То якої хочемо України?

Олег К. Романчук
шеф-редактор журналу «Універсум»
публіцист, журналіст, письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка

Нещодавно відомий політик і дипломат Роман Безсмертний під час зустрічі-дискусії у Львові «Якої ми хочемо України?» звернув увагу на те, що «інформаційно Україна у війні, але юридично вона не воює. Ми живемо в країні, де солдат воює, офіцер воює, народ воює, бо хоронить своїх синів, а влада – ні». Зауваження цілком слушне – проблема позиціонування «війни на Донбасі», а не «війни в Україні» нікуди не щезла. Одначе відповіді на питання «якої ми хочемо України?», попри висловлені в ході дискусії цікаві думки й пропозиції, так і не прозвучало. А все через те, що хаос термінів і міркувань породжує невизначеність та непорозуміння. На це звертав увагу ще геніальний Рене Декарт: «Правильно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь».

Про наведену сентенцію геніального французького математика і філософа, очевидно, забув і лідер рок-гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Його міркування, вже як громадського діяча, викликають здивування: «Що таке система? Це політики, які керують нами. Це правила, які усталені, на жаль, не нами з вами, але за якими ми зараз змушені жити. Система – це великий пост-гоббсівський Левіафан, який живе своїм життям, але змушує нас підлаштовуватися під себе».

Колишній фізик мав би знати, що, за класичним визначенням основоположника теорії систем Людвіга фон Берталанфі, система – це сукупність взаємодіючих елементів, які під час аналізу чи експерименту сприймаються як єдине ціле. Це стосується і соціальних систем. Держав зокрема.

Звісна річ, політик може оперувати й образами. Приміром, як це свого часу зробив Алєксандр Радіщев, схарактеризувавши Російську імперію як систему: «Чудіще обло, озорно, огромно, стозєвно і лаяй».

Напрочуд точно схопив суть трагедії й драми совєтського і постсовєтського суспільства Сергій Параджанов: «Ні, не Сталін кат, не Берія навіть, не Суслов – один кивав і хмурився, другий катував особисто, третій гноїв великі книги і керував нашою духовною дієтою, а яка різниця? Що вони без СИСТЕМИ? СИСТЕМА – кат, СИСТЕМУ прощати немає у нас права, інакше ми й справді діти її, і тоді ГОРЕ нам».

Колишній совєтський військовий розвідник Володимир Різун, широко знаний в усьому світі письменник-дослідник під псевдонімом Віктор Суворов, дав образну, але достатньо чітку характеристику цього соціального поняття: «СИСТЕМА – це десятки, сотні, тисячі й мільйони людей: членів Центрального Комітету партії, партійних секретарів союзних і автономних республік… У той момент, коли перші краплі робітничої крові впали на бруківку Літейного проспекту, СИСТЕМА, яку ми знаємо упродовж ось вже 80 років, склалась повністю і остаточно» .

І справді. СИСТЕМА босяцької черні з бігом часу почала самоорганізовуватись, поступово перетворюючись на самодостатню структуру, яка почала виробляти власні пріоритети, ставити завдання, мету, формулювати власні інтереси, цілком відмінні від інтересів народу. Творці СИСТЕМИ були змушені йти за логікою самоорганізовування власного дітища – потворного тоталітарного монстра. Це не «великий пост-гоббсівський Левіафан, який живе своїм життям, але змушує нас підлаштовуватися під себе», як вважає Вакарчук. Хай там як, але всі ми є уламками-елементами цього чудовиська. Музикант радить: «Нам потрібно змінювати систему». Не заперечуємо. Треба. Але як змінювати? Що саме змінювати?

Святослав Вакарчук запитує: «Що характеризує цю систему найбільше?». І сам відповідає: «Слово «страх». Помовчимо. З теорії систем відомо, що СИСТЕМУ насамперед характеризують ЗВ’ЯЗКИ. У соціальній системі вони можуть бути найрізноманітніші: культурні, економічні, фінансові, етичні, моральні, аморальні, корупційні, правові тощо. БЕЗ ЗВ’ЯЗКІВ СИСТЕМА – НІЩО.

Щоб змінити на ліпше соціальну систему (читай: Українську державу), треба знищити порочні зв’язки. Але при цьому треба пам’ятати організаційне правило праксеолога Т. Котарбінського: кожна добра справа, що затівається в межах порочної СИСТЕМИ, рано чи пізно нейтралізується цією СИСТЕМОЮ. Наочний приклад – нездале реформування української поліції. Надто кримінальної.

Мав рацію Мирослав Маринович, стверджуючи: «Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при «національній моделі» держава обов’язково буде антиукраїнською».

Тим часом у владних структурах після Революції Гідності дедалі виразніше вимальовується саме така «політична модель» – антиукраїнська. І саме через совєтський елемент управління, який продовжує функціонувати в Україні.

СИСТЕМА знову нав’язала свої правила гри. Продумано (часом приховано, а іноді цілком відкрито) розчищала дорогу черні у владні структури, які формувалися з добре перевірених кадрів, з аморальних «беркутів» без честі й совісті. Кадри і зв’язки вирішували/вирішують все. Чи майже все. Перемогти СИСТЕМУ – це знищити її порочні, антигуманні складові: зв’язки, цінності та правила гри…

Більшість наших проблем – у системі влади, яка створила умови, за яких високі посади в державі посідають не професіонали, а пристосуванці. Основні критерії виживання в такій системі: лицемірство, аморальність, підлість, зрадливість, боягузтво, покірність. Про яку моральність влади можна говорити, якщо один відсоток премії чиновника може перевищувати у сто і більше разів довічну пенсію більшості громадан України…

Неоковирні спроби трансформувати совєтську республіку в демократичну державу виявились безуспішними. Андрій Окара, російський політолог, невтішно прогнозує (на відстані часом краще бачиться, ніж зсередини), що «в Україні лише жорсткі та невідворотні дії озброєних та організованих людей можуть привести до зміни суспільно-політичного ладу та усієї навколишньої реальності. А без зміни суспільно-політичного ладу Україна приречена на смерть у короткостроковій перспективі».

Той, хто наважується взяти участь в ігрищах СИСТЕМИ, неодмінно стає не просто її елементом, а рабом. Святослава Вакарчука, талановитого музиканта, лідера політично наївної молоді, з великою часткою ймовірності можуть використати певні олігархічні клани, які, здобувши владу, знайдуть спосіб позбутися політичного баласту. «Будь-яка 60-річна людина вже жила в системі, і ця людина не буде ламати цю систему. Я не вважаю, що Вакарчук може це робити, на жаль. Але нам треба людини, яка буде з його покоління… Система, яку ми отримали після розвалу Радянського Союзу, її до сьогодні ніхто не зміг зламати, навіть два Майдани. Система ця працює досі. Будь-яка людина, яка стане президентом і сяде на Банковій, через три місяці стане деспотом. Треба зламати цю систему. А еліта це люди, які можуть показати, що треба робити, щоб цю систему зламати, і яка система може працювати в Україні» (Мішель Терещенко, міський голова міста Суми).

Починаючи з 21 січня 2009 року, відвідувачі політичного інтернет-видання «Українська правда» мали змогу побачити промовисту, унікальну, без перебільшення, світлину, зроблену Олександром Прокопенком під час церемонії підписання документів між Україною та Росією. Фотограф зумів уловити найвідповідальнішу мить завершення вкрай непростих, скандальних «газових» перемовин. За столом сидять Олег Дубина (він саме схилився над документом, ставлячи підпис) і Олексій Міллер (сидить прямо, тримає в руці авторучку і запитально дивиться на українського віце-прем’єра), за ними стоять Юлія Тимошенко і Владімір Путін. Об’єктив фотоапарата зафіксував напружений погляд Олексія Міллера, його хвилювання: підпише чи не підпише Олег Дубина дуже невигідну (на думку багатьох експертів) для України угоду, раптом відмовитьтся поставити автограф? На світлині закарбований і спопеляючий погляд російського прем’єра, адресований українському віце-прем’єрові (можливо, саме цієї миті завершувалось підписання секретного політичного додатку, про який подейкували політики й журналісти?). Обличчя Юлії Володимирівни випромінює розгубленість, вся вона немов відсторонена від того, що відбувається…

За якихось два тижні, 7 лютого, виступаючи на 45-ій Мюнхенській конференції з питань безпеки, Юлія Тимошенко заявила (російською), що Україні не треба вступати в НАТО оскільки це подобається Росії: «Но есть вопросы и более высокого уровня. Это – как воспримет Россия, и как это отразится на взаимодействии и партнерстве Европы и России, если Украина и подобные страны будут двигаться в НАТО».

Через п’ять років, 28 лютого 2014-го, на засіданні РНБО лідер партії «Батьківщина» заявила (згідно стенограми): «Ми маємо сьогодні благати все міжнародне співтовариство стати на захист України. Це наша єдина надія. Жоден танк не повинен виїхати з казарми, жоден солдат не повинен підняти зброю, тому що це означатиме програш. Ніякого воєнного стану та активізації наших військ! Ми маємо стати найбільш мирною нацією на планеті, просто поводитися, як голуби миру»...

Тепер цей політик пропонує Україні «новий курс» і «нові можливості для кожного». А ще заявляє: «Порошенко хоче ініціювати початок великої війни в Україні, щоб додатково були захоплені території України. Він хоче вводити надзвичайний стан, щоб не проводити в країні вибори»…

З якої «шафи» така ексклюзивна інформація? Де реакція гаранта? Помовчимо.

Були й інші химерні, дивні, повчальні, скандальні, драматичні тощо історії з іншими людьми СИСТЕМИ, яку, проте, вони, ці люди, не змінюватимуть. Ніколи й нізащо.

Тим часом Українська держава нагально потребує ПЕРЕЗАСНУВАННЯ – кардинальної заміни «операційної системи». Бракує «елементарного» – ВІДПОВІДАЛЬНОГО УКРАЇНСЬ­КОГО ПРОВОДУ, бракує ВІДПОВІДАЛЬНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ.

Україна потребує відвоювання – reconquista. Українцям треба чимскоріш запропонувати цікавий, реалістичний, амбітний Проект перезаснування держави, який би згуртував націю, виробив би для неї спільне бачення майбутнього. 352 партії, офіційно зареєстровані в Україні, не спромоглися цього зробити. В умовах російсько-української війни «жити по-новому» не вдалося. Можливо, парламент мав би складатися не з представнкиків ялових партій, а з представників різних соціальних груп – службовців, фермерів, освітян, робітників, науковців, які б, врешті-решт, визначитись з пріоритетами, цінностями й принципами. Мусимо реалізувати себе у своїй державі.

Але. Відповідь на слушне запитання «Якої ми хочемо України?» насамеред мають дати Установчі Збори, першим завданням яких є визначення соціально економічного устрою суспільства. Цей устрій має забезпечити умови зростання добробуту країни та її громадян, дотримання свобод і соціального захисту, надійної оборони від потенційного супротивника.

Громадянський націоналізм має сказати своє слово. «Нація перемагає у своїй країні тільки тоді, коли її очолює еліта, наснажена філософією націоналізму» (Джузеппе Мацціні).