На початку XXI століття процес втечі від розуму на росії отримав потужне прискорення з приходом до влади вихідця з Луб’янки, обтяженого різноманітними психофізичними комплексами. Опинившись на чолі недоімперії, він започаткував, образно кажучи, від’ємний набір у владні структури-інституції. У висліді під удар потрапила навіть біологія – представники РПЦ порушили питання щодо заборони викладання в школах теорії еволюції Чарльза Дарвіна.

Рівень соціальної деградації російського суспільства вже видно неозброєним оком. Від початку так званої «СВО» з недоімперії посилився витік мізків, які надавали/забезпечували московії певну гарантію розумності. Айтівці, програмісти, фізики й хіміки, успішні підприємці, як творці сукупного інтелекту суспільства, опинившись за кордоном, вже не можуть належним чином підживлювати й модернізовувати мілітарну складову агресивної держави. З початком широкомасштабної війни проти України прискорився науково-технічний занепад воєнної верхівки. У російському Міноборони глибоко вкорінилась корупція. Символом деградації московії став вибух широко розрекламованої путінськими пропагандистами міжконтинентальної балістичної ракети «Сармат».

Знайомство зі статтями на геополітичну тематику сучасних російських воєнних теоретиків підтверджує висновок столітньої давнини знаменитого фізіолога Івана Павлова, що більшості сучасних росіян (у даному разі воєнних теоретиків) і сьогодні притаманне ДОЛОГІЧНЕ мислення. Вони плутають уявну, гіпотетичну реальність з фактично існуючим станом речей – status quo. Вони воюють з наслідками, замість того, щоб усувати причини. Розум російської людини уникає прискіпливо аналізувати реальний світ, натомість віддає перевагу словам. «Взагалі я повинен висловити свій сумний погляд на російську людину. Російська людина має таку слабку мозкову систему, що вона не здатна сприймати дійсність як таку. Для неї існують лише слова. Її «умовні» рефлекси координовані не з дійсністю, а зі словами» (Іван Павлов).

Утім дивуватись нема чого. Викладання логіки в російській імперії почалося щойно в 1866 році, коли міністром освіти став Д. Толстой. Жовтневий переворот 1917 року започаткував ліквідацію нечисленної еліти, здатної мислити логічно. Зі шкільної програми большевики викинули знаменитий підручник з логіки Георгія Челпанова – важливий інструмент навчання правильному мисленню. Згодом Йосип Сталін навіть поскаржився професорові Московського університету Валентину Асмусу, що комісари «не вміють думати», тому треба організувати курси логіки для червоних управлінців різних рівнів. 3 грудня 1946 року ЦК ВКП (б) був змушений ухвалити спеціальну постанову «Про викладання логіки і психології в середній школі».

В історичній перспективі таких аврально-вольових заходів, як з’ясувалось, було недстатньо. Аналізуючи науковий доробок (статтю «Геополітика Російської Федерації в сучасному світі») російських воєнних теоретиків Олексія Костенка, полковника, доктора педагогічних наук, кандидата військових наук, ВА ГШ ЗС РФ (Військова академія Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації) і Віктора Вахрушева, генерал-майора у відставці, кандидата військових наук, професора, ВА ГШ ЗС РФ і статтю Володимира Зарудницького, генерал-полковника, кандидата історичних наук, ВА ГШ ЗС РФ «Тенденції зміни системи забезпечення військової безпеки держави за умов нової геополітичної мапи світу», приходимо до висновку, що думки цих воєнних теоретиків здебільшого позбавлені здорового глузду.

Вражає публічна глупота названих представників вищого командування ЗС РФ. Згадані статті, присвячені сучасній російській геополітиці, були надруковані напередодні першого Глобального саміту миру в Швейцарії у журналі «Воення мысль» (№2, 2024). Слід зазначити, що це щомісячне воєнно-теоретичне видання Міністерства оборони Російськой Федерації, передусім призначене для генералів, адміралів та офіцерів Збройних Сил РФ.

Автори використовують заяложені пропагандистські кліше совєтського штибу: «Про свободу слова в самих США можуть говорити лише абсолютно ідеологічно зашорені люди». Або: «Внаслідок державного перевороту в Україні сформували повністю залежний та підконтрольний США уряд, загострилися її міждержавні протиріччя з Російською Федерацією».

Нічтоже сумняшеся вони пишуть, що «саме політика США та їхніх сателітів спровокувала Росію до безальтернативної необхідності початку спеціальної військової операції в Україні в інтересах відстоювання своїх національних інтересів».

Чимало умовиводів згаданих воєнних теоретиків нагадують риторику штатних кремлівських пропагандистів Скабеєвої та Соловйова, які відкрито підбурюють ЗС РФ до тотального знищення носіїв української ідентичності: «У 2022 році англосакси спровокували конфлікт на Україні. До цього понад вісім років Захід заохочував Україну саботувати Мінські домовленості (Яким чином?! З цього місця хотілось би докладніше. Бо саме російська сторона не припиняла обстріл української території всупереч домовленостям – вже перша Мінська угода від 5 вересня 2014 року передбачала двостороннє припинення вогню. – О. Р.). Вісім років він допомагав їй перебудовувати та переозброювати армію, національну гвардію та інші силові структури. За три десятиліття інформаційно-психологічного впливу він сформував досить широкий прошарок населення, що щиро ненавидить колишній Радянський Союз і – в його особі – Російську Федерацію. Зрештою, Заходу вдалося встановити в Україні режим, який задля збереження особистого благополуччя готовий був розв'язати військові дії проти Донецької та Луганської Народних Республік, маючи головну мету при цьому втягування у війну Росії. <…> Початок спеціальної військової операції в Україні викликав на Заході своєрідну ейфорію. По-перше, їм таки вдалося втягнути Росію у військові дії (яким чином?! – О. Р.), по-друге, це дозволило ввести проти Росії безпрецедентні за кількістю і потужністю санкції, а по-третє, військова операція Росії розбудила надії на «руйнування Росії зсередини» і відновлення безмежної гегемонії США в всьому світі».

З логікою у полковника і двох генералів також проблеми. Ось як наділені науковими ступенями автори коментують саміт НАТО, який відбувся у Вільнюсі 11 липня 2023 року: «Оголосивши на останньому саміті НАТО Росію як головну свою загрозу, НАТО і диктуючі її політику США всіляко уникають відкритого військового зіткнення». Вловити причинно-наслідковий зв’язок у міркуваннях воєнних теоретиків складно. Бо за їхньою логікою «відкритого військового зіткнення» конче прагне Росія.

Тим часом на зборах Альянсу було оприлюднено 90 пунктів підсумкового комюніке. У 5-му йдеться про те, що Російська Федерація є найбільш значною і безпосередньою загрозою безпеці союзників, а також миру та стабільності в євроатлантичному регіоні. У 7 пункті сказано, що РФ повністю відповідальна за незаконну, нічим не виправдану та неспровоковану агресивну війну проти України. У документі також мовиться про підрив росіянами Каховської гідроелектростанції, що «підкреслює жорстокі наслідки війни, розпочатої Росією». Натомість автори переконані, що стратегія США «полягає у завданні Росії максимальної шкоди у всіх сферах діяльності з метою сформувати революційну ситуацію і, як у 1917-му чи 1990-х роках, повалити конституційні органи влади та фрагментувати Російську Федерацію на невеликі національні державні утворення».

Читаємо далі: «Російська Федерація після 1990-х років адаптувалася і вийшла з рецесії (до речі, не померла з голоду завдяки гуманітарній допомозі Заходу, зокрема й завдяки американським «ніжкам Буша». – О. Р.), ставши сильнішою в економічному та військовому відношенні. Проте історичний досвід показує, що у досить благополучних країнах можна спровокувати революцію. Для цього потрібно настроїти народ проти своєї владної структури».

Як мовиться, у городі бузина, а в Києві дядько…

Складно зрозуміти, приміром, такий авторський пасаж: «Геополітика Російської Федерації в сучасному світі визначається її глобальним протиріччям з імперією, створеної США з «окупованих» країн і сателітів. Ця суперечність має екзистенційний характер як для нашої країни, так і для Глобальної імперії».

Автори переконані, що «у відповідь на гібридну війну Заходу з Росією наша країна (РФ. – О. Р.) має намір відстоювати своє право на існування та вільний розвиток усіма наявними засобами».

Цитовані воєнні теоретики вважають, що «практика показала, що більша частина людства зацікавлена в конструктивних відносинах з Росією та зміцненні її позицій на міжнародній арені як впливової світової держави, яка робить вирішальний внесок у підтримку глобальної безпеки та забезпечення мирного розвитку держав».

Що за «практика»? Незрозуміло. Звідки авторам відомо, що «більша частина людства зацікавлена в конструктивних відносинах з Росією та зміцненні її позицій на міжнародній арені як впливової світової держави»? Чи не про КНДР і КНР йдеться, як «більшу частину людства»?

В Музеї лінгвістики КНУ ім. Тараса Шевченка представлені дві діаграми. Одна з них (http://www.langs.com.ua/movy/econ.htm) ілюструє економічну потужність мов (на англійську припадає 32,2%, на японську – 17,8%, на німецьку – 9,6%, французьку – 5,9%, китайську – 2,7%, а на російську - 1,3%). Щодо мовнополітичної потужності, то як засвідчує друга діаграма (http://www.langs.com.ua/movy/mov-polit.htm) російській мові належить 3%, англійській – 54%, французькій – 30%...

То про яку «впливову світову державу» може йти мова? Про реальну ситуацію на гоеополітичній мапі світу авторам, схоже, нічого не відомо. Вони пишуть, що, Російська Федерація має намір «відновити роль ООН як центрального координуючого механізму для досягнення цілей Статуту ООН; підвищити стійкість міжнародно-правової системи, забезпечити верховенство права у міжнародних відносинах як основу справедливого та сталого світоустрою, підтримання глобальної стабільності, мирної та плідної співпраці держав та їх об'єднань; протидіяти спробам підміняти, піддавати ревізії та довільному тлумаченню принципи міжнародного права, сприяти прогресивному розвитку міжнародного права, у тому числі з урахуванням реалій багатополярного світу; удосконалювати механізм застосування міжнародних санкцій, виходячи з виняткової компетенції Ради Безпеки ООН у питанні запровадження подібних заходів та потреби забезпечення їхньої ефективності; забезпечувати стратегічну стабільність, усувати передумови для розв'язання глобальної війни, ризиків застосування ядерної та інших видів зброї масового знищення, сприяти формуванню оновленої архітектури міжнародної безпеки; зміцнювати та розвивати систему міжнародних договорів у сферах стратегічної стабільності, контролю над озброєннями, запобігання розповсюдженню зброї масового знищення, засобів її доставки та пов'язаних з їх виробництвом товарів та технологій…».

Генерал-майор і полковник наголошують, що геополітика Росії спрямована на співпрацю з іншими державами. А саме: «просувати міжнародне співробітництво в інтересах запобігання гонці озброєнь у космічному просторі, насамперед через розробку та укладання відповідного міжнародного договору; протидіяти використанню державами терористичних та екстремістських (у тому числі неонацистських) організацій як інструмент зовнішньої та внутрішньої політики…».

Інакше кажучи, сучасна Росія – це своєрідна цивілізація євразійських самаритян. Виходячи з такого сумнівного наративу, генерал-майор і полковник акцентують, що «з метою сприяння адаптації світоустрою до реалій багатополярного світу Російська Федерація має намір: усунути домінування США та інших недружніх держав у світових справах та створити умови для відмови від неоколоніальних та гегемоністських амбіцій; відновити роль ООН як центрального координуючого механізму для досягнення цілей Статуту ООН…».

Ба більше. Ця євразійська спільнота начебто прагне « забезпечити верховенство права в міжнародних відносинах як основу справедливого та сталого світоустрою , підтримання глобальної стабільності, мирної та плідної співпраці держав та їх об'єднань; протидіяти спробам підміняти, піддавати ревізії та довільному тлумаченню принципи міжнародного права…; , сприяти прогресивному розвитку міжнародного права, у тому числі з урахуванням реалій багатополярного світу; вдосконалювати механізм застосування міжнародних санкцій, виходячи з виняткової компетенції Ради Безпеки ООН…; забезпечувати стратегічну стабільність, усувати передумови для розв'язання глобальної війни, ризиків застосування ядерної та інших видів зброї масового знищення, сприяти формуванню оновленої архітектури міжнародної безпеки…».

Таке враження, що російські воєнні теоретики цитують представників скандального кремлівського дипкорпусу Сергія Лаврова і Василя Небензю – на думку авторів, Росія прагне «приділяти пріоритетну увагу використанню мирних засобів, насамперед дипломатії, переговорів, консультацій, посередництва та добрих послуг для вирішення міжнародних спорів та конфліктів, їх врегулювання на основі взаємної поваги, компромісів та балансу легітимних інтересів».

Ці псевдонаукові сентенції не відповідають реаліям сучасності. Саме тому відкрита російська агресія проти України зазнала безпрецедентної за гостротою експертної критики на 79-й сестї Генеральної асамблеї ООН 25 вересня 2024 року.

Так, міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що Російська Федерація здійснює геноцид, викрадаючи дітей на тимчасово окупованих українських теренах. Він порівняв дії Росії з тим, як чинили нацисти під час Другої світової війни.

Своєю чергою міністр закордонних справ ФРН Анналена Бербок у своєму виступі також сконцентрувала увагу на насильницькому вивезенні українських дітей до Росії. З початку війни, за оцінками українських експертів, вона викрала не менше 19 500 дітей і лише менше 400 з них повернулися на батьківщину.

Очільник МЗС Великої Британії Девід Леммі звинуватив російську владу в зневазі до міжнародного права. Однак кремлівський «дипломат» в дусі традиційної кремлівської пропаганди Небензя під час свого виступу на Радбазі нічтоже сумняшеся заявив, що РФ «готова до дипломатичного врегулювання з метою усунення причин, які змусили» почати повномасштабну війну проти України. Скандальний «амбасадор» поінформував присутніх, що цивільна інфраструктура України, яка зазнає терористичних ударів окупантів, «використовується у воєнних цілях».

Радослав Сікорський звернув увагу на російську брехню: «Посол Небензя та російські пропагандисти люблять називати демократично обрану владу України нацистською. Так сталося, що в Польщі я живу за три кілометри від Потуліце, місця колишнього нацистського фільтраційного табору часів Другої світової війни. Відомо, що там були ув’язнені тисячі дітей з Польщі та Радянського Союзу, з околиць Смоленська та Вітебська. До 800 із цих дітей загинуло, але тисячі були перевезені на захід, щоб стати германізованими, білявими, блакитноокими, арійськими дітьми, яких вважали придатними за расою. Тому у мене є декілька запитань до російського посла та його начальників . Чим те, що ви робите з викраденими українськими дітьми, відрізняється від того, що німецькі нацисти зробили з вашими і нашими дітьми?» (https://www.rmf24.pl/fakty/swiat/news-mocne-wystapienie-sikorskiego-w-onz-wypunktowal-rosyjskiego-,nId,7822416#crp_state=1).

До речі, попередник Небензі, постійний представник Російської Федерації при ООН з 2006 року Віталій Чуркін, який раптово помер у Нью-Йорку 20 лютого 2017 року, теж відзначався винятковою здатністю брехати, перекручувати факти в дусі рафінованої російсько-совєтської пропаганди. Так, за Чуркіним Голодомору в Україні не було, але під час голоду 1932-33 років росіян померло більше ніж українців; 1940 року країни Балтії попросили в СССР допомоги і тому Москва втрутилася; Київ є матір’ю всієї Росії, а Україна тут ні до чого…

Так звані воєнні теоретики раз у раз приходять до, м’яко кажучи, суперечливих висновків: «Урезультаті геополітичних зрушень XXI століття Російська Федерація повернулася як світовий гравець у геополітичний устрій сучасного світу»; «Росія перестала бути сполучною ланкою між Заходом та Сходом. Вона стала самостійним геополітичним гравцем… Країни Заходу опинилися у геополітичній самоізоляції».

Є ціла низка відверто сумнівних тверджень: «Сьогодні роль Росії у геополітичному перебудові світу є головною. Місце Російської Федерації – на передньому краї ведення непримиренної боротьби зі старою Всесвітньою імперією…»; «З переважно сухопутної держави Росія перетворилася на одну з найсильніших морських і навіть океанських держав (про виведення Чорноморського флоту з Севастополя до Новоросійська автори не згадують, бо це приниження для росіян. – О. Р.). Росія має вільний вихід у Балтійське, Чорне (?! – О. Р.), Біле та Баренцеве моря, практично відновлено Північний морський шлях. Російський ВМФ дозволяє діяти як у ближній, так і в далекій океанській зоні, військово-морська база в Сирії дозволяє контролювати Середземне море (американський флот до уваги не береться? – О. Р.).

Стаття генерал-полковника Володимира Зарудницького, кандидата історичних наук «Тенденції зміни системи забезпечення військової безпеки держави за умов нової геополітичної карти світу» мало чим відрізняється від попередників. Написана наче під копірку. З використанням стандартних російських воєнно-теоретичних кліше, шаблонів і пропагандистських лекал: «Ніхто на Заході тепер не приховує, що за ширмою Мінських угод (2015), схвалених Радою Безпеки ООН та покликаних урегулювати громадянський конфлікт в Україні на основі міжнародних визнаних норм та принципів, переслідувалися інші цілі: завдати Росії якщо не військову, то стратегічну поразку; дестабілізувати соціально-політичну обстановку в країні; добитися зміни влади та створити умови для розчленування нашої держави та ядерного роззброєння».

Російський генерал-теоретик обурений: «Захід діяв відверто і віроломно у своєму прагненні остаточно ліквідувати «російське питання», раз і назавжди, на всю історичну глибину вирішити конфлікт із Росією. Причини кризи відносин Росії та Заходу, звичайно, не пов'язані з початком проведення спеціальної військової операції (СВО) на території України, вони мають глибше коріння та історичний час числення. <…> Президент Російської Федерації В. В. Путін у своєму Посланні Федеральним Зборам 21 лютого 2023 року заявив про «рубіжний для нашої країни» час, про те, що це «час викликів та можливостей». Президент чітко визначив, що вкотре Росія зіткнулася з агресією Заходу, який, використовуючи Україну з метою, готував її до «великої війни». <…> Захід зробив ставку не просто на стримування, а на знищення Російської держави у нинішньому вигляді. Криза в Україні не переростає у пряму військову конфронтацію з НАТО лише через наявність у Росії потужного ядерного потенціалу. <…> Росія змушена використовувати свої збройні сили згідно зі статтею 51 Статуту ООН не тільки для відбиття, але й для запобігання збройному нападу на неї та (або) її союзників. <…> Не виключена можливість ескалації конфлікту в Україні — від розширення учасників «прокси-сил», що використовуються для військового протистояння з Росією, до великомасштабної війни в Європі. <…> Після початку конфлікту на Україні динаміка змін обстановки суттєво зросла. Західні країни цілеспрямовано провокують кризові ситуації вздовж кордонів та зон національних інтересів Росії <…> Завершення конфлікту в Україні не означає закінчення кризової конфронтації Росії та Заходу. <…> Не виключена можливість ескалації конфлікту в Україні у великомасштабну війну у Європі».

Ці демагогічні висновки одного з творців сучасної російської «воєнної думки» цілком корелюють з геополітичними амбіціями верховного головнокомандувача недоімперії, який у розпал роботи 79-ї Генасамблеї ООН вкотре взявся шантажувати західне суспільство, залякуючи його можливою «ескалацією». Цей вихованець Луб’янки заявив, що до ядерної доктрини Росії будуть внесені уточнення, які знижують поріг можливості застосування ядерної зброї.

До відвертих політичних спекуляцій вдається і його політичний клеврет Сергій Лавров. На його думку, врегулювати російсько-українську війну можна, усунувши її «корінні причини»: вступ України до НАТО і так звані «утиски російськомовного населення».

На такі обурливі заяви чолових представників недоімперії чітко зреагував український амбасадор у Великій Британії, екс-головкома ЗСУ Валерій Залужний: «Якщо росія запускає ракети по будь-яких цілях в Україні, чи то цивільних, чи військових, то Україна має повне право відповідати таким самим чином, завдаючи сильних ударів по військових цілях в Росії. Хіба не про це 51-ша стаття Статуту ООН? Напевне, так. Це не ескалація. Йдеться про принципи самооборони».

У нинішній російсько-українській війні (своєрідному божественному її втіленні як у давньогрецькій міфології – polemos) компроміс неможливий. У насильства, яке загарбники підло й підступно застосовують до мирних громадян, відсутня раціональна межа. Переважна більшість російських громадян (а надто мілітарна верхівка недоімперії, яку вповні уособлюють її воєнні теоретики) сприймає пропаганду як догму, як остаточну істину – повсякчас демонструє агресивну переконаність у начебто існуючій загрозі з боку Заходу, щиро вірить у підживлений православним фундаменталізмом, слов’янофільством і сталінізмом так званий «рускій мір».

Маємо яскравий приклад консерватизму мислення не тільки окремих людей, але й російського суспільства загалом. Замість того, щоб думати й аналізувати громадяни РФ відмовляються од нової інформації, яка руйнує усталені догми і поняття. Причина зрозуміла: якщо позбутися віри у «велич і доброту» Росії, у її «високе призначення», зокрема у порятунок «братського народу» від агресивного НАТО – це означає втратити віру у щось фундаментальне, мало не божественне, а отже зруйнувати своє життя. Насправді йдеться про «індукований психоз», коли хвора людина продукує маячню, а решта людей, яка перебуває під впливом, сприймає ці ідеї як істину, <…> якщо у росіян забрати «їхню правду», то усі захисні механізми (витіснення, заперечення) зламаються і тоді доведеться зустрітися із правдою, яку психіка не витримає» (Катерина Габріель, психологиня).

У цьому контексті по-новому сприймаються висновки/спостереження відомого історика Василя Ключевського, який відзначав, що, російське суспільство час од часу починає думати, що воно йде своєю дорогою, що «Росія сама собою, а Європа сама собою, і ми (росіяни. – О. Р.) можемо обійтися без її наук і мистецтв своїми доморощеними засобами. Цей приплив патріотизму і туги за самобутністю так могутньо захоплює наше суспільство, що ми, звичайно, досить нерозбірливі шанувальники Європи, починаємо відчувати якесь озлоблення проти всього європейського і переймаємося несвідомою вірою в неосяжні сили свого народу».

А це вже, як мовиться, зі сфери психіатрії і психоаналізу.

P. S.

Невід’ємною частиною діяльності будь-якої розвідувальної служби є аналіз інформації з відкритих джерел – Open source intelligence (OSINT). Йдеяться про управління процесом організації збору розвідувальних даних – Intelligence Collection Management. «Батько розвідувального аналізу» ЦРУ Шерман Кент (Sherman Kent) ще 1947 року стверджував, що в мирний час до 80% інформації, яку використовують політики при ухваленні рішень, можна отримувати з відкритих джерел. Розвиток інформаційних технологій, поява мережі Інтернет зробили OSINT ще актуальнішою. Так, за результатами різних експертних оцінок, американські розвідувальні служби з відкритих джерел добувають від 35 % до 95 % розвідданих.

Важко сказати, наскільки цікавою для розвідувального співтовариства буде «воєнна думка» московії. Але в умовах повномасштабної російсько-української війни міркування теоретиків у погонах ВА ГШ ЗС РФ, ймовірно, можуть становити інтерес і для українських, і для західних військових аналітиків, розвідників, спеціалістів з інформаційних воєн, істориків, політологів, журналістів.

Авраам Лінкольн у своїй першій інавгураційній промові звернув увагу на таке: «Припустимо, ви вступаєте в війну, але ви не можете воювати вічно, і тоді, після того як обидві сторони зазнали численних втрат і жодна з них не досягла успіху, ви припиняєте військові дії, і перед вами знову постає все те ж старе питання: на яких умовах будувати взаємини».

Сформульоване американським президентом питання нині стоїть перед Україною. Шукаючи на нього відповідь, треба враховувати і фальшиві, агресивні, шовіністичні, антиукраїнські псевдотеоретичні міфи сучасних російських воєнних доктринерів, відтак брати до уваги ймовірні наслідки науково-технічної і соціальної деградації московської недоімперії.

Разом з тим українському суспільству треба нарешті прокинутись і усвідомити, що воно зараз перебуває далеко не в найкращому становищі. Час діяти, а не чекати та мріяти. Сам по собі довгожданий мир не настане.

Олег К. РОМАНЧУК, PhD,
шеф-редактор журналу «Універсум»