Соціальний психолог Олег Покальчук: «Перше, чого треба навчитись, – це називати речі своїми іменами»

Для того, щоб розуміти в якому комунікаційному полі ми перебуваємо, зокрема медійники, треба знати шкалу цінностей, які його формують. Йдеться про культурний і звичаєвий базис нашого суспільства. Треба спробувати з’ясувати, якими людськими вартостями керується індивідум, про що саме думає, за що вона воює чи вмирає…

Якщо спробувати визначити, в якій шкалі вартостей нині перебуває Україна, то фахівець констатує, що попри європейський дискурс, провідними мотивами до виживання в країні є соціально значущі, традиційно-консервативні цінності. У підсумку наша держава перебуває досить далеко від ціннісно-смислових явищ Центральної і Північної Європи, на яких було побудовано Європейський Союз.

Тому Україна, за словами О. Покальчука, є консервативною, ментально закритою країною (говоримо про відкритість до змін, але не хочемо особисто докладатися до того, щоб змінюватися; є емоційно відкритими, але водночас закритими до співпраці тощо). Чому так? Передовсім через від’ємну демографічну динаміку. Українське суспільство – це вікова група, котра старіє з усіма наслідками, які з цього випливають: з одного боку опіка, плекання традиційних цінностей, з іншого – мінімізація прогресивних речей. Населення України скорочуватиметься зі швидкістю близько 200 тис. на рік, або на 2 млн за 10 років. За такої динаміки до кінця століття нас буде приблизно 23 мільйони.

Очевидно, що в суспільстві завжди є пасіонарні, соціально активні представники (в українському контексті це європоцентристи), які входять у ціннісно-смисловий конфлікт з масою, тими, хто зорієнтований виключно на споживання і задоволення від споживання (егоцентристи). Окрім них, є ще одна суспільна категорія, вона ж етноцентрична, яка плекає традиційні та релігійні цінності і загалом їй притаманний консервативний характер.

Тому коли ми хочемо вибудувати правильну комунікаційну модель, яка зорієнтована на результат, «щоб нас почули і зрозуміли», треба враховувати деякі аспекти психології кожної аудиторії. Окрім того, якщо людина має певні переконання, а таких є близько 30% у кожному суспільстві, то змінити її погляд практично неможливо. А от поведінку – можна, оскільки людина, за визначенням поведінкової психології, визначається не тим, що думає чи мріє, а тим, що чинить, тобто за її поведінкою.

Про комунікацію під час війни

Комунікація має бути простою і чіткою, на відміну від комунікації в цивільних умовах. Жодної естетизації чи белетризації війни. Права на помилку в інформаційній операції немає. Тому починати варто з аналізу цільової аудиторії, розробки серій інформаційних впливів, стилів і жанрів, організації логістики, врахування часового чинника, оскільки інформація під час війни старішає в двічі швидше, а ніж за звичайних умов; усвідомлення командної роботи, і як підсумок – оцінка результату комунікації.

Очевидно, що для досягнення поставлених цілей, треба провести низку проміжних етапів у зборі й аналізі інформації, зокрема «оперативне планування», яке передбачає чітке розуміння того, на що можна реально вплинути. Приміром, якими словами можна достукатися до учасника комунікації. «Оцінка загрози» передбачає визначення критичних спроможностей, потреб і уразливості адресата. Наприклад, слабким місцем Росії (як імперії) є відсутність почуття гумору, натомість пафос і велич робить людей не цілком адекватними, а відтак вразливими.

Для того, аби учасник комунікації зрозумів наше повідомлення (в ролі комуніката може виступати, приміром, Росія чи Європа) треба врахувати такі аспекти: розуміти «навіщо», «що» і «як» саме варто зробити. У цьому контексті не плутати агітацію і пропаганду, коли йдеться про зміну поведінки цільової аудиторії.

Треба також ретельно добирати словник, лексику і стиль подачі повідомлення. Адже кожна цільова аудиторія має свої слова табу, які унеможливлюють комунікацію. Далі повідомлення проходить крізь фільтри соціального сприйняття, а це стать, вік і соціальний статус. Скажімо, ведемо мову «з моряками про море, а з гірняками – про гори».

Одночасно пам’ятаймо, що працює система транспондера (за принципом радара), коли цільова аудиторія постійно посилає невизначений запит «ти взагалі хто?» і очікує позитивного підтвердження від меседжа, що він «свій», а не «чужий». Якщо підтвердження є частковим, запит підсилюється. Якщо цільова аудиторія отримує підтвердження, що меседж «свій», вона реагує звичним способом. А далі через позитивне підкріплення за звичну дію виробляється поведінковий стереотип. За такою схемою медійники мають шанс досягнути результату, тобто донести інформацію таким чином, аби її почули і зрозуміли по той бік комунікаційного процесу.

Ще одна тема, яку порушив О. Покальчук, була «неврози і розлади». Як зауважив соціальний психолог, у нас достатньо невротична країна. Адже неврози за своєю природою пов’язані з кризовими подіями. В українському контексті їхній початок був зумовлений розпадом СССР, а нині – війною на Сході країни.

Тож аби визначити кризу, слід взяти до уваги такі ознаки: ми маємо справу з кризою, якщо якесь явище викликає сильний і тривалий стрес; містить душевну чи/і матеріальну втрату (втрата рідних, дому тощо); передбачає загрозу фізичних збитків або знищення; спричиняє відчуття приниження і безпорадності; ламає звичне уявлення про себе; не піддається нашому контролю; відбувається раптово і несподівано; руйнує звичний триб життя і робить майбутнє невизначеним.

Під час війни у бійців виникають змінені психічні стани. Насамперед це бойова втома. Коли людина починає щось повільно робити, гальмувати, вона починає дезорієнтуватися. Солдат, у якого з’явилися такі ознаки, є першим кандидатом на «двохсотого» у першу ж годину нового бою. У такому стані людині потрібен негайний відпочинок.

Які групи людей легше переносять постравматичний стресовий розлад?

До змінених психічних станів належить і постравматичний стресовий розлад – ПТСР. Це неоднозначний стан, який ділиться на шість категорій залежно від рівня освіти і темпераменту людини. Дві групи людей переносять його відносно швидко. Треба розуміти, що участь у війні це надовго і це змінює людей. Отож група «найінтелігентніших» і група «найпримітивніших» учасників війни, бійців переносять ПТСР найлегше. В середньому це приблизно два роки. Інші групи – до семи років. Але ПТСР – це не патологічний стан. Він притаманний різним категоріям людей, насамперед демобілізованим, яких сьогодні в Україні вже налічується 50 тисяч. До цієї категорії, безумовно, можна зараховувати всіх людей, які були під вогнем, цивільних зокрема. Окремо також і волонтери. Чому? Тому, що схильність до переживання або до заміщеного переживання у них вища, вони більше переживають за людей, які ТАМ (у бою, на передовій, під вогнем), аніж люди, які ТАМ (у бою, на передовій, під вогнем), бо у них нема часу. Їм треба виживати. Як засвідчує польова практика, людина, котра отримала осколкове поранення чи була контужена, легше справляється з ПТСР, оскільки в неї є своєрідна «індульгенція», відчуття «маленької перемоги». Тобто люди, які не постраждали фізично, більше страждають психічно.

Третьою, найважчою формою змінених психічних станів є реактивні стани. Ці реакції роблять людей «легкими мішенями». Психологічно не адаптивні реакції на бойові обставини становлять від 10% до 50% санітарних втрат у сучасних локальних війнах.

До перелік симптомів ПТСР належать: немотивована спостережливість, «вибухова реакція», притупленість емоцій, агресивність, порушення пам’яті й концентрації уваги, депресія (людина в перші тижні не переодягається з військової форми, не бажає спілкуватися), загальна стривоженість, немотивовані приступи злості, надмірне використання наркотичних та лікарських речовин, «непрошені» спогади, галюцинаторні переживання (насамперед запах, потім слухові галюцинації та візуальні), безсоння (важко заснути, уривчастий сон), думки про самогубство, «почуття провини» за те, що вижив. Лише за умови, коли людина має всі ці симптоми, тоді можна говорити про ПТСР.

«Перші три дні в бойовій частині – це завжди стрес»

Перші три дні в бойовій частині незалежно від інтенсивності бойових дій – це завжди стрес. Три дні будь-якій людині дається на адаптацію. Для того, щоб опанувати страх, паніку, агресію, зменшити рівень стресу та налаштуватись на бій; щоб розуміти якими можуть бути наслідки стресу, вживання наркотичних речовин та алкоголю; щоб надати першу психологічну допомогу, комплекс прийомів, які допомагають вивести товариша з гострої стресової реакції (рухове збудження, ступор, агресія, істерика, безпорадність, страх); щоб подолати тривогу перед першим боєм, сформувати установку щодо супротивника; щоб побудувати взаємини у бойовому підрозділі, з рідними і близькими; щоб налагодити зв’язок між військовими та волонтерами, юристами, медичними працівниками.

Коли журналісти пишуть про війну, то стикаються з різними проблемами. Перша з них – це термінологія. «Ми не називаємо війну війною. Цитуючи західних політиків, бажаючи бути європейцями ми впадаємо у псевдоліберальний дискурс, ми обманюємо себе і зраджуємо людей, які на війні. Коли говоримо, що немає війни, то нічого окрім образи й ненависті не викликаємо у тих, хто воює».

Ми створили межі так званої політкоректності, які частково сформовані європейським дискурсом. Ми ведемо різноманітні дискусії, але маємо розуміти, що тільки-но почнемо дотримуватись правил гри противника, то програємо. У будь-якій комунікації той, хто починає розмову, задає її тон, задає правила гри. Україна веде контрпропагандистську діяльність вже понад 300 років, знову і знову пише «листа турецькому султану». Це абсолютно хибна позиція.

Як спеціаліст, Олег Покальчук переконаний, що противник чітко знає тип мислення української політичної еліти чи квазіеліти, а також правила та обмеження, якими ми користуємося, а у нього (противника) їх немає. Під час війни правил і обмежень не існує. Тому, якщо вестимете війну за правилами, то за правилами і програєте. Перше, чого треба навчитися, це називати речі своїми іменами. Будь-яка компромісність – це запорука поразки.

Є три складники спеціальних психологічних операцій: умовляти (persuade), змінювати (change), впливати (influence). Саме вони зазначені на емблемі сил психологічних операцій і є їх девізом. Найкращі результати впливу будуть тоді, коли про них знатиме найменше людей. Тоді можна досягнути ефекту.

Щодо преси і медіакомунікації, то тут ситуація складна, оскільки преса вбудована у систему державних інститутів, хоча й кажуть, що вона незалежна. Тому лише особиста відповідальність, особиста діяльність і особисті вчинки у медіапросторі є єдиним мірилом успіху.

Занотувала Соломія ОНУФРІВ