пересічних українців досі не переросла у їх духовну якість, якою є їх переживана та усвідомлювана ідентичність.

Головна проблема фактичного небуття українців титульною нацією як паном-господарем в Україні не в їх кількості, якої більше ніж достатньо бути паном-господарем в Україні, а браку усвідомлюваної ідентичності. Нинішню Україну губить матеріальна жадібність субпасіонарної псевдоеліти, яка займає представницьке місце проводу громадян України завдяки розмитості переживання та усвідомлення української ідентичності переважною більшістю етнічних українців, та роз’єднаність української етнічної спільноти, яка ніяк не хоче і тому не може стати дійсною титульною нацією як паном-господарем в досі ніби незалежній Україні. Таку реальність, яка випливає з панування матеріалізму у світогляді багатьох пересічних українців, потрібно міняти. Українці мають розірвати коло безвихідності. Вони як титульна нація мають піднятися над егоцентричними власними провідними смислами до національно-державних інтересів і смислів. Оскільки досі найефективніші механізми перемін в українських реаліях належать не титульній нації і не сукупному населенню України, а владі, обраній громадянами, то вони заради свого порятунку від зубожіння, депопуляції та еміграції в чужі країни, мають привести до влади справжніх українських націоналістів, здатних пасіонарно, а значить безкорисно, жертовно та самовіддано, служити Україні. Українська держава має стати надійною захисницею своїх громадян, а не служкою олігархів, світових кредиторів та колишніх колонізаторів. Це стане можливим лише тоді, коли українці як титульна нація стануть повноправним паном-господарем в Україні.