Що робити з «Лугандонією»?

Олег К. Романчук
шеф-редактор журналу «Універсум»
публіцист, журналіст, письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка

Уже звиш року як проблема Донбасу стала проблемою світовою. Розв’язати її Україна могла б самостійно, якби не зовнішнє втручання Росії. Політологи ламають інтелектуальні списи під час дискусій, висуваючи найнеймовірніші варіанти виходу з трагічної ситуації. Більшість аналітиків схиляються до думки, що Кремль прагне перетворити «Лугандонію» на соціально-економічну виразку на сході України, зберігши там свою присутність. Військову і політичну. Крим, звісна річ, залишиться за рамками переговорного процесу. Квазідипломатична, на російський кшталт формула вже уготована – «Крымнаш».


Така позиція Москви Захід, схоже, не влаштовує. Саміт G7 у Баварії це підтвердив. Але чогось конкретного, реалістичного Україні не запропоновано, Їй доведеться, по суті, самій знаходити ефективні відповіді на питання, пов’язані з окупацією частини Донбасу. Зрозуміло, що військовою силою повернути територію не вдасться. Надто багато жертв буде. Чи треба проводити референдум? Але на яких засадах і хто саме братиме в ньому участь? Більшість, «нова історічна спільнота», котра залишилися на окупованій території, доброзичливістю до українців-автохтонів аж ніяк не відзначається. Терористи з власної волі теж не заберуться. І прихистку в Росії не шукатимуть. Бо навряд чи в них виникне бажання долати стокілометровий рів, який московини демонстративно копають в Ростовській області. А ще українській владі треба буде відновлювати зруйновану господарку, модернізовувати виробництва, шахти, виплачувати пенсії тощо. Чи вітатиме такі кроки Києва більшість громадян України? Так отож.

Навіть у разі перекриття східного кордону – неодмінної умови досягнення мирного переговорного процесу, зафіксованої під час переговорів у Мінську – реінтеграція окупованих територій Донбасу під омофором Києва містить/приховує в собі чимало небезпек. Бо крім цілковитого припинення вогню та взяття під контроль лідерів терористичних угруповань, треба буде унеможливити провокаційну діяльність російських ЗМІ, налагодити роботу вітчизняних мас-медій, розпочати відновлення інфраструктури зруйнованого регіону, організувати соціальну допомогу постраждалим.

Тут, звичайно, можна було б скористатися досвідом повоєнної Німеччини, в якій діяли Союзницькі військові комендатури, котрі підпорядковувались Союзній контрольній раді. Переможці нацизму визначили чіткий перелік завдань, які потребували нагального розв’язання: денацифікація, демілітаризація, демократизація та децентралізація. Насамперед йшлося про беззастережне усунення з публічної служби членів націонал-соціалістської партії, урядовців, уражених бацилою нацизму й шовінізму, і, безумовно, тотальна перевірка громадян гітлерівського райху. Приміром, в американській зоні окупації відповідальність за денацифікацію, згідно закону від 5 березня 1946 року, покладалася і на створені уряди німецьких земель. Були й інші цікаві ініціативи, котрі врешті-решт завершилися в серпні 1949 року першими парламентськими виборами на території Західної Німеччини. Був сформований коаліційний уряд, який очолив Конрад Аденауер...

У нашому випадку теж треба буде зробити чимало: викрити й покарати кримінальних і військових злочинців, з’ясувати рівень лояльності до Української держави громадян «Лугандонії», очільників різноманітних інституцій, котрі підтримували терористів-сепаратистів...

Повторімо: найпершим кроком для реалізації такого сценарію на території України, безумовно, мало б стати надійне закриття російсько-українського кордону та роззброєння терористів. На жаль, нині це малоймовірно. До всього, існує чимало інших «підводних рифів». Політичних насамперед.

25 травня Арсеній Яценюк в інтерв’ю британській The Financial Times заявив, що Донецька та Луганська області зможуть отримати особливий статус, але тільки за умови проведення місцевих виборів за українським законодавством та відповідно до міжнародних стандартів. Український прем’єр-міністр нагадав, що у Мінських угодах прописаний пункт про вільні та справедливі місцеві вибори в Донецькій і Луганській областях на основі українського законодавства. Він наголосив: «Ми будемо проводити вибори і нове, законне керівництво отримає особливий статус. В іншому випадку ми не можемо надати цього спеціального статусу терористам. Ми хочемо говорити з законно обраними чиновниками з Донецька і Луганська». Однак Арсеній Яценюк так і не пояснив, як він уявляє «говорити з законно обраними чиновниками з Донецька і Луганська».

5 червня під час прес-конференції Президент Петро Порошенко заявив, що ніколи не допустить проведення референдуму, на якому було б питання про відокремлення Донбасу. Водночас додав, що можливим є референдум щодо режиму місцевого самоврядування: «І тут я забезпечу вільне волевиявлення громадян, щоб всі українці мали можливість висловитися, як вони бачать майбутнє Донбасу, але у складі України».

Такою заявою Петро Порошенко фактично позбавляє українців права визначати конституційний лад. Адже в статті 5 Конституції України однозначно зазначено, що «носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ». Логічніше було б поцікавитись, чи хоче український народ бачити окуповану частину Донецької та Луганської областей у складі Української держави. А ще варто запитати у співвітчизників, чи бажають вони утримувати територію з людьми, яким Українська державність, м’яко кажучи, не подобається. І не треба причитати, що там не всі такі. Більшість тих, хто вважає себе громадянином України, виїхав або ще виїдуть. Останнім автобусом. Їм і справді треба допомогти облаштувати нове життя. А «новороси», залюблені в Путіна квасні патріоти Росії, не мають права називатися громадянами Української держави. І не треба пояснювати вчинки й діяння «мірнава насєлєнія» «Лугандонії» лиш наслідками ідеологічної обробки з російськомовної телескриньки. Немає сенсу жертвувати рідною мовою і культурою на догоду тим, хто щиро й запекло ненавидить все українське. Люби українське, або забирайся геть. Росія поряд. Чекає не дочекається. Девіз відомий – чемодан, вокзал, Росія.

З цього приводу можна навести емоційний, але водночас надзвичайно промовистий коментар голови Луганської ОДА Геннадія Москаля: «Вони (йдеться про луганських терористів-сапаратистів. – О.Р.) владу вибрали! Вони мене питали?! Верховну Раду мають, прем’єра мають, всіх міністрів мають, Нацбанк мають, поліцію мають! Вони мають всі форми державності. Значить, хай годують, хай забезпечують і хай населення з них питає! Це окупована територія, визнана Верховної Радою України, і вони визнані терористичною організацію! Всі лікарні обласні лишилися там. Ви чули про те, щоб Кишинів годував Придністров’я, платив пенсії, возив продукти? А Грузія? Країна, на яку ми сьогодні орієнтуємося, платить пенсії в Осетії і Абхазії. Ви чули про це?».

Герой України, народний депутат Юлій Мамчур також вважає, що українці не повинні підживлювати регіони, які потім «вдячно» атакуватимуть Україну. В ефірі телеканалу «112 Україна» він чітко заявив: «Блокада повинна бути, тому що ми не можемо годувати ті регіони і фактично їм платити за те, що вони потім в нас будуть стріляти» (http://patrioty.org.ua/polkovnik-mamchur-poyasniv-chomu-neobhidna-blokada-donbasu/).

Юрій Луценко, голова президентської парламентської фракції, навіть анонсував продуктову блокаду окупованих територій Донбасу однак, схоже, підтримки у Петра Порошенка ще не знайшов…

Тим часом існує «Конвенція про захист цивільного населення під час війни», ратифікована Україною 3 липня 1954 року. В статті 2 зазначено: «…Конвенція застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни». Українська держава є Високою Договірною Стороною. І далі. Стаття 55: «Окупаційна держава зобов’язана за допомогою усіх наявних засобів забезпечувати населення продуктами харчування та медичним матеріалами; зокрема, постачати необхідні продукти харчування, медичні матеріали та інші припаси, якщо ресурсів окупованої території виявиться недостатньо. Окупаційна держава може реквізувати харчові та інші припаси, а також медичні матеріли, що знаходяться на окупованій території виключно для потреб окупаційних сил та співробітників адміністрації і лише враховуючи потреби громадянського населення. За умов дотримання положень інших міжнародних конвенцій, окупаційна держава повинна вжити заходів для забезпечення справедливої компенсації будь-якої реквізиції. Держава-покровителька має право будь-коли здійснити перевірку стану постачання продуктів харчування та медичних матеріалів на окупованій території, за винятком випадків, коли діють тимчасові обмеження, спричинені особливо важливими воєнними потребами».

Як бачимо, прописано все чітко. Нічого нікому Україна постачати не зобов’язана. Турбуватися мала б Росія – країна-окупант. Тим паче, що Верховною Радою України ухвалена Постанова від 27 січня 2015 року №129-VIII, якою Російську Федерацію визнано державою-агресором. А ще є заява Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків»від 21 квітня 2015 року (№ 337-VIII), підписана В. Гройсманом, головою Верховної Ради.

Крім того, Україна нарешті офіційно повідомила Страсбург про окупацію частини своєї території Росією. В офіційному зверненні до Ради Європи, розміщеному 10 червня на сайті Council of Europe (http://conventions.coe.int/treaty/Commun/ListeDeclarations.asp?PO=U&NT=005&MA=999&CV=1&NA=15&CN=999&VL=1&CM=5&CL=ENG), зазначено, що «Російська Федерація, яка насправді окупувала певні території Донецької та Луганської областей та здійснює управління ними, є повністю відповідальною за повагу та захист прав людини на цих територіях відповідно до міжнародного гуманітарного права та міжнародно встановлених прав людини».

Майже всі жителі окупованих районів Донецької та Луганської областей щиро переконані, що голосували за федералізацію. Нині вони казати можуть, що завгодно. Але хіба не знали на що йшли у щирій своїй ненависті до Української держави? Сьогодні дехто з них начебто щиро кається, пояснює, що нізащо не подалися б на референдум, якби не було Майдану…

Бачили очі, що купували? Так отож. Мешканці окупованих територій мають розраховувати лише на себе і владу, яку вважають своєю, і не намагатися за совковою звичкою тягнути все, що погано лежить в Україні чи в Росії. Якщо вважають себе громадянами України, хай женуть від себе озброєних бандитів, перебираються на територію вільну від чужинецьких зайд і терористів. Хай вивчають досвід і законодавство Кіпру, який свої північні території визнає окупованими Туреччиною.

Знаменитий народний цілитель Александр Аксьонов, виходець із донецького краю, у книзі «Я – не колдун, я – знахарь» образно, але водночас напрочуд точно, схарактеризував найпроблемніший регіон України: «Донбас – ставка Диявола, а отже все його оточення перебуває при ньому».

Як це не жорстоко звучить, але після трагічних подій на Донбасі Україна йому, Донбасові, нічим не зобов’язана. Тут надто багато людей з нульовим патріотизмом, надто багато українофобів, сепаратистів і колабораціоністів, які, незважаючи на смерть і руйнацію, все ще замилувано дивляться у бік північно-східної сусідки. По суті, це люди без Батьківщини, без Бога. Чомусь пригадався висновок знаменитого російського вченого-фізіолога академіка Івана Павлова: «Вообще, я должен высказать свой печальный взгляд на русского человека. Русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что он не способен воспринимать действительность, как таковую. Для него существуют только слова. Его «условные» рефлексы координированы не с действительностью, а со словами»…

Сьогодні український «фронтир» – Дикий Степ XXI століття – перетворився на поле бою, на територію з’ясовування стосунків, на територію, де панує право сильного, право озброєного, де відсутній Закон, де править бал Сатана. Підручні Диявола ревно виконують забаганки свого кремлівського пахана: викрадають людей, сіють смерть, застосовують тортури, здійснюють терор, знущаються над людською гідністю...

Дивуватись нема чого. «Дослідження в Інституті психології імені Г. Костюка АПН України та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15 відсотків громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови», констатував 2009 року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі». Інакше кажучи, йдеться про 15 відсотків населення, котре, по суті, ототожнює/визнає/позиціонує себе з нацією-окупантом. Більш ніж промовистий приклад – виступ депутата Верховної Ради України V скликання Юрія Болдирєва у жовтні 2006 року на Всесвітньому конгресі співвітчизників у Санкт-Петербурзі: «Дорогие русские братья! Вы хотите переселить к себе, на территорию современной Российской Федерации, украинских граждан, в основном, с востока и из Крыма. А я вам рекомендую вспомнить опыт гениального политика Столыпина, который заселял Дальний Восток и Сибирь выходцами из Волынской и Житомирской губерний. И предлагаю вам сегодня устроить программу переселения в Сибирь и на Дальний Восток выходцев из Волынской и Житомирской губерній». Таких болдирєвих в Україні сотні тисяч – з числа зафіксованих соціологами 15 відсотків.

Та ми наразі не про це. Напередодні саміту G7 у Німеччині, Владімір Путін в інтерв’ю італійській газеті Corriere della Sera заявив, що готовність бойовиків бути у складі України треба сприймати всерйоз. Російський президент зазначив, що Мінські домовленості вважає найбільш правильними. Мовляв, сьогодні це єдиний вірний шлях до розв’язання проблеми Донбасу. Теза більш ніж сумнівна. І навіть не через те, що її нічтоже сумняшеся озвучив українофоб Путін після того як проросійськими терористами, за сприяння Росії, під Мар’янкою вчергове були брутально порушені згадані Мінські домовленості. Теза сумнівна навіть не через те, що на ці угоди Україна була змушена пристати, а й через те, що до підписання в столиці Білорусі маловартісних документів, до появи яких причетні вельми неоднозначні Медведчук і Кучма – політпостаті сумнівні навіть з огляду на моральні засади. Та незважаючи на далеко неоднозначне минуле, вони наділені незрозуміло високими повноваженнями, котрі дозволяють виконувати непрозорі завдання й накази довірителів. Як результат, маємо Мінськ-2 – угоду, котра, по суті, позбавляє Україну реального суверенітету над частиною власної території.

4 червня, під час виступу зі щорічним посланням до Верховної Ради Петро Порошенко заявив: «Громадян України на тимчасово окупованих територіях я розглядаю як українських полонених, захоплених загарбниками». І далі: «Донбасу як невід’ємній частині України готові допомагати не лише ми, а й усі наші закордонні друзі. Але вкладати гроші у відновлення інфраструктури вони стануть лише тоді, коли переконаються, що все відбудоване сьогодні не буде зруйновано повномасштабним російським вторгненням завтра». А ще президент заявив, що «ми прагнемо і готові хоч сьогодні поновити всі економічні зв’язки з тимчасово окупованими територіями Донеччини і Луганщини, зняти всі внутрішні бар’єри і обмеження на шляху людей і товарів, але за умови, що ми, Україна, відновлюємо контроль над зовнішнім кордоном».

Сказано красиво, емоційно. Але скоріш софістично. Бо за цією риторикою конкретика не проглядається. Таке відчуття, що українська влада готує своїм громадянам реванш Януковича й Путіна. Ловлю себе на думці, що Президент Порошенко натякає про можливість референдуму в Донецькій та Луганській областях не випадково.

Олег Ляшко розповів журналістам таке: «Я сьогодні поставив президентові одне питання: ось ви кажете, що вибори будуть після відновлення української влади, після того, як там (на Донбасі. – О.Р.) будуть українські партії, українські ЗМІ. У мене одне питання: а ці, як їх – Плотницький і Захарченко – матимуть можливість балотуватися? Так, каже». При всій екстравагантності лідера українських радикалів, питання він задав слушні. І отримав на них відповідь. Майже вичерпну…

Простежмо за логікою діянь і вчинків депутатів українського парламенту. Так, 14 січня 2015 року Верховна Рада попросила світову спільноту визнати ДНР і ЛНР терористичними організаціями. І тільки опісля, 27 січня, лише в першому читанні, ухвалила проект закону (№ 1840) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визнання організацій терористичними». Документ був скерований на повторне друге читання. Відтак український парламент визнає псевдореспубліки терористичними лише після подання законопроекту РНБОУ до Верховної Ради. А щодо міри покарання стосовно фізичних осіб-учасників терористичних організацій, то її (міру покарання) визначатиме суд. Таку «оперативність» депутатів без перебільшення можна називати профанацією: чотири місяці вже минуло, а віз і нині там – чи то у РНБОУ застряг, чи у ВР…

Можна припустити, що тишком-нишком втілюється кимось професійно написаний сценарій зумисного затягування прийняття відповідального рішення. Елементарна логіка підказує, що за такі інституційні норми (визнання так званих ЛНР і ДНР терористичними організаціями) українські парламентарі мали проголосувати ще минулого року – з початком бойових дій на сході України, або ж одразу після трагедії під Іловайськом.

Затягування визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями розв’язує руки їхнім лідерам, створює простір для політичних маніпуляцій.

У березні Президент України Петро Порошенко підписав закон № 256-VIII «Про внесення зміни до статті 10 Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей».

25 березня набула чинності постанова Верховної Ради України (№254-VIII) «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями». У постанові, відповідно до закону про особливий порядок місцевого самоврядування, зазначається, що на окупованих територіях запроваджується особливий порядок здійснення місцевого самоврядування до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, їхньої військової техніки, а також найманців, відновлення цілковитого контролю України за державним кордоном.

Реакція одного з так званих «лідерів» самопроголошених республік не забарилась. У квітні ватажок «ДНР» Алєксандр Захарченко заявив, що перемир’я на Донбасі буде зірване, якщо офіційний Київ не визнає так звану республіку. Однак 19 квітня на запитання кореспондента «Российской газеты», яке майбутнє може чекати «ДНР» і «ЛНР», очільник Міністерства закордонних справ Російської Федерації Сєргєй Лавров несподівано відповів: «На всіх рівнях, устами президента Росії, в інших форматах кажемо, що ми за те, щоб вони («ЛНР»/«ДНР». – О. Р.) стали частиною України. Вони зараз представили свій проект конституції. Там вони ведуть мову рівно про той статус, який передбачений Мінськими домовленостями: республіки будуть частиною України і далі пройде конституційна реформа, щоб цей статус закріпити на постійній основі».

Отакої! А як же з волевиявленням «донбаського народу», який 2014 року домогався самостійності? Були ж у нашвидкоруч виготовлених кустарним способом бюллетенях чітко поставлені запитання: «Поддерживаете ли Вы акт о государственной самостоятельности «ЛНР»/«ДНР»? – «Чи підтримуєте Ви акт про державну самостійність «ЛНР»/ «ДНР»?..

Відтак 27 серпня минулого року під час дискусії в рамках Молодіжного освітнього форуму в Селігері Сєргєй Лавров заявив: «Росія виступає за практичну реалізацію результатів референдумів у Луганской та Донецькій областях». Мовляв, «ми виходимо з того, що в Луганській і Донецькій областях відбулися референдуми, до результатів яких ми віднеслися з повагою». А далі поставив перед Україною вимогу не називати «терористами і сепаратистами» cамопроголошені «ДНР» і «ЛНР».

Нині ж його патрон Владімір Путін вдається до іншої риторики: «Лідери самопроголошених республік публічно заявили, що за певних умов, мається на увазі виконання цих домовленостей в Мінську, вони готові розглянути можливість вважати себе частиною Української держави». Скандальний Павєл Губарєв навіть заявив, що готовий до політичної боротьби в українському парламенті, «якщо доля повертає ДНР до складу України».

У риториці Президента України теж відбулися цікаві зміни. Під час зустрічі з працівниками ВАТ «Краматорський завод важкого верстатобудування» Петро Порошенко заявив: «Сьогодні украй важливо провести справжні демократичні місцеві вибори, коли Донбас матиме своїх представників не у вигляді польових командирів, а тих, кого демократично обрали жителі регіону... Ми повинні забезпечити чесне, прозоре волевиявлення громадян і ми вестимемо діалог з Донбасом, але з іншим Донбасом – українським Донбасом після проведення чесних виборів».

Який механізм гадає застосувати для цього українська влада? Може, організує на поліграфах тотальну перевірку тамтешнього електорату стосовно лояльності Українській державі?

«Уповноважений «ЛНР» на Мінських переговорах Владислав Дейнего заявив, що умовою проведення виборів у так званих «ЛНР» і «ДНР» є внесенння змін до законодавства України: «Спершу треба створити в Україні законодавче поле, погоджене з представниками Луганська й Донецька, в якому ці вибори можуть бути взагалі можливі».

Представники бойовиків запропонували доповнити Конституцію України додатковим розділом про особливий правовий статус окремих районів Донбасу. У ньому, зокрема, йдеться про те, що окремі райони, міста і населені пункти Донецької та Луганської областей утворюють окремий район з особливим статусом.

Органи місцевого самоврядування цього «особливого району» мають свої Статути, що регулюють їх статус, відтак можуть ухвалювати рішення про вступ в асоціацію зі створенням спільних структур управління. Така «асоціація», по суті, буде злощасною «Новоросією».

Далі: «Окремі райони з особливим статусом (або їх асоціації) є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією, окремими законами України, а також угодами щодо розмежування повноважень між цими районами, їх асоціаціями та Кабінетом Міністрів України, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади України, самостійно вирішують питання, віднесені до їх відання». Ось так.

Наступна стаття – воістину юридичний шедевр. Згідно неї Українська держава має забезпечити фінансову самостійність окремих районів з особливим статусом.

Як усе це має втілюватись? Виявляється, дуже просто. Треба лише, щоб Україна «закріпила за бюджетами окремих районів з особливим статусом достатні джерела фінансування» тощо.

Терористи вимагають від Києва «надання фінансової допомоги та здійснення інших форм фінансового співробітництва». А ще хочуть доповнити статтю 116 Конституції України пунктами про право «окремих районів» Донбасу мати можливість укладати з Україною угоди з економічного, соціального, культурного розвитку, угоди щодо розмежування повноважень, введення спеціального економічного режиму здійснення господарської та інвестиційної діяльності, сприяння розвитку в окремих районах з особливим статусом транскордонного співробітництва.

Ба більше: «ДНР» і «ЛНР» хочуть мати право створювати свою «народну міліцію», а також право призначати керівників своїх «правоохоронних органів», мати власну судову систему, яка керуватиметься окремим законом України. При цьому не проти, щоб «органи прокуратури окремих районів з особливим статусом входили в єдину систему прокуратури України».

А ще «ДНР» і «ЛНР» претендують на право укладання договорів з іноземними державами або їх адміністративно-територіальними одиницями з питань, пов’язаних з діяльністю окремих районів з особливим статусом...

Разом з тим не бажають, щоб стаття 118 Конституції України про виконавчу владу і стаття 128 про призначення суддів розповсюджувалась на «окремі райони».

Ще один правовий «перл» від «ЛНР» і «ДНР»: установити, що Закон України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» діє без часових обмежень...

Звісна річ, що терористи категорично проти того, аби Україна з Донбасом увійшла в НАТО. Цитуємо: «Передбачити прийняття поправки до Конституції України (наприклад, доповнити ст. 17 або 18 словами: «Україна не входить у військові блоки та союзи, зберігає нейтралітет, утримується від участі у військових діях за межами своєї території») та/або закону України, що закріплюють позаблоковий (нейтральний) статус України».

Коментарі, як мовиться, зайві. Та вже 10 червня один із лідерів бойовиків Денис Пушилін в ефірі «Росія 2» заявив, що «ДНР» і «ЛНР» не мають наміру «йти в політичне поле України». Мовляв, для них це було б самогубством. «Ніхто не збирається йти у цьому напрямку. Але договірні відносини в рамках міжнародних процесів, вони можливі і не виключені». За словами Пушиліна, «ДНР» і «ЛНР» запропонували зміни до Конституції України лише для продовження переговорного процесу на тлі загострення ситуації в Донбасі, а не для реального отримання особливого статусу для Донбасу в складі України (http://patrioty.org.ua/bolshe-ne-hotim-teroristi-dnr-zaperechili-vhodzhennya-do-skladu-ukrayini/).

А що ж Путін? У згаданому інтерв’ю італійській газеті він стверджує, що в Україні треба провести конституційну реформу, яка, мовляв, обов’язкова в рамках виконання Мінських угод, «забезпечивши автономні права відповідним територіям невизнаних республік». Російський президент вперто наполягає на прямому діалозі української влади з представниками так званих «народних республік» Донбасу. Тим самим дає зрозуміти, що вже не хоче анексовувати окуповану територію. Навіть терористи щораз частіше заявляють, що Москва їх «зливає». Так, приміром, сумнозвісний екс-міністр оборони «ДНР» Ігор Гіркін (Стрєлков) повідомив на своїй сторінці в Контакте, що помічник Володимира Путіна Владислав Сурков, куратор «Новоросії», який приїхав у Донецьк з Москви, влаштував рознос керівництву «ДНР» на предмет того, що Захарченко не погоджується «зливати» псевдореспубліку з тією ж готовністю і такими ж темпами, як це робить в «ЛНР» його колега Плотницький.

Чи готується цих виборів українська влада? Можна припустити, що готується. До так званих виборів і під контролем так званої місцевої влади. На той момент одіозних плотницьких, захарченків і Ко вже не існуватиме (можливо, й у фізичному вимірі). Долі Мозгового, «Бетмена» та інших лідерів терористів відомі. Ідейних борців за псевдореспубліку вбивають, а на їх місце повертаються представники «Партії регіонів».

Як повідомляють «Патріоти України» (http://patrioty.org.ua/masovi-chistki-i-rozstrili-lyudi-yanukovicha-berut-respubliki-v-svoyi-ruki-video/), на ключові посади в окупованому Донецьку вже повернулися ті, хто навесні минулого року керував сепаратистами і фактично розв’язав війну в області – колишні депутати Луганської обласної ради. Помічник Володимира Путіна Владислав Сурков викопав з небуття скандального Олега Царьова і привіз з собою в Донецьк. Появляться й інші люди. Нові, невідомі, котрі начебто не пов’язані з кровопролиттям. Принаймні криваві плями на них не будуть помітні, відтак українській владі буде зручніше й комфортніше вести з ними перемовини з приводу особливого статусу підконтрольної бойовиками території в рамках Української держави. При цьому терористи матимуть змогу час від часу шантажувати перемовників, натякаючи Києву про можливість втрати ним контролю за російсько-українським кордоном.

Щоправда, Петро Порошенко переконаний, що до листопада Державна Прикордонна служба країни продемонструє місії ЄС свою спроможність надійно охороняти державний кордон. Принаймні так він заявив під час відвідин мобільного прикордонного загону в Бортничах під Києвом 28 травня.

Але схоже на те, що українському Президентові Мінськ-3 таки підготували. Видання «Вести» (http://vesti-ukr.com/donbass/103515-dlja-poroshenko-podgotovili-minsk-3) довідалось про існування нового варіанту компромісу щодо досягнення миру на Донбасі. Суть його полягає в тому, аби особливий режим місцевого самоврядування поширювався на всю територію Луганської та Донецької областей (зокрема й підконтрольну Українській державі), але очолювати ці території будуть люди, узгоджені з Києвом і Москвою та іншими учасниками мінського процесу (Німеччиною і Францією). Таким чином, разом із розширенням «особливої території» на Донбасі з’являються лідери «для рукостискання», які повертають регіон в Україну з розширеними правами. Всіх учасників збройних формувань народних «республік» буде амністовано, частину з них перетворять у «народну міліцію», інших роззброять. «Ці пропозиції вже донесли до Банкової. І мені здається, там їх почули, адже інших варіантів досягти миру вже немає», – поінформувало видання дипломатичне джерело.

Хай там як, але можна припустити, що триває/завершується розробка не українського сценарію, а російського, який включає прийняття закону про статус території, підконтрольної терористами, прийняття закону про вибори за версією терористів, на їхній кшталт. І, звісна річ, під наглядом «добровольців» з РФ. Тобто територія буде цілком підконтрольна Москві та її пахолкам, але матиме при цьому номінальний статус української, за що регулярно отримуватиме з Києва «доппайок».

Не можна не погодитись з Андрієм Ілларіоновим, колишнім радником Владіміра Путіна: «У даному разі визнання українською владою того факту, що їх суверенітет на власній території, на українсько-російському кордоні є запорукою або чинником проведення або не проведення тих або інших виборів на частині території країни – безпрецедентне явище у світовій історії й дипломатії. Такого ніколи не було! Можна як завгодно ставитися до різних влад. Вони бувають демократичні або недемократичні, тиранічні або ліберальні, але перша ознака держави – це визнання суверенітету над усією територією цієї держави і контроль над кордонами держави. Уперше в сучасній історії після Другої світової війни керівник або керівники Української держави визнали в підписаному документі, що вони ставлять свїй контроль, свій суверенітет над територією залежно від дій когось! Просто нечувана річ!» (http://ru.tsn.ua/interview/klub-generalov-gotovit-zagovor-protiv-putina-430359.html).

Реінтегровувати Донбас на російських умовах для України згубно. Конфлікт неминуче перейде в стан замороженого. Повернення Донбасу можливе лише на українських умовах. В Україну може повернутися лише український Донбас, не проросійський, який з підказки Кремля домагається права диктувати/нав’язувати Українській державі свої антиконституційні вимоги.

Залишається єдиний вихід. Радикальний. І на те нема ради. Йдеться про тимчасове відторгнення окупованої території від усієї України. Відновлення контролю над окупованою територією ближчим часом малоймовірно. Для цього знадобляться десятиліття. Маємо сумний досвід Кіпру. Там двадцять років існувала заборона перетинати лінію розмежування. Зараз уже існують деякі економічні зв’язки, деякий обмежений рух, але жодних пенсій мешканцям окупованої Анкарою території Нікосія, звісна річ, не виплачує.

Пригадався «бородатий» анекдот про лісничого, який розігнав воюючі сторони та навів у лісі порядок. Тільки де знайти того лісничого?