Я ніяк не можу зрозуміти, що означає семіотичне словосполучення «стратегічне партнерство». У по­літичному контексті передусім. Так, українські політики постійно наголошують, що для нашої держави «стратегічними» партнерами є і США, і Росія, і Грузія… Але. Відмінність у «стратегічному» поєднанні Україна-США, Украї­на-Росія чи Україна-Грузія можна побачити, як мовиться, неозброєним оком.

Партнер – це насамперед рівноправний спільник у творенні чогось вкрай потрібного одне одному. Приміром, два боксери на рингу, що виступають в однаковій ваговій категорії, є партнерами. Під час бою хтось з них здобуває перемогу або ж мирно полишають поміст – рефері зафіксував нічию. Про яке партнерство двох боксерів можна вести мову, коли на ринг виходить, скажімо, Володимир Кличко і Вік Дар­чинян – власник чемпіонського поясу за версією IBF у ваговій категорії до 52,2 кг. Партнерами вони можуть бути лише за шахівницею або ж спільно вирішуючи якусь приватну справу.

Повернімося до глобальніших масштабів. У торгівлі партнерами можуть бути підприємства різної «вагової» категорії – літакобудування і творці новітніх комп'ютерних технологій, без яких жоден сучасний літак не може злетіти. Бізнесмени різних країн ведуть торговельні перемовини і залагоджують взамовигідні торговельні справи. Без втручання державних чинників. Про якесь політичне підґрунтя тут не йдеться.

Стратегічними партнерами є гієна, антилопа, лев, які підтримують рівновагу в природі. Так нею (природою) запрограмовано. 1859 року в Австралію з Англії привезли 16 кролів. Відтоді війна з ними не припиняється ні на мить – маленькі вухаті створіння безперестанно знищують трав'яний покров. Запитання: чи є маленький кролик стратегічним партнером для кенгуру, качконоса чи вівці (10 кролів з'їдають стільки ж трави, скільки одна вівця)?

Чи є Росія рівноправним партнером для України? Упродовж останніх сімнадцяти років рівноправних взаємин між цими державами не помічалось. Торгівля між Росією та Україною асиметрична (постійно спостерігається експортно-імпортний дисбаланс – приміром, 26 лютого віце-прем’єр РФ Сергій Іванов в інтерв'ю «Российской газете» сказав, що Росія вживає заходів зі скорочення промислової та військово-технічної співпраці з Україною), раз у раз перетворюючись на економічно-політичний важіль тиску з боку Росії.

Кремлівські плани й розуміння свого місця в історії не залишають Україні жодного шансу стати суб'єктом глобальної політики. Для Російської Федерації, як і для російської імперії, політика важливіша за економіку. Остання газова війна з Україною (Східною та Західною Європою) яскраве цьому підтвердження. А евфемізм «стратегічне партнерство» – це погано замасковане прагнення повернути Україну в лоно імперії. У крайному разі перетворити на васала. Ідеологічний важіль тут відіграє далеко не останню роль. Про нього далі.

Нещодавно в інтерв’ю журналові «Тиждень» Олег Гордієвський – колишній совєтський шпигун, а нині британський експерт зі спецслужб, торкнувся українського напряму в нинішній діяльності російського ФСБ. Колишній резидент КГБ у Лондоні так прокоментував поразку російських спецслужб під час президентських виборів 2004 року в Україні: «У Москві сказали: «Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою. І ось вони беруть. Уже двічі перекривали газ, ціни підвищують, замишляють лихе. Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново – з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років».

Росія чітко дотримується принципу, задекларованого Євгенієм Примаковим, колишнім керівником Першого головного розвідувального управління КГБ СССР, Центральної служби розвідки СССР і Служби зовнішньої розвідки Росії, екс-міністром іноземних справ Російської Федерації та екс-прем'єр-міністром: «У нас немає головного противника, у нас є тільки наші інтереси, і ми працюємо за нашими інтересами».

Про яке «стратегічне партнерство» з Росією можна вести мову?

Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, один із фундаторів Служби безпеки України, Головного управління розвідки Міністерства оборони ще 1997 року в інтерв'ю журналові «Універсум» застерігав: «Активність російських спецслужб в Україні добре помітна».

Виступаючи перед учасниками науково-практичної конференції «Збройні сили України та інші військові формування: історія та сучасність» (Львів, 25 жовтня 2008 року) Олександр Скі­пальський звернув увагу присутніх на більш ніж промовисті факти: «Мені незрозуміла позиція Президента, який віддав на відкуп СБУ некомпетентним людям. Такого ставлення до спецслужб немає ніде в світі. <…> Не може не хвилювати, що до авантурних, злочинних дій вдаються всілякі «жирні коти», чиновники, народні депутати, і їм це минає безкарно. Взяти хоча б Миколу Рудьковського. Пам’ятаєте скандал з так званими теркменськими опозиціонерами, яких він запросив до Києва, що зіпcувало стосунки з офіційним Ашгабадом? Результат відомий – дешевий туркменський газ пішов в обхід України, через Росію, яка продає його із значно завищеною ціною. Багато питань є і по його освіті, і по громадянству, і по тому, як він увійшов в оточення Олександра Мороза, а потім став розпорядником фінансів, що надходили не з України. Не Мороз, голова партії, а Рудьковський розпоряджався грішми. Ну, і його бізнес – також цікаве кіно. Таких як він, на жаль, у нас чимало. Щоправда, вони не носять у кишені посвідчення «Шпигун» чи «Агент впливу», розпізнати їх буває важко. Для того існує спецслужба, щоб здійснювати контррозвідувальні функції. Вивчати ситуацію, виявляти агентів впливу, викривати їх і, якщо треба, то висилати за Хутір Михайлівський. В тому числі й депутатів, які пройшли за «закритими списками». <…> Є такий термін: «нелегальна розвідка». Неле­гали, іноземці приїздять в Україну, легалізуються, видають себе за українців, з незрозумілою легкістю тут освоюються, користуючись тим, що їх ніхто не перевіряє, нікому діла в державі немає, нікого не цікавить. Візьміть так звану «справу Жванії» – лементу зчинилося багато, а так ніхто й не перевірив усі нюанси, як цей добродій в нас появився, миттєво розбагатів, вмонтувався в дуже непростий бізнес з твелами (ядерне паливо для атомних електростанцій. – О. Р.), який росіяни, вибачте, будь-кому не довірять. Або приклад з Юрієм Бутом, одним із зрадників демократичної коаліції. Він вийшов з її лав за дивним збігом в день візиту Президента Віктора Ющенка до Росії, коли відбувалася перша зустріч з новообраним президентом Медведєвим. Що це, якщо не прямий тиск. Як це так: людина звалюється невідомо звідки, ні сіло не впало, отримує громадянство України, стає народним депутатом (до речі, за рекомендацією міністра МВС), а залишається – одночасно! – офіцером запасу російської армії! Дійшло до того, що ми в державі не знаємо, кому віддаємо на поталу свої природні монополії, багатства надр, про що свідчать скандал з «РосУкрЕнерго» або навколо розробки чорноморського шельфу. <…> А з ким зустрічаються наші олігархи в офшорних зонах? Чи не можуть їх взяти під свій контроль іноземні спецслужби, знаючи сумнівне походження їхніх грошей? Чи оберігатимуть державні таємниці корупціонери високого рангу? Як могло статися, що відомий всесвітній шахрий Семен Могилевич брав участь у технічному забезпеченні СБУ і тодішній глава відомства Леонід Деркач характеризував його як добропорядного громадянина?».

«Стратегічне партнерство» з Росією, крім технічної сторони, має й ідеологічну – інформаційну війну, яку Кремль різноваріантно веде проти Української держави останні сімнадцять років. Це окрема тема. Надзвичайно складна. Наразі мова йтиме лише про деякі аспекти текстуального неоколоніалізму в контексті так званого «стратегічного партнерства».

Хоча українські громадяни читають нині значно менше, ніж у добу «развітова соціалізма», але книжки, газети і журнали таки купують. Росія має непоганий ринок збуту своєї поліграфічної продукції на території України. Що ж пропонують «стратегічному партнерові» російські видавництва?

Ідеологічні забобони продовжують матеріалізовуватись в ідеологічну агресію, приміром, на сторінках журналу «Секретные материалы», який вільно продається в Україні. Надрукована на його сторінках стаття Валерія Тирнова і Анатолія Клеви «Реинкарнация Бан­деры» – відверто провокативний матеріал, агресивне комуністичне пропагандистське кліше періоду «холодної війни», коли, не наводячи жодних аргументів, можна було нічтоже сумняшеся писати, що полки «СС-Галичиина» потопили в крові учасників Варшав­ського повстання» (!). Таких псевдоісторичних «відкриттів», коли здоровий глузд відпочиває, у матеріалі предостатньо. Жодного фахового аналізу «факти» не витримують. Але насторожує інше. Автори тексту займаються неприхованим підбуренням російських громадян з метою загострення стосунків між Україною та Росією. Цитуємо: «Своєю чергою, складаючи в Москві клятву зміцнювати добросусідство, керівництво Києва за підказкою НАТО готується в односторонньому порядку делімітизувати Азовське море, яке є внутрішнім між Росією та Україною. Цей крок, якщо збудеться, погіршить весь комплекс стосунків сусідів, бо націлений на підрив безпеки РФ і створення во¬гнища міжнародної напруженості вже у центрі Європи… Все це з пакету «від Сяну до Дону» в умовах інформаційно-психологічної війни, яку ведуть заокеанські стратегічні партнери через своїх агентів у ВР і держапараті. Тому є всі підстави припускати, що спроба нав’язати суспільству силою примусу закон-індульгенцію (йдеться про реабілітацію вояків УПА. – О. Р.) загрожує перетворити ідеологію українських фашистів у державну ідеологію, що може привести до катаклізмів, аж до перетворення України в етнократичну державу».

Хворобливі ідеї мілітарного протистояння Росія–Україна напрочуд живучі. 21 квітня 2008 року «Русский журнал» надрукував відверто провокативний матеріал Ігоря Джадана «Операция «Механический апельсин» з апокаліптичним планом окупації України («Россия проводит десантную операцию силами морской пехоты по занятию ключевых элементов инфраструктуры Крыма: аэродромов, портов, дорожных узлов. Украинские части в Крыму прямой атаке не подвергаются, если только не оказывают сопротивление; <…> Операция может начаться с разгрома украинского флота ударами с воздуха и противокорабельными ракетами и захвата мест его базирования в Одессе, Очакове, Черноморском, Ново­озерном, Нико­лаеве, Евпатории и Феодосии силами 810-го отдельного полка, 882-го отдельного десантно-штурмового батальона и 382-го отдельного батальона морской пехоты Черно­морского флота, при поддержке переброшенных по воздуху с Тихо­океанского флота четырех полков 55-й дивизии морской пехоты (Влади­восток). <…> Демонстра­ционный воздушный ядерный удар в стратосфере в районе южной части Припятских болот, произведенный ночью, чрезвычайно помог бы в этом случае. Он не нанес бы существенного ущерба, если не считать выведение из строя линий электропередач и электрических приборов в радиусе 100 км. Но зато он был бы виден в ненавидящем «москалей» Львове и даже в Польше. Он сразу отрезвил бы горячие головы, ясно продемонстрировав нешуточную решимость Кремля…»).

«Бандеризация Украины – главная угроза для России». Під такою назвою у видавництві «Яуза-Пресс» в серії «Загрози Росії» побачила світ ця збірка матеріалів (480 сторінок). Читаємо анотацію: «З «братського народу» нинішня оранжева Україна перетворилась у державу, яку не можна назвати навіть дружньою. І якщо цей процес «бандеризації» зайде далі, Україна незабаром стане прямою загрозою для Росії. Переслідуючи свої цілі, США і НАТО насаджують у сусідніх країнах відверто ворожі нам режими. Підтримуючи галицьких нацистів, «західні партнери» створюють біля наших кордонів силу, яку в будь-який зручний момент можна буде натравити на Росію. А ми продовжуємо бавитись у «політкоректність», воліючи замовчувати проблему, заплющуючи очі на зростаючу загрозу. Настав час сказати прямо – подальша «бандеризація» України в недалекому майбутньому може перетворитись на відкритий конфлікт між колись братерськими народами».

2004 року видавництво «Имперская традиция» в серії «Русская имперская мысль» надрукувало збірку (560 сторінок) «Украинская» болезнь русской нации», присвячену темі «українського» сепаратизму». Ось що написано в анотації: «Сьогодні «українську» націю хочуть сформувати як політичне угруповання, як антиросійську партію. І тому «Православний центр імперських політичних досліджень» вважає своїм обов’язком всіляко розвінчувати антиросійську міфологію «мазепинців». У ситуації XX століття, коли російська цивілізація переживала складні внутрішні незгоди, під сумнів був поставлений сенс участі південноросійського населення у будівництві загальноросійського світу. Вірус самозакоханого регіоналізму жорстоко вразив постсовєтську еліту південноросійського населення. Держава «Україна» – це наша своєрідна євразійська Хорватія, що роздирає цілісність і Православної Російської Церкви, і російської державності, і єдність російського народу. «Україн­ство» як ідеологія національного розколу поставило під сумнів питання єдності Православного Російського світу, і ми перебуваємо сьогодні в надзвичайно складному становищі, коли одна частина нації, свідомість якої затуманена сепаратизмом, виступає агресивно проти іншої».

Максим Калашников, російський публіцист, письменник-футуролог, один з авторів «Російської доктрини» написав таке собі дослідження «Независимая Украина. Крах проекта», яке побачилро світ у видавництві «Фолио» 2009 року (414 сторінок).

В анотації до цієї книжки йдеться про те, що сучасна Україна «розколюється, наростають суперечності між Заходом і Сходом, і якщо цей процес не зупинити, то Україну може очікувати сумна доля Югославії». Озвучені відверто злорадні, провокативні запитання: «Чи доживе «незалежна» Україна до тридцятиріччя своєї історії? Наскіль­ки зменшиться її населення? Чи не чекає Крим доля Кіпру й Косово? Чи не зруйнується химерне порождення 1991 року по лінії Дніпра за «чехословацьким варіантом»? Чим завершиться нинішній процес промислової, науково-технічної та суспільної, гуманітарної деградації клаптикової держави? Чи стане НАТО рятівником для русофобів і відвертих бандерівців, що захопили владу в Києві? Чи спроможний сучасний Захід розв’язати проблеми вимираючої та деградуючої республіки? Чи довго терпітимуть промислово і аграрнорозвинені регіони Причор­номор’я і лівобережжя Дніпра на своїй шиї агресивних укронацистів з депресивних і жебрацьких західних областей нинішньої України? <...> Cам проект «незалежна Україна» від початку був приречений на провал. В основі його була покладена страхітлива і мерзотна за суттю ідея про те, що українці ніби є окремим від російського світу народом. Звідки взялася ця маячня? Хто внушав населенню України думку про те, що вони не росіяни? Чому історія «незалежності України» що в сімнадцятому століття, що сьогодні – бридкий ланцюг брехні, злодійства, зрад, продажності й відвертої безпринципності «самостійної еліти»? Чому українські націоналісти безсилі поборо­ти
деградацію України і фізичне вимирання її населення? І чи не настав час починати проект «Малоросія» замість нинішнього «укропроекта»? Чи не настав час створення великого Росій­ського союзу? Союзу, де великороси, білоруси і малоруси-українці зможуть перемогти деградацію і почати загальноросійський інноваційний розвиток».

Цікава філосрофія, чи не правда?

У видавництві «ACT» 2007 року вийшла з друку книжка А. Широкорада під інтригуючою назвою «Когда заговорят пушки...». І знову чути відлуння інформаційної війни: «Тисячу років народи, що населяли Придніпров’я і Північно-Східну Русь, вважались братами, є фактично однією нацією.
Але за останні роки зміцніли сили, які бажають посварити українців і росіян. Російську мову на Україні багато хто хоче оголосити поза законом, намагаючись довести, що в росіян і українців різне етнічне коріння. Розбіжності з економічних і політичних питань ускладнюють і без того непрості російсько-українські стосунки.
Що ж трапилось?
Що буде далі?
Чи можливий військовий конфлікт між Україною та Росією?».

А це вже продукт вітчизняного виробництва. Йдеться про таке собі «дослідження» Георгія Крючкова і Дмитра Табачника «Фашизм в Украине: угроза или реальность?» (видавництво «Фолио», 2008, 414 с.).

У книжці вміщено 25 статей. З них Табачник написав 16, а Крючков – 9. Кілька слів про авторів. Георгій Крючков – український політик, член КПУ. В 1998–2000 рр. і в 2002–2006 рр. очолював комітет Верховної Ради України з питань національної безпеки то оборони. Дмитро Табачник: народний депутат України III–VI скликань, очолював комітет ВР України з іноземних справ. У 2002–2005 рр. і в 2006–2007 рр. – віце-прем’єр України. Доктор історичних наук, профессор.

У кращих традиціях совєтської пропаганди, спрямованої проти «українського буржуазного націоналізму» автори намагаються переконати читачів у тому, що над Україною може нависнути реальна загроза фашизації влади у її верхніх ешелонах. Мовляв, «помаранчева» влада нині відкрито демонструє духовну близкість та історичний зв’язок з функціонерами ОУН–УПА, вояками дивізії СС «Галичина», тим самим принижуючи історичний подвиг совєтського народу.

Наразі перед нами не стоїть завдання дати розгорнуту рецензію цій антинауковій, алогічній «праці». Вражає інше: книжка вийшла з-під пера українських (?) парламентаріїв і вільно продається в українських книгарнях.

Мимоволі пригадуються застереження уже цитованого генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, висловлені ним 2006 року в інтерв'ю газеті «Дело»: «Російські спецслужби здобули великий успіх, майже повністю контролюючи наш парламент, уряд, Збройні сили».

Існує лише політична й економічна стратегія Москви щодо України і аж ніяк не «стратегічне партнерство». Бо зовнішня політика – це завжди стратегія. На жаль, з тих чи інших причин (про деякі ми згадали) Українська держава досі не створила власне стратегічне обличчя/бачення світу. За сімнадцять років незалежності не зуміла створити переконливу національну ідеологію. Тому вести мову про стратегічне партнерство (без лапок) між Росією та Україною наразі немає жодного сенсу.

У продажу (і не лише в Росії, а й в Україні) появилися книжки російських авторів з серії «Війна на порозі», написані у стилі «фентезі», в яких описуються військові дії на території сучасної України.

У «творі» Георгія Савицького «Поле бою – Україна. Зламаний тризуб» йдеться про те, як «помаранчеві» нацисти розв’язують в Україні громадянську війну».

Ось що написано в анотації до книжки: «За допомогою «миротворчого контингенту» НАТО, під прикриттям американської авіації та бронетехніки західноукраїнських каратель с тризубом на погонах починає винищувати російськомовне населення, стираючи з лиця землі цілі міста. Все Ліво­бе­режжя, Крим і Новоросія піднімаються проти окупантів. Росія допомагає бійцям Опору новітнім озброєнням, добровольцями і військовими радниками... Вони зламають проклятий бандерівський тризуб! Вони покажуть натовським «яструбам» кузькіну мать! Поле битви – Україна! Це є наш останній і рішучий бій».

У книжці Федора Березіна «Війна 2010. Український фронт» автор також переносить військові дії на територію сучасної України.

«Третя світова війна на порозі! Світова пожежа почнеться в Україні. Збройний конфлікт, що спалахнув у Криму, загрожує перекинутися на всю Європу. І Росії не залишитися осторонь вирішальних подій. Головним фронтом майбутньої війни стане Український фронт», – читаємо в анотації.

З «дослідження» Алєксандра Сєвєра «Російсько-українські війни» (видавництво «Яуза-пресс», 2009, серія «Враги России») можна довідатись, як «захопивши владу в Україні, «помаранчеві» проводять відверто русофобську, провокаційну, ворожу по відношенню до Росії політику».

«Офіційна київська пропаганда фактично нацьковує українців на росіян, безбожно переписуючи історію, представляючи минуле наших народів як безперервну низку російсько-українських воєн... Ми заплющуємо очі на незручні факти. Хоча давно час визнати очевидне — завжди були, є і будуть дві України. Перша — справжня Україна Переяславськой Ради, Богдана Хмельницького і слов'янського братства — єдина з Росією. Інша — лже-Україна мазеп и ющенок — наш заклятий, безпощадний ворог. З цією прозахідною русофобською Україною ми не раз воювали в минулому. І якщо вона переможе, якщо «помаранчеві» утримаються при владі — не виключено, що доведеться воювчати і в майбут­ньому», – читаємо в анотації до цієї відверто провокаційної книжки. При цьому автор нічтоже сумняшеся стверджує, що вона – «кращі ліки від ілюзій і повторення минулих помилок».

Ще одне одкровення «стратегічного партнера»: «Це – гірка розповідь про братовбивчі російсько-українські війни минулих століть. Це – правда про руйнівників слов’янського братства, про головних ворогів справжньої України та Росії: від зрадника Мазепи до петлюрівців і бандерівців, від українських націоналістів XIX століття, які переписали начорно історію братніх народів, до нинішніх «помаранчевих» фашистів».

Як мовиться, без коментарів.

20 березня 2009 року «Русский журнал» (http://www.russ.ru/Mirovaya-povestka/Nikomu-ne-nuzhnye-chudischa) під претензійною назвою «Никому не нужные чудища» надрукував інтерв’ю з Сергієм Карагановим, заступником директора Інституту Європи РАН, головою президії Ради із зовнішньої та оборонної політики, члена Ради при президенті РФ зі сприяння розвитку інститутів громадянського суспільства та прав людини.

Розмова точилася довкола надуманої проблеми «Десуверенізації України». Журналіст Борис Межуєв поцікавився, чи не загрожує нинішня ситуація в Україні перетворенням її в державу, що не відбулася, failed state? І наскільки реальною є перспектива виникнення таких держав у Східній Європі? Чи не виникне необхідність якихось особливих домовленостей Росії, Європи та США, аби уникнути негативного развитку подій?

Сергій Караганов переконаний, що через півтора року країн, які можно буде назвати державами, що не відбулися, стане втричі більше. І далі: «Мож­ливість десуверенізації, тобто втрати своїх власних інституцій, звичайно, існує. Але й існує ще пасивная десуверенізація. Це втрата суверенітету не на користь когось, а просто втрата суверенітету як здатності народу, суспільства і держави керувати самим собою».

Московський політолог вдається до провокативних розмірковувань. Мовляв, «розпад України будет тривалим, і його можно буде так чи інакше контролювати, впливати на нього. Але дозволяти пуститти діло на самоплив – недопустимо. Але я не бачу реальних можливостей того, що Європа в близькому майбутньому дасть карт-бланш Росії на те, щоби вона окупувала Україну, повністю або по частинах. Але й Росія не захоче мати у себе під боком цілком некеровані території – це очевидно. Так що і Росія не дозволить будь-кому виявлять зайву активність».

Одне слово, «стратегічне партнерство» в дії.