Війна як система

1967 року американський журнал «Есквайр» надрукував звіт чотирнадцяти визначних американських учених щодо можливості досягнення всезагального миру в світі. Дослідження тривало упродовж двох років. Головний вислід науковців: перехід від мілітарних витрат до немілітарних створює ряд нездоланних економічних проблем, які навіть найпотужніші держав світу (наймогутніші економічні системи) наразі розв’язати неспроможні. Тобто, не втрачає актуальності повчальний латинський вислів: si vis pacem, para bellum – хочеш миру, готуйся до війни. На жаль, Українська держава вдруге за останні сто років зігнорувала класичну аксіому древніх.

У Книзі Еклезіяст, одній з найскладніших книг Старого завіту, сказано: «Час любити, час ненавидіти, час на війну і час на мир». Іншими словами, кожна нація перманентно перебуває у стані війни з іншою нацією, або ж готується до війни. Вільгельм Фрідріх Гегель навіть порівнював війни зі свіжим вітром для загнилого озера.

З бігом часу сформувалися певні кліше й стереотипи, які трактують війну як інституцію, підпорядковану соціальним системам, як продовження дипломатії, як метод досягнення економічних цілей, як політичне явище, пов’язане з розв’язанням протиріч між державими, народами, національними і соціальними групами («війна є продовження політики іншими засобами» – класичне визначення військового теоретика Карла фон Клаузевіца, автора знаменитої книги «Про війну»). Відомі потрактування війни як соціологічної проблеми…

Ідеї ці далеко не безперечні. Річ у тім, що війна сама по собі є надскладною соціальною системою, з якою інші форми соціальних організацій людства перебувають у конфлікті. Соціальні мотиви війни не менш важливі, ніж економічні. Війна є одним із найважливіших елементів/факторів процесу самоорганізовування людства, більшістю спільнот якого керує саме війна. Причому керує системно.

«Мілітарна концепція держави є невід’ємною і важливою складовою для стабільності внутрішньої політичної системи нації. Без цього жодний уряд не може мати легітимності й здатності керувати державою. Нині основний авторитет уряду перед громадянами в модерній державі значною мірою ґрунтується на ставленні цього уряду до війни як інституції. А це, своєю чергою, вимагає лояльності до однієї держави або групи держав і водночас ворожого ставлення до іншо ї» (Осип Мороз, американський економіст).

Своєрідним підтвердженням цієї житейської аксіоми став провальний для української дипломатії Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, в якому не було зафіксовано ЖОДНОГО механізму дотримання гарантій суверенітету України…

З історії відомо, що мілітарні цілі війни завжди пояснювались або потребою оборони країни, або вимогами національного інтересу (економічними, політичними, ідеологічними), або ж мілітарна сила підтримувалася в ім’я самої мілітарної сили. Немілітарні функції «військової системи» значно ширші. Вони існують не лише для того, щоб виправдати самих себе, але й слугувати соціальним цілям.

Існування зброї уможливлює виживання держав і націй. Відсутність зброї передбачає ліквідацію суверенності. Сьогодні ми в цьому переконуємось.

1996 року генерал-лейтенант Олексій Лавренюк, тодішній начальник кафедри стратегії Академії ЗСУ, екс-заступник начальника Ґенерального штабу констатував: «Збройні Сили України, які маємо, не є національною, народною армією. Я наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці й уряд був – український. Тому що уряд і армія – це одне ціле… Нам треба 450 тисяч військовослужбовців, з них – 90 тисяч офіцерів, 10 тисяч – прапорщиків, щороку – 100 тисяч призовників, щоб за десять років підготувати до захисту Вітчизни 1,5 мільйона чоловічого населення. Ніхто наразі не знає, коли і де доведеться воювати ». Як у воду дивився український генерал-лейтенант.

Розроблена в середині 90-х концепція реформування Збройних Сил України, крім значного скорочення військ, передбачала ліквідацію військових округів і перехід на оперативно-територіальну систему будівництва армії, принципи регіонального комплектування тощо. Плоди такого «реформування», від якого застерігав Олексій Лавренюк, пожинаємо нині, розплачуючись кров’ю і територією.

«Слабкість України провокує сильні держави на агресію, – ще в квітні 2008 року зауважив навіть академік НАН України Володимир Семиноженко . – В той час, як у світі розпочався новий виток гонки озброєнь, українська армія дедалі більше втрачає боєздатність… Війна – це, насамперед, війна грошей» .

Коли у Наполеона запитали, що треба для того, щоб виграти війну, знаменитий полководець відповів: гроші, гроші і ще раз гроші. У нерівному двобої з колишнім «стратегічним партнером» Українська держава, крім ефективної дипломатії (з незрозумілих причин досі не призначено 23 послів), потребує не лише добре вишколеного війська (добра сотня генералів у нинішніх ЗСУ – не показник ефективності армії), але й новітнього мілітарного оснащення. Високий моральний дух, безумовно, є важливою передумовою для перемоги – у критичних моментах бою відвага вояків та їхніх командирів можуть стати вирішальним фактором. Однак в інформаційну добу застосування модерного озброєння може переважити ідеологічний чинник і професійний вишкіл. Голого патріотизму замало. Сьогодні в неоголошеній війні з Росією українським солдатам відчутно бракує сучасної амуніції та ефективної високоточної зброї.

Сьогодні Україні потрібні не бурхливі оплески американських конгресменів. Потрібні реальні гроші і не в борг. Потрібні живі гроші, а не обіцянки на мільярд доларів як гарантії уряду США. Скільки коштує скандальний французький гелікоптероносець «Містраль»? Так отож.

Витрати на військову техніку дають змогу стабілізувати й збалансувати економічний розвиток держави. Бо, як це не парадоксально, але деструктивна війна водночас є прогресивною силою суспільства.

«Оскільки військова загроза носить постійний характер, то робота на нагальні потреби армії може зробити військово-промисловий комплекс одним з локомотивів вітчизняної економіки», – слушно зрезюмував Петро Порошенко на засіданні уряду 10 вересня 2014. Президент обурився системою організації оборони країни: «Потреби армії треба визначати не за застарілими нормами постачання, за пожовклими папірцями. А по тому, що реально сьогодні треба бійцям і підрозділам в зоні АТО».

І що ж? Через десять днів з’ясувалося, що командири військових частин зривають проведення держзакупівель для армії. Про це заявив експерт Центру політичних студій і аналітики Гліб Канєвський під час прес-конференції в УНІАН 20 вересня: «Під час моніторингу держзакупівель в різних регіонах України ми виявили, що закупівлі зриваються у всіх військових частинах всіх силових відомств і Міністерства оборони, і Нацгвардії, і Держприкордонслужби. Статистика несе загрозу національній безпеці України».

У чому причина такої злочинної бездіяльності/поведінки? «Головна проблема – в системі управління на рівні як Міністерства оборони, так і держави загалом. Точніше в її відсутності. Найстрашніше те, що й досі неможливо чітко сказати, хто ким управляє і хто організовує всю схему взаємодії між різними державними структурами та структурними підрозділами того ж таки МО» (генерал-лейтенант Микола Мельник, один із засновників-творців Національної гвардії, екс-перший заступник керівника ГУР МО України).

Про добре слово і пістолет

Томас Джефферсон, третій президент США, один із авторів Декларації незалежності США, з причин політичної необхідності порушив Конституцію (часу на внесення поправок до її тексту бракувало). У листі від 20 вересня 1810 року він пояснив своє рішення: «Строге дотриманння писаного закону – це, без сумніву, один із найвищих обов’язків доброго громадянина, проте не найвищий. Закони необхідності, самозбереження чи збереження країни, коли вона постає перед небезпекою, – значно вищі. Втратити нашу країну через скрупульозне дотримання писаного закону означало би втратити сам закон із життям, свободою, власністю та усіма тими, хто разом із нами тішиться цими благами. Так абсурдно можна пожертвувати метою задля засобів».

Так учинив американський президент. Продемонстрував державницьку поведінку. Він турбувався про безпеку власної країни. Підстав і причин взяти приклад з Джефферсона у Петра Порошенка, коли йдеться про безкомпромісну боротьбу з воєнною бюрократією, саботажем предостатньо. Чомусь пригадався совєтський кіногерой капітан Жеглов, який задля Справедливості порушував закони. Сталінські...

«На жаль, український народ навіть під час війни – війни на виживання як народу – вибрав не Воїна і навіть не військового, – констатує Василь Лаптійчук, директор Інституту Росії. – Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо». На думку експерта, відповідно до своїх правових обов’язків, українська влада мала б організувати визвольну війну, а не соромливо намагатись домовитися з новітнім лідером Орди.

Мир не може бути досягнутий ціною поступок, які підривають підвалини української державності. Народний депутат Олександра Кужель нагадує президентові Порошенку, що саме він є керманичем – Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України і саме від нього суспільство вимагає взяти відповідальність за хід війни: «Тому ми вимагаємо, щоб Ви працювали не над картами розподілу кандидатів в мажоритарних округах, а над військовими картами».

Екс-генеральний консул України у Туреччині Богдан Яременко на сторінці у Facebook (facebook.com/bohdan. yaremenko) повідомив, як досвідчений американський лобіст і колишній дипломат поділився з ним враженням від спілкування з Порошенком – на думку американця, український президент зовсім не готовий до ролі державного діяча. «Тоді я не знайшов що відповісти і лише зауважив, що це найбільш готовий з усіх неготових, – пише Яременко. – Тепер починаю розуміти американця краще. Виглядає так, що Порошенко не може піднятися над логікою і мотивацією поведінки бізнесмена. Він торгується, штовхається і бореться за негайну вигоду, а не за стратегічний інтерес. Стратегічний інтерес «приплутуєтся» в реальність лише на рівні заяв і риторики».

Таке враження, що Порошенко не розрізняє посаду Верховного Головнокомандувача ЗСУ і очільника МЗС. «Коли потрібно назвати агресора агресором, щоб надати мотивацію для офіцерів і солдат для подальшої боротьби за визволення України, він (Петро Порошенко; – О. Р.) уперто грає в дипломата, який не каже ні «так», ні «ні». Це не допомагає українським силам вести належну боротьбу проти окупанта. Навіть на своїй прес-конференції він так і не сказав чітко, чи вважає Путіна агресором. Навпаки, він дуже обережно добирав слова», – відзначив політолог, директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко.

«Порошенко не вірить в силу свого народу, в його спроможність захищати країну зі зброєю в руках. Це вже ясно. Звідси налаштованість на «мирний план» за будь-яку ціну. Звідси перелік причин, чому ми неспроможні себе захищати, замість пошуку шляхів і адекватних дій, аби захистити країну від агресії, тим самим, до речі, посилюючи позиції України на фронті дипломатичному» (Анатолій Гриценко, лідер партії «Громадянська позиція»).

Після зустрічі з керівництвом Міністерства оборони України відомий волонтер Георгій Тука зробив висновок, що з таким командним складом ми не переможемо навіть Ліхтенштейн, що гнилою є вся СИСТЕМА, а не якийсь мінистр або його заступник.

Від воєнної системи значною мірою залежать рівень культури та рівень наукових досягнень. Війна є мотиваційною/рушійною силою в розвитку науки – від фундаментальних досліджень до технологічного втілення. Наука не зробила жодного важливого кроку вперед, який не був би продиктоваий (бодай опосередковано) потребами оборони та озброєння зокрема.

Під час війни виникають непередбачені ситуації, твориться новий моральний клімат, в якому немає місця для нудьгуючих, втомлених, багатих і бідних. Під час війни завмирають або не виявляються ті структури, що підточують/поїдають суспільство. Війна виконує стабілізуючу функцію як усередині суспільства, так і в зв’язках з іншими державами-спільнотами.

Натомість під час представлення української «Стратегії-2020» 25 вересня 2014 року Петро Порошенко по суті нічого нічого не сказав про майбутні зміни української державної системи, про можливу стратегію її зміни (див. мою статтю «Система, абе Де криються причини наших невдач» http://www.radiosvoboda.org/content/article/16799559.html). На порталі офіційного представництва Президента України Петра Порошенка представлено «Стратегію реформ-2020». Представлено формально. Бо сам документ «Стратегія-2020» – відсутній. Постає питання: чи існує необхідний для аналізу текст Стратегії взагалі?

У цьому контексті доволі цікавим є повідомлення глави Міністерства закордонних справ РФ Сергія Лаврова під час прес-конференції в Нью-Йорку 26 вересня. Москва, мовляв, підтримує контакти з українським президентом. Згодом з’ясувалося, що існує можливість особистої зустрічі Порошенка і Путіна в Москві впродовж найближчих трьох тижнів. «Поїздка в лігво ворога у той момент, коли ми програли перший етап за територіальну цілісність України і пройшло відділення сепаратистської території України – це не дуже правильно... Є ще один варіант місця їх зустрічі – це Донецьк, звільнений від окупантів» (Віктор Небоженко)

У протиборстві з агресором треба застосовувати добре перевірений на практиці американський досвід: добрим словом і пістолетом можна досягти набагато більше, ніж самим добрим словом. Натомість Україну заганяють у дипломатичну безальтернативність – «коли товсті, солоденькі дядечки в телевізорі пояснюють нам, що «ми не здатні боротися», що «конфлікт на Донбасі неможливо вирішити тільки військовим шляхом», вони використовують об’єктивну модальність: наче це – остання істина і закон природи» (Олексій Арестович, військовий експерт).

У всі часи всі народи розробляли і розробляють тематику війни: як національний конфлікт, як релігійну, соціальну чи моральну боротьбу, як прославляння хоробрості й відваги, як навчання перемагати чи ризикувати життям на користь своєї нації та держави. «Я думаю, що він буде гідний мене» (президент про свого сина і про себе). Воістину слова батька нації…

Коли настає криза у тваринному світі, гинуть фізично слабші. В людей навпаки. У спільнотах гомо сапієнс біологічно сильніші, вмотивованіші (добровольці) вирушають на війну і гинуть для зберження нації та держави. Проте коли кілька тисяч українців зі зброєю в руках боронять незалежність і територіальну цілісність України, а решта суспільства спостерігає за війною з екранів телевізорів, то це добром для українського державного суверенітету не закінчиться.

Коли буде Україна?

Методологія сучасної логіки оперує різними світами, які описують ті чи інші повідомлення: світом реальним, псевдореальним, ірреальним, невизначеним. Навколишній світ – це світ реальний. Псевдореальний світ може бути і частково реальним. Ірреальний світ – світ вигаданий. Невизначений світ – ні реальний, ні ірреальний, ні псевдореальний. В якому світі перебуває нинішня українська влада? Судячи з її поведінки і вчинків – у невизначеному. Справді.

«Високі Договірні Сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод…» . Це фрагмент (Стаття 3) з усе ще чинного «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», ратифікованого Законом № 13/98-ВР від 14 січня 1998 року. Слушність крилатого вислову Отто фон Бісмарка щодо безглуздості укладання угод з Росією вкотре знаходить підтвердження. Але чи хтось чув, щоб Україна вирішила денонсувати цей договір у зв’язку з брутальним порушенням статтей документу?

Інформація до роздумів. 4 червня 2008 року Держдума Росії запропонувала президенту та уряду РФ розглянути питання про вихід Росії з Договору про дружбу, співробітництво і партнерство з Україною у разі реалізації плану офіційного Києва щодо вступу до НАТО. Є питання?

Розберімося з деякими дефініціями невизначеного світу, який частково заполонив Україну. «Сьогодні Україна проливає кров за свою незалежність і територіальну цілісність. <…> Я вважаю, що війна на Сході України – це війна проти тероризму, це наша спільна війна. В цьому немає сумніву» (з виступу Президента України перед Сенатом і Палатою Громад Парламенту Канади).

Не менш цікаві фрагменти виступу Петра Порошенка в Конгресі США: «мета України – не виграти війну, а зберегти мир, а для збереження миру ми повинні бути досить сильними»; «війна, в якій б’ються українські солдати, – це війна за вільний світ»; «ми не здамося агресору, але готові простягнути руку миру Росії та припинити все. Я зроблю все, що від мене залежить, щоб зупинити подальшу ескалацію конфлікту. Рано чи пізно, я впевнений, мир повернеться на територію».

Отже, український Президент визнає факт війни в якій змушена брати участь наша держава. Проте для внутрішнього споживання використовується евфемізм – антитерористична операція. Навіщо таке маскування? Задля виборів до Верховної Ради?

Треба, врешті-решт, навчитись називати речі своїми іменами. Без жодних підмін понять. Коли люди не знають справжнього стану речей, то ними легко маніпулювати, їх легко деморалізовати. Про яке АТО може йти мова? Ми є об’єктом агресії. В Україні точиться повномасштабна війна, і тільки-но віддамо ворогові частину території, той же Крим, – у держави не буде майбутнього. Українці стануть нацією, яка програла війну, яка втратила територію. Ми опинимось у невизначеному світі. Психологічний шок буде жахливий.

Виступаючи у конгресі США, Петро Порошенко закликав надати Україні особливий статус партнера поза членством у НАТО і допомогти зброєю. Українського Президента, попри бурхливі оплески, схоже, не почули. Однак в інтерв’ю «CNN» Порошенко заявив, що «рівень співробітництва у сфері безпеки і оборони набагато вищий, ніж рівень статусу провідного союзника поза НАТО, який має, наприклад, Аргентина. І ми працюємо в особливому статусі стратегічного партнера США з питань оборони і безпеки».

Навіщо тоді було закликати американців надати Україні особливий статус безпеки? Збагнути логіку Петра Порошенка непросто і коли він заявив, що «ми отримали більше, ніж просили». Можливо, мав на увазі схвалений комітетом Сенату США законопроект про допомогу Україні? Та коли цей документ буде затверджено – невідомо. Принаймні до листопада сенатори відпочиватимуть. У разі ухвалення закону, Барак Обама отримає право надати Україні різноманітне озброєння. Приміром, унікальний протитанковий ракетний комплекс «Джевелін» (FGM-148 Javelin), призначений для знищення броньованої техніки, фортифікаційних споруд, гелікоптерів, безпілотників, який США поставляє на експорт. Чи дочекаються на «Джевелін» українські вояки? Річ у тім, що американці, на думку Обами, дуже мало пов’язані у торгівлі з Україною, і з геополітичного погляду те, що відбувається в Україні, не створює для США безпосередньої загрози.

Сенатор-республіканець Джон Маккейн, який живе в реальному світі , розкритикував рішення Адміністрації Президента США: «Це ганьба, що адміністрація продовжує відмовляти Україні в наданні військової допомоги, яку вона вкрай потребує після того, як її розчленував президент Путін та окупували російські війська».

Реалістично мисляча Бен Джуда, автор книжки «Крихка імперія: як Росія закохалася у Володимира Путіна та розлюбила його», у блозі в New York Times (http://www.nytimes.com/2014/09/01/opinion/arm-ukraine-or-surrender.html) написала: «Ще кілька місяців без повноцінної допомоги Заходу, і Україна втратить бойове ядро своєї армії – і своє зачарування Заходом. <…> І ми повинні тоннами відвантажувати їм гармати, танки, безпілотні літальні апарати та медичні аптечки. Ми маємо бути навіть готові розгорнути в Україні війська НАТО , якщо російські танки підуть на Крим, оскільки, як багато хто побоюється, Росія захоче отримати сухопутний коридор між Кримом та півднем Росії».

Пригадалась повчальна історія. Також пов’язана з США. У 1946 році спеціальна комісія при Центральному комітеті Української революційно-демократичної партії видавала в Німеччині газету-бюлетень «Ми ще повернемось!» На титульній сторінці видання була вміщена цитата: «Я вернуся до Своєї Вітчизни, <…> коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький». Американський Комітет Визволення від большевизму пропонував надати фінансову допомогу УРДП у виданні бюлетеня, але хотів наглядати за друкованими матеріалами, зокрема наполягав на виключенні фрази про «російський червоний фашизм». Тодішні американці були переконані, що «російський червоний фашизм» – це невизначений світ, який не стане реальним. Нині бачимо, що вони (американці) помилялись.

Симптоматично, що оригінал тексту Меморандуму про виконання положень Протоколу за результатами консультацій Тристоронньої контактної групи в Мінську, підписаного 19 вересня 2014 року, складений російською та англійською мовами. Українська, наскільки мені відомо, не використовувалась. Вкотре було зігнороване геніальне застереженням Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову». Однак ті, котрі порядкують у світі невизначеному цього не розуміють. Не бажають розуміти.

А ще пригадався день інавгурації Петра Порошенка, коли він звернувся до «житєлєй Данбаса» російською. З якого добра-дива? Чому були зневажені українці Донбасу? Адже і на Донеччині, і на Луганщині (у світі реальному) проживають мільйони україномовних українців. Але. Росія вдерлася в Україну під фальшивим гаслом захисту російськомовних і гарячково взялася творити невизначений світ «Лугандону» і «Даунбасу» (так званих ЛНР і ДНР).

Замість терміну «українська нація» Президент чомусь вживає «українська політична нація». Чи існує для фрау Меркель «німецька політична нація» (лише турків у Німеччині проживає майже три мільйони, а іноземців загалом близько семи мільйонів)?

Як бути з Конституцією (Ст.10), яка гарантує, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України? Міністр внутрішніх справ Аваков, державний службовець, володіючи українською мовою, розмовляє російською. У даному разі посилатись на існування Ст.300 (право на індивідуальність) Цивільного кодексу України недоречно. Чи знає пан Аваков, що державна мова – це питання національної безпеки? Чи в такий спосіб демонструє початок будівництва в Україні невизначеного світу – «Єдина країна. Единая страна»? «Єдина країна» може стати і не Україною. Щоправда Петро Порошенко 29 вересня у Києві після церемонії вшанування пам`яті жертв нацизму в меморіальному комплексі «Бабин Яр» запевнив, що «Україна більше ніколи не допустить <…> розколу країни через мову, вірі або по якоюсь іншою ознакою. України єдина і залишатиметься єдиною» .

«Коли буде Україна? – майже сто років тому запитував Роман Купчинський, письменник і журналіст, старшина УСС і УГА й сам відповідав з притаманною йому дотепністю: – Розрахунок такий: кожний чоловік має груди півметра завширшки, себто, кожний свідомий українець носить у собі півметра України. Границя України виносить 4000 кілометрів. Коли буде 8 мільйонів свідомих державників, тоді обставлять границю і оборонять державність» .

Такої кількості патріотів у добу Визвольних змагань 1917–1921 рр. в Україні забракло. Чи має вона сьогодні 8 мільйонів свідомих державників? Ніхто цього не знає, ніхто не лічив. Утім рівень патріотизму/ентузіазму серед громадян України сьогодні й справді зашкалює. Але чи достатньо лише ЦЬОГО у протистоянні з невизначеним світом (реальним світом Зла) – путінською Московією? Чим стане новообрана Верховна Рада України – світом реальним чи й далі залишиться світом невизначеним?