Для належного усвідомлення наших тодішніх стартових державотворчих можливостей доцільно згадати, які чинники мали найбільший вплив на ситуацію в Україні на початку 90-х років минулого столліття.

Адже коли М. Горбачов за задуманим зверху сценарієм випустив «джина» – гласність з пляшки «союзу», ні «замовники» («євразійський олімп»), ні ми – «обдаровані» можливістю дбати про себе, не знали, що і як має бути. Не було Ідеї, ідейної канви розвитку. Наш поступ відбувався «методом проб і помилок». Зауважимо, що в той час з боку «замовників» діяла потужна репресивна партійно-адміністративна машина з усім своїм напрацьованим і вишколеним кадровим забезпеченням, спецслужбами, розгалуженою агентурною мережею КГБ та міліції. До речі, «ключі» від «ключових об’єктів» теж були у їхніх руках. У нас же – «голий ентузіазм», хоча і опертий на незломлений історично патріотизм та аналітику потужного і незалежного наукового середовища. В 1990-1993 pp. ми, користуючись їхньою розгубленістю, брали, як мовиться, «на арапа». Правда, хочу підкреслити, що більша частина кадрового складу дислокованих в Україні спецслужб (репресивного держапарату) була «за Україну», могла і хотіла бути з нами (бо ж у кожного – іскра патріотизму і розуму!). Та ми не могли їм «забезпечити дах», гарантувати принципову безпеку. Американські ж спецслужби в той час мали лише «дорадчий голос».

Що ж до персон. Зі «союзного боку» ні одна з видимих фігур не відігравала якоїсь самостійної ролі. Хіба що М. Горбачов, хоча і діяв за «вказівкою», та Б. Єльцин з його непередбачуваним «людським фактором». З нашого ж боку вагомою була, як ціле, когорта шістдесятників. Найсильніший серед них лідерський потенціал був у В’ячеслава Чорновола, на релігійній ниві – в Івана Геля та Святійшого Філарета.

У той період Україна була своєрідним «полігоном», оперативним простором спецслужб. Їхнім завданням було сформувати олігархічний клан і забезпечити швидке входження країни в простір морально-фінансової залежності.

Виникає природне запитання: чому українським націонал-демократам не вдалось зламати комуністичну номенклатурну верхівку в боротьбі за владу в Україні?

Відповідь вкрай проста. У нас було лиш «голе бажання». Ми були беззбройні і не готові до побудови держави. Не було кому ламати. Бракувало кадастру людських та промислових цінностей. Ми не мали своїх вишколених спеціалістів, фахівців керівного складу. Це зрозуміло, бо геноцид, практикований в Союзі, полягав у тому числі й у «великому переселенні». Талановитих та інтелігентних вивозили «до Москви», а нам присилали чужинців – неукраїнців. Чи то на вишкіл для підвищення культурної кваліфікації, чи ж просто для здійснення функцій нагляду. Згадаймо, у 90-і роки практично весь командний склад партійного, військового, адміністративного керівництва, до речі, як і злочинний світ, був російськомовний, а якщо вже цілковитий бенцвал (невдаха) – то спортивний тренер. Більшість же «облікованих» талановитих діючих «персон» були, як то кажуть, «на замітці», «на гачку», під контролем, під компроматом. Ясно, ми могли б на той час скористатися і «діючими» фахівцями партноменклатурного походження, як це було після Жовтневого заколоту 1917 року. Не дозволяв «гонор» та «революційність ситуації». Бракувало, якщо так можна сказати, «патріотичного альтруїзму».

Констатую це з гіркотою та відчуттям «змарнованого часу». Хоча власної вини не відчуваю. Ми усвідомлювали, «що треба», але... Крім всього іншого, у нас не було часу переформатуватись психічно. Засвоєнні за Союзу псевдоморальні якості зробили нас вразливими, піддатливими до чинників ворожого соціально-психотропного впливу. Наші амбіції, як катаракта, затьмарили гостроту світосприйняття та аналізу, позбавили нас прозірливості й далекоглядності.

До того ж, щоби цілком опанувати ситуацію в Україні, треба було опанувати власні амбіції, забувши про гонор і власне «его». Возвести свій патріотизм до найвищого рівня життєвої посвяти Україні. Хай би не заважали ні сімейні, ні жодні інші фактори, аргументи, обставини. На той час нашим найпевнішим шансом збудувати державу був Леонід Кравчук. Він, як і Борис Єльцин, до речі, мав добре розпізнання і доступ до «бази цінностей» керівного складу адміністративно-компартійного, військового та репресивно-наглядового тодішньої України, мав блискучий інтелект, менталітет вождя і найголовніше – волю та бажання присвятитись побудові нашої держави. Однак! Не так сталося, як бажалося. Як приклад, спробую відтворити розмову між В’ячеславом Максимовичем Чорно­волом і мною перед президентськими виборами.

– Славку, пощо йдеш в конкуренцію, в опозицію до Кравчука?

– Дарку, ти не розумієш. Я полум’я серця, факел душі понесу на схід для нашого воз’єднання. У боротьбі за Українську державу мусимо бути єдині.

– Славку, запам’ятай три речі: перше – поганий той політик, який «грає на програш», а ти знаєш, що програєш вибори; друге – президентами не народжуються, а стають, їм ще треба допомогти стати президентами; третє – якщо знаєш, що він має бути обраний на пост президента, а щось хочеш зробити для нашої держави, то не йди в конкуренти, не створюй опозицію, а стань для нього візирем, радником, довіреним соратником. Сформуй з нас, твоїх однодумців, фундамент, п’єдестал для нього (бо ж – і для нас). Постав захист від «яничар» і чужих керманичів, ворогів нашої державності – скритих і явних. Тоді ти в десять разів більше зробиш для України.

Ми дійшли порозуміння та згоди. Однак вдома на В’ячеслава Максимовича чекало інше коло «дорадників», з більш потужним арсеналом агітаційних можливостей.

Замість резюме. Не просто боротися треба, а перемагати. І нема сенсу розглядати конкретні кроки, якщо хибні вихідні позиції. Якщо нема власної зброї, використовуй зброю супротивника. Його наміри роби помилковими, а помилки і агресію вміло застосовуй.

Чи не втратила остаточно Україна шанс стати незалежною? Визнаймо: ми на рубежі втрати державності. Нам «позаріз» потрібна тотальна консолідація всього проукраїнського. Духовно-психологічним зародком-натхненням для її здійснення і розвитку має стати природний потяг до власного, самобутнього «державницького егоцентризму», якщо так можна сказати. Ця іскра жевріє в кожному з нас. Кожен із нас (особливо громадські авторитети, фахові лідери) має усвідомити, що в своїй державі бути багатим чи бідним, злодієм чи правочинцем, зрештою, будь-ким є краще і правильніше, ніж перебувати у політичному протектораті (до чого вже майже «докотилися»), замаскованому псевдодемократією та псевдосвободами. Краще і правильніше мати свою державу, ніж перебувати у чужому підпорядкуванні (хоч і з деякими локальними зручностями та незначними вигодами і подачками) – бути властиво попихачем, прислужником, якщо не рабом чи «євнухом», забезпечуючи комусь насолоду і життєвий комфорт. Лише тотальна Консолідація всього Нашого – запорука Нашої перемоги.

Як українцям взяти владу в Україні? Проблема архіважлива. Адже на кожному мітингу, на шпальтах ЗМІ (як електронних, так і друкованих) роз’яснюють, що нам потрібно робити і якими маємо бути. Ми вже твердо засвоїли потрібне нам «що». А от «як» здійснити те «що», то – заборонена тематика. Інакше наші зовнішні «доброчинці» і «друзі» та внутрішні «розпорядники» давно би вже втратили «свій український протекторат».

Спробую пояснити не повно, а «шкіцами», характерними особливостями методу доконання цілі. У кожному айсберзі є як надводна (тобто видима) частина, так і підводна – закрита, фундаментальна, недоступна для загалу, що забезпечує стратегічно-тактичне функціонування нашого «айсберга».

Треба діяти легко, консолідуючись від «верху» до «низу». При цьому ми повинні далі «бавитись» в партії, парламентські чи президентські вибори, бути законослухняними чи неслухняними; мітингувати, вести релігійні, політичні та інші «війни»... Робити все те, до чого нас не то призвичаїли, не то зобов’язали. Однак якщо говорити алегоріями, то нам слід «танцювати» свій, «український бойовий гопак»! Найцікавіше, що його можна «танцювати» під будь-яку (навіть ворожу) музику. Для цього передусім слід відродити для себе надійний інформаційно-консолідуючий канал зв’язку за схемою «лавинного поділу» або ж «ланцюгової реакції». У кожному соціальному осередку є свої лідери, авторитети. Навіть не деталізуючи підставових елементів їх способу консолідації, зрозуміло, що Ліга таких лідерів (ЛЛ) – це цікаво. Не хочу «замотлошувати» ідею нашого «як» подальшою конкретикою і деталізацією. Натомість доцільно звернути увагу на деякі підставові особливості «українського гопака». Так, принциповим для розвитку процесу консолідації та його подальшого використання є «метод невизначених пріоритетів». Наш «танок», слід також зазначити, не псує актуального стану речей: не шкодить нічиїм особистим інтересам (навіть ворожим), не змінює соціальної позиції учасників процесу, незалежний від таких вагомих чинників соціального контролю, як гроші, правові державні та міждержавні контрольно-репресивні стосунки; не вразливий на репресивні методи силового (військово- політичного), агентурного та інформаційного впливів. Він непомітний для нинішніх методів зовнішнього нагляду і контролю за станом соціуму, підставово безпечний для учасників «танцю», не заперечує методів і методик та й самої сутності існуючої ідеології (їхньої доктрини) владарювання, а лиш доповнює і «споживає» її в міру потреби, не нищить ворога, а усуває за межі нашої Екзистенції і переводить в ранг партнера, вписуючись у схему мирного співіснування і взаємодоповнення. Одне слово, не воюємо – виграємо.