1984 року мені довелося редагувати книжку Дмитра Медведєва «Сильні духом», яку перевидавало республіканське видавництво «Каменяр». Ще тоді, перечитуючи цей твір, я мимоволі впіймав себе на тому, що ряд епізодів, пов’язаних з діяльністю большевицького розвідника-терориста, немовби випадає з логіки оповіді, хоча в офіційній «Радянській енциклопедії історії України» (К., 1970 р. Т. 2. С. 525) було чітко написано: «Кузнецов Микола Іванович... загинув у бою з бандерівцями в с. Боратині (тепер Бродівського району Львів. обл.). Похований у Львові». Саме ця версія свого часу була викладена в книжках М. Струтинського «Подвиг» (Львів. Каменяр. 1965), Олександра Лукіна і Теодора Гладкова «Николай Кузнецов» (М., Молодая гвардия. 1971) та інших совєтських виданнях. Для широкого загалу «простих совєтських людей» раз і назавжди були сконструйовані обставини смерті Ніколая Кузнецова, місце його загибелі, місце перезахоронення — Пагорб Слави у Львові. Навіть зараз в інтернеті («Материал из Википедии — свободной энциклопедии» http://ru.wikipedia.org/wiki/ Кузнецов,_Николай_Иванович_(разведчик) можна побачити фото із підписом «Могила Николая Кузнецова на Холме Славы во Львове», тут же подається коротка біографія совєтського агента-терориста. В ній, зокрема, мовиться: «9 марта 1944 года группа Кузнецова была захвачена боевиками УПА, которые приняли советских диверсантов за немецких дезертиров (на них была немецкая униформа). Опасаясь провала, Кузнецов взорвал себя гранатой, а его спутники (Белов и Каминский) были застрелены».

У своїх публікаціях на цю тему я неодноразово звертав увагу на те, що існує незаперечна логіка фактів, з яких однозначно випливає, що на Пагорбі Слави у Львові був перепохований не «обер-лейтенант Пауль Зіберт» — Ніколай Кузнєцов, а німецький офіцер.

Тим часом ще 1946 року (ЗАДОВГО ДО ПОЯВИ В СССР У ВІДКРИТІЙ ПРЕСІ ПЕРШОЇ ДОКУМЕНТАЛЬНОЇ ЗГАДКИ ПРО НІКОЛАЯ КУЗНЕЦОВА, ЗАДОВГО ДО ПОЯВИ ПЕРШОГО ВИДАННЯ «СИЛЬНЫХ ДУХОМ» ДМІТРІЯ МЕДВЕДЄВА!) в Мюнхені (Видання Пресового Бюра УГВР) побачила світ книжка Миколи Лебедя «УПА». Цитуємо (сс. 70—71): «Про опанування українських теренів відділами УПА з початком р. 1944 свідчать також докладно документи <…> Другий докуменет — це короткий протокол з березня 1944 р. з району Верба (Волинь), в якому Команда УПА «Північ» повідомляє, що дня 2.III р. 1944, в четвер, о год. 12-тій в лісі вербівського району переловлено трьох червоних шпигунів, що підпорядковувалися генерал-майору «Ф». А то: 1) Пух (псевдо), начальник групи. Мав фальшиві документи обер-лейтенанта, родом з Кеніґсберґа; 2) Камінський Вл., поляк; 3) Козак, «власовець», на ім’я Іван, псевдо Зельов (так і написано: Зельов. — О. Р.), шофер.

Всі вони мали фальшиві документи, мапи, німецькі і польські часописи та звіт своєї праці, писаний російською мовою. <…> В звіті подають, що провокація у Львові вдалася, бо німці постріляли дві тисячі населення та повісили кількасот в’язнів. При тому подають: «Подібно, як це ми перевели в Рівному». Звіт цей несли вони на другий бік фронту. Документи передано військовій жандармерії УПА».

Як мовиться, без коментарів. Ще раз підкреслимо: цитата наведена з книжки, що побачила світ 1946 року!

1997 року «Галицька Видавнича Спілка», що у Львові, видала книжку Степана Мудрика-Мечника «ОУН в Україні і за кордоном». На сторінках 130—131 вміщені спогади автора стосовно справи Кузнецова: «Саме цей документ (йдеться про звіт совєтського агента. — О. Р.) і був доказом того, ким були заарештовані і чим займалися провокатори. Зі звіту стало відомо, що О. Бауера застрелив Ніколай Кузнєцов. Провід ОУН і командування УПА побоювалось, що гітлерівці можуть помститися на в’язнях і мешканцях Львова. Було вирішено передати цю інформацію німецьким властям у Львові, щоб уникнути жертв можливого антиукраїнського терору. У книжці М. Лебедя відсутня цікава інформація, з якою мене познайомив 1945 року член ОУН з Волині, відомий під псевдом Михайло. Йому подробиці про арешт Н. Кузнєцова та спільників розповідав учасник відділу УПА, який безпосередньо арештовував совєтських терористів.

Неподалік містечка Верба, що між Берестечком і Дубном (виділення моє. — О. Р.), група УПА помітила в лісі легкове авто, в якому сиділи німецькі вояки. Упісти зробили кілька пострілів. З автомашини вискочив німецький офіцер з піднесеними догори руками, який закричав: «Рєбята, нє стрєляйтє, я свой». Треба відзначити, що вояки УПА були одягнені в червоноармійські шинелі і той, хто кричав «я свой», гадав, що має справу з совєтськими партизанами. Коли упісти обшукали затриманих, то їм стало зрозуміло, з ким мають справу. Арештованих з доказами їхньої вини передали підпільним судовим властям ОУН».

Теодор Гладков, давній луб’янський біограф Н. Кузнєцова у книжці «Легенда советской разведки — Н. Кузнецов» (М.: Вече, 2001) вперше оприлюднив повний текст німецьких документів, які, власне, підтверджують сказане нами. Цитуємо із скороченнями:

«В октябре 1944 года (звернімо увагу — «в октябре 1944 года», за два роки до появи цитованого вище упівського документа в книжці М. Лебедя «УПА». — О. Р.) из Киева наркому государственной безопасности СССР В. Меркулову был прислан подлинник телеграммы-молнии, обнаруженный сотрудниками НКГБ УССР во Львове, все в том же помещении, что в годы оккупации занимали СД и зипо. <…>

«Начальник полиции безопасности и СД по Галицийскому округу

IV Н-90(44)

Секретно. Государственной важности.

г. Львов 2 апреля 1944 года

Считать дело секретным,

государственной важности.

НУР 9135, отправлено

2 апреля 1944 г. 15.38

Телеграфом. Молния.

Главное управление имперской безопасности для вручения СС-группенфюреру генерал-лейтенанту полиции Мюллеру лично.

Относительно: жены активиста-бандеровца Лебедь, находящейся в настоящее время в заключении в концентрационном лагере Равенсбрюк. <…>

При одной встрече 1.IV.1944 года украинский делегат сообщил, что одно подразделение УПА 2.III.44 задержало в лесу близ Белогородки в районе Вербы (Волынь) трех советско-русских шпионов. Судя по документам этих трех задержанных агентов, речь идет о группе, подчиняющейся непосредственно ГБ НКВД — генералу Ф.

УПА удостоверила личность трех арестованных, как следует ниже:

1. Руководитель группы под кличкой «Пух» имел фальшивые документы старшего лейтенанта германской армии, родился якобы в Кенигсберге (на удостоверении была фотокарточка «Пуха». Он был в форме немецкого обер-лейтенанта).

2. Поляк Ян Каминский.

3. Стрелок Иван Власовец (под кличкой «Белов»), шофер «Пуха».

Все арестованные советско-русские агенты имели фальшивые немецкие документы, богатый материал — карты, немецкие и польские газеты, среди них «Газета Львовска» и отчет об их агентурной деятельности на территории советско-русского фронта. <…>

Что касается задержанного подразделением УПА советско-русского агента «Пух» и его сообщников, речь идет несомненно о советско-русском террористе Пауле Зиберте, который в Ровно похитил среди прочих и генерала Ильгена, в Галицийском округе расстрелял подполковника авиации Петерса, одного старшего ефрейтора авиации, вице-губернатора, начальника управления доктора Бауэра и его президиал-шефа доктора Шнайдера, а также майора полевой жандармерии Кантера, которого мы тщательно искали. Имеющиеся в отчете агента «Пух» подробности о местах и времени совершенных актов, о ранениях, жертвах, о захваченных боеприпасах и т.д. кажутся точными. К тому же от боевой группы Прютцмана поступило сообщение о том, что Пауль Зиберт, а также оба его сообщника были найдены на Волыни расстрелянными». <..>

В телеграмме-молнии указано, что трупы «большевистских агентов» были найдены немецкой боевой группой (виділення моє. — О. Р.), направленной для проверки высшим шефом СС и полиции на Украине Прютцманом. Это же подтвердил на допросе в 1951 году гауптштурмфюрер СС Краузе: «В марте 1945 года, находясь в Словакии, я узнал о его (Зиберта. — Авт.) смерти. Об этом сообщил генерал Биркампф, по словам которого Зиберт был при попытке перехода линии фронта опознан и убит. Выдал Зиберта находящийся при нем дневник. Дневник с фотографиями Зиберта после смерти передан командованием УПА действующему в этой области СС-обергруппенфюреру Прютцману». <….>

Можна припустити, що «рапорт группы Прютцмана, а также полученные ею документы, найденные при Кузнецове и его спутниках» свого часу потрапили до Миколи Лебедя і були частково ним використані при написанні книжки «УПА», що побачила світ 1946 року.

До речі, саме про це згадує Сергій Степашин у публікації в рівненській газеті «Волинь» від 23 лютого 2007 року (сторінка 2): «Будучи захоплений польовою жандармерією УПА і намагаючись врятувати своє життя, Ніколай Кузнєцов видав усі таємниці розвідувально-диверсійної групи на чолі з лейтенантом Крутіковим, що діяла під виглядом українських повстанців. Як зазначав відомий дослідник Лев Шанковський, зізнання Кузнєцова, що зберігаються за кордоном (Можна припустити, що саме в цих зізнаннях криється розгадка невдалого замаху на Еріха Коха, який ніколи не приховував своїх симпатій до Сталіна, до СССР і який дожив віку в комфортабельній польській тюрмі. Чи від нього Кузнєцов і отримав надзвичайної ваги розвідувальні дані? — О. Р.), дозволили звернути увагу на гурт большевицьких партизанів, котрі під проводом колишнього «бульбівця» Бориса Крутікова марширували Волинню у шапках з тризубами, ревли націоналістичних пісень, вдаючи з себе рейдуючу повстанську групу. Вони користувалися кличками УПА, походження яких невідоме і які й стали причиною їх згуби. Вони допомогли польовій жандармерії УПА затримати зраджену Кузнєцовим «рейдуючу групу» у Вербському районі і розбити її в тій самій місцевості, де упівці спіймали і його самого (Вісник Організації Оборони чотирьох Свобід України — ООЧСУ (Нью-Йорк). — 1968. — Ч.4. — С.14)».

Але ми не про це. Ми про те, що в селі Боратин Львівської області Ніколая Кузнєцова і близько не було. Не там він загинув. Історія із перезахороненням свого часу на Пагорбі Слави у Львові останків німецького офіцера, на могилу якого поклали плиту із написом, що мала засвідчити, буцім тут покоїться прах Героя Совєтського Союзу Н. Кузнєцова, — одна з численних легенд, які Система продукувала «на злобу дня». Але мене не здивує, якщо у разі демонтажу надгробної плити на місці псевдозахоронення Ніколая Кузнєцова на Пагорбі Слави у Львові почнуться антиукраїнські акції біля Посольства України в Москві, влаштовуватимуться провокації у Львові й Києві. Річ у тім, що різноманітні спекуляції довкола обставин загибелі совєтського диверсанта і його перезахоронення все ще вигідні багатьом. Донині.

P. S.

5 травня, коли я фотографував надмогильну плиту на псевдопохованні Ніколая Кузнєцова, до мене підійшов літній росіянин, який подумав, що я один, за його словами, «із Пушкінского дома», хто прийшов упорядковувати могили (до речі, саме о цій порі впорядкуванням цвинтаря займались українські вояки-десантники). Розговорились. На мою репліку, що на Пагорбі Слави Ніколай Кузнєцов насправді не похований, чоловік зреагував, на диво, спокійно, але чітко проказав: «Ето нєважно, покоітся здесь єво прах ілі нєт. Для нас ето сімвол». Після чого раптом почав переконувати мене в тому, що «імєнно украінскіє енкавєдісти в началє войни расстрєлівалі местних украінцев» і, мовляв, «нєзачєм увєковєчівать імена погібших на стеллє возлє міліціі на Замарстиновє». Вести подальшу розмову, а тим паче дискутувати не було жодного сенсу…

Бо як розтлумачити людині з таким світоглядом, що, приміром, до могил українських січових стрільців совєтська влада ставилась як до вкрай небезпечних символів, нещадно знищуючи їх — кам’яні хрести могли нагадували про існування незалежної Української Держави. А з тими, хто насмілювався віддати шану полеглим, щонайменше проводили «виховні бесіди». Відомо ж бо, що ті, хто покладав квіти на стрілецькі могили, назавжди були проскрибовані Системою. У Таллінні ж ніхто не розорював і не знищував могил совєтських солдатів, як це свого часу було зроблено з надгробками січових стрільців у Львові. Конфлікт виник через те, що колишня метрополія та її колишні громадяни у перенесенні пам’ятника побачила для себе небезпечний прецедент… Річ у тім, що на постсовєтському, постколоніальному просторі постала проблема ідентичності для самих росіян. Тому навіть найменше замовчування, применшення символів імперії, котрі допомагали колонізаторам і їхнім нащадкам вивищуватись над автохтонним населенням захоплених і завойованих територій, викликає таке жорстке, аж до виявів жорстокості, несприйняття не лише офіційного Кремля. Нинішня російська молодь також не хоче бачити себе поза імперією, і саме тому московські «Наши», «Местные», «Ночной дозор» та інші маргінальні організації звинувачують естонців у фашизмі, у проявах ксенофібії щодо росіян. Насправді ж ми стали свідками вибухів безсилої люті, демонстрації імперського синдрому стосовно маленької, але гордої європейської нації, котра насмілилась вказати колишній метрополії місце на смітнику історії.