Під час відкриття конференції «Уроки гібридного десятиліття: Що треба знати для руху вперед» Петро Порошенко цілком слушно наголосив, що Росія почала розігрувати свою «останню карту з гібридної колоди», що «вона і нівелює успіхи наших реформ для того, щоб потім забезпечити реванш проросійських сил на президентських та парламентських виборах у 2019 році». Думка слушна. Але чи не занадто оптимістично прозвучало його твердження, що Україна не лише готова дати відсіч майбутнім загрозам з РФ, а й точно знає, де чекати найближчого удару?

«Досить цього цирку і шоу ми поспішаємо на роботу», «Ви отримуєте величезні гроші і не можете заплатити», «Хто вас туди посилав – у того і вимагайте, а не чіпайте маршрутчика», «Ідіть всі на Київ і війну з олігархами, а не з шахтарями», «Ідіть на електричку там безкоштовно, а в маршрутках треба всім платити», «Чому ми повинні платити податки і військовий збір і вас утримувати». Ці репліки пасажирів однієї з маршруток Біла Церква – Київ на адресу офіцера ЗСУ, якому водій автобуса відмовив у пільговій поїздці, засвідчують, що в головах значної частини громадян України панує хаос. Обиватель не розуміє за що гинуть наші бійці на фронті, за кого воюють. Обиватель не усвідомлює, що Росія проти України веде війну (наразі так звану гібридну), обиватель не відає, що 2020 рік буде піком боєздатності російського війська і цей мілітарний фактор Москва може використати проти України. Обиватель не сприймає світ цілісно і не бачить в ньому місця для самодостатньої України.

Багатьом громадянам України наплювати, що йде війна. Обиватель може плюнути в спину чоловікові в одностої чи навіть скаліченому воякові й просичати навздогін: «Ми вас туди не посилали». Вибух патріотизму, характерний для 2014–2016 років, поступово гасне. Як наслідок – зрив цьогорічного осіннього призову до лав ЗСУ в Києві, на Закарпатті… Це вже результати керованого хаосу – призивники з інтернету довідуються, що їх начебто скеровуватимуть в зону проведення операції Об’єднаних сил, хоча насправді законом це заборонено.

Це свідчення того, що українські мас-медіа непереконливі, не поширюють об’єктивної інформації щодо захисту національних інтересів. Чи може у нас бути «сильна армія», якщо мало хто хоче в ній служити – міські й сільські парубки не розуміють навіщо повинні гинути на фронті. Молодь не має перед собою чіткої перспективи майбутнього. Чиї/які цінності змушена відстоювати/боронити юнаки? Мальдіво-сейшельських відпочивальників? Забезпечувати привільне життя цинічним олігархам-космополітам на курортах Швейцарії, Іспанії, Франції?..

Частина суспільства вже не сприймає війну як національно-визвольну. А це породжує апатію, нігілізм і хаос у політичному й громадському житті. Українська держава неефективна. Хаос, який в ній щодень зростає, ефективно підживлює й ворог. Відкритий і прихований.

Що ще має зробити Владімір Путін, аби українська влада й суспільство усвідомили, що між Україною та Росією точиться війна, попри те, що де-юре вона не оголошена?

«Війна, яку зараз веде Росія, яку часто також називають гібридною війною, насправді має два складники: 1) збройна агресія; 2) гуманітарна агресія. Я можу сказати, що це таке: збройна агресія – (мета – фізичне знищення, сторони, проти якої чиниться збройна агресія); мета гуманітарної агресії – знищення національної ідентичності населення і знищення її остаточно. Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновиться, якщо буде збережено її ідентичність – однак, якщо країна втрачає свою ідентичність, вона ніколи не відновиться і ніколи не стане знову незалежною державою... Гуманітарна агресія має чотири складники: 1) мовно-культурна війна, яку Росія веде весь час проти України; 2) інформаційно-пропагандистська – зараз лише лінивий про це не каже, однак це лише один аспект; 3) війна проти Української історичної пам’яті; 4) конфесійна війна. Якщо гуманітарна агресія закінчується успішно проти якоїсь держави, то держава просто зникає» (Володимир Василенко, Надзвичайний і Повноважний Посол України, доктор юридичних наук, професор).

24 березня на урочистостях з нагоди 26-ї річниці діяльності СБУ глава держави заявив, що фінансовані Росією сили готували в Україні державний переворот в інтересах РФ, використовуючи «так звану теорію керованого хаосу». Про державний переворот нічого не знаю, але погоджуюсь, що «керований хаос» в Україні набуває обертів. Це передусім інформаційно-психологічна війна, полювання за людськими душами, вплив на духовність людини.

Є цьому банальне підтвердження. Рік виборів – це «москаля підпустити». Тобто учасникам політичних змагань надається мало не узаконене право брехати, займатися популізмом, роздавати нездійсненні обіцянки тощо. Це аморальне «право» вже зафіксоване у численних сумнівних гаслах на білбордах і закономірно породжує хаос у головах майбутніх виборців. Йдеться про політтехнологічні процеси, які для загалу непомітні й незрозумілі.

Хоча до офіційного старту президентських перегонів близько півтора місяця, проте на білбордах і сітілайтах виборча кампанія у розпалі. Під прізвищем одного з кандидатів написано «Наступний» – явне введення виборців в оману, оскільки рейтинг цього претендента на президентську булаву навіть до трьох відсотків не дотягує. Українцям пропонують новий економічний курс, «Рух в НАТО», «Закон і порядок», «Мир та бзпеку», «Нову конституцію»... Чого тільки не пропонують! На одному із сайтів вигулькує загадковий слоган: «Українська мова, кіно, пісня». На іншому бовваніє фраза про енергетичну незалежність України. Ще один претендент комусь «гарантує повагу». Для кого призначене вельми суперечливе для України гасло «Чесних більше»?..

З великою часткою імовірності можна припустити, що в президентських перегонах в Україні братимуть участь зо п’ять десятків кандидатів на найвищий державний пост. Маємо справу не просто з політичним хаосом, а хаосом керованим, з використанням наосліп окремих персон-кандидатів. Наслідки таких «експериментів» можуть бути непередбачувані,

«Соціологічні рейтинги» – один з інструментів керованого хаосу, призначені для досягнення потрібного результату голосування, запланованого замовником опитування. Тож важливо знати, хто стоїть за кандидатами в президенти, хто стимулює ентропію в суспільстві. Свого часу в Польщі на посаду президента балотувався рок-співак, який тим самим сотворивши політичний хаос, багатьом політикам сплутав карти…

Що таке хаос? Древні розуміли під Хаосом безмежну і безкінечну в часі й просторі субстанцію – непередбачувану, аморфну, невпорядковану. Хаос їм уявлявся і як вселенське Лоно, з якого зароджується порядок, усе живе на Землі. В античні часи вважалося, що порядком є те, що можна передбачити. А Хаос – це щось непередбачуване. У Середньовіччі порядком опікувався Бог, а за Хаос відповідав диявол. Рене Декарт був переконаний, що порядок – це все, що можна описати формулами. Все інше, що виходить за межі математики – хаос.

Поєднати хаотичні й впорядковані явища, а відтак сформулювати чіткі правила-закони, які б описували-пояснювали переходи від порядку до хаосу і навпаки надзвичайно складно. Знайти всі параметри стійкості системи дуже складно, Бо не все вдається врахувати. Навіть незначний, на перший погляд, подразник може призвести до неочікуваних наслідків і система перейде в якісно інший стан. Зміни в системі можуть накопичуватись поступово, непомітно. А можуть виникати стрибком. Різка якісна зміна стану системи – це катастрофа. Це втрата стійкості, стабільності. Система починає шукати новий, стійкий режим. Він може повторювати елементи попереднього, а може бути й цілком інший.

Хто в державі має/може протистояти хаосу, хто повинен опікуватися порядком? Обиватель із зацофаної маршрутки, якому «в масть» російський блатний шансон, але якого дратує поява українського військового, котрий має право безкоштовного проїзду, щиро переконаний, що влада відповідальна за все. Але ж зрозуміло, що крім уповноважнених представників влади за порядок в Україні має відповідати і кожний свідомий громадянин. А для цього у головах людей має панувати не хаос, а лад – запорука зменшення ентропії. Але якраз з цим у нас не все гаразд.

Владика Любомир Гузар казав: «Влада є від Бога. В Україні, згідно з нашою Конституцією, владу має народ. То він вибирає конкретних осіб, котрим доручає дбати про загальне благо. І ті, кого обрано, мають пам’ятати, що вони є відповідальними перед народом і перед Богом. Вони не мають влади без відповідальності, як і не мають влади необмеженої. Влада є від Бога, а її носієм є народ. Я боюсь впливу тих політиків, які не додають від себе нічого позитивного, а лише хочуть користатися тим, що люди зробили до них. Розвиненої політичної культури вони ще не мають, тому можуть швидше зашкодити, аніж допомогти».

Головна проблема сучасної України – це катастрофічно мала кількість громадян-патріотів, відповідальних не лише персонально за себе, а й за свою державу. Маємо чимало хороших людей, відповідальних політиків, чудових фахівців, але немає політично структурованої нації. Інакше кажучи, в державі відсутнє громадянське суспільство, спроможне створити для себе ефективну владу, щоб жити заможніше, достойніше. Мимоволі спадають на гадку «терпкі думки» Романа Купчинського: «Я ніяк не можу вирішити: чи наш народ розумний, а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю, що одне з двох – свята правда… Українці – здібний народ і дуже швидко стали б нацією, тільки не знають як… Ми здібний народ і тому в більшості випадків імпровізуємо: промови, імпрези і… державу». Той же Роман Купчинський на питання, коли буде Україна, дав оригінальну відповідь: «Розрахунок такий: кожний чоловік має груди півметра завширшки, себто, кожний свідомий українець носить у собі півметра України. Границя України виносить 4000 кілометрів. Коли буде 8 мільйонів свідомих державників, тоді обставлять границю і оборонять державність».

Але як віднайти для України 8 мільйонів свідомих громадян-патріотів?

«Головна перепона у реформації – соціально-психологічний фактор, Не змінимо систему цінностей та орієнтацій, не матимемо доброї України» (Юрій Саєнко, доктор економічних наук, соціолог).

Справді. Сучасна Українська держава, по суті, є комітетом із захисту інтересів олігархів, не здатних запропонувати суспільству довготривалі та надійні правила гри. В Україні не працює закон і право. Відсутній порядок. Домінує хаос. Величезною проблемою є нереформована (інше питання чому саме – можливо, існують політичні мотиви не притягувати злочинців до відповідальності) правоохоронна система, яка не працює належним чином. У державі панує атмосфера безкарності. Прикладів грубого фізичного насилля аж до замахів на вбивство громадських діячів хоч греблю гати. Винних не знаходять, не карають. Це сприяє хаосу, дестабілізації в державі. Жодна людина у країні не почувається у безпеці. Такий стан невизначеності у перспективі може спровокувати появу самосудів, котрі призведуть до цілковитого безбашу, а то й колапсу влади в передвиборний період.

Ухвалений Москвою вибірковий санкційний список до українських підприємств і підприємців передусім призначений для збільшення хаосу в Українській державі. Нелогічності у складанні переліку прізвищ і назв допущені свідомо, аби замаскувати тих, хто цей список формував. Насправді він у такому вигляді створений зумисне, аби посилити хаос в українському політикумі.

Найлегше збільшити ентропію в країні, населення якої позбавлене моральних, культурних чеснот і принципів, якому бракує світоглядних орієнтирів і цінностей. Завдання ворога – прищепити супротивникові недовіру до державних авторитетів, дискредитувати лідерів нації й церкви. Допомагають в цьому так звані корисні ідіоти, агенти впливу, «консерви». З якою, приміром, метою в інтерв’ю російському ТБ громадянин України Дмітрій Гордон обзиває українських націоналістів агентами ФСБ Росії? «А вєщьдокі ґдє?» Чому докази досі не оприлюднені? Хай там як, одначе хаосу в державі побільшало...

Хаос породжує нестабільність. Українська держава – це нестабільна система, яка перманентно перебуває в стані невизначеності. Постійно треба бути готовим до будь-яких несподіванок. А це забирає багато сил та енергії. Коли система стійка, можна ставити перед собою довгострокову мету. В Україні ж люди не можуть зосередитись на чомусь одному, зокрема на індивідуальному розвиткові..

Ось фрагмент з рецензії доктора історичних наук Віктора Брехуненка на навчальний підручник з історії для 10-го класу «Історія: Україна і світ» (Київ: Генеза, 2018) авторів М. Мудрого і О. Аркуші, який цьогоріч дивом-дивним побачив світ. Висновок знаного вченого більш ніж промовистий: «Поспішно написаний підручник має кричущі концептуальні та методичні вади, а ще гірше прямі ознаки використання маніпулятивних технологій. Усе це зводить нанівець позитивні знахідки авторів, бо сформує в учнів як спотворені уявлення про ходу і дух української історії 1914–1945 рр., так і хибні ціннісні орієнтири Учень після цього підручника вийде зі школи, на жаль, без осьових переконань, зате з почуттям ущербності українського світу, зі зневагою до борців за незалежність, без відповідей на гострі питання та звинувачення, які він чує від наших сусідів. Вийде не діяльнісним громадянином, готовим на самопожертву взагалі і заради України зокрема, а безвольним, сповненим переконання, що будь-яка поведінка виправдана, а противитися зовнішнім обставинам – даремна справа. Такий учень буде вдячним об’єктом для інформаційних маніпуляцій. Яку долю це віщує Україні, цілком зрозуміло. Та чи хочемо цього ми?»

Як такий підручник міг побачити світ? Невже Міністерство освіти і науки України не розуміє, що «історія є ключовим предметом формування світогляду, а новітня російсько-українська війна з граничною відвертістю відтінила той факт, що світоглядні орієнтири суспільства – це питання національної безпеки, і то – першочергове» (Віктор Брехуненко).

Є й інші питання. Чому, приміром, в українському інформаційному просторі не звучать поезії Ліни Костенко, відсутні концерти Тараса Петриненка і Василя Зінкевича? Чому не має можливості виконувати на радіо й телебаченні свої чудові танго і ліричні пісні Люцина Хворост з Харкова? Ця прекрасна виконавиця сама могла б дуже швидко українізувати Україну. Чи хтось з молоді відає про славнозвісний хор ім. Григорія Вірьовки, чи знає про знаменитий ансамбль Павла Вірського?..

На жаль, в теле- і радіоефірі досі порядкують окупанти й колаборанти, дарма, що на теле- і радіостудіях працюють й чесні та порядні журналісти... Але хто музику замовляє? Питання риторичне.

Війна – це хаос і водночас порядок. Війна, як правило, стимулює мислення. Але трапляються й дивні недоладності. 14 жовтня 2018 року на Софійській площі в Києві під час молебені за Україну та автокефальну церкву Петро Порошенко наголосив, що Помісна Церква – запорука незалежності, державна мова – запорука єдності, а сильна армія – запорука миру.

Такі популістичні гасла лише збільшують ентропію у суспільстві, вносять хаос у світосприйняття, посилюють стан невизначеності. Мимоволі на гадку спадає класична сентенція від уже згадуваного Рене Декарта: «Визначивши точно значення слів, ви позбавите людство від половини помилок».

І справді. Стаття 1 Конституції України чітко зазначає: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тож Помісна Церква аж ніяк не запорукою незалежності. 1991 року українці мали Помісну Церкву? Так отож. Українська Помісна Православна Церква може стати лише однією з цеглинок для зміцнення фундаменту незалежності Української держави.

У Статті 10 Конституції України написано: «Державною мовою в Україні є укрїнська мова». Написано чітко. Однозначно. Закон треба виконувати. Стаття 2 стверджує: «Сувренітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною держвою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоорканною».

Термін унітарний, як відомо, означає об’єднаний, єдиний, який становить собою одне ціле. Тобто унітарна держава – це єдина цілісна держава. Чому ж тоді мовиться, що «державна мова – запорука єдності»? З Основного Закону чітко випливає, що наша держава єдина і неподільна. Тож логічно говорити, що українська мова, як державна, є лише одним із важливих факторів, які зміцнюють єдність Української держави. Навіщо ж загал, депутатський корпус продовжує ламати списи довкола утвердження принципу державності української мови? Відповідь елментарна: є сили, котрі, спекулюючи мовним законом, зацікавлені в збільшенні хаосу в супільстві. В Конституції зафіксовано: «Державною мовою в Україні є укрїнська мова». Крапка. Треба лише дотримуватись Основного Закону держави. Крапка.

Стаття 17 Конституції констатує: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України».

Твердження Верховного Головнокомандувача «Сильна армія – запорука миру» звучить красиво, але в умовах російсько-української війни правильніше було використати перевірений століттями вислів: «Si vis pacem, para bellum» – «Якщо хочеш миру, готуйся до війни». Або ж наголосити: «Сильне військо – запорука територіальної цілісності держави та її суверенітету». А ще варто в якості слогана запозичити й американське: «Добрим словом і пістолетом можна досягти більшого, ніж просто добрим словом». Інакше кажувчи, йдеться про методи дотримання порядку, зменшення ентропії.

«Я хочу, щоб у свідомості майбутніх поколінь закарбувався лише один урок: розбрід у власних рядах смертельніший, ніж ворожі мечі, а внутрішні розбіжності відчиняють двері іноземним загарбникам» (Карл-Густав-Еміль фон Маннергайм).

Знаменитий Гегель зумів розгледіти найважливішу властивість систем, що розвиваються – впорядкований розвиток обов’язково змінюється безпорядком, з якого постає порядок, але цілком інший, не такий як раніше. Нині наука синергетика якраз і досліджує яким чином постають впорядковані структури з хаотичних збурень.

Якщо людина не знає, що буде з нею завтра, то це означає, що життя її хаотичне. Якщо ж може передбачити, що її очікуватиме, скажімо, через десять років, то можна говорити про усталений порядок у системі, в якій перебуває гомо сапієнс.Тож стійку/стабільну систему треба творити й всіляко підтримувати.

За справжню незалежність, за стійку й стабільну Українську державу треба боротися. Бо як афористично, але напрочуд влучно, констатував письменник Ростислав Доценко, держава може бути окупаційною і тоді, коли вона незалежна від когось там ззовні, але водночас – і від власного суспільства.

Чи може Україна сподіватися на несподівані історичні повороти? Чи прилетять в Україну «чорні лебеді»? Либонь, що так. Тож мусимо бути пильними й сильними.