Виступ Володимира Василенка, Надзвичайного і Повноважного Посла України, доктора юридичних наук, професора (у 2006–2010 рр. – представника України в Раді ООН з прав людини) на круглому столі Національного форуму «Нова стратегія миру та безпеки» 30 жовтня 2018 року.

Сьогодні, лише лінивий не говорить про те, що існують ворожі та недружні відносини між Росією та Україною, але мало хто задумується, яка ж природа цього конфлікту між Україною та Росією. Якщо ми уважно проаналізуємо історію і нинішній етап українсько-російських відносин, то ми можемо прийти до висновку, що Росія, російська владна еліта, російська еліта в широкому сенсі, російське суспільство вважають Україну своїм екзистенційним ворогом, не просто ворогом, а екзистенційним ворогом, і це повинні усвідомити всі – керівництво держави, провідна українська еліта.

Остаточна мета поточної російської політики – ліквідація незалежної державності України, знищення України як суб’єкта міжнародного права та як геополітичної реальності. Вибудовуючи нашу політику з Росією, нашу внутрішню політику, ми повинні виходити з цього положення. Це факт, це не моя вигадка, якщо ми цього не зробимо, ми адекватних заходів ніколи не будемо вживати та планувати.

Реалізувати цю свою мету Росія прагне шляхом війни, і ця війна розпочалася не 20 лютого 2014 року, вона розпочалась більше 300 років, триває зараз, і триватиме доти, доки перемогу у цій війні не одержать одна із сторін. Я сподіваюсь, що перемогу отримає Україна. Історична місія України полягає у тому, щоб знищити цю імперію.

Свого часу українська еліта (кін. 17 ст. – поч. 18 ст.) зробила дуже багато для становлення російської імперії та російської державності і тепер історична місія України – зруйнувати цю імперію.

Війна, яку зараз веде Росія, яку часто також називають гібридною війною, насправді має два складники: 1) збройна агресія; 2) гуманітарна агресія. Я можу сказати, що це таке: збройна агресія – (мета – фізичне знищення, сторони, проти якої чиниться збройна агресія); мета гуманітарної агресії – знищення національної ідентичності населення і знищення її остаточно.

Країна може зазнати поразки внаслідок збройної агресії, але вона неодмінно звільниться і відновиться, якщо буде збережено її ідентичність – однак, якщо країна втрачає свою ідентичність, вона ніколи не відновиться і ніколи не стане знову незалежною державою. Із збройною агресією все зрозуміло, однак я хотів би, щоб присутні зрозуміли, що таке гуманітарна агресія.

Гуманітарна агресія має чотири складники: 1) мовно-культурна війна, яку Росія веде весь час проти України; 2) інформаційно-пропагандистська – зараз лише лінивий про це не каже, однак це лише один аспект; 3) війна проти Української історичної пам’яті; 4) конфесійна війна. Оце чотири складники гуманітарної агресії. Якщо гуманітарна агресія закінчується успішно проти якоїсь держави, то держава просто зникає.

Висновок: У протиборстві з Росією Україна може вистояти лише як Українська Україна, враховує лише власні сили, але одночасно спирається на своїх союзників та партнерів. Тому, надзвичайно важливий аспект – не тільки зміцнювати обороноздатність країни, а провадити притомну, адекватну гуманітарну політику, яка стане знаряддям боротьби проти знищення ідентичності нашої країни.

Сьогодні, Україна пребуває в тяжкій ситуації. Я сподіваюсь, ми вийдемо з цієї ситуації, але за умови, якщо ми тверезо будемо оцінювати її. На мій погляд, сьогодні першочерговим заняттям є тактичний пріоритет, який полягає в не в тому, щоб негайно звільнити окуповані території, а у тому, щоб не зазнати ще більше територіальних втрат та принизливої воєнної поразки.

Сподівання на перемогу у війні з Росією, повернення окупованих територій – це стратегічний пріоритет, який досягається лише шляхом зміцнення країни, її єдності – боротьба з гуманітарною агресією, постійне якісне підвищення обороноздатності, граничне підвищення всіх ресурсів держави і суспільства для боротьби з агресором. Цього наразі немає в країні.

Необхідні рішучі дії влади, спрямовані на безжальне знищення ворожої агентури, яка вільно почуває себе в цій країні. Придушення п’ятої колони і припинення активної (шкідливої) діяльності корисних ідіотів, яких дуже багато в цій країні.

Ми маємо усвідомити, що збройна агресія Росії відбувається не на сході України. Рясніють виступи політиків, журналістів, експертів, що у нас іде війна на Сході України. Та немає війни на сході України, є війна проти всієї України і війна на знищення! Це треба розуміти.

На успіх у боротьбі з агресором можна розраховувати лише у тому випадку, коли посадовці всіх рівнів позбудуться комплексу малоросійської меншовартості, а керівництво держави спиратиметься на українську більшість, а не на олігархічну меншість, і вестиме рішучу боротьбу з корупцією у цій країні, особливо в збройних силах, бо корупція пов’язана з діяльністю олігархічних кланів насамперед.

Ну і звичайно, якщо ми говоримо про оздоровлення держави, про ефективні дії держави, то необхідно, щоб керівництво держави здійснювало активну, послідовну, цілеспрямовану політику, на вістрі цієї політики, сьогодні, найактуальніша проблема – вирішення нарешті мовного питання – ухвалення Верховною Радою України закону про українську мову як державну і забезпечення імплементації цього закону.

Чим характеризуються втрати, які зазнала Україна, які території були втрачені? Були втрачені території, де відбулась систематична та повна зачистка всього українського, за потурання, до речі, тодішньої влади.

Якби була нормальна гуманітарна політика та формувалась міцна ідентичність та єдність влади, то того, що відбулось у 2014 році ніколи б не трапилось – не трапилось би цієї війни. За умови, що обороноздатність була б на належному рівні, бо всі президенти та всі уряди України, на жаль, вони переважно руйнували збройні сили України, а не розбудовували їх на основі стандартів НАТО та відповідно до сучасних умов.

Боротьба з агресором має супроводжуватись системним, активним і постійним використанням правових і дипломатичних механізмів та засобів захисту наших інтересів. На жаль, вище керівництво держави і Міністерство закордонних справ не використовує належним чином механізми міжнародного права для захисту наших національних інтересів або використовує їх для того, щоб робити собі піар, або рекламу.

Візьмемо, наприклад, заяви про те, що ми підемо в міжнародні суди і там доб’ємося успіху...

Будь-яке порушення міжнародного права може бути вирішено в суді лише тоді, коли обидві сторони в конфлікті дають згоду звернутись до міжнародного суду. Тому оті позови, що Україна зробила в Міжнародний суд ООН – це позитив, безумовно, я не заперечую правильність цього кроку – але неправильним є введення суспільство в оману, що таким чином ми досягнемо відповідальності Росії за агресію.

Вирішується лише відповідальність Росії за порушення окремих Конвенцій. Питання про відповідальність Росії за агресію у рішеннях суддів не буде, й бути там не може.

Що ж може зробити Україна, використовуючи свої внутрішні механізми та механізми міжнародного права? Так, може – Європейський міжнародний суд.

Але ми повинні виконати наше «домашнє завдання». Що я маю на увазі? Україна, якщо ми себе поважаємо, повинна підготувати консолідовану претензію до Росії, як держави агресора. Це складне завдання. Тобто, у якій би були оформленні, формально, всі докази, які свідчать про те, що Росія (незважаючи на те, що вона заперечує свій факт участі у агресії) дійсно здійснює агресію, її війська починали агресію і вона досі знаходиться на території України.

Підрахувати усю шкоду, яка була спричинена триваючою агресією на території України, всі збитки, які зазнає держава, ліквідовуючи цю шкоду, зафіксувати всі воєнні злочини щодо України. Це формально – цей документ, це величезний документ – може бути на сотні томів.

Однак, формально, пред’являється претензія державі-агресору. То вже інше питання, як воно буде реалізовано, але ми повинні дізнатись, скільки Росія нам винна, яких втрат ми зазнали конкретно, ми не знаємо, що трапиться через рік, два або десять.

Сьогодні наші друзі поляки ставлять питання про відповідальність Німеччини за знищення Варшави. Скільки років минуло з кінця Другої світової війни? Відповідь риторична.

Я давно кажу про те, що Україна повинна працювати над запровадженням дуже системних і жорстких санкцій проти держави агресора, тобто починати треба з себе.

Вимагати, щоб санкції застосовували Європейський Союз, США і нічого не робити тут, в Україні, це блюзнірство. І ніхто серйозно до цього ставитись не буде на Заході.

У нас існує, на жаль, недолугий закон – ухвалили в свій час і правильно зробили – у серпні 2014 року, закон про санкції. Але його ліпили поспіхом, не фахівці, він дефектний, юридично. Починати треба з нової редакції цього закону і вироблення системної державної політики проти Російської Федерації.

Завдання української дипломатії – працювати над створенням антипутінської коаліції, щось на зразок антигітлерівської коаліції, щоб реалізувати відповідальність Росії за той злочин, який вона вчинила і чинить наразі.

І це буде попереджувальний захід та превентивний інструмент для недопущення світової пожежі, яку Путін обіцяє розпалити.