Можна навести сотні раціональних пояснень на тему: чому цієї війни ніяк не могло бути. Наприклад, пояснення геополітичне: хіба ж росіяни не розуміють, що віроломним нападом на Україну відчиняють самі для себе правдиву скриньку Пандори, що в ній – і неконтрольоване поширення світами ядерної зброї, й бажані прецеденти для претендентів на власні російські терени та сепаратистських рухів усередині Росії, й багато чого іншого? Або історичне: вочевидь нагадуючи «класичні» епізоди початку 2-ї світової, як-от аншлюс Австрії та Судетів чи совєтську окупацію Прибалтики, українська акція Кремля не може не викликати потужної протидії цілого світу! Або ж економічне: навіщо до російського бюджету, який заледве витримує поточний дотаційний тягар (Північний Кавказ і пр.), «підвішувати» нові спірно-конфліктні регіони, куди «за визначенням» ніхто не інвестуватиме?.. Неможливість цієї війни можна доводити багатьма способами, але, попри всі ці докази, маємо на вкраїнській землі озброєних росіян з вельми рішучими й далекосяжними намірами.

Ірраціональність ситуації підказує, в якій царині слід шукати рушійну силу того сюжету, який розгортається в нас на очах. Економіка, гео- чи етнополітика абощо тут відступають на задній план перед соціальною психологією. Hic Rhodus, hic salta.

Спробуймо проаналізувати бодай такий епізод, як одноголосне схвалення Радою Федерації кримської авантюри. Цей державний орган РФ за фактом нараховує 167 членів, принаймні частина яких є фаховими інтелектуалами, політиками, правниками, адміністраторами; крім того, кожний з панів райців користується послугами кількох консультантів, помічників, референтів тощо. Чи можна повірити, що в процесі погодження путінського аншлюсу жоден представник цього середовища не пригадав жодного з близько десяти законів самої РФ, напряму порушуваних анексією Криму? Що ні в кого не спливли в пам’яті сторінки підручників історії, де ходить про аналогічні поступування Гітлера та закономірний фінал цих поступувань?.. Чим же пояснити їхнє ОДНОСТАЙНЕ «так» у питанні, де одностайним мало бути радше «ні»? Лише страхом? У путінській Росії підстав для страху є задосить, проте… Видива палаючого рейхстагу та нюрнберзької шибениці не є страшними для цих державних мужів? Чому геть чужим виявився для них приклад Макаревича, Ахеджакової й тисяч не захищених гучними іменами росіян, які не побоялися протестувати?.. В якому особливому стані мала перебувати свідомість російських законодавців, аби стало можливим те, що сталося?

Те, що «феномен Путіна» має насамперед соціопсихологічну природу влучно підмітив російський публіцист О. Риклін (http://www.ej.ru/?a=note &id=24618): «Вам видається, – писав він, – що безмежно цинічна, абсурдна й нахабна брехня про відсутність у Криму російських військ – найслабкіша ланка в усій цій авантюрі? Тому що спростовується на раз-два? Тому що шита білими нитками й є очевидною для цілого світу? А насправді ж усе якраз навпаки! Ніхто, із жодного боку барикад не вірить у казки про кримські «сили самооборони». Жодна людина на землі. Проте в очах величезної кількості громадян Росії саме цей неприхований, демонстративний обман є ознакою неймовірної «крутизни» Путіна...».

Правдива сила загарбників полягає саме в тому, що в «нормальному» суспільстві було б, навпаки, їх слабким місцем. Така ситуація породжує принаймні два логічних питання: 1) чому в очах багатьох людей позитивною рисою політика є його «крутизна», а не, скажімо, порядність, компетентність, оперативність тощо? Чи багато «крутих» імен знайдемо, приміром, серед тих політичних лідерів, які протягом останніх років очолювали країни, що входять до десятки найкомфортніших?.. 2) чому ознакою, сказати б, «позитивної крутизни» слугує брехня – якість, одностайно засуджувана всіма знаними етичними системами? Хіба ж не зрозуміло, що діяч, здатний безсоромно брехати в обличчя президентам і світовим медіям ще безсоромніше, ще цинічніше брехатиме власним співгромадянам (що й спостерігаємо, зокрема, в питанні про вбитих в Україні росіян)! Звідки ж беруться тоді любов, довіра, всенародний «одобрямс»?

Як в Україні, так само поза її межами не припиняються спроби пошуку раціональних пояснень природи російсько-українського конфлікту й відповідних способів його розв’язання. Скидається на те, що компетентні автори та поважні діячі (для прикладу можна назвати, скажімо, українського філософа С. Дацюка чи патріарха американської дипломатії Г. Кіссінджера) всерйоз гадають, нібито мету кремлівського володаря можна сформулювати в термінах логіки й права та що на нього вдасться вплинути відповідними аргументами.

Чимало інших оглядачів, як і простих громадян, навпаки, вважають чинного «государя всея Руси» параноїком, шизофреніком абощо. На жаль, і ця «гіпотеза» не витримує серйозної критики, зокрема вона не пояснює однозгідну з володарем поведінку його челяді – психічні захворювання, як добре відомо, не передаються в контактний спосіб... Що ж насправді рухає загарбником; у чому правдиве джерело його сили?.. Правильно відповісти на це питання без певних теоретичних екскурсів, на жаль, неможливо. Мусимо вдатися до таких екскурсів – імовірно, непідготовлений читач зрозуміє в них далеко не все, але принаймні побачить, у якій царині слід шукати істину.

*****

Зі шкільних підручників з біології ми дістаємо уявлення про рефлекси. Кажучи коротко, це здатність живого організму автоматично й стереотипно реагувати на певні подразники в спосіб, який сприяє захистові цього організму та задоволенню його базових життєвих потреб. Приміром, запах смачної їжі «вмикає» процеси виділення слини та шлункового соку; на холоді люди й тварини зіщулюються, а доторкаючись до гарячих предметів, різко відсмикують кінцівки; у певні періоди свого життя починають паруватися та заводять потомство... Рефлекси (замість цього слова можна вжити близький термін інстинкти) бувають умовними та безумовними; ті й другі сформувалися в процесі природного добору як чинник, що сприяє виживанню окремих індивідів, а відтак і цілого біологічного виду.

Між тим значна частина тварин, людина в тому числі, провадять колективний спосіб життя. Адаптація колективу до умов виживання не тотожна сумі індивідуальних адаптацій його членів – перша в багатьох випадках досягається оптимізацією чисельності та структури спільноти, взаємоузгодженням поведінки особин усередині її тощо. В колективних істот вочевидь мусять існувати певні рефлекси, скеровані на забезпечення колективних форм їхнього буття та стратегій виживання. Такі рефлекси не конче сприяють індивідуальному виживанню – навпаки, вони нераз вступають в конфлікт із потребами останнього, як-от, приміром, інстинкт альтруїзму, який спонукає окремих індивідів жертвувати собою задля порятунку своєї спільноти.

Індивідуальні рефлекси спрацьовують очевидним та однозначним чином, як-от у наведених нами прикладах. Натомість дія колективних, або ж спільнотних рефлексів визначає лише загальну тенденцію в поведінці особи чи колективу. Спільнотні рефлекси мають й інші важливі відмінності від рефлексів індивідуальних. Вони, по-перше, в різних осіб виражені не лише неоднаковою мірою, а нераз «мають протилежні знаки», як-от: «егоїзм – альтруїзм», «лідерство – підпорядкування» тощо. По-друге, що є дуже важливим для нашої теми, процеси реалізації колективних рефлексів здатні формувати неформальні спільноти з практично необмеженою кількістю членів. (Не знайшовши в літературі термінів для позначення спільнот такого роду, ми змушені запропонувати власні варіанти: рефлекторна спільнота й, як важливий для нашої теми різновид останньої – лідерська спільнота.) По-третє, масове збудження колективних рефлексів (коли, приміром, тисячі людей раптово стають палкими патріотами, національно байдужими асимілянтами, відданими послідовниками певного лідера абощо) має індуктивну природу й відбувається, найімовірніше, через польову психоемоційну взаємодію. Зрештою мусимо зауважити, що форми, способи та інтенсивність вираження спільнотних рефлексів набагато більшою мірою опосередковані історичними та культурними особливостями суспільства, ніж аналогічні атрибути рефлексів індивідуальних

Для кожного колективу є вкрай важливою однозгідність поведінки його членів. Стадо має одночасно й у повному складі розпочати пересування до нових пасовищ; копачі зрошувального каналу мусять узгодити трасу його проходження, темп і тривалість праці, зміст дій кожного виконавця тощо. Злагодженість дій колективу часом виникає стихійно, проте здебільшого окремі особи мусять брати на себе функції лідерів, а решта – коритися їм. У кожній більш-менш численній спільноті можна виявити особин, яким притаманна схильність до лідерства, готовність брати на себе цей тягар навіть тоді, коли останній обіцяє своєму носієві невтомні клопоти та смертельний ризик. Маємо всі підстави гадати, що потяг до лідерства значною мірою є інстинктивною формою поведінки, притаманною частині осіб. Так само інстинктивну природу має готовність коритися лідерові; налаштовуватися на ті імпульси, що від нього виходять; виконувати його накази та доручення тощо.

(Реальний стан справ є набагато складнішим від бінарної схеми «лідери – підлеглі». Вельми ймовірно, що певні «матриці» як лідерського, так, сказати б, і «холопського» рефлексу присутні в генах кожної людини й дістають більшу чи меншу активацію в процесі її індивідуального розвитку. Інакше кажучи, «природжений лідер» – це не лише гени, а ще й біографія, яка «вмикає» та розкручує на повну потужність генетичну програму. Спонукою до лідерства може виявитися не тільки інс­тинкт, а й, скажімо, усвідомлена необхідність абощо. Успішним лідером стає інколи людина, геть позбавлена лідерських нахилів, натомість особа з дуже сильними нахилами такого роду може бути, принаймні до певного часу, слухняним виконавцем чужих наказів.)

…Вожак первісного стада не мав ні кабінету з табличкою на дверях, ні зовнішніх відзнак типу діадеми, скіпетра чи кільця в носі. Відтак стосунки лідерства-підпорядкування потребували постійного наочного підтвердження та закріплення в свідомості членів стада. З цією «метою» еволюція виробила в колективістських істот інстинктивну схильність до певних ритуальних дій. У зграях тварин такими ритуалами можуть бути обнюхування геніталій, дзьобання старшими молодших, обкидання «опонентів» вожака екскрементами тощо. В примітивних народів посполиті падають перед вождем на коліна, цілують порох під чобітьми володаря; підставляють спину повелителеві, аби той сів на коня… Знайомі з елементами демократії спільноти воліють уникати одіозних форм ритуалізації нерівності, однак саму ідею такої ритуалізації не полишають, втілюючи її, приміром, у різного роду нагородах, почесних званнях, бучних презентаціях та ювілеях тощо й т. ін.

Від природи людині притаманні здоровий глузд, раціональне мислення, аналітичні здібності та інші якості, здатні чинити спротив інстинктивному прагненню до безумовного лідерства чи безмежної покори, налаштовувати на критичне сприйняття беззмістовних ритуалів і т. ін. Проте ступінь розвитку згаданих якостей цілковито залежить від індивідума та умов його буття. Логічне мислення не є «заразним»; раціоналізм украй слабо передається шляхом індукції... Формування у певній спільноті відносин лідерства-підлеглості сприяє пасивації критичних функцій інтелекту членів спільноти. Така пасивація може мати ознаки макрораціональності (приміром, підлеглі відмовляються критикувати навіть явні прорахунки лідера заради досягнення якоїсь більшої мети), проте заразом вона «відчиняє двері» для ірраціоналізму, як такого, створює прецедент позбавлення критичного інтелекту «права голосу». Візуалізуючи, розширюючи, закріплюючи у підсвідомості табу на критику «начальства», ритуалізація нерівності становить наступний замашний крок у згаданому керунку.

За якими ознаками зграя тварин чи людський колектив обирають собі ватажка? Принцип вибору є простим і водночас раціональним: обирають успішного. Успішність колективу великою, нераз вирішальною мірою рівнозначна успішності його лідера. В суворих умовах постійної боротьби за існування помилка у виборі ватажка мала для наших предків надвисоку ціну. Їм не доводилося багато розважати про те, які саме якості зумовлюють успішність певної істоти в керуванні стадом, а пізніше кланом чи племенем: її мудрість, досвід, невтомне працелюбство, толерантність до слабких та недужих – чи, навпаки, підступність, жорстокість, силове домінування... Практика свідчить, що нераз однаково успішними лідерами бувають особи, цілком протилежні за своїми суб’єктивними якостями та моральними настановами. Загальновизнаної теорії лідерства не існує дотепер; успішність лідера й сьогодні сприймається великою мірою як Дар Божий, благословення зверху тощо.

Симпатія до успішних стає відтак природною формою поведінки масової людини. Згадаймо, приміром, численних шанувальників Чингісхана, Тамерлана, Івана Грозного, Наполеона, Сталіна, Мао Цзедуна та інших вождів, чий шлях до вершини влади оплачений мільйонами невинних жертв. На диво, такі шанувальники не переводяться і в наступних поколіннях, коли страх перед володарем утрачає силу, а звичаї стають більш лагідними!.. Не менш природними виявами людської натури є відраза, презирство, жорстокість до слабких і нездалих. Пригляньмося, як невідступно й послідовно, не шкодуючи сил і часу «дембєль» знущається над Богу душу винним «салабоном». Чи багато ви зустрінете патріотів, настільки ж непохитних і невідступних у поборенні жорстокого ворога, який залив невинною кров’ю їхню вітчизну?

Особа, яка прагне заручитися чиєюсь підтримкою в своїх претензіях на лідерство конче мусить демонструвати успішність. За законами психології, найкращим способом довести останню є досягнення успіхів у зухвалих вчинках, здійснення «неможливого»; здобуття перемог у ситуаціях, трактованих масовою свідомістю радше за програшні. Коли військо козопасів завдає поразки мілітарній суперпотузі, простий канонік стає на прю зі Святим Престолом, могутня бізнес-імперія виникає «з нічого» й т. ін., поспільством шириться хвиля захвату й збуджений загал починає жваво цікавитися біографіями осіб, які очолювали згадані процеси.

Демонстрована в такі способи успішність стає надпотужним чинником дискримінації та придушення ratio – його дії нераз бувають неспроможні опиратися навіть інтелектуальні світочі спільноти. Адже вони так само нездатні розумно пояснити успіхи «бурхливого генія», як і найпримітивніші «люди з натовпу»! Зухвалі перемоги лідера корисні для останнього ще й тим, що створюють йому в очах загалу своєрідний «страховий фонд авторитету». Такий фонд здатний «виплачувати бонуси» своєму власникові нераз навіть тоді, коли пора його гучних звитяг залишиться далеко позаду.

А тепер – про дуже важливе, якщо не вирішальне для розуміння природи лідерських спільнот... Усі соціальні рефлекси, які лежать в основі становлення, функціонування та поступу таких спільнот експоненційно посилюються в міру набуття досвіду їх успішної реалізації! Так, природний рефлекс лідерства зазвичай уперше виявляє себе в невеликих спільнотах та буденних ситуаціях – хтось випадково очолив групу мисливців, сільську громаду, дворову футбольну команду абощо. Проте успішність такого ситуативного лідерства стрімко розбурхує амбіції першої особи – замість «спочити на лаврах», вона починає гарячково клопотатися про поширення та зміцнення свого лідерства. Ватажок мисливців уже претендує стати вождем племені, староста громади – дістати офіційний статус, тренер дворової команди – зіграти в обласному чемпіонаті тощо. В схожий спосіб посиленого розвитку дістає й рефлекс підпорядкування: учорашні вільні мисливці звикають безвідмовно коритися наказам ватажка, селяни – вклонятися старості, футболісти – «задобрювати» свого тренера…

Успішне задоволення колективних рефлексів здебільшого призводить до їхнього роздмухування та розпалення. Принципово помилковою є настанова на те, що, приміром, кат трохи познущається над своєю жертвою, володар захопить певну територію, заслужена особа отримає ще одну нагороду – й на тому буде поставлено крапку, бо «мусить бути якась межа»! Такого роду «резони» нагадують… щось на кшталт розважань розумного євнуха про любовний шал. Здебільшого все відбувається якраз навпаки й «межі розумного» в згаданих процесах мало кого здатні зупинити.

Розвиток лідерської спільноти є процесом автокаталітичним – її успіхи забезпечують стрімке розширення членської бази (успіх притягає!) та дедалі активнішу мобілізацію ресурсів. В спільноти з’являються специфічні потреби, жодним чином не пов’язані з потребами окремо взятих її членів. Це, приміром, потреба в неперервному розширенні спільноти та посиленні всередині її духу відданості лідерові, в сакралізації та ритуалізації нерівності, переслідуванні й цькуванні реальних або уявних дисидентів тощо. Згадані потреби здатні набувати домінантного характеру, підпорядковувати собі всі аспекти життя спільноти, поглинати її основні ресурси, розкручувати процеси, які вочевидь розминаються з правом, мораллю й здоровим глуздом.

…Авторові не відомі жодний соціальний закон, жодна властивість соціальної матерії, які встановлюють ліміти зростання та структуризації такої спільноти. Екстенсивно вона може вбирати в себе цілі континенти, внутрішньо – вироджуватися в нічим не обмежений тоталітаризм найстрашніших зразків. Залежно від історичних, культурних, зовнішньополітичних обставин і різного роду випадковостей розвиток одних лідерських спільнот набуває впереваж форми зовнішньої експансії, в інших спільнотах гору бере ритуал, ще в інших – культ вождя й/або придушення опозиції вождеві й т. п. Утім, здебільшого процес розвивається одночасно по всіх згаданих напрямках.

Далеко не кожна лідерська спільнота сягає в своїм розвиткові масштабів світових імперій та/або перетворюється на тоталітарну деспотію. Не кожному лідерові стало всміхається Фортуна (скільки потенційних Наполеонів не розминулися з кулею на своєму Ар­кольському мості, скільки потенційних засновників наукових шкіл свої найпродуктивніші роки провели де-небудь у бандитському Вазирістані чи Богом забутому Вєсьєгонську!), не всім вдається подолати ресурсні обмеження, вчасно усунути конкурентів, переступити через перешкоди морального, правового, культурного характеру тощо. Обмежувачами розвитку лідерської спільноти нераз виявляються інші спі­ль­ноти такого роду, що розвиваються одночасно з першою, на тих самих теренах та ресурсній базі.

Як співвідноситься розвиток лідерських спільнот із об’єктивними базисними потребами людини й суспільства – в безпеці та ресурсах, у продовженні свого роду та плеканні майбутніх поколінь, у сенсі буття та можливостях для поступу?.. Шукаючи відповіді на це питання, мусимо зазначити: суспільство потребує ефективних лідерів, а отже – й середовищ, у яких таке лідерство здатне відбутися. Без потужних і яскравих лідерів життя перетворюється на рутину й застій, різко звужуються обрії поступального розвитку господарки, науки, мистецтва тощо, стають неможливими круті якісні зміни. Цілі епохи в історії певних націй пов’язані з іменами великих провідників, пошанування яких належить до найприродніших, а водночас і найшляхетніших виявів людської натури…

Проте вже самі по собі змагання за лідерство, хоч би якими гідними намірами керувалися окремі змагуни, несуть у собі величезний руйнівний потенціал. Згадаймо бодай князівські міжусобиці на Русі, відчайдушні змагання «за булаву» доби Руїни чи «специфічні» стосунки між лідерами української націонал-демократії, які фактично поховали завоювання помаранчевої революції… Особливо ж страшну небезпеку як для самого суспільства, так, у багатьох випадках, і для його сусідів та партнерів становить необмежений саморозвиток відносин лідерства-підпорядкування, перетворення соціуму на лідерську суперсистему, з усемогутнім вождем на чолі та зневаженими, упокореними «масами», повністю підпорядкованими керівним імпульсам, що виходять «згори».

…В металургії є таке поняття, як «подрібнення зерна». Оскільки оптимальною структурою металу є дрібнокристалічна, його творці вдаються до різних технологічних хитрощів, аби в момент застигання розплаву забезпечити множинність центрів кристалізації і не допустити розросту дендритів та, відповідно, виникнення порожнин. Так само суспільство зацікавлене в тому, аби якомога більша кількість потенційних лідерів змогли відбутися в його лоні, однак при тому жоден з них не дістав необмеженої влади та «надлюдських» повноважень. Соціальні технології «подрібнення зерна» наразі не вивчені достатньою мірою. Демократія виглядає однією з найбільш ефективних таких технологій – але лише коли ходить про демократію розвинену, міцно закорінену в суспільстві, інститути якої міцно спираються на традицію, мораль, історію.