Одеська кіностудія гордо повідомила, що на YouTube відкрила канал, на якому виклала всі фільми, відзняті на кіностудії з 1918 року. Здавалось би непогана ініціатива. Але. Серед вартісних з мистецького погляду кінострічок подибуємо відверто пропагандистські «шедеври», щедро нашпиговані совєтською та комуністичною ідеологією: «Повесть о чекисте», «Маршал революции» (серед позитивних героїв – Міхаїл Фрунзе, Владімір Лєнін, Блюхер, Уборевіч...), «Комбаты», «Красные дипкурьеры», «Багряные берега» («В Люботіне бандеровци мост разрушилі…» – ця репліка, кинута на початку фільму, одразу ж визначає тональність фільму), «Взять живым», «Ожидание полковника Шалыгина», «Всадники», «Ненависть», «Отряд особого назначениия», «Секретный фарватер», «Один шанс из тысячи», «Экипаж машины боевой»…

Ці фільми оспівують і возвеличують сумнівні чесноти й цінності пріснопам’ятного СССР, за якими побивається Владімір Путін. Ці «кіношедеври» продовжують тримати українців у совєтсько-російському культурному полоні Найприкріше, що така ініціатива вітчизняних кіномистецтців утілюється саме зараз, під час війни.

Хтось заперечить сказаному. Мовляв, сьогодні на YouTube без проблем можна переглядати нацистські художні та хронікально-документальні фільми: «Kampfgeschwader Lützow» («Винищувальна ескадрилія «Лютцов»), «Heimkehr» («Повернення»), «Jud Süss» («Єврей Зюсс»), «U-Boote im Westen!» («Субмарини – на Захід!») та ін…

Так. Це можливо сьогодні. В добу інтернету. Але не було можливим 1960-го, через 25 років після закінчення Другої світової війни. Тоді в Німечині мало хто мав право доступу до архіву нацистських пропагандистських фільмів. З часу падіння СССР також минуло чверть століття лише з тією різницею, що всі бажаючі дістали можливість знайомитися з совєтсько-російською пропагандою в інтернеті. До якої, на наш погляд, є сенс повернутись років через двадцять. Бо нині полювання за душами українців усе ще триває.

Але ми про інше. Дивна якась картина-система вимальовується у вітчизняному культурному просторі: у скандальному антиукраїнському фільмі «Волинь» Войцеха Смажовського знялося щонайменше тридцять акторів з України – чи не про колаборацію від культури йдеться, бо справжній громадянин і справжній патріот не розміняв би гідність на гонорар; ведуча 5 телеканалу Тетяна Даниленко з добра-дива назває убитого терориста «Моторолу» (Арсена Павлова) «легендарним бойовиком, польовим командиром, відомим сміливістю і зухвалістю»...

20 жовтня Верховна Рада у першому читанні ухвалила Проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо обмеження доступу на український ринок іноземної друкованої продукції антиукраїнського змісту.

Цей документ передбачає дозвільний принцип для книг походженням з Російської Федерациї. Під заборону потраплятиме продукція, яка містить антиукраїнський та антидержавний зміст, розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

Відповідно до законопроекту, під дозвільну процедуру потраплятимуть лише книги з РФ і тимчасово окупованих територій, тобто обмеження не застосовуватимуться для російськомовних книг, виданих в Україні.

Але тут виникає питання. У разі ухвалення закону кількість книг, дозволених для ввезення, буде обмежено 10 примірниками для однієї особи. Тож сто російських «карабєйніков» таки зможе завезти в Україну тисячу примірників підривної літератури: «Геноцид русских на Украине» Андрея Караулова, «Кровь Донбасса» Андрея Мончука, «Киев капут» Эдуарда Лимонова, «Как натравить Украину на Россию. Миф о «Сталинском Голодоморе» Юрия Мухина, «Украина на перепутье» Николая Азарова, «Битва за Украину. Последнее убежище. Зачем Коломойскому Украина» тощо…

Оксана Забужко, письменниця: «Уся російська літературна продукція є отруєна, вона не є незалежною, вона має централізований контроль. В Росії є так звана «керована демократія». Реально це – диктатура. І ця диктатура з нами воює. Російський імпорт в нас донедавна займав понад 80% нашого власного внутрішнього ринку. Будь-які спроби пробитися крізь цю навалу отрути, трешу, зброї по мізках за останні 15 років не давали результату. Це виразно був саме пропагандистський треш».

Володимир В’ятрович, голова Українського Інституту національної пам’яті: «Коли ми говоримо про обмеження, які накладають на літературу з Росії, мова йде не тільки про і бізнесовий інтерес, а про певний інформаційний захист, тому що частина цієї літератури, яка видається в Росії, мають відверто антиукраїнський характер, і її завдання стати елементом антиукраїнської пропаганди».

Разом з тим мережа книгарень «Є» виступає категорично проти заборони на ввезення в Україну літератури, виданої в Росії. Арт-директор мережі Анастасія Левкова, приміром, переконана, що якщо Верховна Раду ухвалить законопроект, то Росія почне спонсорувати видання російськомовних книг в Україні, в тому числі пропагандистських…

То де логіка?

В інформаційному просторі Української держави траляються й інші недоладності. У жовтні Верховна Рада провалила законопроект №4303, який пропонував заборонити виступати в Україні російським артистам, котрі не засудили агресію РФ. Для прийняття документу за основу в першому читанні забракло голосів народних обранців.

У соціальних мережах спалахнули дискусії щодо російських гастролерів. Зчинився справжнісінький лемент з приводу можливої заборони гастролей російських артистів в Україні, яким затісно на батьківщині – великій, могутній, багатій, сильній, «нєдєлімой». Відтак з добра-дива продовжують лізти у бандерівсько-хунтівську Малоросію. І чого б це? Відповідь знаходимо у Леся Подерв’янського: «Кацапи відчувають ненависть рабів до вільних людей. Це глибока ненависть. Тому що для них той, хто не раб, – ворог. Інакше у них не виходить. Їх тепер дратує, що люди, яких вони вважали своїми, до того ж злегка недоробленими , з якоюсь смішною мовою, в якомусь дуркуватому одязі, з якимись ідіотськими претензіями, раптом опинилися вільними людьми. І це пробачити їм не можна. Їх потрібно знищити. Якщо не фізично, то, принаймні, їх культуру, амбіції, політичну самостійність. Така задача. І тут абсолютно не в Путіні справа. Він не робить нічого такого, що не подобалося б цьому народу. Російський народ і його президент – єдині, як свого часу народ і партія».

Російські співаки і співачки є інструментом пропагандистської війни РФ проти України пояснює Оксана Забужко. І має рацію: «Корольова й інші співаки – це такі самі солдати, як ті, що прийшли з «Градами» та «Буками» на нашу землю». За словами української письменниці, це технологія нової війни, коли не треба бомбити міста, а треба бомбити мізки людей: «Двадцять років тому у нас почалась дистанційна русифікація культурного простору. Це запрограмований процес, він відбувався як бомбардування мізків, коли в будинках українців оселилась Наташа Корольова. (12 жовтня ц.р. Службою безпеки України прийнято рішення про заборону в’їзду в Україну терміном на п’ять років громадянці Російської Федерації Н. Поривай – співачці Наташі Корольовій. – Ред.) Коли цей процес відбувається роками, то згодом виростає покоління, для якого Корольова була завжди…Це є війна глобалізації, епохи нових технологій, коли ви маєте вбити самі себе. Це певною мірою сталось у Криму і на частині Донбасу».

Підтвердження сказаному знаходимо у розлогій цитаті від Віталія Портнікова, відомого українського журналіста: «Скільки я про це не думаю, я все одно не можу зрозуміти – ось цієї істерики з приводу того, що «к нам нє пустят рассійскіх артістов». Ну не пустять, нехай навіть демократично налаштованих – і що вам з того? Ну уявіть собі, що Росія напала не на Україну, а на Польщу, окупувала не Донецьк, а Ельблонг. І раптом на тлі пропозицій вимагати від гастролерів визнання факту окупації території Польщі починається істерика – жах, до нас не пустять наших улюблених російських артистів! Як жити! Можливе таке? Та ні, звичайно. Російські артисти мало кого цікавлять в Польщі. В Німеччині. У Франції. У балтійських країнах або Ізраїлі вони виступають для місцевих російськомовних діаспор, грають роль ностальгічних самоварів за тверду валюту. А у нас? А у нас вся ця істерика – свідоцтво того, що величезна частина громадян, яка до того ж вважається патріотичною, все ще живе – і хоче жити – в радянській цивілізації. І не українська, не європейська культура для неї своя, а московська. <…> 25 років поспіль я не втомлююсть говорити вам одне і те ж: маєте вирішити, українці ви чи ні. Є у вас своя культура чи ні. Є у вас своя мова чи ні. Є у вас своя гордість чи ні. Не шукайте хорошого чужого пана. Хороший – все одно чужий. На відміну від багатьох любителів московської естради я прожив в Росії половину життя. Я не соромлюся говорити російською мовою. Я не кричу, що я зневажаю Росію, як багато хто з «патріотів», що відстоюють права гастролерів. Я люблю російський живопис, поезію, театр, музику. Люблю Ярославль і Великий Новгород. Я – російський філолог. Я закінчив Московський університет. Але тільки вся ця культура – чужа для мене. Просто так сталося. Просто я – не росіянин. <…> Коли ви навчитеся ставитися до російської культури – і вже тим більше до вульгарної російської «попси» як до чужої – перед вами відкриється величезний світ. Світ чужих культур і світ своєї культури. Втім, я вже не вірю, що ви навчитеся. Більшість з вас так і помре під московські пісні і з образою на Росію, яка не захотіла визнавати ваше право бути європейцями і залишатися в «русскам міре» одночасно. Спробуйте хоча б навчити цьому своїх дітей. У вас обов’язково вийде. У моїх батьків, як бачите, вийшло».

Так, у батьків Віталія Портнікова вийшло. І в багатьох інших батьків в Україні також. Але в Росії – навряд. Чому? Поміркуймо. З 1 вересня 2012 року в Росії діє Федеральний закон «Про захист дітей від інформації, що завдає шкоди їх здоров’ю розвитку». Закон запроваджує поняття інформації, що завдає шкоди здоров’ю і розвитку дітей і яка може міститися в літературних творах. Тож ряд російських народних казок потрапили під заборону до прочитання дітьми різних вікових груп (http://www.zakon436.ru/books_6.php): «Іван-царевич і сірий вовк» (предмет заборони: сцени крадіжки коня, Єлєни Прекрасної та ін.); «Колобок» (предмет заборони: фізичне насильство над Колобком в епізоді поїдання Колобка Лисицею); «Теремок» (предмет заборони: сцена нападу на теремок лисиці, вовка та ведмедя); «Вовк і семеро козенят» (предмет заборони: опис смерті вовка); «Гуси-лебеді» (предмет заборони: опис викрадення дітей лебедями); «Дюймовочка» Г.-Х. Андерсена (Предмет заборони: Насильницьке утримання Дюймовочки мишкою, примушування до вступу в шлюб); «Снігова королева» Г.-Х. Андерсена (предмет заборони: насильницьке утримання Сніговою королевою хлопчика Кая); «Чіполіно» Джанні Родарі (предмет заборони: насильницькі дії варти щодо сім’ї Чиполлоне), «Кіт у чоботях» Шарля Перро (предмет заборони: сцена підступного вбивства Котом чарівника); «Червона Шапочка» Шарля Перро (предмет заборони: сцена вбивства вовка)… А є ще література цілком заборонена для прочитання: «Карлсон, який живе на даху» Астрід Ліндгрен (Підстава для заборони – Ст. 5, п.2.4. Інформація заперечує сімейні цінності і формує неповагу до батьків); «Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна» Марка Твена (Підстава для заборони – Ст. 5, п.2.2. Інформація здатна викликати у дітей бажання займатися бродяжництвом)…

Помовчимо. Такі реалії. Расєйські. То чи потрібні нам московські культуртрегери? Так отож.