Влада взяла курс на припинення українізації

Медицині відомі два ступені шоку. При першому, порівняно легкому, людина, коли отямиться, запитує: «Де я?» При важкій формі – втрачає уявлення про час, простір і власну особистість. А повертаючись до тями, промовляє: «Хто я?» Симптоматично, що саме це питання поставив Володимир Зеленський у новорічному зверненні до українського народу.

Які запитання має поставити Володимирові Олександровичу українське суспільство, яке теж перебуває на другому ступені психологічного шоку?

Під час Революції гідності українці, здавалося, визначили для себе фундаментальні принципи, на яких треба будувати державу: свобода, справедливість, гідність. Вони з початком війни об’єднували наше суспільство. Громадяни почали розуміти, яке значення мають назви вулиць і пам’ятників, міст і сіл, як це впливає на світогляд, на цінності й принципи. Українським патріотам було зрозуміле застереження журналіста Віталія Портникова, що «там, де буде російська мова та культура, рано чи пізно буде російська влада».

Озвучений Володимиром Зеленським світоглядний принцип «яка різниця» вказує, що деструктивні сили нинішньої влади взяли курс на припинення українізації і згортання досягнень у культурній царині.

Зеленський демонструє неправильні пріоритети, не усвідомлює важливості консолідації, а відтак руйнує стійкість держави та її національну безпеку.

«У мене немає часу думати стратегічно. Я часто думаю тактично в інтересах України», – заявив український президент у Мюнхені 14 лютого. І цим усе сказано.

Китайський мислитель Сунь-цзи, який, на відміну від Зеленського, добре розбирався у стратегії, наголошував: «Командування добирають за такими чеснотами: мудрість, чесність, людяність, мужність і дисциплінованість». Яким принципом керувалися «слуги народу», обираючи Кабмін? Сумнівне «аби всім було добре» тут недоречне. На політичну програму теж не тягне.

Тихенько відсидітись президентові й урядові під час проблем із епідемією коронавірусу, економічною кризою й війною – не вдасться.

100 років тому В’ячеслав Липинський писав: «Нам конче треба утворити людей, здібних до державної праці. Сучасне покоління політиків українських може бути творчим тільки у сфері культурній, у сфері ж політичній воно є руїнницьке».

Мовознавець Лариса Масенко переконана, що російську окупацію Криму і вторгнення на Донбас уможливила провальна національна політика української влади упродовж майже всіх років незалежності, що пояснюється неспроможністю населення України привести до влади національну еліту з державницьким мисленням.

Відкинувши українську культурну ідентичність, як клей, що тримає суспільство разом, Зеленський нічого конкретного натомість не запропонував. Не подав жодної реальної візії спільного майбутнього. Нічого не сказав про однакові правила гри для всіх. Не назвав ворога ворогом. Правильно називати – означає правильно розуміти, говорили древні. У «Правилах для керівництва розуму» французький філософ і математик XVII століття Рене Декарт стверджував: «Правильно визначайте значення слова і позбавите світ половини його облудних уявлень».

В Україні через облудні слова – облудні уявлення. Світоглядним принципам глави держави притаманний хаос, за який за часів Середньовіччя начебто відповідав диявол, а за порядок – Бог. Дехто із сучасних українських посполитих переконаний, що нині диявол має московитську прописку. Можливо. Але хто відповідає за порядок в Україні? У нас при владі – морально деградовані особи, говорить Віктор Шишкін, перший генпрокурор України, суддя Конституційного суду у відставці.

Мимоволі виникають запитання: Володимир Зеленський – патріот країни, громадяни якої обрали його президентом? Яку ідеологію сповідує? Він мав би усвідомити, що проблема національної ідентичності не в українців, які взялися лише зміцнювати й увиразнювати її, а передусім у московитів, які не знають свого коріння, тож прагнуть приєднатися до історії України-Руси. Гібридна війна між Московією та Україною – не стільки за природні ресурси, як за історичну спадщину, без якої новітня російська імперія неможлива. Для Московії проблема національної ідентичності – це проблема життя та смерті.

«Український народ існує. Тому кожен, хто заперечує його існування чи існування політичної нації, яка включає всі народи, що живуть в Україні, розходиться з дійсністю, – каже голова Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук. – Тобто ми народ, який має свою мову, культуру, традицію, державу. Існує як суб’єкт, у тому числі міжнародного права. Ми є і маємо свою ідентичність, тотожність, яку окреслено чіткими рисами. Маємо право обирати свій шлях».

Значну частину зе-команди позбавлено бачення розвитку України. «Слуги народу» разом із частиною суспільства продовжують жити в парадигмі «русского мира». Не розуміють, навіщо українцям цінності Заходу. Перед Україною невеликий вибір: стати якісно новою соціально-політичною системою або ж піти в небуття. Мойра Атропос вже приготувала ножиці, щоб перерізати нитку української незалежності, нитку життя української нації.

Чи є в оточенні українського президента фахові консультанти з історії, мовознавства, культури, етнографії, філософії? Чимало представників зе-команди демонструють дивовижний інфантилізм, інтелектуальне зубожіння, еклектику думок. Поширюють суперечливі заяви. По суті, є політичними нулями.

Своїми коментарями та висловлюваннями на Всесвітньому економічному форумі в Давосі депутати й урядовці підтвердили приказку: «Мовчи, за розумного зійдеш». Та й Володимир Зеленський не справив враження досвідченого політика.

Ось, приміром, як спробував донести своє бачення закінчення війни на Донбасі Клаусу Швабу, засновнику і президенту форуму в Давосі: «Якщо всі сторони захочуть припинити війну, вона припиниться. Завтра. Тому що Україна захищає свою землю. Війна на нашій території. Але ми всі розуміємо, що готові її припинити сьогодні».

Це навіть не наївність. А еклектика, яка, можна припустити, засвідчує готовність до капітуляції. П’ять років українці бажали собі перемоги, а тепер прагнуть якогось химерного миру?

Даючи оцінку подіям на Донбасі, посол США Джеймс Гілмор в ОБСЄ заявив: «Це не громадянська війна. Це підбурюваний Росією конфлікт, через який страждають мільйони людей. Лише коли Росія буде готова продемонструвати таку ж політичну волю, як і президент Зеленський, ми можемо очікувати на справжній прогрес у мирному вирішенні».

І двох місяців не минуло з часу паризької зустрічі президентів у «нормандському форматі», як стало зрозуміло, що миротворчі ініціативи Володимира Зеленського не відповідають інтересам України.

«Ми отримали холодний душ, який повертає старі нові обличчя в Генштабі до тями. Згадують, що відведення немає у Мінських угодах, що воно не має гуманітарного значення – обстріли житлових районів продовжуються. Тож починають розуміти, що відведення не має жодного сенсу», – каже Михайло Жирохов, військовий оглядач.

Прибрати війну з інформаційного простору не є добрим наміром. Суспільство опиняється поза реальністю. Це погано, коли люди поводяться так, наче нічого не відбувається на фронті, а ворог тим часом убиває наших солдатів.

Ставлення Зеленського до ЗСУ і війни пацифістське. Враження, що головнокомандувач не знає і не розуміє військовиків. Навіть побоюється. Можна припустити, що хтось із оточення нав’язує йому негативну думку про Збройні сили.

«Почали політику примирення з Путіним. Багато генералів бояться втратити місця, тому і не віддають наказів. Призупинили спеціальні операції зі снайперської, артилерійської боротьби, – говорить Олексій Арестович, військовий експерт. – Ми зупинили бойову активність, а противник її розпочав, але за нормою один убитий за день, це 365 убитих українців за рік. Таку ціну платимо, щоб наш президент навчився бути головнокомандувачем».

Чи є серед пріоритетів глави держави розвиток армії? Можна припустити, що запровадження, бодай на місяць, воєнного стану по всій країні змусило б українців по-іншому поглянути на проблему війни й миру, зрозуміти сенс перемоги.

Та ворога досі офіційно не названо. З ворогом влада офіційно спілкується, з ним ведеться торгівля, в МЗС ліквідовано Департамент протидії загрозам з боку Росії. Глави обох держав вітають один одного з новорічними святами.

Під час пресконференції 19 грудня 2019 року Путін натякнув про напрям геополітичного наступу Московії: «В ходе создания Советского Союза исконно русские территории, которые к Украине вообще никогда не имели никакого отношения – всё Причерноморье, западные земли российские, – были переданы Украине со странной формулировкой «для повышения процентного соотношения пролетариата на Украине».

Жодної відповіді на ці провокаційні територіальні претензії від українського президента не прозвучало. Політичне керівництво держави неспроможне до відсічі агресії бодай у вербальній формі. Після такої заяви український президент мав би звернутися до підписантів Будапештського меморандуму і до Радбезу ООН. Але цього не було. Через інфантильність влади Україна рухається шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.

Перед країною маячать нові соціально-політичні кризи. Країна потребує жорсткої дисципліни в усій системі державного управління, ефективного виконання громадянами професійних і патріотичних обов’язків, самоосвіти.

В Україні багато чого залежить від того, чи Володимир Зеленський стане українським патріотом. Але це видається сумнівним. Одне з останніх підтверджень – матеріал у рекламному додатку англійської газети The Guardian від 7 березня «Володимир Зеленський: «Моє запрошення до Білого дому? Мені сказали, воно готується» із підзаголовком: «Телевізійний комік, який став лідером України, – про Путіна, владу й імпічмент Трампа». Очільника України називають у ній випадковим президентом.

У розмові Зеленський визнав, що без досвідчених людей неможливо керувати країною. Мовляв, «це чиновники, які знають, куди бігти, що робити, кому приносити папери». Англійські журналісти саркастично прокоментували: «Для управління цими бюрократами Зеленський залучив кількох старих друзів. Андрій Єрмак, людина, якій довірив переговори зі США минулого літа і нещодавно призначив керівником свого офісу, колишній юрист з авторських прав. Сергій Шефір, помічник президента, співзасновник продюсерської студії Зеленського. Друг дитинства, Іван Баканов, призначений главою спецслужб. Хоча найближче оточення Зеленського, скидається на те, не прагне до особистого збагачення, є законні побоювання, чи є його друзі найкваліфікованіші люди для управління країною».

Сентенції Зеленського – це суцільна еклектика: «Я впевнений, що це можливо, особливо коли люди втомилися, коли вони бігають, як білки в колесі, і є ці давні політики з великими фінансовими ресурсами. У цих місцях, де люди шукають ковток свіжого повітря, це має спрацювати».

Гадаючи, що матеріалу в The Guardian ніхто не читав, офіс президента виклав свою версію тексту. Далеку від оригіналу.

Це не перший прокол Офісу президента. Але. Можна припустити й існування певної системи дискредитації глави держави, який через політичну некомпетентність ведеться на сумнівні ініціативи оточення. Навіщо? Готують на списання «неліквід»? Розчищається дорога наступникам – Вікторові Медведчуку, Юрієві Бойку? Промовистий факт: семеро послів західних держав, які зібралися в Полтаві, не змогли унеможливити відставку генерального прокурора – «стовідсоткової людини» Зеленського.

Швидкість руху ескадри визначається швидкістю найтихохіднішого корабля. Інтелект колективу визначається найнижчим рівнем його учасника. А яким є сукупний інтелект української політичної еліти? Чи спроможні, приміром, «слуги народу» на чолі з президентом виконувати покладені на них завдання – зміцнювати Збройні сили й економіку, плекати науку й культуру, змінювати свідомість населення, творити народ і націю? Питання риторичні.

Журнал «Країна»