Долаючи різні труднощі й перешкоди, Михайло Воскобійник закінчив 1941 р. Харківський університет. За німецької окупації України редагував газету «Миргородські вісті». Щоб не опинитися там, де зник батько, вся родина – мати Марина та два брати Іван та Олексій – подалися на Захід з тисячами колись гнаними, переслідуваними, репресованими, стріляними й недостріляними, ТИМИ, ЩО пережили ГОЛОД 1933 року людей зі східних та центральних земель України.

Після Другої світової війни опинилися в Німеччині в таборі для переміщених осіб в Новім Ульмі. В Німеччині Михайло розпочав студіювати в роках 1947–1948 політичні науки в Гайдельберзькому університеті. Рівночасно познайомився з українським письменником Іваном Багряним, який мешкав в тім самім таборі і був ініціятором створення Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Ця партія, членом якої Михайло Воскобійник був з самих початків, стала в обороні всіх «східняків», яким загрожувала примусова репатріація до СРСР. Членами УРДП був свідомий елемент з центральних та східніх областей України, так звані «східняки», православні люди, з Великої України, як тоді їх називали. До них мали певне упередження вихідці із західніх областей України, члени та прихильники українських національних середовищ. Діяльність УРДП зосереджувалася зразу після війни в американській зоні, а пізніше поширилася на англійську та французську зони.

Наприкінці 1945 року в Новім Ульмі розпочала виходити газета УРДП «Українські вісті». В роках 1949–50 М. Воскобійник був головним її редактором. В роках 1955–59 при газеті «Українські вісті» виходив спеціяльний бюлетень – газета, орган комісії ЦК УРДП «Ми ще повернемось», створений як відповідь на берлінський «Комітет за возвращеніє на родіну», який закликав українців повертатися в «щасливу, радянську квітучу Україну».

З 1948 року почав появлятися журнал політичної проблематики, орган УРДП «Наші позиції», який певний час редагував М. Воскобійник та публікував там свої статті. В одній з них «Територіяльні підстави української державности» він з’ясовував, чому Україна програла визвольні змагання в роках 1917–1920. Пояснював це тим, що Україна не володіла в ті часи побережжям Чорного моря і що південні міста України Одеса, Херсон, Миколаїв та Таганрог, що мали бути тилом у боротьбі з Москвою, стали разом з Кримом, Кубанню і Доном тереном концентрації ворожої українській справі російської білогвардійщини, військ генерала А. Денікіна.

У 1953 році в Німеччині було засновано організацію поневолених народів СРСР – Лігу визволення народів, популярно називану Паризьким блоком. Михайло Воскобійник як член президії Української Національної Ради, екзильного уряду України та член Секретаріяту ЦК УРДП часто їздив у різні держави на наради та мав доповіді в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку та інших містах Заходу на теми ситуації в СРСР та життя поневолених комуністичною владою націй.

Деякий час в Европі (1955–57 рр.) працював як автор радіоскриптів і диктор на радіо «Визволення», яке пізніше було перейменовано на радіо «Свобода», передачі якого висилалися в Україну та інші частини Радянського Союзу.

У 1957 році Михайло Воскобійник з родиною переїхав мешкати в США, де продовжував вивчення ангійської мови та здобув ступінь магістра з прикладних наук в Сиракузькому університеті, а докторат з філософії здобув у Пенсильванському університеті. Після закінчення навчання спершу викладав в Сиракузькому університеті, а пізніше, аж до виходу на пенсію, в Центральному Коннектікутському університеті історію Східної Европи й був спеціалістом з української, радянської, російської та східноевропейської історії.

В США члени УРДП створили Об’єднання українців революційно- демократичних переконань (ОУРДП) на початку 1950-их років. Членство УРДП з Европи назвало свою організацію не партією, щоб діяти в межах законів та конституції США. Вона доклала багато старань, щоб у США знали про поневолення України, дбала про організацію молоді ОДУМ, школи українознавства та видання багатьох важлиих книг. З 1957 року цю організацію кілька років очолював й Михайло Воскорбійник.

Він присвятив своє життя українській справі й робив усе, що в його силах, щоб світ знав про Україну, щоб вона якнайскорше вирвалася з російсько-комуністичного ярма і стала незалежною демократичною державою. Він був членом численних американських та українських наукових установ і організацій, Української Вільної Академії Наук, Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка та багатьох інших.

У Державному центрі УНР виконував різні функції, живучи в Німеччині й пізніше в США. Він був останнім головою УНРади й разом з іншими членами Державного центру УНР передав у 1992 році свої повноваження екзильного уряду урядові України та Президентові України Леоніду Кравчукові в Маріївському палаці в Києві.

Він постійно був у керівництві партії УРДП, яка після проголошення Незалежности України замінила назву на Українську Демократично-Республіканську Партію, а з 1975 до 1995 року був головою УДРП. В 1995 році на 11-му з’їзді УДРП делегати вирішили не переносити своєї діяльности в Україну, але продовжувати її ще кілька років. З кінцем травня 2000 року УДРП припинила дальше формальне існування, вирішивши і далі боротися за українську Україну в більш доступний тепер час й допомагати їй через Фундацію ім. Ів. Багряного, яка є не політичною, не прибутковою, а добродійною установою.

М. Воскобійник був одним з організаторів Фундації ім. Ів. Багряного, створеної на з’їзді УРДП в 1975 році. Він є автором звернення від ЦК УРДП та новообраної Управи Фундації до членів УРДП, безпартійних симпатиків, що давали неоціненну допомогу газеті «Українські вісті» та в іншій діяльности УРДП. Зверталися до тих, що не збайдужіли до національних громадсько-політичних справ і не збираються байдужіти. Він писав: «Розбудовуймо Фундацію – фундамент праці УРДП. УРДП була з Вами, коли Ви її потребували, будьте з нею, коли вона потребує Вас!»

У своїх численних доповідях на з’їздах, конференціях, в інтерв’ю та дописах, що були надруковані в газетах «Українські вісті» та «Український Прометей», в журналах «Наші позиції», «Нові дні» та інших виданнях, відстоював державницькі позиції у важливих політичних та релігійних питаннях, на добро українського народу. Він уважав що Українська Православна Церква в діяспорі зробила велику помилку. Коли Україна була частиною Радянського Союзу, Константинополь не хотів узяти її під свій омофор. Коли ж Україна проголосила незалежність, то чи не на прохання Москви, Константинополь радо взяв під свій омофор церкву в діяспорі, щоб поділити православних українців, щоб посіяти між ними ворожнечу і щоб вона не пішла під Київський Патріархат ? А в Україні створено УПЦ Московського Партріархату як нібито церкву канонічну.

Він уважав, що всі православні ук­раїнці мають належати до своєї УПЦ Київського Патріархату.

Помер д-р Михайло Воскобійник 15 вересня 2001 року після тривалої тяжкої хвороби на Флориді в США, залишивши в смутку дружину Галину і доньок Марину та Наталку та брата Олексія з родиною.

З похороном його, перевезенням на місце спочинку родина мала клопіт. Через теракт 11 вересня комунікація літаками США кілька днів, коли помер М. Воскобійник, була паралізована.

Велика родина братів Воскобійників давно закупила місце для поховання на українському православному цвинтарі в Бавнд Бруці в штаті Нью-Джерзі. Вони пожертвували тисячі долярів на різні добродійні українські цілі та установи, зокрема на побудову церкви та цвинтаря в Бавнд Бруці. В ті трагічні для Америки й родини Воскобійників дні треба було перевезти туди померлого з Флориди. На щастя, знайшлася авіаційна компанія, що змогла 19 вересня це зробити.

Але несподівано дружині Михала Воскобійника потелефонували з Консисторії УПЦ Константинопольського Партіархату, що їм не дозволять заносити труну в церкву, бо покійний та його брат Олексій підтримують УПЦ Київського Патріархату. Багато осіб, друзів померлого телефонували до зверхників церкви та членів митрополичої ради. До останньої хвилини не знали, чи дозволить таки владика Антоній поховати покійного, як християнина зі службою в церкві. Численна громада чекала на труну коло місця поховання. Похоронник, що мав привезти труну, не знав клопоту родини і зупинився, як він завжди робив, перед церквою. Провід церкви таки дозволив внести труну. Похоронну службу відправив отець Сівка. 3 Філадельфії на похорон приїхав давній друг Воскобійників Петро Гурський та багато співаків. Після похорону відбулися поминки та прощальні виступи друзів по партії та праці. Замість квітів на могилу покійного родина просила жертвувати на заснований нею стипендійний фонд імені проф. Михайла Воскобійника в Гарвардському університеті на українські студії.

Щоб людність та молоде покоління України більше знало про голодомор 1933 року, Фундація ім. Ів. Багряного видала накладом 10 тисяч примірників книгу Семена Старіва «Страта голодом». Це переклад його праці, виданої 1985 року американським видавництвом під назвою « Execution by Hunger» під псевдо Мирон Долот, щоб не накликати біди рідним в Україні. В книзі зазначено, що вона видана коштом Фундації в пам’ять Михайла Воскобійника, про якого подано в книзі короткі біографічні дані та фото.