На думку доктора політичних наук, експерта з питань міжнародної безпеки Григорія Перепелиці, таку непросту історію Україна має тому, що внаслідок її розташування на кордоні Європи та Азії, вона займає надзвичайно важливе місце на континенті.

«Працюють закони відомого геополітика Маккіндера. Ми потрапили в ситуацію центрової держави. Якщо хтось володіє цією територією, то він має вплив на всю Європу. Україна потрапила в точку геополітичного хреста, як і Грузія. За це місце воюють гегемони світу. Для них байдуже, який народ живе на цій землі, їм важливо домінувати на цьому геополітичному хресті», – каже Григорій Перепелиця.

Сьогодні у ХХІ столітті на європейському континенті кривавих воєн немає. Боротьба між державами ведеться іншими методами та засобами – не шляхом військової агресії, а за допомогою політичних впливів та фінансових потоків. Якщо раніше говорили про ймовірність в Україні грузинського сценарію розвитку подій, коли Росія під певним приводом могла б почати бойові дії на території нашої держави, то сьогодні про це мова вже не йде.

«Бо до влади прийшов проросійський уряд на чолі з Януковичем, який задовольняє усі забаганки Росії. Харківські угоди – яскраве підтвердження цього. Ми зливаємо, говорячи вуличним сленгом, наш державний суверенітет Росії», – вважає Григорій Перепелиця.

Експерт пояснює, чому маленька країна Грузія раптом викликала на себе агресію мегадержави:

«Чому Росія розв’язала агресію проти Грузії? Чому вперше одна пост-радянська країна воювала проти іншої? Грузія ніколи б не почала війну проти Росії. Росія почала війну не тому, що існувала проблема Південної Осетії чи Абхазії, а тому, що Грузія опинилися в ситуації геополітичного хреста. І російські аналітики визнають, що війна проти Грузії була війною проти США. Росіяни виграли цю війну. Відбулося «перезавантаження», відтак Росія може диктувати умови США. Наслідком цього стало підписання невигідного для США Договору про скорочення стратегічного наступального озброєння.

На жаль, сьогодні безпека української держави стала товаром, який продається на міжнародній арені. Це означає, що України, як незалежної держави. не існує, бо її в будь-який момент можуть продати. Питання лише в ціні. Тому ця ціна має відвойовуватися кров’ю. Я думаю, що УПА платила кров’ю за українську державність. Не радянські війська, не НКВС, а лише УПА. Яке відношення сьогодні до УПА – бачимо. А вони воювали під блакитно-жовтими прапорами. Можете собі уявити почуття цих воїнів, які віддавали своє життя за незалежну державу, а тепер їх звинувачують у фашизмі. Яка країна може опуститися до такого рівня, коли воїни, які воювали за незалежність стали ворогами? Через це ми не цінуємо незалежності».

Якщо під час Другої світової війни свідомий українець міг піти у лави УПА та з чистою совістю та найчистішими патріотичними почуттями воювати за свою землю, за ідеали української державності, то нині українців перетворили на мовчазних, безпорадних і безправних свідків знищення і пограбування держави. Власність, яка дісталася Україні і українському народові у спадок від СРСР сьогодні від народу відібрали. Як відомо, 100 сімей володіють майже усією промисловістю в Україні. Останнє, що іще не встигли «прихватизувати» – це земля. Але й на неї спритні ділки у Верховній Раді та уряді вже мають законодавчо оформлені плани.

Григорій Перепелиця дуже цікаво описує мотивацію з якої 1991 року була проголошена незалежність України. Виявляється, що вже тоді комуністичні і комсомольські діячі керувалися меркантильними інтересами, інтересами власної наживи.

«Єльцин і російська влада не уявляли, що Україна може відокремитися від Радянського Союзу чи Росії. Але Росія тоді була слабка, бо над нею домінував радянський уряд. Відтак стався тимчасовий збіг ін­тересів Росії та інших союзних республік. Головним чинником збігу цих інтересів були зовсім не інтереси отримання незалежності України.

Тут були інтереси поділу союзної власності між радянською партноменклатурою. З погляду її корпоративних інтересів комуністичний режим був економічно невигідний. Але були потужні ресурси, які треба було приватизувати, привласнити. Хто міг це зробити – селяни, робітники, інтелігенція? Вони не мали для цього коштів. Ідея приватизації належала партноменклатурі. Всі ці ресурси мали привласнити ті, хто був у Москві, бо адміністративна економіка була підпорядкована союзним міністерствам. Леонід Кравчук першим збагнув, що в результаті такої перебудови вся економіка України буде підпорядкована не йому особисто, а тій номенклатурі, яка сидить у ЦК КПРС. Звідси й виникла ідея суверенізації. Це була не суверенізація української держави. Партноменклатура, комуністи і комсомольці, які сьогодні сидять у Верховній Раді і керують спецслужбами, вороже ставилися до державного суверенітету України. Але стався збіг їх приватних і політичних інтересів», – розмірковує Григорій Перепелиця.

Все банально і просто. Поки хтось голодував на граніті, інші в цей час думали як отримати зиск із продажу народного майна. І за 20 років незалежності розграбовування України триває. Сильні світу цього продовжують шукати і перерозподіляти ресурси. Як свідчить історія, вони не зупиняться навіть перед тим, щоб зняти останню сорочку із українців.

«Радянський Союз розвалився не тому, що програв «холодну війну» чи війну в Афганістані, а тому, що Горбачов запустив механізм приватизації. І коли комуністи нині кажуть, що вони захисники народу, то треба згадати, що саме вони були першими ініціаторами відчуження цієї власності від народу. Тепер комуністи займаються фарисейством, кажуть, що захищають народ, хоча першими його і зрадили», – наголошує Григорій Перепелиця.

Експерт продовжує аналізувати причини ситуація, яка склалася в Україні:

«Трагедія України полягає у тому, що партноменклатура та криміналітет захопили нашу державну власність. При цьому вони залишилися з радянською ідеологією. Для посткомуністичної еліти не потрібна була державність України. Вони плутають ідею української незалежності з фашизмом. І жовто-блакитний прапор для них був і є бандерівським прапором. Але вони свідомо пішли на цей компроміс – вирішили потерпіти, щоб жовто-блактиний прапор майорів доти доки вони не загарбають всю національну власність українського народу. Після того, як ці люди захопили все, вони тепер вивішують червоні прапори, бо залишилися з комуністичною ідеологією. За такої ситуації Україна стрімко втрачатиме свою державність».

Ситуація ускладнюється ще й тим, що в державі немає лідера, здатного повести за собою народ. Та й народ цілком слушно більше не довіряє політикам. Рівень байдужості виразно простежується під час кожних виборів. Дедалі більше українців воліють не голосувати. Мовляв, що це змінить?

Чи є нині в Україні достойні лідери, запитав я Григорія Перепелицю наприкінці нашої розмови. Ось що він відповів:

«На жаль, нема. Але є інтелектуальна маса. Львів – один із осередків, який може консолідувати націю. Львів усе ще є духовною столицею України. Київ – це політична, ділова столиця України. Але йому бракує українськості. Коли в Парижі я заходжу до кав’ярні на Єлисейських полях, то відчуваю, що це Франція – французи розмовляють винятково французькою. І коли я замовлення роблю англійською, то вони відмовляються зі мною спілкуватися. Можливо, це брутально з їхнього боку, але я їх поважаю. Бо ці парижани змушують мене сказати хоча б кілька слів французькою. Вони пишаються тим, що є французами. На Хрещатику до клієнтів офіціанти звертаються виключно російською мовою, і я бачу у них хохлів. Це принизливо. Немає сьогодні у суспільстві розуміння статусу української мови, відтак бракує консолідованості суспільства довкруж українських національних інтересів. Держави, які не спираються на єдність нації, є тимчасовими. Україна на своєму гіркому історичному прикладі цю тезу неодноразово доводила».

Розмову вів Ярослав ІВАНОЧКО