Страта без вироку

Дуже раджу, проведіть і ви таке опитування. І порівняйте із моїм. Шість осіб назвали героєм загиблого генерала Кульчицького. Один згадав – не пам’ятаючи прізвища – добровольця з Київщини, який підірвав себе гранатою, щоб не потрапити у полон. Ніхто не назвав жодного прізвища героїчних оборонців Донецького аеропорту – «кіборги» та й усе. Ніхто не знав на ім’я ані одного воїна, нагородженого Президентом перед телекамерами. Парадокс? Якась братська могила патріотизму виходить, а не героїчний захист Вітчизни. Тим більше, що там, в окопах Донбасу, героїзму, відваги і подвигів справді не бракує. Причина не у байдужості чи професійній недбалості української журналістики. Причина більш серйозна – у її відсутності, як суспільного інституту. Журналістику приспали. Стратили без вироку. Іще є окремі видання, телевізійні компанії, є журналісти – і немало серед них талановитих та патріотичних, але журналістики немає. Бачили викинуту на берег рибу? Вона іще б’є хвостом, тріпоче, але без води – приречена. Так і кожен журналіст без цілісного, чітко організованого інформаційного простору, буде зіпати, хапаючи повітря, але смерть його як професіонала – справа часу. Хіба що переродиться, мутує у щось схоже, подібне до журналістики. В обслугу, яка уміє усе, що належить уміти журналістиці, але ніколи не буде захисником інтересів суспільства чи народу. Країни. У кожного періодичного видання є своя акваторія плавання, у когось – став, у когось – море, але лише спільно вони утворюють безмежжя океану, через який вітрильник нації іде в майбутнє.

У журналістики насправді дуже просте і зрозуміле призначення – робити кращою, вдосконалювати людину, країну і державу. Досягати в дискусіях національної згоди щодо існуючих проблем і обирати вірний курс для вітрильника. Ще простішим є інструмент досягнення цієї мети: розповідати правду про людину, країну і державу. У різних жанрах. Радянський тоталітаризм, який не шельмував тільки німий чи ледачий, вибудував досконалий за формою медійний простір. Щось схоже на єгипетську піраміду із гранями радіо, друкованої преси і телебачення. Підніжжям піраміди, як не сказати основою, були заводські малотиражні газети та районні – більш високого рівня і значення, вище обласні – рупор обкомів партії і рад, республіканські – аристократія журналістики, а на самій верхівці – флагмани із полиском кремлівських зірок. Такою ж була ієрархічна конструкція радіо та телевізійних компаній. У суворого тоталітаризму, між іншим, існувало писане правило: будь-який громадянин міг звернутися до будь-якого видання – від районного до флагманського, і борони боже було редакції таке звернення проігнорувати. Не за усіма листами чи зверненнями журналісти збиралися в путь-дорогу, але якщо там була важлива, суспільно значима тема, то летіли і на край світу. У досконало вибудуваного простору був один гандж – він створювався більше для пропаганди, як для інформації. Він жив під п’ятою цензора. Але навдивовижу система була більш самостійною і незалежною, як більшість теперішніх видань і телекомпаній, через які навіть сьогодні, в стані війни, власники зводять особисті рахунки. Не згірш як у собачому притулку стоїть гавкіт у телевізійному просторі – одні за Коломойського і його олігархічну імперію, інші проти. Дерево «Фірташ» поливали та підживлювали чи не всі нинішні наші провідники. І на яких умовах, що там говорив про них підсудний у віденському суді – ніхто ані мур-мур, бо телевізійна скоромовка не є інформацією. Я міг би навести не десятки, а сотні прикладів, коли газети проклятого тоталітарного режиму від районного до столичного рівня ставали на захист права і правди. Зрештою, те вивільнення суспільної енергії в СРСР, яке увійшло в історію як перестройка Горбачова і похоронило комуністичну епоху, відбулося тільки завдяки журналістиці. Цю заслугу журналістики варто не просто пам’ятати, а й розуміти – без свободи слова країна завжди йде вперед із головою повернутою назад.

На зорі нашої незалежності у медійному середовищі народилася ідея роздержавлення засобів масової інформації. Журналісти не хотіли бути більше «підручними», колективними агітаторами і організаторами. Хотіли волі. Щоб нами ніхто не керував, ніхто не вказував, що писати чи говорити. Заздрили журналістиці зарубіжній, яка суціль незалежна і заробляє на свої видання рекламою, живе заможно, не заглядаючи в чужі руки. Чим ми гірші? Держава цю ідею радо підхопила, і як колись кріпакам давали пани «вільну» без землі, так і тепер відпустили журналістику та книговидавництво на свободу без засобів виробництва інформації – без типографій, редакційних приміщень і технічного оснащення. Хочете жити – виживайте. Ринок.

Приречені до страти аплодували із захватом. Приречені, бо основа інформаційного простору – районні та обласні видання не мали і не могли мати прибутків від реклами в країні без економіки. До того ж одержали захмарні ціни на папір та енергоносії, на типографські послуги, на оренду приміщень. Дуже скоро у п’янкої свободи наступило похмілля. Першими його відчули районні видання. Із «органів» партії вони швидко переповзали у нішу комунальних підприємств. Фінансування ніякого – госпрозрахунок. Залежність від районної влади набагато сильніша, як за радянщини. Свого часу як члену національної Комісії із журналістської етики мені довелося вивчати конфлікт між редактором районної газети «Перечинська тема» (Закарпаття) і головою тамтешньої районної ради. Пан голова ніяк не вірив, що не має права вказувати редактору, що та як писати. І дивися на мене як на марсіанина, коли я говорив про свободу слова.

Не краще складалася доля і обласних видань. Скажімо в Одесі, яка в радянські часи була кузнею журналістської майстерності і постачала кадри для обох столиць, провідні видання пішли в стрімке піке. Катастрофічно упали наклади, а відповідно зменшилися і прибутки. На додачу місцева влада завзято взялася виживати редакції із видавничого комплексу, типографія виставляла такі рахунки за послуги, які видаються дикими і для розвинутого капіталізму. І ось вже сконала колись популярна і чи не найкраща на Одещині газета «Юг». Ледь зводить кінці з кінцями газета «Чорноморські новини». Животіє на межі небуття «Вечерняя Одесса». І виникає питання. В Одесі, так само як і в інших обласних центрах, кількість населення не зменшилася, рівень грамотності, принаймні для читання газети, також не зменшився до критичної позначки. Де читачі і передплатники?

Популярність будь-якого видання завжди визначається запитом суспільства. В перекладі на нормальну мову: журналісти мають тонко відчувати і задовольняти потребу читача на питання, які його цікавлять тепер і негайно. Якщо під Іловайськом «казан», то чому і хто винен? Якщо здали Дебальцеве, то чому і яку ціну заплатили? Якщо уряд обкладає в селі податками усі господарські будови із нужниками включно, бо війна, то що зроблено урядом для відродження промисловості, підприємництва, сільськогосподарського виробництва? Чи справді одна Гонтарєва суча дочка, чи у неї є компаньйони і спільники задля обвалу національної валюти? Чи скоро відітнуть корупції хоч би одну голову – ту що уряд і влада? Суспільство хоче знати чом в славній Одесі спить міліція і СБУ, коли гримлять за вибухом вибух? Ось сьогодні новопризначений голова обласної адміністрації пан Саакашвілі в очі каже на нараді прокурорським чинам, що вони посібники корупції і їхня діяльність на шкоду інвестиційній політиці держави. І як двічі по два доводить, що це саме так. А чи цього не знав пан Президент та його «любі друзі» Ярема і Шокін? Чи доконче була потрібна пожежа на нафтобазі під Києвом, щоб Служба безпеки назвала «кришу» сумнівних чеснот мережі заправок, а міністр МВС таки порушив кримінальну справу? Як вже парламентарі в очі кажуть прем’єр-міністру, що його уряд наскрізь пронизаний метастазами корупції, що нова кадрова політика в державі не краща за янукоїдну, то чи не завданням журналістики було б вибудувати таку систему доказів, аби Президентові пересохло б у роті, перш як заявити, що його такий уряд влаштовує? Але для того і була знищена, заведена у відчай злиденного існування національна журналістика, щоб ніколи і нічого не сказала.

Знищена система інформування суспільства була вибудувана так, що районні видання висвітлювали життя і проблеми районного рівня, обласні, як і загальнодержавні, оперували фактами своїх горизонтів. Так складалося цілісне полотно економічного, культурного та політичного життя країни. Тепер столичній журналістиці не до тітки із хутора, культура і економіка сіпаються у конвульсіях, чому – нікого не цікавить. Бо власники засобів масової дезінформації переймаються інтригами кланів.

До цього додамо, що так само, як інформаційний, держава знищила простір освітнього і культурного життя. Із нашого життя випала книжка, бо книговидавництво держава прирівняла до нафтового чи фармацевтичного бізнесу. Держава доклала максимум зусиль, щоб знецінити і примітизувати освіту – від професійно-технічної до вищої. Не із доброго ж дива тепер випускники українських шкіл рвуться вчитися на захід – там немає хабарів за оцінки, там дають знання дешевше і якісніше. Можна, звичайно, радіти й аплодувати тому, що нова влада взялася за оновлення міліції, що тепер патрульний поліціянт буде одержувати у п’ять разів більше за вчителя. Але чи матимемо ми через десять років суспільство, яке відповідатиме вимогам часу за рівнем грамотності, культури? Чи здатне воно буде до інноваційного розвитку? Чи ми і надалі будемо наслідувати старокиївську традицію і запрошувати чужинців – «прийди і княж нами»?

Інформаційний простір не тільки форма існування журналістики, постійної комунікації із країною, а також міст порозуміння між владою та суспільством. І догляд за цим мостом, постійне вдосконалення хиткої конструкції завжди обов’язок влади. Тепер решки його зависли понад прірвою. Не важко здогадатися, що першими туди полетять сторч головою новітні «камікадзе». Їх не шкода. Шкода втраченого часу і енергії мас, завдяки якій почалося відродження країни.

Районна газета «Перемога» в селищі Попільня на Житомирщині один із камінчиків в основі піраміди. Наклад близько 4500 примірників. П’ятеро журналістів із яких лише у однієї пані фахова освіта. Наразі вона у роздумах: прочавлене із п’ятої спроби «удосконалення» пенсійного законодавства поставило її перед вибором. Втрачати частину пенсії чи звільнятися? Місячна платня близько 1800 гривень. Така ж ситуація у більшості районних газет Житомирщини, корпус журналістів районної ланки – могікани. Випускника журфаку в «Перемогу» не заманиш ніякими пряниками. Кадрового резерву – нуль. І редактор «Перемоги» Сергій Оленський тепер у роздумах: ким замінити пенсіонерку? Сам він фаховий юрист, набуває досвіду в журналістиці самоуком. Двоє його кореспондентів також. Пан Сергій розповідає мені про сьогоденну «Перемогу» і переможених проблемами журналістів стисло – іде верстка, номер відправлятимуть в типографію у Житомир. Була своя, але обладнання застаріло, влада на оновлення поскупилася. Зачинили.

Типографію «Перемоги» мені шкода. Там був геніальний метранпаж Іван Силович, який набирав тексти вручну і наосліп. І практично без помилок. Моє велике везінням, що свого часу втрапив в «Перемогу», і що саме вона стала моєю професійною alma mater. Там амбітний редактор Юрій Тимченко, який потім таки став секретарем райкому партії, писав розлогі нариси. Досить цікаві. Двоє старшого віку журналістів, Петро Остапович і Пилип Іванович, випускники Київського ІНО і фронтовики, на зауваження редактора не розмовляти на літучці, бо «відволікаєте увагу», переходили на англійську чи французьку. Залежало від настрою. Заступник редактора Борис Поліщук нервував редактора тим, що писав про сільгоспроботи дотепно і весело. Він потім став заступником редактора у «Сільських вістях». Ми із Марічкою Опанасюк – вчорашня доярка і заочниця журфака, відчували себе поруч із метрами школярами-невдахами. Завідувач відділом листів Іван Тронь, із вчителів, жив партизанськими спогадами і втішав нас, молодих і зелених, під «Біле міцне». Рай земний.

У районних газет була надзвичайно важлива виховна функція. Це не оперативність, не стислість у викладі матеріалу чи інші фахові речі. Журналісти районної – усі на видноті, усі тебе знають в обличчя, як не крути, а рано чи пізно у господарство про яке писав, обов’язково повернешся іще й іще. Районка на все журналістське життя виховувала точність, об’єктивність і чесність. Водночас районні газети були першим щаблем для професійного росту. Із них черпали кадри обласні і республіканські видання. Як тепер формується корпус столичних видань? Що «столичні штучки» знають про життя не на асфальті?

Щоправда, є й інша думка. Районні газети – совковий анахронізм, пережиток. В час інтернету, телебачення і насиченого радіохвилями ефіру, людина має змогу одержувати і яку хоче інформацію. І скільки хоче. На доказ такої точки зору наводять досвід Європи і Америки, де система інформування населення складалася сама по собі, без директив із центру, де немає державного фінансування і тому є свобода слова. Це правда. Але лихо у тому, що наше життя, принаймні останні сто років, складалося за іншими законами і принципами. Воно докорінно різниться від західного чи американського. А щодо «анахронізму», то ось приклад. Мій колега Володимир Новак, кореспондент національної інформаційної агенції, журналіст високої кваліфікації вийшов на пенсію і збирався займатися тим, чим займаються усі пенсіонери. Та один із високопосадовців Одещини підбив його на вчинок, який Володимир ще день тому вважав би алогічним і безглуздим. Чиновник умовив його очолити захирілу і ледь-ледь живу районну газету неподалік Одеси. За місяць-другий районну газету питали у кіосках попереду «Бульвару», районне начальство шкварчало зі злости, бо газета розповідала із номера в номер про те, що насправді відбувається в районі. Ріс наклад. І диво-дивне, в газету почали звертатися люди за захистом своїх прав – не до суду, а саме в газету, бо за нашою, не західною традицією, публічна оцінка дії чиновника чи владної інституції більше важить, як судове рішення.

Сьогодні в Україні близько 50 факультетів журналістики, офіційно зареєстрованих більше 30 тисяч засобів масової інформації. Живих десь 5000. У Німеччині, здається, близько 500. Ситуація нагадує в друзки розбите дзеркало, у яке, як не вдивляйся, побачиш чи вухо, чи око. І постає не просте питання. Ми остаточно засиплемо могильну яму, у яку вклали журналістику, чи все ж реанімуємо?

Повернемося до ідеї роздержавлення, яка так сподобалася українській владі і романтикам від журналістики. Ніхто, борони боже, не збирається заперечувати право на вільне плавання в штормах ринку. Були і завжди будуть видання із жовтизною, полуничками з вершками та іншими ласощами. Але наш інформаційний простір генетично інший, як у західних країнах. Ми інші ментально, у нас свої традиції і звички, нас не відучити від дебатів на кухнях і Майдану. Все це – в крові. Наша журналістика склалася не тільки як інформативна, а і як просвітницька, інтелектуальна, соціально загострена. Саме на неї був і ще довго буде запит у суспільстві. Таблоїдність задовольняє інтереси певного прошарку суспільства, але не ця частина сидить в окопах чи оре ниву. Продемонструвавши свою неспроможність створити нову ефективну економіку, держава і влада мають взяти на себе відповідальність за те, що для виживання журналістики в ринкових умовах не було жодного шансу. І за те, що поставлена на службу кримінально-олігархічним кланам журналістика неспроможна задовольняти потреби суспільства в інформації, в просвітниці, захисті прав і свобод і т.д.

А тепер питання. Із якого це дива адепти «роздержавлення» вирішили, що як держава фінансує газети чи інші засоби інформації, то обов’язково має керуватися логікою Перечинського екс-голови райради? Державний кошторис – це наші податки, і за свої кошти ми маємо право відродити ту журналістику, яка задовольнить потреби 46 мільйонного населення на якісну інформацію, на знання проблематики і аналіз дій влади. Водночас це буде вирішенням життєво важливих проблем інформаційної безпеки, розбудови нової України, формування відповідальної влади. Залежність обласних та районних газет від місцевих керівників, яка так лякає прихильників роздержавлення, насправді вирішується дуже просто. Зміною порядку фінансування – через Міністерство інформації, яке нарешті відновлене.

В часи СРСР існувала непорушна вертикаль влади, і хоч жоден урядовець не насмілився б тоді припинити фінансування районної чи обласної газети, вплив партійних секретарів на редакційну політику був величезним. І був вже на низькому старті проект, який варто згадати. За цим проектом безпосередньо із державної скарбниці виділялися кошти обласним газетам. Районні газети припиняли вихід, але зберігалися як творчі установи. Журналісти переходили в штат обласних видань, і у мали у кожному номері свої вкладки цільового призначення – для читачів свого району. Цим пострілом укладали двох зайців і лиса. Лис – районне керівництво, яке відтепер не мало впливу на журналістів обласного рівня. Зайці – не було потреби пережовувати на районному рівні офіційні матеріали та величезна економія коштів. Така модель відродження периферійної преси була б дієвою і для сьогоденної України. І стала б для новоствореного міністерства магістральним напрямком дії. До слова, створення міністерства інформації викликало бурю в склянці води. Маю на оці галас про загрозу відродження цензури. Поборники цієї тези забули лише, що держава наразі перебуває у стані важкої війни і програє на всіх інформаційних фронтах. В першу чергу головному ворогові – Росії. Та зібраними в потужний загін і, мабуть що, добре вмотивованим європейським виданням. Досить систематизувати публікації у німецьких, італійських чи французьких виданнях, щоб переконатися – наших прихильників набагато менше, як би праглося. Ми так і не навчилися називати речі і події своїми іменами, ми поступаємося російському пропагандистському Молоху. І зрештою, хто, як не українська журналістика, закладе основи майбутнього пантеону українських героїв? Якщо відродиться.