Українсько-польська війна і спроби укласти перемир’я

Верховна Рада Антанти прагнула покласти край українсько-польській війні шляхом її мирного врегулювання. Однак поляки, за підтримки Франції, відхилили таку пропозицію. Польська армія перебували на території Франції на навчаннях за сприяння французького військового персоналу. Офіційно це робилося для оборони Польщі від большевиків; однак насправді польську армію в Галичині використовували виключно проти українців. Це й вирішило війну на користь поляків.

«Коли польські війська почали наступ на українців, Мирна Конференція намагалися влаштувати перемир’я, однак Польща відмовлялася його прийняти, якщо не буде дотримано й визнано її територіальних вимог» ³³.

Верховна Рада Мирної Конференції в дипломатичній депеші від 19 березня 1919 року звернулась до обох сторін із  проханням припинити бойові дії та розпочати переговори про перемир’я. У відповідь на цей заклик українці запропонували полякам припинити боротьбу. Однак поляки відкинули таку пропозицію.

Тоді Верховна Рада створила «Міжсоюзну комісію з укладення перемир’я» між Польщею та Україною на чолі з генералом Луї Бота. Комісія зробила ще одну спробу досягти мирного врегулювання польсько-українського конфлікту.

Г. В. В. Темперлі заявив: «Одноголосно схвалений проект конвенції про перемир’я (...) був наданий до уваги представників Польщі та Східної Галичини (українців) 12 травня. Конвенція була прийнята делегацією від Східної Галичини (українською мовою), однак була відкинута польською стороною на тих загальних військових підставах, буцімто безпека польської держави виключає прийняття будь-якого перемир’я, що унеможливило військову окупацію Східної Галичини поляками» ³⁴.

Той же історик та дослідник Мирної Конференції згадує особливо запекле і вперте ставлення Польщі в питанні щодо Східної Галичини. Він пише:

«Молода Польща, – можливо, саме через свою молодість, – в деяких питаннях виявилась дуже впертою. У будь-якому разі це єдиний випадок, коли для Верховної Ради виявилося вкрай важко реалізувати свою волю в питанні ставлення Польщі щодо Східної Галичини» ³⁵.

Поляки скерували на Український фронт свої дивізії, які були добре озброєні, ретельно підготовлені й вишколені у Франції, та які мали бути використані Верховною Радою для захисту кордонів Польщі від більшовиків ³⁶.

Телеграма, надіслана Верховною Радою до Пілсудського 27 травня, із закликом припинити збройну агресію, не дала жодних результатів. Дещо раніше польський прем’єр-міністр Падеревскі у своєму виступі в Польському Сеймі 21 травня виправдовував польську агресію: «Наша польська експедиція спрямована проти бандитів, що пригноблюють населення, і яке слід звільнити від них. І на цих територіях, що віддавна належать Польщі, має бути встановлний відповідний закон і порядок» ³⁷. Це типова заява імперіалістів, що кваліфікують всі визвольні рухи поневолених народів, як дії «бандитів».

Американський історик стисло обговорює атаки польської армії на українській землі: «Пілсудський почав наступ на Східну Галичину, населену упереваж українцями, та Волинь, незважаючи на вмовляння з боку Мирної Конференції, яка не бажала віддавати ці території Польщі» ³⁸.

А. Дж. Тойнбі, звертаючи на це увагу й наголошуючи на незаконну анексію Польщею Східної Галичини проти волі більшої частини населення України, заявив, що такі дії заклали основу для нового поділу Польщі між Німеччиною і Москвою у 1939 році.

«Уніатські українці Східної Галичини так само, як і православні християни Волині, як покарані меншини, були приєднані до міжвоєнної Польщі ефемерною переможною польською збройною силою. Через смертельну ворожнечу, породжену цими трагічними переворотами, під загрозу стало майбутнє як у Східній Європі, так і в Західній Цивілізації у критичні роки 1918-1921. Далі «злий дух» мовного націоналізму підготував шлях новому свіжому розподілу історичного спадку Польщі-Литви у 1939 році між Третім Німецьким Райхом і Московією під виглядом Союзу Совєтських Соціалістичних Республік» ³⁹.

Він же заявив:

«Головні Союзні Сили також не дуже хотіли, та й, можливо, були безсилі перед тим, щоб стримати своїх друзів тоді, коли вони прийняли закон до своїх рук. Поляки, наприклад, у примусовому порядку анексували Східну Галичину – проти волі більшості українського населення» ⁴⁰.

Джон С. Решетар виклав позицію президента Вільсона щодо агресивних дій поляків так:

«Вільсон хотів домовитися про вжиття заходів щодо Польщі, (...) просячи поляків відмовитися від участі в Мирній Конференції, якщо вони не припиять своїх військових операцій на Українському Фронті. 12 червня він приєднався до Ллойд Джорджа у відстоюванні плебісциту за території, але було вирішено передати це питання на розгляд Раді Міністрів Закордонних Справ для подальшого вивчення та консультацій з експертами» ⁴¹.

Пропозиції Вільсона провалилися через тиск з боку Клемансо. Вища Рада не зупинила просування польських дивізій українськими землями і навіть санкціонувала цю агресію. В Ухвалі від 25 червня 1919 року Верховна Рада дозволила польському урядові зайняти Галичину, однак пообіцяла при цьому надати населенню можливість застосувати право на самовизначення в найближчому майбутньому. Населенню автономії цієї території також пообіцяли дотримання й гарантування його релігійних, політичних та особистих права. Однак жодна з цих умов не виконувалась польським урядом.

Після того як військова окупація Галичини була завершена, український народ почав завзято боротися за своє право на самовизначення, наполягаючи на постулаті власної державності й чинячи опір зусиллям усієї Польщі замінити військову окупацію анексією. Уряд в екзилі Західно-Української Народної Республіки постійно нагадував союзним державам про їхні обов’язки дати українському народу шанс на самовизначення.

Однак замість цього Верховна Рада 20 листопада 1919 року прийняла закон щодо Галичини, згідно з яким значно зменшувалась територія Східної Галичини, що великою мірою обмежувало обіцяну автономію. Цей же закон відбирав у населення Галичини право на самовизначення. Було вирішено, що після двадцяти п’яти років польського панування не населення, а Ліга Націй вирішуватиме подальшу долю країни.

Проте Польща знову з цим не погодилася. Будучи незадоволеною тимчасовим включенням Галичини, вона прагнула постійної анексії. Завдяки активним зусиллям Клемансо, Верховна Рада припинила виконання свого попереднього рішення.

Ризький мирний договір

Польсько-російська війна 1920 року закінчилася підписанням Мирного Договору в Ризі 18 березня 1921 року. І знову ж таки, без права й волі населення на самовизначення, обидві сторони самовільно розпорядилися українськими територіями. Північно-західні території, населені українцями, що колись належали Росії, разом з Галичиною відійшли до Польщі.

Професор С. Л. Шарп аналізує зміст і політичне значення Ризького Договору, а також його фатальні наслідки не лише для поневоленого українського народу, але й для самої Польщі. Він каже, що цей Договір призвів до «розділу переважно українських та білоруських територій між Росією і Польщею». Він стверджує: «Мирний Договір із Совєтським Союзом насправді спричинився до розподілу України та Білорусії між Польщею і Росією, причому без жодного обговорення з корінним населенням, яке не було ані польським, ні російським, і яке в цілому вороже ставилося і до поляків, і до росіян» ⁴².

Договір, укладений в Ризі, був лише результатом співвідношення сил того часу – тобто, між Росією і Польщею за підтримки Франції; він відобразив відкрите заперечення права народів на самовизначення. Договір міг функціонувати лише доти, доки співвідношення сил докорінно не змінювалося. На цьому наголошував професор Шарп:

«Мирний Ризький Договір мав мало спільного з правосуддям чи великодушністю по обидва боки. Це був вияв певного співвідношення сил. Два десятиліття потому він розвалився, бо більше не було рівноваги (...) Інкорпорація мільйонів українців і білорусів у Польщу явлала собою постійне запрошення до діяльності ірредентистів та претензії з-за кордону. Мирний Ризький повернув колесо назад, але як надовго?» ⁴³.

Спочатку Союзні Держави не схвалили Ризького Мирного Договору, оскільки він заперечував основний принцип Вільсона – права народу на самовизначення. Але два роки потому, в березні 1923-го, Польща таки змусила західні держави санкціонувати цей Договір.

«У межах, дозволених їй Версальським і Ризьким Договорами, Польща була політичною одиницею, що цілком відрізнялась від «незаперечно польської» держави, пропагованої Вудро Вільсоном. Союзники відмовилися від принципу самовизначення із стратегічних міркувань. В деяких випадках, як і в разі захоплення Вільно та Східної Галичини, Польща силою змусила Захід ухвалити певне рішення» ⁴⁴.

Р. Л. Буелл висловив таку думку щодо Ризького Договору:

«Ризький Договір дав Польщі величезну кількість білоруського й українського населення, якому не були гарантовані жодні політичні права, крім певних гарантій їм як меншинам (...) Так закінчилася Битва Польщі за кордони. Етнічна Польща мала площу близько 90 тисяч квадратних миль і населення у 20 мільйонів, але в результаті військових дій та дипломатії Польщі кордони нової держави до 1923 року досягли 150 тисяч квадратних миль і включали вже 28 мільйонів жителів. Це досягнення було тим примітнішим, оскільки було вигране, незважаючи на спротив з боку Мирної Конференції (...) В результаті таких досягнень, Польща в усьому світі отримала репутацію неприборкуаваного імперіалізму...» ⁴⁵.

У зв’язку з цим прем’єр-міністр Нітті зазначив, що розширення Польщі завдяки українським територіям мало військовий характер:

«Насправді польська держава була сформована з населення, безсумнівно, непольського. Такий процес мав яскраво виражений військовий характер, і був спрямований на подальше розширення завядки територіям України» ⁴⁶) Toynbee, The Eve of War 1939, pp. 9. II.

Професор А. Дж. Тойнбі засудив Ризький Мирний Договір та розглядав його як початок неминучої загибелі Версальської Польщі, кваліфікуючи її як «сезонну державу». Він заявив:

«Польща, насильно відсуваючи Ризький кордон до Совєтського Союзу, засудила саму себе і завдяки цьому стала «сезонною державою». По суті, вона заздалегідь наполягла на підписанні власного смертного вироку».

«У зграї східно-європейьких міжвоєнних «сезонних держав» Польща виявилась представником такого типу країн, що відображає типові характеристики в найекстремальнішій своїй формі» ⁴⁷.

Після підписання Мирного Договору в Ялті у 1945 році поляки підняли різкі протести, які все ще не вщухають. Поляки скаржаться, що східні території Польщі, населені українцями та білорусами, були в них відібрані. Деякі польські історики навіть характеризують цей Договір як п’ятий чи шостий розділ Польщі ⁴⁸, а також як «згвалтування Східної Польщі новим російським розділом» ⁴⁹.

Професор Лорд, захисник історичної Польщі на Мирній Конференції 1919 року, кваліфікує рішення Ялтинського Договору як «найстрашніший міжнародний злочин, скоєний в сучасній Європі» ⁵⁰. Він пропонує таке розв’язання проблеми з колишніми східними територіями Польщі, заселеними українцями й білорусами:

«З демократичного погляду, найкращим способом розв’язати це питання, безсумнівно, було б дозволити населення самому вирішувати долю спірної території, якби була хоч якась можливість провести чесне всенародне голосування» ⁵¹.

Таке враження, що професор Лорд змінив свої принципи. У 1919-23 роках представники Польщі на Мирній Конференції, за підтримки професора Лорда, усіма можливими засобами намагалися запобігти тому, аби українському й білоруському населення на цих територіях було надано право вільно висловити свою волю. Вони навіть відмовилися слухати голос представників цієї групи населення, і, врешті-решт, дозволили вирішувати ситуацію шляхом анексії територій за допомогою зброї. Однак сьогодні той же професор Лорд пропонує плебісцит в якості демократичного і справедливого способу розв’язання цієї проблеми.

Акт 14 березня 1923 року

Польський уряд був сильно занепокоєний продовженням тимчасового характеру статусу Східної Галичини, оскільки, незважаючи на серйозне переслідування, політична активність українського національного руху в цьому регіоні продовжувала зростати. У 1922 році українці Східної Галичини бойкотували вибори до Польського сейму. У Львоі був заснований підпільний Український Університет. Підпільна українська революційна організація збурювала дух опору серед населення Східної Галичини. У той же час, український уряд у вигнанні займався інтенсивною дипломатичною діяльністю.

Для того, аби убезпечити себе від критики, 26 вересня 1922 року Польський Сейм прийняв закон про автономію трьох провінцій Східної Галичини: Львівського, Станіславського і Тернопільського «воєводств». Питання щодо цієї автономії було вирішене Верховною Радою ще три роки до того (1919 року), однак не було введене в дію, оскільки той же закон забороняв колонізацію Східної Галичини поляками і передбачав створення Українського Університету. На цей момент закон був готовий заручитися підтримкою Ради Послів і умиротворити думку світової громадськості.

Ухвалою Ради Послів у Парижі 14 березня 1923 року Східна Галичина була повністю включена до складу Польщі: її східні кордони відповідали тим, що були зафіксовані в Ризькому Договорі 1921 року.

Ухвала Ради Послів порушувала принцип президента Вільсона щодо права народів на самовизначення і суперечила чітко визначеним обов’язкам Верховної Ради стосовно Галичини. Ухвала юридично санкціонувала збройну окупацію Польщею території України і тимчасово припинила чотирирічний міжнародний процес стосовно долі Галичини. Критичні думки прем’єр-міністра Італії Нітті з посиланням на мирні договори 1919 року й наступних років слугують добрим описом в якості моральної та історичної оцінки цього конкретного рішення. Він пише:

«Мирні договори є найбільш неприкритим запереченням всіх принципів, які сили Антанти оголосили й задекларували під час війни. Окрім усього, вони є одним із основних заперечень відомих чотирнадцяти пунктів президента Вільсона» ⁵².

«Нещодавні договори, які регулюють або передбачають врегулювання відносин між народами, по суті, нічого в собі не містять, ба, навіть більше, є страшним регресом і запереченням усіх тих принципів, що розглядалися в якості невід’ємної частини суспільного права...» ⁵³.

«Проблема Європи – це насамперед моральна проблема» ⁵⁴.

«Фактичні договори (...) є збоченням і перверзією всього того, що Антанта неодноразово проголошувала: вони повністю розбивають на шматки і знищують всі чотирнадцять пунктів президента Вільсона, які були урочисто проголошені для американського народу» ⁵⁵.

Коментарі Ллойд Джорджа щодо цього рішення Ради Послів:

«У березні 1923 р. на Конференції Послів була прийнята ухвала про приєднання Східної Галичини до Польщі в повному суверенітеті. Однак передмовою до цієї ухвали було положення про те, «що відповідно до етнографічних умов Польща визнає стосовно східної частини Галичини необхідність автономного устрою».

«До того часу, слід зауважити, Польща була також пов’язана з положеннями Договору про меншини від 1919 року. Проте відтоді вона вдавалися до найбільш репресивних заходів для полонізації русинів (українців), переслідувала їх ще й у зв’язку з релігією. Більшість русинів (українців) належать або до уніатської церкви, або до православної, тим часом поляки у своїй більшості є католиками. Тож Польща не зробила жодної спроби для виконання умов щодо місцевої автономії, обумовленої уступкою їй Східної Галичини» ⁵⁶.

Варшавський режим та українська спільнота

У 1919-23 роках Польща домоглася дипломатичної перемоги в Парижі. Шість мільйонів українців були включені до складу Польської держави. Результати цієї перемоги, однак, були катастрофічними не лише для української громади в межах Польщі, але й для самої Польщі.

Цитований вище Олів’є д’Етшегоєн пише:

«Ця ситуація спричинилася до того, що Польщя стала покладатися головним чином на силу, аби зберегти за собою право на керівництво всіма цими різними народами, які не мають жодного іншого бажання, окрім того, щоб піти від неї» ⁵⁷.

«Польща була відновлена в інтересах миру, але, в силу своєї політики анексії, стала постійною загрозою для нього» ⁵⁸.

«З усіх європейських держав, лише Польща перебуває в конфлікті з усіма своїми сусідами. А чому? Тому що вона прагнула, за підтримки чи потурання союзників, анексувати частину кожної з їхніх країн» ⁵⁹.

Надмірний військовий бюджет, необхідний для підтримки постійної збройної сили у 300000 чоловік, а також значних поліцейських сил, був економічно згубний для молодої Польщі; він тримав народ у злиднях.

Франческо Нітті пише:

«Вся система Версальського Договору був помилково зведена до Польщі. Етнічна Польща не була створена в якості благородного вияв прав громадянства, однак велика держава, – така, як вона є, – не зможе довго існувати, оскільки є не великі національні меншини, а маса населення, що не може співіснувати разом» 60) Nitti, p. 142.

В офіційному виданні американської «Підготовки Повоєнної Зовнішньої Політики 1939-1945 рр.» (Вашингтон, 1949 р., Державний громадський департамент, 3580. Загальна зовнішня політика, серія 15, випущена в лютому 1950 року) на 500-ій сторінці двадцятирічний період польського панування в Західній Україні описується як «запис гіркоти й невдачі» ⁶¹.

Ухвалою Сейму від 22 вересня 1922 року Польща взяла на себе зобов’язання щодо надання автономії східним галицьким провінціям. Рада Послів посилалася на цю ухвалу, коли Галичина переходила під владу Польщі 14 березня 1923 р. Однак цієї ухвали ніхто ніколи не дотримувався.

Наступний факт показує, наскільки енергійно польський уряд виступав проти автономії України. 1938 року в польському Сеймі українські представники запропонували проект закону про автономію українських земель. Мало того, що польські чиновники мовчали, коли зачитувався вступ до проекту, тієї ж ночі, отримавши телефоном наказ з Варшави, поліція провела в Галичині обшуки в будинках відомих українців, шукаючи копії цього проекту ⁶².

Замість надання автономії, польський уряд розпочав потужну кампанію з полонізації українських територій. В рамках цієї процедури історичну назву «Галичина» було замінено на назву «Східна Малoпольща». Розпочалася атака на всі українські культурні установи, створені упродовж кількох десятиліть. Замість того, щоб заснувати Український Університет відповідно до ухвали Сейму, всі українські кафедри в університеті у Львові, що існували за часів австрійського правління, були ліквідовані. Поліція знищила підпільний Український Університет, який активно функціонував упродовж декількох років за дуже несприятливих умов, маючи понад 60 кафедр та 1500 студентів. 1924 року польський Сейм ухвалив Закон, спрямований на полонізацію українських загальноосвітніх шкіл. Дуже обмежене число українців допустили до університетів. Українцям активно перешкоджали й у сфері громадського обслуговування. Вся навчальна й кооперативна діяльність українців систематично обмежувалась.

Згідно ухвали Сейму від 22 вересня 1922 року колонізація Галичини заборонялась. Але коли почався розподіл великих маєтків, було заборонено продавати землю українським селянам, а польських колоністів поселили в перенаселені сільські райони.

Р. Л. Буелл, зокрема, пише:

«Після військової окупації Східної Галичини у 1919 році Польща зробила все можливе, аби зірвати український національний рух, і польські колоністи заселили землі, які українці вважали своєю власністю» ⁶³.

Відомий український політик Василь Панейко, один із представників Східної Галичини на Мирній Конференції в Парижі, у статті, опублікованій у французькому журналі, так описав колонізаторську політику Польщі:

«Польща подала заявку на приєднання до своєї території Східної Галичини й Волині. Це традиційна «колоніальна політика» з використанням таких відомих імперських методів, як військова, промислова та аграрна колонізація. Поляки монополізували всю суспільну роботу, підривається навчання українською мовою, застосування Numerus Clausus в системі вищої освіти, вжиття заходів проти кооперативів і переслідування всіх українських асоціацій – це все зайшло аж до розформування союзу українських бойскаутів (пластунів) і значних тюремних термінів не на сотні, а на тисячі років» ⁶⁴.

Професор Шарп також обговорив проблему польської колонізаційної політики:

«Спроби польського уряду колонізувати східні межі республіки з екс-військовослужбовців польської національності лише допомогли посилити український опір, а старі чвари, що існували ще до часів австрійського правління в Галичині, нікуди не поділися, а лише укріпили давніші історичні спогади» ⁶⁵.

Мета всіх цих заходів була чітко викладена видатним польським вченим і політичним діячем професором Станіславом Грабським, який заявив, що через двадцять п’ять років у Польщі з Україною більше не буде жодних проблем.

Коли стало очевидно, що не вдається придушити український опір, Варшава використала брутальну силу проти українського населення. Військові й поліційні підрозділи напали на села й міста, били невинних людей, в тому числі священиків, нищили особисту власність людей, а також речі в українських культурних установах і підприємствах. Це «умиротворення» 1930 року відзначається багатьма зарубіжними авторами. Вільям Генрі Чемберлен пише:

«Деякі жорстокі репресії супроти українського населення були вчинені взагалі без розбору польськими військами і поліцією, особливо восени 1930 року, коли було знищено багато бібліотек та кооперативів. Також заборонили організації бойскаутів з українським членством, а українські виші закрили» ⁶⁶.

Раймонд Леслі Буелл різко викриває метод колективної відповідальності польського уряду за дії, вчинені проти всього українського населення. Він пише:

«У 1930 році уряд, використовуючи армію, розпочав політику «умиротворення», караючи цілі села, де сталися терористичні акти. Покарали однаково і безневинних, і винних, але в багатьох випадках все прибирало особливо жорстоких форм ⁶⁷, хоча вбито мало українців (якщо взагалі такий факт мав місце). Не лише українські лідери, але й представники ліберальних поглядів у Польщі та в інших країнах протестували проти застосування примітивного принципу колективної відповідальності, розглядаючи його як одну з похмурих сторінок в історії Польщі» ⁶⁸.

У своїх спогадах Ллойд Джордж посилається на ці події, які під тиском англійської громадської думки розглядалися в Лізі Націй.

1930 року переслідування поляками українців у Східній Галичині прибрало такої форми, що проблему так званого «умиротворення» через тиск британської громадської думки винесли на розгляд Ради Ліги Націй. Але японський доповідач відкладав розгляд питання упродовж року. Ухвалена згодом резолюція залишила ситуацію в Східній Галичині на тому ж місці, де перебувала й раніше, якщо не погіршила її ⁶⁹.

Парламентські представники українського народу часто скаржилися і протестували в Лізі Націй у Женеві. Для того, щоб звільнитися від будь-якого контролю з боку Ліги Націй, Польща у 1934 році заявою свого міністерства закордонних справ відмовилась від договору про захист національних меншин, підписаного у Версалі.

У зв’язку з цим професор Шарп написав: «Проблема національних меншин надала польським державним діячам широкі можливості для дурних вилазок на міжнародній арені в їх прагненні до престижних перемог. Таким кроком стала заява, зроблена Беком у 1934 році про те, що Польща не визнає так званий Договір про меншини, підписаний у Версалі» ⁷⁰.

Своєю декларацією в Лізі Націй від 13 вересня 1934 року, пан Бек, тодішній польський міністр закордонних справ, в односторонньому порядку скасував зобов’язання щодо захисту національних меншин, хоча таке зобов’язання було зареєстровано в Лізі Націй й накладено на Польщу згідно Версальського Договору ⁷¹.

На думку Р. Л. Буелла, це виглядало смішно:

«На практиці Лізі Націй, яка мала гарантувати незалежність Польщі, перешкоджали в діях щодо питань польської меншини» ⁷².

Ллойд Джордж також піддав різкій критиці цей крок польської політики:

«Польща є одним із найбільших злочинців. Вона фактично анулювала договір про меншини в Женеві у1934 році шляхом односторонньої заяви, в якому її делегат фактично скасував його, заявивши, що положення Договору вже не розглядатиме стосовно Польщі» ⁷³.

Зі своєї власної держави, заснованої у 1918 році на основі самовизначення, західні українці були змушені перейти в становище беззахисних колоніальних рабів, позбавлених права виступати перед форумом цивілізованого світу.

Між двома світовими війнами релігійна політика польського режиму була просто звірячою на тих українських територіях, що раніше належали Росії. У 1938 році польські колоністи, яких охорняла поліція, знищували майно Українського греко-православного населення. Такі терористичні дії мали змусити українську громаду відмовитися від греко-православної віри і приєднатися до католиків. Багато церков були закриті польським урядом. У 1938 році близько 120 українських греко-православних церков, – а деякі з них були унікальними зразками архітектури шістнадцятого століття, – були спалені або зруйновані в регіонах Холмщини й Підляшшя. Нові скромні будинки молитов були побудовані на їхніх місцях, щоб замінити зруйновані церкви, а греко-православних священиків арештували й засудили до кількох місяців тюремного ув’язнення або ж оштрафовали за проведення богослужіння. Українські греко-православні й католицькі ієрархи висловили протест проти такого насильства у своїх пасторальних повідомленнях. Протест парламентськими представниками України було відхилено польським сеймом ⁷⁴.

Навіть зараз вчиняються спроби виправдати порушення Польщі своїх зобов’язань стосовно до Галичини щодо своєї автономії. Професор Оскар Галецкі пише:

«Втілення в життя проголошеної територіальної автономії було дуже важко довести до кінця, бо саме там, де українського населення було найбільше в галузі культури й національної свідомості, а саме, в колишній Східній Галичині, воно змішувалося з польським населенням» ⁷⁵.

Професор Галецкі намагається підтримати свою позицію аргументами на основі етнічних відносин у цьому регіоні. Його аргументи, однак, грунтуються на даних польського перепису 1931 року, який умудрився показати, що поляки переважали в західних українських землях. Таким чином, українське населення розділилося на кілька груп: «Українці», «Русини» й «місцеве населення»; остання згадана група – певним чином доволі унікальний винахід, насправді складалась із 580000 українців. Велика кількість українців греко-католицького віросповідання і деякі євреї також були записані як поляки. В результаті цих штучних маніпуляцій, польський перепис 1931 року показав, що поляки начебто становлять 40% від загальної чисельності населення. Однак науковий аналіз попередніх австрійських та польських переписів і порівняння їх з церковними схематизмами й даними, забезпеченими спеціальними опитувальниками, засвідчують, що у 1939 році – тобто, після двадцяти років інтенсивної полонізації – 64,2% населення Галичини становили українці, 16% – поляки (24,8% разом з так званими латинниками – римо-католиками, що розмовляли українською мовою), 10,2% – євреї і 0.8% – решта ⁷⁶.

Сумнівна якість польського перепису 1931 року, зокрема в питанні етнічних відносин, була відзначена американським вченим Кулішером ⁷⁷.

Схожі сумніви з приводу даних польського перепису висловив і професор Шарп.

«Наведені цифри, природно, не дають повної картини, адже офіційні польські джерела, як правило, применшували число людей, які не вважають себе поляками» ⁷⁸.

Тому дивно, що деякі вчені ⁷⁹ посилаються сьогодні на перепис 1931 року, таким чином заводячи в оману світову пресу і серйозних вчених, які іноді цитують ці тенденційно підготовлені дані ⁸⁰.

Епілог

Український народ ніколи не визнавав польську окупацію законною. Відразу після рішення Ради Послів 14 березня 1923 року багато тисяч демонстрантів вийшли на знак протесту у Львові, столиці Східної Галичини. На демонстрації 24 березня 1923 року на Площі Святого Юри протестувальники виголосили урочисту клятву:

«Ми, український народ, клянемося, що ніколи не визнаємо польських правил, ми будемо використовувати всі шанси, аби скинути з себе ненависне ярмо польського рабства і об’єднатися з великим українським народом в якості незалежної української держави, що охоплює всі українські землі».

На пленарному засіданні в польському сеймі представники українських парламентських клубів зробили офіційні заяви, що відображали ставлення українського народу до польської окупації. Наведемо дві з таких заяв від 1928 року:

«Український народ був автохтонним з незапам’ятних часів на землях, які були включені до складу Польщі. Ці землі раніше належали Київській Українській державі, затим Галицько-Волинській. Пізніше, хоч і перебували під владою чужинців, українці ніколи не втрачали своєї етнічної індивідуальності й не відмовлялися від своїх прагнень створити незалежну державу. У 1918-20 рр. український народ пролив моря крові у боротьбі за свою державність. Незалежна, суверенна, єдина українська держава (в тому числі з усією територією України) є нашим вищим і недоторканним ідеалом. Ми вважаємо недійсними і необов’язковими всі міжнародні акти, які порушують право українського народу на самовизначення, маючи на увазі, що регіони, які з давніх-давен були частинами української землі (Східна Галичина, Лемківщина, Холмщина, Волинь, Підляшшя й Полісся), належать до Польщі. Ці акти, а саме Мирний Ризький Договір від 18 березня 1921 року й Рішення Ради Послів від 14 березня 1923 року, порушують право українського народу на самовизначення. Вводячи ці законотворчі акти, ми шукатимемо шляхи реалізації вищого права українського народу» ⁸¹.

Заява члена Українського соціалістично-радикального представництва, що виступив на тій же сесії:

«Українські робітники вважають, що нинішня перемога іноземного імперіалізму і вимушена окупація українських земель Польщею, Московією, Румунією та Чехословаччиною має тимчасовий характер. Українські робітники не визнають і ніколи не визнають так званих юридичних «засад» цієї окупації, викладених у цілому ряді договорів, укладених без проведення консультацій з українським народом і вважають їх такими, що суперечать праву народів на самовизначення, загальноприйнятим у цивілізованому світі» ⁸².

Таким чином, українське населення розглядає Польщу як ворожого окупанта. Таке ставлення залишається незмінним: український народ ніколи не визнавав суверенітету Польщі над їхніми стародавніми землями.

Друга світова війна, Ялтинський Договір, а потім совєтсько-польські угоди про кордони знову повернули західно-українські землі до складу України – не до вільної Української Демократичної Республіки, але в Українську ССР, яка лише формально є незалежним членом СССР. Відповідно до договору, Україна й Польща провели взаємний обмін етнічними меншини. Українці, які залишилися на польській стороні, були переселені на терени Української Совєтської Соціалістичної Республіки, а поляки були переселені з України в Польщу. Землі по обидві сторони від кордону тепер майже однорідні. Населення Галичини сьогодні становить 90,6% українців, Волині – 94%; залишається 2,2% поляків у Галичині й 0,4% – на Волині 83) Census of Jan. 16, 1951.

Треба сподіватися, що голоси (все ще часто чуті в польській громаді за межами Польщі), які вимагають повернення кордонів 1939 року, стихнуть, оскільки можуть бути фатальними як для українського, так і для польського народів. Інакше сусідське мирне співіснування цих двох народів, яким рівною мірою загрожує імперіалістична Москва, може стати предметом напруженості, ненависті та воєн на цілі століття.

Примітки

33) Buell, p. 269.

34) Temperley, pp. 336, 337.

35) Ibid., p. 335.

36) Phillips, pp. 423, 448, 449.

37) Ibid., p. 449.

38) Buell, p. 75.

39) Toynbee, A. Study of History, VIII., p. 538.

40) Toynbee, The Eve of War 1939, p. 8.

41) John S. Reshetar, jr. The Ukrainian Revolution, 1917-1920. A Study in Nationalism (Princeton University Press, 1952), p. 281.

42) Sharp, pp. 88, 123.

43) Ibid., pp., 123, 127.

44) Ibid., p. 88.

45) Buell, pp. 79, 80.

46) Toynbee, The Eve of War 1939, pp. 9. II.

47) Toynbee, The Eve of War 1939, pp. 9. II.

48) Oskar Halecki, The Sixth Partition of Poland University of Notre Dame (Indiana, 1945, IV) Vol. 7. p. 142.

49) Edward Rozek, Allied Wartime Diplomacy, a Pattern in Poland (New York, 1958) pp. VII-X.

50) Lord, p. 415.

51) Ibid., p. 421.

52) Nitti, p. 22.

53) Ibid., p. VII.

54) Ibid., p. XII.

55) Ibid., p. 125.

56) Lloyd George, p. 901.

57) Olivier d’Etcehgoyen, pp. 231, 232.

58) Ibid., p. 232 (Revus Internationale, 1922, IX).

59) Ibid., p. 231 (Revue Parlamentaire, 1923, I).

60) Nitti, p. 142.

61) Ukraine and Poland, p. 10.

62) Dr. Stepan Baran, Lipshe pizno jak nikoly, Sto lit ukrajinsko-polskykh vzajemyn v Halychyni, Problemy (Muenchen, 1947. № 2) р. 8.

63) Buell, p. 276.

64) W. Paneyko, «Author du Probleme Ukrainien», L’Esprit International (1939, I).

65) Sharp, p. 89.

66) William Henry Chamberlin, The Ukraine, a Submerged Nation (New York, 1944).

67) Polish Atrocities in Ukraine, published by the United Ukrainian Organizations of the United States, (New York, 1931). The volume summarizes the debate in Parliament, newspaper articles and other materials.

68) Buell, p. 277.

69) Lloyd George, p. 901.

70) Sharp, p. 92.

71) Ukraine and Poland, pp. 8.9.

72) Buell, p. 244.

73) Lloyd George, p. 900.

74) Record of the seim in Warsaw, 1938-1939; «Svoboda» – Daily (Jersey City, 1938-1939).

75) O. Halecki: «A History of Poland», Roy Publishers (New York, 1961), p. 297.

76) Детальний аналіз цього перепису можна знайти в книзі професора В. Кубійовича, науковця й дослідника-демографа: «Western Ukraine within Poland 1920-1939», Ukrainian Research and Information Institute, Inc. (Chicago, 1963).

77) Mykola Chubatyj: Ameryka ta Zakhidno-Ukrainski Zemli (America and Western Ukrainian Lands). «Svoboda» (Jersey City, Apr. 5. 1952) p. 2.

78) S. Sharp, op. cit. p. 88.

79) Olgierd Gorka: Outline of Polish History, London, 2nd ed. 1945), p. 177.

80) Bertram D. Wolfe: Communist Totalitarianism. Keys to the Soviet System. Beacon Press. (Boston, 1961), p. 200.

81) «Ukrainska Zahalna Encyclopedia» (Ukrainian General Encyclopedia), Lviv, 1930-1933, vol. III. P. 670.

82) Dr. Ivan Makukh: Na narodnij sluzhbi (in Ukr.) (Detroit, 1958), p. 377.

Переклад з англійської
Вікторії О. РОМАНЧУК