Промовистим доказом останнього твердження може слугувати той факт, що абсолютна більшість українських уболівальників, на відміну від польських, домашнє Євро-2012, як і всяке інше, дивитиметься по телебаченню. А ті нечисленні квитки на цей форум європейського футболу, які стали реалізуватися в Україні, доступні тільки людям із нашого футбольного царства та мізерній купці щасливчиків, які вибороли їх півроку тому в жорсткому змаганні у всесвітній інтернет-мережі.

Чим ближче Євро-2012 – тим біль­ше українців усвідомлює, що вони будуть зайвими на цьому святі футболу, яке не поліпшило їхнє життя і загрожує погіршити його в недалекому майбутньому.

Деякі соціологи та політологи не виключають, що саме ці євро-футбольні чинники можуть стати каталізатором, який призведе до масових суспільно-політичних протестів уже в другій половині 2012 року, або на початку 2013-го.

Українська збірна в ролі Попелюшки

На відміну майже від усіх збірних світу з футболу, українська на двадцять першому році нашої незалежності досі не має своєї тренувальної бази. Це мало певні наслідки навіть для планів розміщення європейських збірних в Україні у червні 2012 року під час Євро. Їхні керівники отримали відмову від ФФУ на розміщення на тренувальних базах «Шахтаря», «Динамо» та «Металіста», поки зі своїм вибором не визначився тренер українців Олег Блохін.

Певен, що європейці були вельми здивовані, коли дізналися про те, що наша збірна з футболу не має своєї бази і досі її орендує у клубів.

Все-таки цікаво, чому в української збірної так і немає сучасної тренувальної бази, будівництво якої (за вищими світовими стандартами) коштує кілька десятків мільйонів доларів? Адже статки вітчизняних футбольних олігархів, за даними авторитетних закордонних видань, становлять мільярди «зелених», і кожен із них міг би пожертвувати гроші на будівництво бази для збірної самотужки, не кажучи вже про складчину. Могли б, якби Україна для них була батьківщиною, а не територією для визиску «бабла» з людей та природних ресурсів.

Про те, що це саме так, красномовно свідчать такі статистичні дані. Олігархи володіють в Україні 90% її виробничих фондів і при цьому сплачують до бюджету лише 2% з усіх його надходжень від податків. Соціологи стверджують, що якби вони сплачували податки адекватно своїм доходам, як це роблять їхні «колеги» в усьому цивілізованому світі, то Україна була б не серед найбідніших країн світу, а в першій двадцятці найбагатших.

Але повернімося до бази збірної України. Тепер ясно, що при такій футбольно-олігархічній еліті вона не може бути створена апріорі. Президент ФФУ Григорій Суркіс і Кº не переймаються цим тому, що не впевнені в тому, що завтра синьо-біла влада їх «не піде», і базою розпоряджатимуться зовсім не вони. Інша сторона не впевнена, що Суркіса, який має високих покровителів в УЕФА, все-таки вдасться змістити, і теж не поспішає витрачатися на збірну.

Ось і маємо збірну – безпритульну Попелюшку в країні, де середньостатистичний річний бюджет утримання одного клубу прем’єр-ліги дорівнює приблизно вартості будівництва тієї самої бази.

У всіх країнах світу національні збірні є консолідуючим чинником для їхніх політичних націй. В Україні ж її національній збірній, схоже, відведена протилежна функція. Чого варті сьогоднішні публічні побоювання таких нібито незалежних вітчизняних футбольних оглядачів, як Артем Франков та Ігор Мірошниченко, про те, що в Донецьку, мовляв, погано вболівають за збірну України і це є негативним чинником щодо результату її матчів зі збірними Франції та Англії у рамках групового турніру фінальної частини Євро-2012. Гідної відповіді цим «побоюванням» не чути. Але це добре почули люди на Донеччині і, звісно, більше від цього аж ніяк не полюбили киян та львів’ян.

Не зайвим буде пильніше придивитись, звідки пішли ті «побоювання» та кому вони вигідні. На матчі плей-офф до фінальної частини чемпіонату світу 2010 року між збірними України та Греції в Донецьку, дійсно, стадіон був напівпорожній. Але причина цього криється зовсім не в байдужості донеччан до збірної, а в астрономічних цінах на квитки, які встановили навколофутбольні комерційні структури, наближені до керівництва ФФУ, а отже, й до її президента. Найдешевші з них коштували тоді 200 грн. Таких цін не було на жодному матчі в Україні ні до, ні після того. Тобто маємо певну політтехнологію президента ФФУ з прикриттям її лояльними до нього журналістами.

Григорію Суркісу, який відчайдушно бореться з біло-синьою владою за збереження свого крісла, конче необхідний успіх української збірної на домашньому Євро, як переконливий аргумент на користь його подальшого панування в українському футболі. Але треба подбати й про об’єктивні причини неуспіху збірної для тих-таки його заступників з УЕФА. «Повна індиферентність» мешканців Донбасу до збірної може бути однією з них. Про те, що ця політтехнологія робить ментальну прірву між сходом і заходом України ще глибшою, Григорію Михайловичу, схоже, байдуже. А може, й ні, враховуючи, що основний принцип усякої антинародної влади – «розділяй та володарюй» – ще ніхто не відміняв.

Як і всі Попелюшки, українська збірна вдягнена в непривабливу за кольором форму. Або бруднувато-жовту, або зрідка – банально синю. Тобто використовується лише один колір із двохкольорового прапору України. Інші збірні використовують у своїх формах зазвичай усі 2-3 кольори національних прапорів у привабливих для ока комбінаціях. Але для того, щоб і наша збірна була одягнута так само привабливо, треба, щоб відповідальні за це люди любили її і свій національ­ний прапор так само, як бразильці, французи, уругвайці, поляки, росіяни, голландці, іспанці люблять свої національні атрибути. А так любити ту українську Попелюшку у ФФУ, схоже, нема кому.

Але, як і казковій Попелюшці, українській усе ж таки пощастило. Саме до Євро-2012 в українському футболі з’явилася ціла плеяда талановитих молодих гравців, які відразу ж могли б підняли клас нашої збірної на кілька щаблів. Ось їх імена: Андрій Ярмоленко, Євген Коноплянка, Ярослав Ракицький, Денис Гармаш, Роман Безус, Денис Олійник, Денис Кулаков та Богдан Бутко. Але для трьох із них двері збірної зачинені. Замість них грають улюбленці Григорія Суркіса з інших країн, яких він ще з юного віку кільканадцять років тому переманив у своє «Динамо».

Прямим доказом рівня їхнього «патріотизму» (а отже, й самовіддачі на полі) є реакція одного такого колишнього росіянина, який, за його власним зізнанням, лише «приколювався та сміявся» після вельми невтішних для нашої збірної результатів жеребкування фінальної частини Євро-2012 разом з іншим гравцем збірної родом із Білорусі...

Першість «по понятіях»

Якщо подивитись на кінцеву турнірну таблицю штучно збільшеного першого кола української першості, то не можна не помітити, що майже всі команди в ній розташовані виключно за статками їхніх хазяїв-олігархів. Цей феномен вітчизняного клубного футболу пояснюється небаченим ніде у світі рівнем його корумпованості. Адже футбол, у його неспотвореному корупцією вигляді, найнепередбачуваніший вид спорту. І це одна з головних причин його суперпопулярності.

Але в Україні футбольні олігархи покладаються виключно на закордонних «зірок» і на підкуп суддів. Тренерський хист, зіграність, згуртованість та самовідданість гравців бідніших команд у цій ситуації майже нічого не варті. Якщо у команді немає гравців, вартість яких на трансферному ринку становить десь 10-15 мільйонів доларів, то ти не зможеш відповідним чином простимулювати суддів, і твоя команда, таким чином, стає беззахисною проти їхніх «помилок» на користь більш платоспроможного суперника.

За інформацією, оприлюдненою у прямому ефірі одного з вітчизняних телеканалів віце-президентом «Динамо» Олексієм Семененком, українські рефері за «правильне» суддівство отри­мують лише за один матч десятки, а то й сотні тисяч доларів від керівництва найзаможніших українських клубів.

Ось чому вони завжди «помиляються» на користь стабільно першої трійки чемпіонату – «Динамо», «Шахтаря» та «Металіста», а жертвами цих їхніх «помилок» стають зазвичай найбідніші клуби з низу турнірної таблиці прем’єр-ліги – «Оболонь», «Олександрія», «Зоря», «Волинь», «Ворскла» та «Карпати».

Не допоміг тут навіть спеціально «виписаний» олігархами з Італії суддя зі світовим ім’ям П’єр Луїджі Коліна. Наскрізь корумпована система суддівства олігархічного футболу легко перетравила всі зусилля цього італійця в наведенні ладу в українському суддівському корпусі.

Більше того, саме з Коліною суддівство в прем’єр-лізі стало ще більш брутальним та цинічним щодо українських уболівальників. Якщо до нього вони ще могли сподіватися на маленькі футбольні дива, коли завідомо слабша за складом команда перемагала сильнішу, то сьогодні вони повністю позбавленні цих сподівань. Українські рефері тепер стали не тільки призначати сумнівні пенальті у ворота слабших за складом команд, але й вилучати в них по кілька гравців з поля, якщо гра складається не на користь клубних грандів.

Останнім часом про проблему суддівства у вітчизняному футболі заговорили й самі олігархи. Вони вже навіть знайшли винного – того ж таки Коліну, і мають надію виправити становище. Марні надії, бо в державі, де влада належить саме корумпованим мільярдерам, їх ніхто не примусить вшановувати спортивні ідеали.

У Європі в такий футбол не грають

А от на євро-арені футбол по олігархічних «понятіях» не проходить – із шести (!) представників України в єврокубках до весняної фази змагань пробився лише один «Металіст». І річ тут не стільки в кількості та відсотках, як у причинах цього провалу. Немає жодних претензій до «Ворскли» та «Карпат», яким їхній склад не дозволяє грати на рівних навіть із середніми за класом європейськими командами.

А от «Динамо» з «Шахтарем» стали жертвами саме звички гри «по понятіях» в Україні, коли за них проти українських команд грають ще й три судді. В Європі вони за них не грали, і це відразу ж зумовило певні проблеми. «Динамо» не змогло в черговий раз пробитися у груповий турнір Ліги чемпіонів, поступившись помітно слабшому за складом російському «Рубіну».

Потім кияни не змогли вийти і з групи Ліги Європи, в якій «Динамо» було сильнішою за складом командою. Об’єктивне суддівство європейських рефері, мабуть, шокує та вибиває з гри динамівців, бо в одних і тих самих ігрових ситуаціях європейські судді приймають дещо інші рішення, ніж українські.

Те ж саме трапилось і з «Шахтарем» у груповому турнірі Ліги чемпіонів, де донеччанам також не було рівних за складом команд. Дійшло до того, що тренер гірників Мірча Луческу звинуватив рефері в необ’єктивному суддівстві їхньої гри з «Порту» в Португалії.

Є ще один вагомий чинник, який пояснює всі ці футбольні дива не на користь вітчизняних команд. Річ у тім, що футбол «по понятіям» не потребує високої фаховості від тренерів українських команд. Головне для них у цій ситуації – бути надійними посередниками між президентами клубів та гравцями, а всі проблеми на футбольному полі вирішують за них, як правило, судді. Це призвело до того, що тактичні концепції ведення гри у прем’єр-лізі застигли на рівні 60-х років минулого сторіччя. Як і тоді, українські тренери керують діями гравців за допомогою однієї й тієї самої футбольної термінології: «вишлі», «адін», «сзаді», «бліжнєму», «твой» та «до конца».

А між тим, футбольне мистецтво відтоді пройшло у світі величезний шлях і породило фахівців значно вищої кваліфікації, ніж та, що мають сьогодні їхні українські колеги. Ось чому значно гірше вкомплектований за «Шахтаря» кіпрський «Апоель» у 1/8 Ліги чемпіонів, а сама донецька команда, за підсумками групового турніру в Лізі чемпіонів, не потрапила навіть до Ліги Європи.

Сутність олігархічного футболу

Щоб розкрити її, треба знати деякі ментальні риси вітчизняного олігархату. Якось доля звела мене в одному з київських готелів з режисером-документалістом з Луцька. Той був у розпачі після звернення за спонсорською підтримкою у створенні фільму з історії українців до одного з відомих київських олігархів. Доларовий мультимільйонер, який нажив свої статки на експлуатації українців та природних ресурсів нашої країни, цинічно відповів режисеру: «Я допомагаю тільки представникам своєї нації».

Інший, не менш відомий в Україні олігарх, після того, як профінансував за вищими світовими стандартами фільм з історії власної нації, залучивши, як продюсера, Стівена Спілберга, на презентації кінострічки в Україні, відповідаючи на запитання журналістів, дипломатично дистанціювався від народу, на землі якого нажив свої мільярди: «Не певен, що мушу фінансувати високохудожній фільм про Голодомор».

Але наші футбольні олігархи не просто байдужі до українців, вони щиро ненавидять їх і пильнують, аби наше національне відродження ніколи не відбулося. Футбольні вболівальники знають, що сьогодні майже на всіх українських стадіонах від Львова до Луганська можна почути патріотичне скандування молоді – так званих фанів.

Це дуже не подобається власникам клубів. І вони провокують конфлікти між працівниками своїх клубів і фанами, яких поодинці «пресують» у міліції, після чого ті вже не скандують на стадіонах «Слава Україні!».

А от їхні одеські «колеги», які скандували на повний голос антиукраїнські гасла, продовжують скандують їх, і це, схоже, не дратує ні місцевих олігархів, ні одеську міліцію.

Гадаю, що тепер стає зрозуміло, чому тільки вітчизняні олігархи сплачують мізерні податки до держбюджету, внаслідок чого Україна сьогодні є однією з найбідніших країн у світі.

Стає зрозумілим і те, чому при владі олігархів-українофобів у нас ніколи не буде не тільки справді національної збірної з футболу, але й вітчизняного кінематографу, телебачення, науки. Бо Україна та її народ чужі для цих скоробагатьків.

За рахунок нас, українців, вони забезпечили життя за найвищими світовими стандартами своїм нащадкам, вони створили свій клуб за інтересами під назвою «прем’єр-ліга», який функціонує за їхніми правилами та «понятіями».

Фактично маємо державу в державі, яка немає нічого спільного з Україною. В ній практично немає місця українським гравцям, і годі сподіватися на те, що батьки-засновники ліги коли-небудь підвищать ліміт для легіонерів. Вони можуть тільки скасувати його взагалі.

Ті ж продажні судді у прем’єр-лізі за обслуговування лише одного матчу отримують офіційні гонорари, які в кілька разів перевищує місячну платню українських шахтарів та металургів. Приблизно стільки ж отримують за одну гру й численні інспектори матчів та делегати ФФУ.

Журналісти, які працюють у клубах ліги, також мають зарплатню, в кільканадцять разів вищу за середню їхніх колег в Україні.

А для того, щоб легалізувати свою антинародну владу в Україні в очах європейської спільноти, олігархи й завезли до нас своє Євро-2012, покликане засвідчити в очах іноземців, що Ук­раїнська держава цивілізована й модерна. До того ж, і український бюд­жет непогано роздерибанили, зробивши українське Євро найдорожчим в історії європейського футболу!

Хтось підрахував, що за бюджетні гроші, витрачні на Євро-2012, можна було зробити капітальний ремонт в усіх напіваварійних українських багатоповерхівках. Але вітчизняні ЗМІ про це мовчать, переконуючи читачів, глядачів і слухачів, що Євро-2012 – це велике досягнення України та благо для всіх її громадян. Маємо зайве свідчення повної підконтрольності вітчизняного медіа-ринку країни тому ж таки олігархату.

Але, як відомо, за все в цьому світі треба платити, і нема лиха без добра. Тож маємо надію, що Євро-2012 стане троянським конем для влади олігархів.