Після зустрічі президента Франції Макрона з кандидатом на найвищий державний пост в Україні Володимиром Зеленським паризька Le Monde відзначила: «Зеленський – це карикатурна креатура, маніпульована росіянами, яка запевняє у своїй лояльності до Заходу» (https://www.lemonde.fr/international/article/2019/04/13/les-candidats-a-l-election-urkrainienne-en-visite-a-paris_5449814_3210.html?fbclid=IwAR2n1x_FHE0zD6–5q5l6c-9VL9L1HbPn2KBRWyIVboqsOY9xysd2HzvUVIE).

Це впливове видання, зокрема, пише: «За нашою інформацією, ініціатором зустрічі виступила команда Зеленського, яка запропонувала перемовини французькій стороні. Для молодого кандидата, який марить «українським Макроном», інтерес очевидний: показати свою близькість до популярного в Україні лідера, закріпити свою значимість на міжнародному рівні, а потім як карикатурна креатура, маніпульована росіянами, яка запевняє у своїй лояльності до Заходу.

У Єлисейському Палаці спершу вважали не надавати цьому значного розголосу: ізраїльський кандидат до законодавчого органу Яїр Лапід був прийнятий в Парижі за кілька днів до виборів в Ізраїлі – та це випадок рідкісний і незвичний. Коли пан Порошенко, своєю чергою, попросив про перемовини, в Єлисейському Палаці погодились, але внесли до порядку денного зустріч із Зеленським, щоб не показати, що надають перевагу одному з таборів.

На думку французів, команда Володимира Зеленського зупинила свій вибір саме на Парижі, оскільки вважала, що Берлін ставиться поблажливо до кандидатури Порошенка».

Так думають французи. Але не всі. Ось більш ніж контроверсійна думка Бернара-Анрі Леві, французького філософа, письменника, публіциста, громадського діяча, яку він висловив у статті «Дві години з Володимиром Зеленським» для французького тижневика Le Point: «Адже все ж таки це дивовижно, що тепер можливий наступний президент країни, де відбувалися масові розстріли євреїв і Бабин Яр, не приховує, що він єврей. Він виходець з родини вцілілих євреїв з Кривого Рогу, що на Дніпропетровщині, цій землі погромів. Його обрання, можливо, стане своєрідним колективним покаянням України за Махна та Степана Бандеру?».

Мимоволі хочеться уточнити: «А ось з цього місця, пане Леві, будь ласка, якомога докладніше» – «Mais ici de cet endroit, M. Levy, s’il vous plaît, aussi détaillé que possible»...

Чомусь згадалась біографія Дуду Топаза – ізраїльського шоумена, телеведучого і актора, політична кар’єра якого обірвалась після чергового скандалу…

Видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії, етнічний єврей Бенджамін Дізраелі мав рацію, наголошуючи, що «національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Національна належність – єдина істина».

У ток-шоу після прем’єри фільму «ДНК-портрет нації» (листопад 2012 року) взяв участь Давід Мільман, помічник головного рабина України. Він акцентував, що «є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. <…> Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. <...> І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами» .

В умовах гібридної війни Україна залишається значною мірою окупована культурно. На її теренах і далі пречудово ведеться, зокрема, чужинецькій мові. Російський письменник Григорій Померанц: «Без української мови ніякої демократичної держави в Україні не буде».

Чи любить/знає українську мову Владімір Зеленський? Питання риторичне. «За гуманітарну, мовну та інформаційну політику у Зеленського відповідатиме Олександр Харебін. Ми побіжно знайомі. Почав цікавитися його виступами і публікаціями. Він виступає проти державної мови, за модернізований СРСР. Категорично не сприймаю такої позиції. Ганна Герман на фоні цих заяв ангел української культури, а Дмитро Табачник – високий проукраїнський інтелектуал. Це, звичайно сумний жарт» (Микола Княжицький, народний депутат).

Чи любить/знає українську культуру Владімір Зеленський? Помовчимо...

Нинішній кандидат у президенти готовий ставати на коліна перед Путіним. Це небезпечно для Української держави. Україна вже давно перетворилась на полігон/зону небезпечних глобальних експериментів. Історія засвідчує, що впереваж набутий замолоду досвід так чи інакше дається взнаки – той, хто приходить у велику політику, прагне різними методами втілити в життя те, чим займався замолоду, на кого вчився. І від цього годі втекти. Так, Леонід Кравчук будував ідеологічний відділ, Кучма – режимне підприємство, Ющенко – радгосп, Янукович – базу, Порошенко – супермаркет. Чи не перетвориться Україна на карикатурну креатуру Московії, на суцільний 95-й квартал, для якого сценою буде вся країна з відповідними атрибутами – хлібом і видовищами? Але країна без українців…

Та повернімось до Франції. Ось як міркував Шарль де Голль: «У ділових стосунках між державами логіка і почуття важать дуже мало у порівнянні з реальною силою, тут цінують того, хто вміє схопити й втримати захоплене, і якщо Франція бажає посісти гідне її місце в світі, вона має розраховувати тільки на себе». Або: «Наша країна перед лицем інших країн має прагнути великої мети й ні перед ким не схилятися, адже в протилежному разі вона може опинитись у смертельній небезпеці».

Майбутній Головнокомандувач має знайти в собі мужність і силу волі аби прокарбувати перед українським загалом своє громадянське і політичне кредо на кшталт виголошеного шістдесят років тому генералом Шарлем де Голлем: «Сьогодні, перед обличям випробувань, які знову виникають перед країною, хай вона знає, що я готовий взяти на себе владу... Я – одинока людина, яка не змішує себе з жодною партією, з жодною організацією... Я – людина, яка не належить нікому і належить всім».

Чи усвідомлюють ці виклики українці? Бодай напередодні виборів.