Про трьох найбільших ворогів України Юрій Шевельов написав 1954 року: Москву, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Одна з гoлoвних причин нинішніх пoлітикo-eкoнoмічних здoбутків Кремля щoдo Укрaїни пoлягaє в тoму, щo нe вдaлocя сповна здійcнити «духoвну втeчу укрaїнcтвa з мocкoвcькoї тюрми». Це – слова історика і дисидента совєтських часів Вaлeнтина Мoрoза.

Президент Петро Порошенко підписав указ про десятиліття української мови. Йдеться про посилення її ролі як засобу зміцнення державної єдності, підтримки розвитку національної культури, заохочення процесів її інтеграції у світовий культурний простір. Можливо, президенту нагадали історію, коли Вінстон Черчилль під час Другої світової виступав в англійському парламенті і на запитання: «Навіщо фінансувати культуру, коли йде війна?», відповів: «А заради чого ми тоді воюємо? Навіщо нам перемога, коли не буде культури?» Справді: навіщо нам перемога у війні з Росією, якщо не буде української культури, науки, освіти, зрештою, нормального життя для людей?

Культура є найефективнішим механізмом взаємозбагачення та обопільного розвитку народів і країн. Звісно, творити спільний культурний простір, перебувати в ньому бажано з тими, хто дотримується моральних засад, сповідує приязнь, взаємоповагу, взаємовизнання. На жаль, «український народ був і залишається об’єктом чужої, переважно ворожої ідеологічної обробки», – пише Левко Лук’яненко, політик та громадський діяч, Герой України.

Московія не полишає спроб змінити парадигму України як незалежної держави, використовуючи невійськові методи. Працюють колаборанти, корисні ідіоти, агенти впливу, які комфортно почуваються в нашому інформаційному просторі. Вони просувають «русский мир» у свідомість українських громадян. І доки наша владна система не почне сприймати національну культуру як рідну, вияви неоколоніалізму у найрізноманітніших мистецьких та інформаційних форматах триватимуть.

«Інтер» витрачає десятки годин для відзначення 80-річчя з дня народження Володимира Висоцького, 90-річчя – В’ячеслава Тихонова, присвячує ефіри пам’яті Юрія Яковлєва та Олега Табакова. Хоча останній був внесений до переліку осіб, які загрожують безпеці країни. А два десятиліття тому цей же телеканал для просування засад «русского мира» використовував «нашего Пушкина»: упродовж 1999 року представники різних прошарків населення країни цитували уривки з «Євгенія Онєгіна».

«Двора его императорского Величества камер-юнкер титулярный советник Александр Сергеев сын Пушкин» для українців ніколи не був ні «нашим», ні «народним поетом». Для нас таким був і є Тарас Григорович Шевченко. Але «найефективніший менеджер усіх часів і народів» Йосип Сталін стверджував: «Русские – это основная национальность мира»; «русская нация – талантливейшая в мире»; «русский народ как бы рожден помогать другим нациям». Тож московити переконані, що українці були б дикунами без російської культури.

Звідки ленінградському гопнику Путіну знати про висловлені ще 1915 року думки Володимира Вернадського: «Суть українського питання полягає в тому, що українська (малоруська) народність виробилась у виразно окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання близьких і дальніх родичів перетворити її на простий етнографічний матеріал для зміцнення панівної народності залишались і залишаються марними. Національна самосвідомість українців розвивалася на ґрунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, що зв’язують Україну із Західною Європою, й історично сформованого укладу народного життя, пройнятого духом демократизму».

А 1926 року один з ідеологів євразійства князь Микола Трубецькой визнав: «Та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури. Таким чином, українізація є мостом до європеїзації».

Філософ Георгій Федотов у праці «Росія і свобода» пояснив, як закладались основи московської культури: «Світогляд російської людини вкрай спростився. Навіть порівняно із середньовіччям москвич примітивний. Свобода для нього – поняття негативне: синонім розпусти, безкарності, неподобства. Розбійник – це ідеал московської волі, як Грозний – ідеал царя».

Ці міркування прояснюють, звідкіля у нинішній РФ узявся Путін. Він зростав, виховувався і завойовував позиції завдяки вкоріненому на генетичному рівні московському менталітету.

Філософ Федір Степун у написаній 1923 року в еміграції праці «Думки про Росію» відзначав: «Читаючи будь-яку російську історію, дістаєш враження, що російський народ не стільки завойовував землю, скільки без бою забирав її в полон. Так сторіччями створювався стиль малокультурного, варварського господарювання, психологія безлюбовного ставлення до землі».

А ось міркування Зінаїди Морозової – вдови купця Сави Морозова: «Культура була не поступовою, а надто швидкою. Діди не вміли читати й писати, вийшли з кріпацтва, були «самородками», створили великі фабрики, дітям узяли гувернерів, віддали їх учитися. Мозок не міг із цим навантаженням упоратися».

Дослідники російської культури так чи інакше доходять висновку, що вона не є «погана». Вона «нагадує будову із зяючими дірками на взірець квартир хрущовської доби, до ордера на які додавався список «нєдодєлок», що їх мали ліквідувати самотужки «ощасливлені» громадяни», – пише культуролог Анатолій Свідзинський.

«Росія живе за принципом первісного племені, російської селянської громади, – свідчить журналіст Айдер Муждабаєв. – Вона анітрохи не змінилася. Так, стала багатшою, вони носять західні речі, ґаджети в руках. Але психологія залишилася та ж сама. Росіяни ненавидять усіх, але по-різному: до когось склалася ксенофобія презирства, до когось – ксенофобія заздрості, а Путін повністю відповідає їхній ментальності».

9 травня у РФ перетворили на «свято совєтського ідіотизму», відлуння якого накрило і частину населення України. Ну чим можна пояснити організацію параду мілітаризованих дитячих візків у російському П’ятигорську або поширення в тамтешньому сегменті інтернету привітань «с Вєлікой Атєчєствєнной вайной!», або тиражування гасла «Ми можем павтаріть»?

Чи зреагувала належним чином українська влада на черговий зухвалий телешабаш «побєдобєсія» одіозного «Інтера» 9 травня – провокативний концерт «Перемога. Одна на всіх»? Чи запротестували політичні лідери? Аж ніяк. Невже на Печерських пагорбах не усвідомлюють небезпеки експлуатації теми «Безсмертного полку» та інших інтернаціональних спекуляцій? Не розуміють, з яким підступним ворогом доводиться мати справу? Усвідомлюють і розуміють. Але серед офіційних осіб є чимало захисників телеканалу. Бо не мислять категоріями української культури як органічної. Чи є вона рідною, приміром, для сім’ї Петра Порошенка?

Політика Кремля спрямована на підрив стабільності в Україні. Щоб успішно протистояти їй, треба розуміти плани й методи ворога. Кремль хоче реанімувати єдину державу. Прагне завоювати лояльність іноземних співвітчизників. Вони для нього – механізм для «возз’єднання» в кордонах неоколоніальної імперії. Поширення російсько-совєтської культури в інформаційному просторі України через кінофільми, концерти, через російську мову перешкоджає інтеграції етнічних росіян в українську політичну націю.

У свідомості росіян вкорінені постулати про вищість їхньої нації й культури. Сталінська, а тепер і путінська міфологія породжує ксенофобію і реваншистські настрої в «общєм культурном пространствє».

Культура як феномен самоорганізовування може розвиватися лише за умови відкритості до зовнішніх впливів. Однак мають враховуватись і чинники самозбереження. Потрібно віднайти баланс між закритістю і відкритістю. У разі цілковитої відкритості культури нація втрачає свою самобутність і цілісність як система, при замкнутості – культура самовичерпується.

Культурна політика залежить від повновартості того чи іншого державного утворення, від національної самовизначеності його керівників, вважає філософ Богдан Кримський: «Сьогодні національної культурної політики в Україні немає. Але вона, не менш від спецслужб, є запорукою національної безпеки».

Із початком Революції гідності етнічні росіяни почали інтенсивніше інтегруватись в Україну, війна на Донбасі прискорила цей процес. Але він іде врозріз із неоколоніальними планами Кремля, якому потрібна максимальна ізоляція іноземних співвітчизників від корінних націй. Путіну треба п’ята колона, яку можна спровокувати до деструктивних дій. Тож його камарилья засобами культури підживлює ностальгічні спомини про «гнаних і знедолених», перетворює росіян в Україні на хранителів совєтських цінностей.

Російська мова – ключовий елемент «русского мира». У його просуванні допомагають і «стариє пєсні о главном», і Глєб Жеглов, і Штірліц, і «нєуловімиє мстітєлі». «Москва намагається використовувати російську культуру – Чехова, Толстого, Достоєвського, Цоя, Висоцького, – звертає увагу художник Сергій Поярков. – Мовляв, ви російські книжки читаєте, російські пісні слухаєте, то ми і йдемо до вас захищати російську мову».

Чи переможе українська мова до 2028 року російський культурний неоколоніалізм у нашій державі? Може перемогти, якщо пам’ятатимемо застереження Левка Лук’яненка: «У взаєминах із Московщиною не можна припускати, що в антиукраїнських акціях вона зупиниться на якійсь проміжній стадії й дасть українцям передихнути. Ні, вона спроможна зупинитися, тільки розчавивши українців. Хижак не може відпустити жертву, у його поняттях відсутній такий варіант. Зупинити його наступ здатна тільки сила».

Журнал «Країна»