«Хрестовий похід» на Україну

Уже другий місяць поспіль друковані засоби масової інформації, сайти переповнені розлогими публікаціями, численними коментарями, інтерв’ю, кілометровими стрічками цілодобових новин з приводу якогось спільного футбольного чемпіонату Співдружності Незалежних Держав, в якому Україні надаються серйозні преференції.

У цій неприродній для здорового глузду злуці проглядається давня, але вже склеєна наспіх на задвірках «Русского мира» карта нового територіального утворення.

Як один з ініціаторів проведення майбутнього турніру особливу активність виявляє «газовий король» Росії, він же голова правління ВАТ «Газпром» Алєксєй Міллер, який 21 грудня 2012 року прямо заявив, що такий чемпіонат може відбутися «найближчим часом». І ніби на підтвердження його слів напередодні Нового, 2013 року головою оргкомітету з підготовки першого чемпіонату СНД призначили ще одного «сподвижника» і знавця українського футболу Валерія Ґазаєва.

Через роки, коли виросли нові покоління українців, росіян, грузинів, білорусів, казахів, вірмен, узбеків, молдован, таджиків, азербайджанців, киргизів, туркменів, прибалтів – людей різного менталітету, ідеології, які пізнали ціну незалежності, – новоявлені «собіратєлі» радянського футболу взялися за старе.

Дивно, що ті, хто затіяв це безглуздя, ніяк не усвідомлять: повернутись у минуле неможливо. Про таке треба забути! І якщо навколофутбольні «зцілителі» сподіваються, що матчі за участю грандів – московського «Спартака» і київського «Динамо», пітерського «Зеніта» і донецького «Шахтаря», дніпропетровського «Дніпра» і казанського «Рубіна», харківського «Металіста» і ЦСКА – стануть святом великого футболу, вони глибоко помиляються. Таких свят, які були 30 років тому на стадіонах Москви і Києва, Лєнінґрада і Єревана, Львова і Тбілісі, Кишинева і Баку, вже ніколи не буде. Це буде зовсім інший футбол – за нові мільйони, без серця і патріотизму, гордості за належність до країни, якої немає.

Невже на такому замісі можна закласти міцний фундамент майбутнього російського, українського, закавказького чи азійського футболу? Віддавши в руки новітнім мільярдерам футбол, ми остаточно поховаємо його, і насамперед у Росії.

Нині футбольна тема торкнулась мільйонів, і вона, як ніколи, вписується у сирні, м’ясні, молочні, цукрові, шоколадні конфлікти, що вже ввійшли у злоякісну традицію «воєн» між Росією та Україною.

Нова совєтсько­російська доктрина поневолення народів спрямована на те, щоби вкотре прибрати Україну до своїх рук, виходячи передовсім з геополітичних інтересів Росії. Для цього не гребують ніякими способами і методами, навіюючи вже з раннього віку своїм громадянам, що Україна – то втрачена «по нєдомислію» частина російської території. А нинішня українська влада якщо не сприяє, то заплющує очі на те, як «старший брат» навально і безцеремонно насаджується на українській землі, в українській економіці, сільському господарстві, власності, політиці, зокремау банківській, культурній і мовній сферах.

Маніпулюючи громадською свідомістю і не шкодуючи мільярдних затрат, прибічники «Русского мира» – хто хрестом, а хто доларом – рік за роком знищують наймасовіший вид спорту, яким є в Україні футбол, тобто те, що найбільше гуртує нас як націю і як державу. Ось чому вони так ратують за проведення об’єднаного чемпіонату: формально – СНД, а фактично – Росії таУкраїни.

Цілком зрозуміло, що в такому чемпіонаті без України не обійтися, а вона явно не поспішає туди заходити. Тому Москва розгорнула шалену кампанію дискредитації української прем’єр­ліги і взагалі українського футболу як недолугого, хоча, як показують факти, це зовсім не так. На відміну від російського чемпіонату, матчі якого, за винятком окремих ігор, проходять переважно в’яло, з численними скандалами (історія з пітерським «Зенітом») і за напівпорожніх трибун, українська ліга має якісніші показники. Як свідчать рейтинги Міжнародної федерації футбольної історії та статистики, за підсумками сезону 2012 року, український чемпіонат залишив далеко позаду російську прем’єр­лігу, посівши почесне 11 місце. У той час як російську прем’єр­лігу торік обійшли 17 країн Європи та Америки. Після провального виступу збірної Росії на Олімпіаді 2008 у Пекіні відомий російський політик Владімір Жириновский не забарився з висновком: «В России нет футбола: это не российская сборная, а «хохляцкая». А що тут дивного?

У зв’язку з останніми футбольними новинами, які надходять з Москви, доречно було б нагадати, що наприкінці 80-х років минулого століття ми вже мали подібний прецедент. Після вильоту з вищої ліги, за підсумками 1989 року, команд московського «Локомотива» й ленінґрадського «Зеніта» чемпіонат Совєтського Союзу 1990-го розпочався із серйозних політичних протистоянь, особливо у прибалтійських республіках, у Грузії, Україні, та й у Росії було неспокійно. Вже після першого туру, коли на очах розвалювалась найстрашніша у світі імперія, з чемпіонату СССР-90 виходять обидві грузинські команди – «Динамо» (Тбілісі) та «Ґурія» (Ланчхуті). А як тільки розпочався другий тур, услід за грузинськими колективами чемпіонат СССР-90 не дорахувався ще одного представника вищої ліги – вільнюського «Жальґіріса». Маючи лише 13 команд, цей чемпіонат у пресі і в народі охрестили «обрізаним». І хоч за результатами сезону динамівці Києва втринадцяте стали чемпіонами, а представник Росії «Ротор» з Волґограда знову залишив вищу лігу, це вже не могло врятувати Совєтського Союзу і совєтського футболу.

Автор цих рядків як тодішній голова Федерації футболу Львівської області та член виконкому Федерації футболу України був безпосереднім учасником гострих дискусій, які точилися навколо українського спорту. Москва у наказовому тоні попередила українське керівництво про неприпустимість виходу з чемпіонату СССР українських команд, у рядах яких з кожним днем наростала солідарна підтримка футболістів Грузії та Литви.

Першого вересня 1990 року сесія Львівської обласної ради першого демократичного скликання прийняла історичну ухвалу «Про національний чемпіонат України з футболу», яка була схвалена у Верховній Раді України і лягла в основу концепції створення незалежної від Москви Футбольної федерації України та проведення свого національного чемпіонату.

І коли тепер нам знову пропонують повернути колесо футбольної історії на 23 роки назад, хочеться нагадати слова найпопулярнішого совєтського спортивного коментатора Ніколая Озерова: «Такой хоккей нам не нужен!».

Совкова шлея – від Камчатки до Карпат

Немає в Україні, напевно, жодної родини, в якій хоча б хтось один не жив футболом. А після Євро­2012, уперше за роки нашої незалежності, ми посправжньому відчули себе європейцями, однією великою родиною зі своєю історією, культурою, героїчним минулим і сьогоденням. Незважаючи на хвилю житейських клопотів, при слові «футбол» ми відразу «остигаємо», стаємо добрішими, забуваємо про негаразди.

І як могло статись, що менш ніж за рік, відколи Федерацію футболу України очолив професійний, з діловою репутацією керівник, в українському футбольному просторі почали спостерігатися тривожні синдроми, і насамперед у серцевині національної прем’єр­ліги? Нині ще зарано говорити, хто прийшов до Конькова з каменем за пазухою, а хто з м’ячем у руках допомогти Анатолію Дмитровичу належним чином вести футбольну господарку України, проте ситуація напередодні весняного чемпіонату­2013 не залишила нікого байдужим.

Перший дзвінок пролунав від київської «Оболоні» ще перед закінченням каденції президента ФФУ Григорія Суркіса. Одна з наймолодших і найперспективніших, патріотично загартована команда без легіонерів, що мала численну армію прихильників, до останнього намагалась зачепитись у прем’єр­лізі, однак зійшла з дистанції.

Це та сама «Оболонь», яка в сезоні 2010–2011 рр. обіграла славнозвісний «Шахтар» спочатку в Києві, а потім і в Донецьку, чого не вдавалось жодній команді прем’єр­ліги. А перед тим ця ж «Оболонь» зіпсувала ювілейний день народження президенту «Металіста» Олександрові Ярославському, здолавши у Харкові команду Мирона Маркевича. Не хотілось би, щоб цей самобутній колектив «загубився» в українському футболі.

Невдовзі Київ спіткало нове лихо: команда «Арсенал», – команді, що закінчила торішній сезон п’ятою в Україні і стрімко увірвалась до Ліги Європи, за якийсь місяць розбіглася: білоруський наставник Леонід Кучук – до Краснодара, гравці – хто до Дніпропетровська, а хто – до Севастополя, Одеси,

Вадимові Рабиновичу, який був основним спонсором канонірів і витратив на утримання команди мільйони, не вдалось створити прибуткового клубу в Києві, тож, не дочекавшись виділення столичної землі під майбутній стадіон, він нібито «зав’язав» з футболом.

А тим часом «Арсенал» балансував на межі краху аж до початку лю­то­го 2013 року, поки не з’явився впли­вовий бізнесмен, народний депутат України Олександр Онищенко, який є одночасно президентом Федерації кінного спорту України. Віддамо належне представнику Партії регіонів за те, що взявся відродити добре ім’я «Арсеналу» й зберегти обличчя Києва, адже за якийсь рік українська столиця могла втратити ще одну перспективну команду.

Цим проблеми української прем’єр-ліги не вичерпуються. Услід за «Арсеналом» один за одним почали «сипатись» інші клуби головного дивізіону України – «Волинь», «Кривбас», «Металург» (Запоріжжя), а також «Таврія».

Щодо «Волині» і «Кривбасу», хоч вони і не викинули білого прапора, немає певної гарантії, що ці колективи дограють весняний чемпіонат 2013 року.

У підвішеному стані перебуває і запорізький «Металург», який не змирився з пониженням у класі і може зіпсувати настрій будь-кому. І це при тому, що хоч одним із меценатів клубу називають сина власника заводу «МоторСіч», народного депутата України від Партії регіонів В’ячеслава Богуслаєва, триває затяжний конфлікт з Ринатом Ахметовим через проблеми з грішми. Цілком ймовірно, це може завершитись тим, що запорізький клуб повторить шлях київської «Оболоні».

Невпевнено вступає у весняний сезон 2013 року і полтавська «Ворскла», яку донедавна фінансово підтримував ще один український бізнесмен – Костянтин Жеваго. Його тривалий час вважали головним спо­н­сором БЮТ у попередній Верховній Раді, де він входив до фракції цієї політсили. Останнім часом на його бізнес почали серйозно «наїжджати». І хоч пан Жеваго потрапив до нової Верховної Ради як мажоритарник і має депутатську недоторканність, йому, вочевидь, зараз не до футболу. Тож «Ворскла» активно продовжує розпродувати основних гравців.

У списку кандидатів на банкрутство в прем’єр-лізі донедавна перебувала і «Таврія», якою останніх півроку опікувався найбагатший в Україні мільярдер Дмитро Фірташ. Пригадую, як по завершенні Євро­2012 телеканал «2+2» показав цікавий сюжет про приїзд до табору сімферопольців пана Фірташа, який вишикував усе керівництво Криму за командою «Струнко!» і виголосив програму створення найсучаснішої навчально-спортивної бази головної команди Криму, закупівлі талановитих європейських та південноамериканських зірок футболу й особисто підтримав головного тренера команди Олега Лужного у підготовці команди до боротьби за вихід до Євроліги.

І хоч на адресу команди та її керівників не припинялись часті погрози та різні інсинуації, вона поступово оговталась і закінчила першу частину чемпіонату 11-ю. Однак наприкінці 2012 року навколо неї знову почались інтриги, і підготовку до весняного чемпіонату фактично було зірвалась. Команда не поїхала на тренувальні збори, виникли інші серйозні проблеми, пов’язані з функціонуванням клубу. Та головне, що коли зі швейцарської Лозанни надійшло судове рішення про заборону кримському клубові здійснювати трансферну політику, Дмитро Фірташ, не з власної волі, перестав спонсорувати «Таврію».

Мені незрозуміла позиція першого віце-президента ФФУ Сергія Стороженка. Якщо справді, за його словами, відбудеться скорочення прем’єр-ліги від 16 до 12 команд, а ще коли переформатують усі три ліги, то це стане колапсом українського футболу. Ми даємо «зелене світло» Росії, відчиняємо шлагбаум і йдемо до Москви.

Звідки «виросли ноги» спланованого розвалу української прем’єр-ліги, неважко здогадатись. Москва вичікувала цього моменту 22 роки. І саме зараз, коли Україна виявилась економічно й духовно деморалізованою, розколеною за мовною ознакою, неплатоспроможною не лише перед своїми громадянами, а й перед світом, що поставило її на грань утрати державності, Росія вдарила по такій болючій і вразливій точці, яким є для українців футбол. Адже саме він єднає їх, сприяючи утвердженню патріотизму і національної гордості, що красномовно засвідчило незабутнє футбольне дійство Євро-2012. Не виключаю, що проект реалізації футбольного об’єднання України з Росією був попередньо скоординований, можливо навіть на найвищому державному рівні. А щодо «Газпрому», то його «засвітили» для того, щоб вивідати справжню думку українського суспільства, яку воно ще обов’язково висловить. Отож оберігаймо український футбол від чергової облуди, щоб не потрапити в лещата нового колоніального ярма.

Нам не вибачать прийдешні покоління, ми осоромимось перед світом, нарешті – нас не зрозуміє Європа, куди ми йдемо вже 23 рік і ніяк не можемо вибрати найкоротший шлях.

Було б правильно по «гарячих слідах», за участі перших осіб держави провести в Києві Всеукраїнські збори, із запрошенням широкого громадського активу, відомих політиків, учених, спеціалістів і ветеранів футболу, громадських діячів та бізнесменів, щоб серйозно обговорити стан справ в українську футболі й затвердити програму його докорінної перебудови у світлі соціально-­економічних і політичних викликів. З метою подальшої популяризації футболу в Україні треба запровадити державну дотаційну підтримку колективів першої і другої ліг України, всіляко сприяти відродженню команд, які через фінансово-економічну кризу незаслужено залишились за бортом української першості.

П’ята колона під синьо-жовтими знаменами

Хоч проект об’єднаного чемпіонату Росії та України не витримує жодної критики, він може відбутися. Тут ідеться радше про набагато серйозніші плани реалізації Кремлем далекоглядної стратегії – відновити на старих відламках новий Совєтський Союз. Нині Москва робить ставку на футбол, як своєрідний цементуючий розчин для новітнього протиприродноого об’єднання. Жодних застережень, навіть погроз санкціями Міжнародної федерації футболу Росія не сприймає, вона нізащо не зупиниться, скільки б це їй не коштувало.

Про це знову нагадав президент ФІФА Йозеф Блатер, який з делегацією футбольних експертів відвідав Санкт-Петербург, де зустрічався з першими особами російського спортивного бомонду. На заключній прес-конференції для російських та іноземних журналістів він висловився однозначно, що створення Ліги СНД є неможливим, оскільки це порушує принципи територій національних федерацій з проведення змагань.

Російські ініціатори об’єднаного чемпіонату не взяли до уваги цих застережень, а навпаки – максимально активізували свою діяльність. Голова оргкомітету Валєрій Ґазаєв надіслав офіційні запрошення президентам російських та українських клубів прибути до «пєрвопрєстольной», щоб організаційно, а головне – фінансово розв’язати всі питання з підготовки до проведення згаданого турніру.

Багато хто пам’ятає про дві спроби відродити футбольні турніри провідних клубів на постсовєтському просторі. Це – Кубок СНД за участі чемпіонів колишніх союзних республік. Турнір помер так і не ставши на ноги. На зміну йому прийшов Кубок Першого каналу. Щоб заманити кращі російські та українські команди, організатори змагань навіть перенесли цей турнір на Землю обітовану. Але затія зігнати докупи російський та український футбол на стадіонах Ізраїлю теж зазнала фіаско.

І ось тепер, уже втретє, малюють «перспективу» нового російсько-українського футбольного союзу.

Щодо України та можливої участі її у цьому турнірі, то тут більше запитань, ніж відповідей. Бо маємо постійні фінансово-економічні потрясіння в державі, духовне спустошення, безробіття, нездоланну прірву між багатими і бідними, безгрошів’я і дорожнечу, а ще не працюють закони. У такій невиразній ситуації українським командам іти до Росії, де все по воді писано вилами, цілковитий маразм.

Ми вже зазначали, що більшість команд української прем’єр-ліги перебуває у скруті, а ось у донецькій Україні – повна футбольна благодать. Чотири її представники – «Шахтар», «Металург», «Іллічівець» та «Зоря» переживають найкращі свої часи. Належне фінансове утримання, успішно проведені тренувальні збори в Еміратах, Іспанії, Туреччині, високий морально-вольовий дух і матеріальні блага дають шанси закріпитись не лише у прем’єр-лізі, а й поборотись за лігу Європи.

Ще одним потенційним кандидатом для вступу в об’єднаний чемпіонат є «город русской морской слави» – Севастополь, команду якого урочисто, під артилерійський залп проводжатимуть усім містом до чеченської столиці Грозного на перший календарний матч російсько-українського чемпіонату.

Тепер про «Шахтар». Якщо йому вже так приспічило грати в Росії, то правильно буде не чинити жодного спротиву. За підсумками сезону 2014, на засіданні виконкому ФФУ виключити «Шахту» з української прем’єр-ліги і найкоротшим шляхом, через Дебальцево і Лозову, поштово-багажним поїздом відправити до Росії. Це буде дуже повчально для інших охочих перейти до російсько-української ліги.

Не можна обійти мовчанкою висловлювання ключового, з нетрадиційною футбольною орієнтацією ідеолога «Донбас-Арени», який після заяви президента ФІФА і дав задній хід, проте вже давно тримає свої статки у кіпрських офшорах, оскільки йому набридло возити «Шахтар» Україною. Тож нехай собі «тлумляться» бразильські «шахтарі» з румунським провідником по Росії, а після закінчення матчів у напівпорожніх і п’яних готелях Самари і Ґрозного, Москви і Саранська, Ростова і Пермі, Краснодара і Нижнього Новгорода відпочивають та об’єднуються в гурт, заупокійно мугикаючи «Спасибо жителям Донбасса…».

Минуть роки, а можливо, й десятиліття. Від донеччан залишаться тільки спогади. Нові бразильські заробітчани роз’їдуться по світах і продаватимуть свої «золоті ноги» іншим господарям. Про містера Луческу ніхто в Донбасі не згадуватиме – він разом із своїм «табором» і власним гелікоптером поселиться на Замковій Горі в румунських Карпатах. Знайомий виховник донецького клубу перебуватиме на той час «у бігах». Вічний помічник Луческу – Алєксандр Спірідон – повернеться до Молдови, де стане почесним громадянином рідного містечка Єдінєц.

Високодостойник Донецького кряжу Ринат Леонідович після освячення самим Кірілом його лондонського «бункера» писатиме мемуари, а у вільний час в сімейному колі нової донецької діаспори за гальбою улюбленого «Сармату» до опівночі різатиметься в тисячу, або в підкидного...

І лише тоді знекровлений і обкрадений «Шахтар» повернеться на рідні терикони, і перше, що зробить, – відвідає Святогорську Лавру, де попросить Божого благословення, вибачиться перед Україною за скоєне й очистить душу у водах Сіверського Дінця.

З цього моменту настане час нового, вже українського «Шахтаря», який розпочнеться з чемпіонату… Донецької області. А дорога до прем’єр-ліги України проходитиме на футбольних полях Макіївки і Тореза, Горлівки і Краматорська, Єнакієвого і Дружківки, через другу і першу лігу української першості, і тривати може довго…

Якщо для людей Донбасу природним є бажанням» жити «в єдіном і магучєм», то озвучена позиція президента київського «Динамо» Ігоря Суркіса відверто здивувала. Не віриться, що брати Суркіси, які чи не найбільше відстоювали український футбол, через який відкрили себе Європі й світу, так швидко змінили погляди.

Звідки ви взяли, Ігорю Михайловичу, що до об’єднаного чемпіонату зросте глядацький інтерес, підвищиться клас команд і будуть переповненими стадіони, а футбольна спілка СНД може вийти на рівень німецької бундесліги? Шановний пане президенте «Динамо», про яку бундеслігу ви марите? Невже думаєте, що, повернувшись до Росії, відродите втрачену славу київського «Динамо»? А якщо і 2013 року Київ «завалить» Лігу Європи, а може, й узагалі туди не потрапить, тоді що? Адже, як показали матчі з французьким «Бордо» і «Кривбасом» 27 лютого і 3 березня, затяжна криза у «Динамо» лише починається. Тож, Ігорю Михайловичу, візьміть гріх на свою душу за те, що «притягли за вуха» з Москви Ґазаєва і двічі Сьоміна, які започаткували, а можливо, з подачі конфіденційних служб спланували розвал київського «Динамо» і, відхопивши не один мільйон, надалі небезуспішно продовжують розкладати вже український футбол, відробляючи преміальні у «Газпромі». Тож не гайте часу, пане Суркіс-молодший, і зробіть чимшвидше свій вибір.

Пастка «Газпрому»

Що не день, то в пресі, на телебаченні, по радіо, в Інтернеті повідомляють, як у війну, зведення з майбутніх футбольних битв на стадіонах Росії та України. Відчувається, що на організаторів тиснуть згори, а вони похапцем самі себе заганяють в кут і поволі стають заручниками. Черги команд, готових долучитися до нового есендовського збіговиська, на яку вони розраховували, немає.

Футбольні штабісти з оргкомітету перевели стрілки на Україну і запустили «пробну кулю» такого об’єднання. Тим, що українська делегація не приїхала на засідання, яке відбулось 18 лютого 2013 року в офісі «Газпрому», його організатори особливо не переймались, оскільки були переконані, що розроблений на рівні нинішньої російської влади при мовчазній згоді українських прихильників єдиної євразійської держави проект давно апробований.

А щодо «вибриків» окремих українських та російських спортивних функціонерів, то їх ніхто не питати­ме. У такій об’єднаній державі Україна та Росія ніколи не стануть рівноправними партнерами, передовсім через різні розміри територій. І в об’єднаному чемпіонаті їх рівноправ’я триватиме не більш як 3–4 сезони, а далі цей чемпіонат стане виключно російським. І вийде все, як у відомій байці про вовка і тигра: якщо вовк не втече, то тигр його з’їсть.

Наведемо один показовий приклад. Не минуло й 10 років, як малесенька Чорногорія площею якихось 16 тис. кв. км, з них більше половини скелясті гори (це приблизно як від Сокаля на півночі до Жидачева на півдні, від Золочева на сході і до Рави-Руської на заході), де проживає ледь за півмільйона населення, після того, як відійшла від Сербії і стала самостійною державою, одним з перших документів прийняла Декрет «Про національний чемпіонат Чорногорії з футболу». На сьогодні там успішно функціонують вища ліга, до якої входять 12 команд, а також перша і друга ліги, що рівнозначні за структурою з українською першістю.

Чемпіон Чорногорії потрапляє до Ліги Чемпіонів, срібні й бронзові призери, а також володар кубка – до Ліги Європи. Між іншим, Чорногорія є суперником української збірної у Чемпіонаті Світу-2014, і хто знає, чи не перекриє Україні «кисень» на шляху до Бразилії. Ще одне. Чорногорія є третьою після Сербії і Хорватії балканською країною, представники якої успішно виступають у провідних європейських клубах.

А нас, 45-мільйонну націю, силоміць заманюють до чужої держави грати разом у футбол, просторікуючи про «братскій народ», правителі якого за 22 роки української незалежності тягнуть з України все, що можуть, спорожнюючи не лише наші гаманці, а й душі.

Хоча українські клуби не погодились приєднатись до об’єднаного чемпіонату, 5 березня 2013 року, уже не в «Газпромі», а в Російському Будинку футболу в Москві пройшли загальні збори Російської прем’єр-ліги, на яких було ухвалено створення ще одного оргкомітету, якому доручено розробити концепцію об’єднаного чемпіонату з Україною, провести консультації з українською прем’єр­-лігою, українськими клубами, Федерацією футболу України, Європейським футбольним союзом і Міжнародною федерацією футболу.

Українська сторона в особі президента ФФУ Анатолія Конькова вкотре заявила про свою незгоду з цим проектом, бо він не вписується в піраміду світового футболу, проте росіяни вже мають навіть проект майбутнього календаря російсько­-українського чемпіонату, а також інші регламентні документи.

Цікаво, що міністр спорту Росії Віталій Мутко 26 лютого 2913 року заявив, що створення об’єднаного чемпіонату Росії та України буде економічно невигідним і марним для спорту. «Хибна мета, нічим не підтверджена як зі спортивної, так і економічної точок зору», – наводить «Інтерфакс» його слова. «Кошти, які заплановано вкласти у російсько­-український чемпіонат, не окупляться і на 15%», – додав Мутко («Спорт Експресс»).

Шкода, що слів головного російського очільника спорту досі не почули в Україні ті, хто давно мав вдарити на сполох проти спецоперації нашого північного сусіда.

Як написав нещадавно у «Літературній Україні» знаний письменник і дипломат Юрій Щербак, чиновникам оргкомітету варто було б поїхати у службове відрядження… до Гондурасу. Чимало наших співвітчизників не забули, як у совєтські часи жартували про Гондурас – невеличку центральноамериканську країну з населенням 8 мільйонів громадян, яка 1970 року уславилась футбольною війною з Сальвадором.

Яка ж сьогодні футбольна ситуація у цій країні? Можна було б подумати, що з огляду на глобалізаційно-­інтеграційні процеси вона приєднала свій чемпіонат до чемпіонатів великих і впливових держав континенту, наприклад, Мексики чи США.

Нічого подібного. Як і 80 років тому, існує в Гондурасі самостійна федерація футболу. Крім національної футбольної ліги, до складу якої входять 10 клубів, існують ще дві ліги нижчого класу. Після закінчення сезону дві найкращі команди Гондурасу беруть участь у змаганнях країн Північної та Центральної Америки і Карибського басейну, де виступають 24 клуби з Канади, США, Мексики, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа, Панами і Сальвадору, які нічим не відрізняються від Ліги чемпіонів УЄФА.

Не втішаймось особливо щодо категоричної відмови українських клубів об’єднуватись з російськими в майбутньому чемпіонаті. Але та впевненість, а точніше зухвалість панів Міллера і Ґазаєва та їхнього оточення, які відкрито принижують нашу державу, насторожує. Чим ближче до закінчення сезону 2013 року, коли почнуть мішками завозити зелені купюри, ця категоричність власників та президентів українських клубів може зникнути, як перший весняний дощ.

У будь-якому разі, а це вже підтвердили перші тури весни 2013-го, український футбол очікує період великої депресії, який може вилитись у серйозні переміни. Про це пише в «Українському тижні» авторитет спортивної журналістики Богдан Буткевич. Перед шаленими мільйонами не встоять ніякі штаб-квартири й офіси, президенти і міністри, новітні мільйонери і мільярдери. А все через олігархічні гроші, котрим за нинішніх умов не так легко «відмиватись» у футбольних активах, як було дотепер.

Не є великою таємницею, що річні бюджети «середняків» Української прем’єр­ліги коливаються в межах $ 20–30 млн. У провідних клубів УПЛ – лише офіційно $ 50–70 млн. Середня зарплатня футболіста прем’єр-ліги становить близько $ 30 тис. за місяць, тобто майже вдвічі більша, ніж у польському та угорському чемпіонатах і втричі – ніж у словацькому. І це тоді, як у наших сусідів значно вищий рівень життя. А от в українській першій–другій лізі гравці отримують $ 2–3 тис.

Чому така різниця? Все дуже про­сто. Перша ліга є відображенням реального рівня українського футболу, а ось прем’єр-ліга – підвладна олігархам, дії яких, як правило, мають політичні відтінки.

У тій же Польщі, де футбольні клуби не хапають з неба зірок, а їхні власники не мають нафто-газових чи металургійних доларів, навіть в аматорських лігах стадіони забиті вщерть, і команди успішно заробляють собі на розвиток.

Так само у посткомуністичних Хорватії, Словенії, Сербії чи тій же Чорногорії, де місцеві клуби не можуть боротись з європейськими грандами на рівних, попри те, побудували цілком легальний і прибутковий бізнес на вихованні й продажі футбольних талантів багатим європейським командам. Тамтешні збірні стабільно показують високі результати, що є найкращим свідченням високого рівня національного футболу, а не кількох олігархічних клубів, як в Україні.

В українському футболі, як і в суспільстві, існують лише дуже багаті та дуже бідні – середнього класу як такого немає. А щодо стабільних виступів донецького «Шахтаря» в євротурнірах, то вони здобуті здебільшого завдяки легіонерам, а також іноземним фахівцям, плюс великим грошам, що аж ніяк не свідчить про високий рівень українського футболу загалом.

Що чекає на український футбол в разі здачі його Росії, мав би сказати Президент держави, який двічі упродовж останніх місяців спілкувався у прямому телеефірі з народом. На жаль, Віктор Федорович не скористався такою можливістю.

Продовження в журналі