Танк розвертається на місці, викрешує гусеницею снопик іскр з бордюра і задки повільно заповзає похилим пандусом до підземного переходу, розгалуженого під площею. Для чого? – неясно, але «прецедент» про всяк випадок треба запам’ятати.

Збоку звідкись випірнуло кілька міліціонерів, поглядають на танк, на перехожих; один з «мусорів» вилупився в наш бік і ми зустрілися поглядами. Йому не видно мого автомата, але я враз відчуваю, як долоня трохи пітніє на руків’ї; кладу вказівний палець на спусковий гачок. Враз Григорович перемикає зчеплення і ми знов рушаємо. Слава Богу, пронесло!..

Озираюся до Тані. Її очі заплющені, дихання рівне і спокійне. Я починаю сам себе гамувати: «Все, хлопче, заспокойся, не панікуй! Подумаєш – трохи подряпав їй ногу! Та й шраму видно не буде – плаття затулятиме; ну, міні-спіднички носити не буде, ото і вся біда. Зате голова ціла! А Левові шакали точно їй ту голову відкрутили би – після допиту «с прістрастієм»...

– Тепер куди? – це Григорович, я знову просовую голову до нього у кабіну, розглядаючись у лобове скло: ми вже біля Ботанічного саду. Показую дорогу до нашого гаражу.

Удвох заносимо Таню до «вагена», вкладаємо на лавку, я вкриваю її ковдрою, вона не просинається.

Виходимо з Григоровичем назовні, він щось мугиче під ніс, підтягує на черевці зношені штани, потерті на колінах; помацавши по кишенях, просовує руку в кабіну, дістає з «бардачка» свою смердючу цигарку і запалює.

– Стасе, подаруй мені ту пукавку, га? – показує підборіддям на відхилені дверцята «швидкої». Там, на підлозі, лежить «беретта» – про неї я вже й забув. От хитрюга – там же при ношах ще й автомат валяється...

Дивлюся на поморщене засмагле обличчя Григоровича і вперше замислююся: ну от, що мені тепер робити з цим дядьком? Несподіваний помічник? Небажаний свідок? Я не маю права лишати свідків, для таких ситуацій це закон. Але цей чоловік... Наскільки йому можна довіряти?

– Не дам. Візьми собі автомат.

– Дякую! Ти не турбуйся, все буде гаразд, – він здогадався, про що я думаю, – Відгоню тачку десь далі, до Подолу, проколю колеса і вдарю на гвалт. Скажу, що ти мене пістолетом примушував. І що вийшли ви обоє на Подолі. Збрешу, як треба! – і знову вишкіряє прокурені зуби, цього разу посмішка весела і хвалькувата.

Я мовчки простягую йому руку і Григорович міцно тисне її своєю зашкарублою клешнею. На прощання підморгує: «Ну, бувай!», всідається за кермо, махає рукою, і «швидка», заточивши хвацьке коло, рушає. Я чомусь вірю цьому дядькові. Мабуть, тому, що він нагадує мені мого дідуся – такого ж роботягу, колишнього шахтаря і водія, наскрізь прокопченого тютюновим димом «прими», хитруватого і разом з тим простого...

Таня досі спить. Ото анестезія! Я зачиняю двері і розкладаю весь свій повний арсенал на столі, щоб був напоготові, про всяк випадок. Хоч би вже скоріше стемніло...

Треба було би поїсти, але не хочеться; перед очима миготять сьогоднішні картинки з цвинтаря, а всередині ще не стихло збудження.

Здалеку через зачинені двері гаражу глухо доносяться завивання автомобільних сирен – облава? Треба добряче поміркувати: як далі бути? Вибиратися з міста завтра чи трохи зачекати? Як бути з напарницею?

А напарниця кілька разів тихенько спроквола стогне у забутті. В кунгу пахне лікарнею – від її казенної сорочини.

Якщо всього-на-всього наклали шви, то, значить, моя куля тільки зачепила. Слава Богу! – і Стасик молодець, як і належить Фахманові. Бо якби трохи лівіше, то ходити б тобі, дівчино, на протезі (пригадалася раптом Вінниця, березень минулого року, коли ми захопили в’язницю тамтешнього обласного КГБ: як вивозили звідти «камазами» всіх – і своїх і випадкових; як «відмикали» гранатами двері камер, а з однієї жіночої камери ніхто не зміг вийти сам – там були молоденькі дівчатка, їм нелюди порізали сухожилля на ногах... Сергій Діжник тоді особисто гебістів розстрілював)...

Трохи згодом, у присмерку, я обережно на руках переношу її на нашу явку (добре, що поруч, якихось півсотні метрів, бо коли нести її вгору, то вона таки не легенька). Дорогою вона кілька разів розплющує очі, але погляд безтямний і непритомний.

Марії не пояснюю нічого, а вона й не розпитує (очевидно, поранений диверсант для неї не дивина) – кидається влаштовувати Таню, бігає по кімнаті з бинтами, ліками, пляшечками і простирадлами. Вона носиться тісною квартиркою, вправно угинається між численними меблями і не звертає на мене жодної уваги, а я сиджу посеред крихітної кухні і тоскно мрію про чашку кави та кілька годин сну. Все у мені болить. І розум теж.

Нарешті Марія добирається й до мене: майже грубо проганяє геть («Ідіть та виспіться, на вас дивитися боляче!»). Я чалапаю сходами, «на автопілоті» добираюся до кунгу і, не роздягаючись, падаю на лавку – провалююся в сон, як у яму. Останнє, що фіксує сонний мозок – це ідіотська фраза: «Покійник був паскудною людиною...»

* * *

Крізь найсолодшу дрімоту доноситься стук маленьким кулачком у двері і голос із неповторним тембром:

– Стасе, відчиняйте! Стасе, це я, Марія!

«Я чую, що Марія, але навіщо стільки галасу!..» Тримаючи у правій руці на рівні стегна пістолет, лівою штовхаю важкі двері. Очі засліплює сонце.

– Доброго ранку, Стасе! – вона світиться прямо дитячою радістю, на маленькому обличчі незвичайне збудження:

– Стасику, то це ви були вчора там, на Лук’янівському?..

– ...

– Добре-добре, потім! Мені треба дещо взяти для Тані, де її речі?

– Заходьте... Пані Маріє, котра година?

– Одинадцята вже. Ви що – досі спали?

– Як бачите...

– І ще нічого не знаєте?

Я намагаюся зосередитись, але то мені погано вдається, бо, здається, мозок болить так, як болять натруджені руки, коли протягом дня безупину рубав дрова.

Марія дивиться на мене, як на прибульця з Марсу:

– То ви ще нічого не знаєте?! І літаків не чуєте?

Тільки зараз я звертаю увагу на безперервний і натужний низький звук, що гуде угорі над нами.

– А що це, чиї літаки? Бомбардують?

– Та це ж ООН, миротворчі сили! Війська прислали, їх уже повно у місті, вони ще з опівночі приземляються в Жулянах і у Борисполі!

Таки треба проснутися.

– Пані Маріє, як Таня, як вона чується?

– Все гаразд, самі побачите!

Трохи згодом ми піднімаємося цегляними сходами поміж кущами бузку до Маріїної домівки, дорогою вона розповідає, що в чотирьох найбільших містах висадились миротворці Об’єднаних Націй, і що бойові дії припинено – «силове перемир’я»; оонівські дипломати збирають переговори й мирну конференцію. Марія радісно цокотить без перерви, я хитаю головою на знак розуміння і схвалення, але думаю про Таню.

А літаки заходять на посадку прямо над нами – вони йдуть один за одним чередою низько й солідно, це сіропузі потужні транспортники «гелексі», за ними С-130. Трохи вище у пронизливій блакиті видно білі пухнасті смуги – інверсійні сліди винищувачів прикриття. Усе НАТО підняли по тривозі, чи що? Прочухалися, нарешті, за два роки! А то все: «невтручання», «пріоритети»...

Увійшовши до кімнатки, намагаюся примруженими проти вікна очима розгледіти Таню. Вона лежить на ліжку і... шляк мене трафить! Її волосся стало чорнющим, як галчине крило!

– Що, невдало вийшло?.. – чую Маріїн шепіт позаду, – Я подумала: раптом її будуть шукати, то треба ж змінити зовнішність.

Таня тимчасом підтягується на руках, обережно сідає і питально дивиться на мене:

– Ти чого?.. Погано виглядаю?

– Та нічого, – дипломатично відповідаю я, – Головне, щоб тобі самій подобалось.., – і раптом з її здивування починаю дещо розуміти... Потім знімаю з полиці дзеркало і підставляю їй. Нахилившись, вона заглядає туди і злякано сахається назад. Заглядає знову, куйовдить пальцями смолянисті пасма і тихо каже:

– А я вчора лежала, сонна від наркозу, і думала: навіщо це вона мені голову миє?..

Я обертаюся: Марія стоїть з невинним обличчям дитини, яка вчинила шкоду, і щось мугикає собі під ніс, як ні в чому не бувало. Я обіймаю її за плечі, міцно цілую, і ми починаємо реготати на повні груди. Марія сміється, тоненько попискуючи, як мишка; вона показує коричневим від йоду пальцем на Таню, а та спочатку посміхається, потім не стримується, і сміється разом з нами.

Раптом Марія опам’ятовується:

– Стасику, чого ж ми стоїмо – війні ж кінець! Я ж маю справжнісіньке шампанське, допоможіть мерщій дістати зі схованки! – і тягне мене за рукав до сусідньої кімнати.

Удвох натужно відсовуємо величезну шафу, під нею, виявляється, вирубано паркет. У заглибленні підлоги – цілий склад: цинкові коробки з автоматними патронами, гранати-«ефки», туби з порошком до ксерокса і стоси паперів із синьо-жовтими плямками... Марія довго порпається у тих завалах, грюкає гранатами, торохтять порожні й набиті кулеметні стрічки, нарешті вона висмикує з-під купи заліза велику зелену пляшку і енергійно випростовує руку:

– Ура!..

* * *

«Ваген» солідно, але весело котиться на виїзд із Міста, вулицею ми розминаємося з довжелезними колонами бронетранспортерів та вантажівок. Усі вони біло пофарбовані, а з кожного боку намальовані величезні чорні літери UN; все виглядає точнісінько так, як на тих фотографіях, що батько привозив із війни в Югославії. На броньованих баштах скалять зуби негри у блакитних шоломах, спливають потом біловиді скандинави в опасистих бронежилетах. Міліціонери походжають тротуарами і роблять підкреслено-байдужий вигляд. Учорашніх патрулів ніде не видно.

Перед пам’ятником Щорса, пофарбованим у ядучо-червоний колір, двоє семітів у ярмулках урочисто розмахують американськими прапорами. Поруч сивовусий дідусь у шароварах награє на гармошці, оонівці фотографуються з ним, і він посміхається трохи сумною посмішкою. Біля ніг лежить на першому жовтому падалішньому листячку лежить коробка «сухого пайку» з позначками НАТО.

Дітлашня, яка раптом заполонила вулиці, гамірно носиться уздовж проїжджої частини і вициганює у оонівських солдатів шоколад і жуйку. Ті галдять і з цікавістю розглядаються довкола, фільмують усе і всіх маленькими любительськими відеокамерами. Туристи!.. На обличчях перехожих – цікавість, розпруженість і спокій. А сонце ж!.. а повітря!..

Ми виїжджаємо на околицю, я розслаблено відкидаюся на спинку сидіння і дивлюсь на випростовану ліву ногу Тані. Вона перехоплює мій погляд.

– Як, Таню – порядок?

– Так, добре, майже не відчуваю.

Вранці я хотів знести її з п’ятого поверху на руках, але вона уперто відмовилась: «Мені треба ходити!», і досить браво прошкандибала вниз по сходах, я тільки допоміг їй піднятися до кабіни. А мені так хотілося понести її на руках. Просто дуже приємно було, коли зносив її сходами – вона притулилася головою до мого плеча, її подих грів мені груди крізь сорочку, і так було добре...

Над знайомим виїзним постом вітерець легенько розвіває блакитний прапор ООН на довгій тичці, прибитій до зеленого вагончика. Постовики сидять біля саморобного столика у компанії з арабами в блакитних беретах і п’ють пиво з бляшанок. Всі вкупі намагаються обійтися без перекладача – жестикулюють, розмахують руками, регочуть. Автомати постовиків лежать поруч на лавці, обережні сини ісламу сидять у бронежилетах. Ніхто не перевіряє ніяких документів; на посту, як і всюди, усіх охопила «розслабуха». Усім байдуже – що і як буде далі, аби не війна.

А воно й справді обридло. Хоча, як на мене, то я навіть приблизно не можу собі уявити, чим доведеться зайнятися у мирний час. Історія таки повторюється: отак колись мій дід прийшов з війни, та й не знав, куди прихилитися, бо вмів тільки з танкової гармати стріляти, а більше нічого...

Під’їжджаємо до лінії укріплень.

Таня нахиляється, вмикає приймач, і кабіну заповнює густий баритон диктора – радіостанція ООН. У словах вчувається старий галичанський діалект, але інтонації видають американця. Впевненим тоном, майже весело, він розповідає про комендантські обмеження «стану перемир’я», потім переходить до новин.

Бойові дії припинено скрізь, стріляють тільки у Криму: там місцеві «шовінюги» проголосили суверенну державу, командуючий Чорноморським флотом заявив про повну підтримку і погрожує, що при появі першого ж оонівського солдата віддасть наказ корабельній артилерії відкрити вогонь. У Севастополі й Симферополі йдуть повальні арешти «державників», когось уже встигли розстріляти, розгорілися криваві етнічні чистки в татарських селах, кримські татари запекло захищаються, оголосивши «джихад», «газават» і ще там щось; на всьому півострові не стихає стрілянина...

Під кінець диктор передав смішну, на його погляд, новину: якийсь кретинуватий терорист пробрався на центральний пульт управління Чорнобильської АЕС і погрожує влаштувати такий собі вселенський ядерний «ба-бах» – бідолаха досі не знає, що ядерне пальне з усіх блоків вивезли ще в дев’яносто восьмому. Смішно, аж кисло.

По новинах вдарили акорди музики «Бітлз»: янкі люблять розважати тубільців...

– Стасе...

– Що?

– Ну, і як ти себе тепер відчуваєш?

– Це ти про що?

– Ну, ти ж, так би мовити, змінив хід історії? – інтонація Тані неначе у чомусь мене екзаменувала, «прощупувала».

– Ти, до речі, теж маєш до цього деяке відношення.

Її очі трохи згасли, вона дещо помовчала.

– Це було страшно. Аж досі моторошно... Стасе, а хто ще стріляв там, на цвинтарі?

– Тобто – як?., – трохи розгубився я, – Я, один. Ніхто ж більше не знав, що і коли відбуватиметься там, на Лук’янівському. Та й не планували нікого більше... А що?

– Нічого... Так швидко все відбувалося, вони так падали один за одним... Я подумала – вас було троє чи четверо.

– Нас було двоє: я і ти.

Ми вже за оборонною лінією. Назустріч суне велика автомобільна колона, її очолює білий бронетранспортер Об’єднаних Націй, з нього мені махають: «З’їжджай на узбіччя!» На великій швидкості повз «ваген» мчать «волги» і «жигулі» з синьо-жовтими прапорцями. Їдуть на переговори? Що ж, не вмієте перемагати, то ходіть за чужим поводирем...

Дорогою далі ми не говоримо, хоча час від часу я поглядаю на неї і вона відповідає мені розуміючим поглядом. А таки нам добре вдвох.

Повний текст в журналі