Перша з них — польсько-українські відносини під час Другої світової війни, а також напередодні війни та після неї.

Друга — інтерпретація цих подій у політичному плані з явно антиукраїнських позицій та з виразним маніпулюванням історією у наш час.

Зрозуміло, що це дві сторони однієї медалі, а, з іншого ще боку, що проблему не можна зводити до самих лише польсько-українських стосунків, не враховуючи міжнародного контексту з-перед більше як півстоліття та обставин сучасного міжнародного становища, в якому перебуває Українська держава.

Дозволю собі два глибші історичні екскурси.

Перший. Не підлягає сумніву — це доводять історичні дослідження, що Польща, починаючи принаймні від середини ХІV ст., через свою агресивну політику щодо сусідів на Сході та на Півночі була основним фактором дестабілізації в Центрально-Східній Європі принаймні до середини XX ст. Намагання захоплювати чужі — як з національно-етнічного, так і з державно-правового погляду — території з бажанням перетворювати їх у свої внутрішні колонії з поневоленим, доведеним до рабського стану населенням, неодноразово були причиною дошкульних поразок Польщі до втрати незалежності включно. Спроби перетворити також Україну в покірну колонію стали причиною багатьох українських повстань, кривавої боротьби за створення держави українського народу, боротьби, яка тривала століттями — і, до речі, нічого не навчила польських політиків минулого і сучасного. Я вже мав можливість писати про те, що польська державна ідеологія належить до найконсервативніших та найанахронічніших у Європі, але вона й досі — як можемо переконатися в наш час — є чинною політичною доктриною та підставою заполітизовування польського суспільства.

Другий екскурс. Польське панування на західноукраїнських землях у 1918—1939 рр. доводить, що політики справді досвіду минулого не сприйняли. Польща по-зрадницькому зламала договір з Українською Народною Республікою, не виконала ухвал Ризького договору 1921 р. та Рішення Ради послів 1923 р., запроваджуючи суворий окупаційний режим з дискримінацією та поступовим винищенням всього українського, особливо на тих теренах, що були захоплені від Української Народної Республіки (Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя). Було проведено масивну колонізацію т.зв. осадниками. Праві шовіністичні політичні кола опрацювали ще тоді, напередодні Другої світової війни, плани депортації українців з їх корінних територій для розпорошення в Західній Польщі — плани, які було реалізовано кілька років пізніше в ході акції “Вісла”.

Переходячи до періоду Другої світової війни, хочу звернути увагу на події і явища, сутність яких зрозуміла і сьогодні не підлягає серйозній науковій дискусії.

Продовження в журналі