Від антиутопії до реальності
Олег К. Романчукшеф-редактор журналу «Універсум»
публіцист, журналіст, письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка
«Не знаю, який шмат життя відміряла мені доля, але весняні дні позаминулого року будуть стояти в мене перед очима до самої смерті, це точно. Істерика у Верховній Раді з приводу «бєдствуєщєго пролєтаріата», безпорадність і нерішучість Президента перед нахабною лавиною червоних провокацій, сплюндровані міські квартали – від Софії до Золотих Воріт…
Кільканадцять сп’янілих від крові недолюдків із червоними пов’язками витягували за ноги через розбиту вітрину дівчаток-офіціанток з приватного кафе на Хрещатику. Остовпілий шокований натовп спаралізувало страхом, ховалися за спинами людей міліціонери з бігаючими очима, офіціантки захлиналися кров’ю у конаючому крику, а садисти з пов’язками впивалися власною безкарністю: «Хватіт вам, сукі! Кончілось ваше врємя!» А з протилежного боку Хрещатика, навпроти, долинало ревище – «радянці» здирали синьо-жовтий прапор з міськради: пузатий агітатор із сивою шевелюрою кричав з порогу щось у мегафон і розпалював пристрасті в розперезаному і злому натовпі. З дзвоном посипалося віконе скло на третьому поверсі, щось там у глибині завирувало і раптом звідти з криком вилетіла людська постать. Пролетівши над головами юрми, тіло глухо гепнуло об асфальт і завмерло, а двоє розхристаних – з новенькими автоматами – підійшли, похитуючись від горілки, і шарахнули в нього, мертвого, кілька коротких черг. Від площі Толстого, де вже горів пасаж «Правекс», почулися міліцейські сирени, люди на тротуарах кунулися туди очима – звідти швидко наближалося кілька беркутівських «тойот», але з їх вікон стирчали і розвівалися червоні прапори.
Вже пізніше я дізнався, що саме цей, на «тойотах», загін бойовиків узяв штурмом будинок Верховної Ради і спалив його. Під руїнами залишилися лежати кільканадцять депутатів, і серед них – парламентський Голова, який марно намагався словом зупинити заколотників. Бандюги затягнули його на купу потрощених крісел у залі засідань і розпалили багаття книжковими пачками «Конституції»…
Двері Володимирського собору, на диво, були відченені, але людей перед храмом не було: у протилежних кутках порожнього дворика стояли два міліцейські «уазики», дверцята були повідкривані навстіж, всередині напівлежали «менти» і сонно слухали музику. Троє похмурих чоловіків з неприхованими кобурами під розстебнутими піджаками про щось розпитували священника, притиснувши його до чавунної візерунчастої огорожі собору».
Це уривок із повісті-бойовика Андрія Куліша «Сафарі на двох», написаної в 1996 році, і яку мені довелося редагувати в 2000-му. Після публікації в «Універсумі», а згодом і в окремому виданні, цей пригодницький твір, своєрідна антиутопія, не привернув належної уваги рецензентів. А шкода. Можливо, не довелось би спостерігати за тим, що діється нині в Києві на вулиці Грушевського, на Майдані… Бо на наших очах чиниться вже далеко не літературна антиутопія.
Загрози зростають. 1 лютого 2014 року в інтернет-виданні «Севастополь» вже читаємо, що російські казакі з Волгограда їдуть на оборону Севастополя: «Представители волгоградского казачества готовятся отправиться в Севастополь для охраны административных учреждений города и защиты местного населения от «неофашистов-бандеровцев… С просьбой о помощи в обеспечении охраны административных зданий к волгоградским казакам, по их словам, обратился лично мэр Севастополя Владимир Яцуба. Казаки отдают себе отчет в том, что формально речь идет о вмешательстве в дела другого государства, которое может еще сильнее осложнить и без того непростые отношения между Россией и Украиной, однако их это не останавливает» (http://tkv-sevastopol.ru/kazaki-volgograda-edut-na-oboronu-sevastopolya/).
Чи треба щось пояснювати?
«Дехто жахнеться і перехреститься, – писав автор у передмові. – Інший розсміється. А ще хтось гаряче обуриться подіями й деталями, описаними у цій повісті. Я не збирався шукати ворогів і показувати в них пальцем. Просто було так: коли крізь амбразури бронетранспортера я розглядав розбиту вщент «Снайпер-авеню» – одну з вулиць блокадного боснійського Сараєва – то згадував наш красень-Київ; пізніше, коли бачив біля «Арсеналу» натовп із червоними прапорами, то щоразу подумки «приміряв» сараєвські руїни до Хрещатика… Це ж такий короткий ланцюжок: фанатична червона юрба – червоні прапори – червона кров людська! Ця повість – тільки фантастично-політичний бойовик, військово-пригодницьке «чтиво». Але тим, із комуністичної юрби, я кажу цим твором: вони вже підросли! – снайпери і гранатометники, пілоти і диверсанти – ті, хто зі зброєю в руках за хистить нашу Конституцію, свободу і суверенітет нашої молодої держави».
Так отож.
P.S. «У нас начинается не гражданская война. У нас началась интервенция, тихое, замаскированное вторжение. Путин «страхует» свою недавнюю «инвестицию» в Украине. Но уже не Януковичем, который сейчас вобщем-то уже никто. А вот этими невидимыми «консультантами» на Владимирской, «спецами» у «Беркута», Клюевым и множеством еще неизвестных лиц. И возникает вопрос, а с кем же тогда вести переговоры оппозиции? Возможны ли вообще сейчас переговоры? Или сейчас просто пишется очередная трагическая страница в нашей истории? И новые «герои Крут» готовятся погибнуть на Грушевского? А банды Муравьева уже заняли Печерск. Но, в этот раз у нас все-таки куда больше шансов. Майданы стоят по всей стране. И не только стоят, но и начинают действовать. И у нас есть хотя бы моральная, но поддержка в мире» (В Украине – интервенция России? – http://argumentua.com/stati/v-ukraine-interventsiya-rossii)
2009 року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі» констатував: «Дослідження в Інституті психології та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15% громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості…».
Робімо висновки.
