Не воюймо з ворогом! Піддаймося! Історичний досвід підказує, що нібито нема нічого страшного у військовій поразці. Не одну війну Єгипет програв Ізраїлеві, однак стоїть непорушно, мов ті піраміди на берегах Нілу. Двічі програвши війну Росії, Фінляндія почувалася незрівнянно краще від своїх переможців. CША пережили гіркоту поразки у в’єтнамській війні. Навіть Німеччина та Японія, заплативши надвисоку ціну за свій розгром у Другій світовій, у підсумку стали лідерами повоєнного світу. То, може, як закликає відома співачка, хай чоловіки краще займаються продовженням роду, ніж гинуть на «клановій», «братовбивчій»війні?..

Чому українську історію українець не може читати «без брому», а росіянин – дуже навіть може? Чому в остаточних підсумках кожного раунду україно-російських протистоянь бачимо лише поразки та відступ українства? Сама тільки перевага людського, економічного та мілітарного потенціалу Московії не пояснює неперервності цих фіаско, адже світова історія рясніє прикладами перемог малих над великими й слабких над сильними. Пояснення підказує хіба відома приказка «від Богдана до Івана не було гетьмана». А чи були потім?

Найслабкішим російським правителям останнього трьохсотліття стратегічне мислення було притаманне більшою мірою, ніж найвидатнішим лідерам українства.

Відомий публіцист Леонід Капелюшний скрушно констатує: «Біда, що ми традиційно, від часів Хмельницького, не маємо стратегії розбудови незалежної України й ідеологічного забезпечення незалежності. Із тьми-тьмущої стратегій нам потрібна одна – але переможна. Нам бракує стратегії-основи . Як на мене, то це мала б бути стратегія ідентичності, навернення українців до своїх джерел і цінностей» .

Російські очільники часто виглядають мінливими, захланними, примітивними в своїх ідеях та вчинках, проте їхні погляди та дії послідовно підпорядковані глобальним інтересам імперії. Це немов маятник, притягуваний Землею, що постійно повертається до вертикального положення. Ба більше: доцентрове тяжіння імперського світогляду поширюється згори донизу на всі верстви російської та під російської людності. Натомість незмінним центром тяжіння українського маятника залишаються інтереси «кума-брата-свата та мої власні». Саме в цій різниці притягальних чинників, а зовсім не в мові, вірі чи народних строях полягає наша єдина суттєва відмінність від північних сусідів.

Тому на полі україно-російського протистояння реалізуються не дві протилежні стратегії, а лише одна, і то не наша. Якщо подивитися на це протистояння саме з позицій їхньої стратегії, пошук відповіді на питання про можливість капітуляції українства слід починати не з поточного балансу жертв та втрат, яким він жахливим не є, а з адекватного формулювання основної мети противника. Яку ціль переслідує Москва, почавши нагнітання конфлікту з Україною й довівши справу до територіальної анексії та збройного протистояння? Мало того, як вписується навіть цей величезний епізод у загальну історію україно-російськихстосунків?

На обидва питання відповідь є однозначною: метою Москви є повна ліквідація суб’єктності спочатку України, як державного утворення, а потім і українства в усіх його виявах, як матеріалу для можливого відродження такого утворення. З цього приводу в російських елітах не точаться внутрішні суперечки і не виникають серйозні тертя. Ця мета є стратегічною, отже для її досягнення Росії ніколи не забракне ні ресурсів, ні терпіння.

Володіючи стратегічним мисленням, росіяни, на відміну від нас, схильні навчатися на власних помилках. Їхня перша спроба ліквідувати суб’єктність України розтяглася на 128 років! При цьому Катерина ІІ, покінчивши з рештками політичної автономії краю, сама ж висловила побажання, щоб українці більше співали й танцювали, оскільки це, мовляв, відволікатиме їх від думок про політичний та збройний опір. Цариці не спало на думку, що націоналізми постромантичної доби основним аргументом для постання нових держав уважатимуть не «права династій», а передовсім наявність самобутньої народної мови та культури – себто, зокрема, тих же співів і танців!

Відтак паростки новітньої суб’єктності України зійшли аж через століття переважно на етнографічному компості. Для їх ліквідації Москва мусила докласти надзвичайних зусиль: виснажливі військові кампанії, три голодомори, Великий Терор, масові переміщення і перемішування населення, фронтальна і тотальна русифікація. Зрештою мети майже було досягнуто. Від політичної суб’єктності українства залишилася сливе беззмістовна вивіска «УРСР», а від етнічної – кілька україномовних на побутовому рівні західних областей та «ритуальний» гопак на сцені палацу «Україна»… Та навіть з цього попелу примудрилися прорости спочатку «шістдесятники», а згодом рухівці, «майдауни» і, зрештою, кіборги!

Росіяни зробили висновки: жодної нешкідливої для їхньої імперської величі дози українства в природі не існує.Тому поваливши Україну, вони більше не допустять постання навіть суто декларативної «УРСР». Жодних українських шкіл, преси, згромаджень чи ансамблів імені П. Вірського! Табори й розстрільні ями для всіх «бандерівців», включно з російськомовними. На порядку денному – масові Переміщення українців углиб Росії, а тамтешнього люду на терени України мають стати неперервними, масовими та стрімкими… В автора розбуялася фантазія? Аж ніяк. Він лише звів докупи ті тези, які озвучують російські офіційні й напівофіційні особи різного рангу та реальні практики Луб’янки на окупованих теренах.

У той час, як учена мавпа Путіна патякає «всього лише» про «глибоку федералізацію України», його придворний блазень розсилає західним сусідам запрошення до членування її теренів, а в одкровеннях російських посадовців дещо нижчого рангу ходить і про депортацію мільйонів українців вглиб Сибіру, і про цілковиту заборону української мови, й про безлімітне фізичне знищення українців… Хаотичний різнобій персональних думок? Ні, чітка програма для російської «вертикалі», кожний пункт якої буде реалізовуватися після виконання попередніх пунктів.

Чи звернув хтось увагу на дивну обставину: на фрагменті «повсталого» Донбасу виникли дві окремі «республіки». Хіба потреба опору «підтримуваним НАТО (!) бандерофашистам» не вимагає безумовного об’єднання сил та ресурсів «повстанців»? Пояснення феномену знаходимо у висловлюваннях «незалежних» російських аналітиків про неприпустимість приєднання «Новоросії» до Московії в якості адміністративного цілого. Як бачимо, «гордий народ Донбасу» слухняно виконує вказівки цих «аналітиків». Тож коли інші «незалежні» розводяться про « вижечь корні » абощо, варто пам’ятати, в якому кабінеті пишуть їм тексти для озвучення.

«Конструктивний уряд» у Києві, «федералізація», «двомовність», «митний союз» та інші форми часткової розправи з українством в очах кремлівських очільників є лише сходинками до головної мети, яку не буде упущено за жодних обставин! Цей хижак, на відміну від його улюбленої жертви, зовсім не схильний до забудькуватості. Де ж тут поле для маневру з нашого боку? Піддаючись ворогові, слабкіша сторона намагається застерегти за собою бодай право на життя. А якщо це право засадничо не відповідає ворожим планам?

Численним громадянамУкраїни, для яких «рускій мір» є зоною комфорту, програма етноциду українства може видатися радше привабливою, ніж страшною. «Адже я розмовляю російською, – розмірковують вони. – Сиджу в Рунеті, читаю російськомовні видання, маю в Росіїродину і сам ментально є росіянином.Українство мені чуже, його викорінення тільки приведе довкілля до рівноваги з моїм внутрішнім світом».

Такі думки снуються в головах багатьох «паспортних» українців. Ось тільки «Гради» б’ють не по головах, а по площах. Пригадаймо 33-й – хіба тоді Москва, виморюючи голодом українців, подбала про порятунок представників решти етносів, які опинилися в зоні смерті? Хіба не потрапили тисячі неукраїнців у жорна репресій проти «українського націоналізму»? Або ж згадаймо переважно російські прізвища тих сотень наших співгромадян, яких гебня мордує нині в кримських, донбаських, сибірських, кавказьких катівнях…

Чекістський режим оперує вкрай мінливими критеріями «провини» своїх жертв. «Складом злочину» може стати й ваша праця в легальних українських установах, і родичі-«бандерівці», з якими ви навіть не розмовляєте, і проживання в районах, де мали місце «націоналістичні ексцеси» (прикладом може бути хоч би й Одеса), і мільйон інших випадкових обставин. Ви готові запропонувати себе наїзникові в якості «зудеттен» або «фольксруссіше»? Але не факт, що організатори антиукраїнських «зачисток» дотримуватимуться логіки мовно-етнічної вибірковості. Ваші послуги на певному етапі можуть виявитися обтяжливими для Луб’янки, натомість розмах репресій там вважатимуть недостатнім… Де поділися безвідмовні виконавці Голодомору -33? Правильно: їх «підмели» в 1937-му, чи навіть скоріше, і то майже всіх!

Сліпе «зачарування Заходом» поволі минає, але багатьох українців продовжує зігріати думка про те, що могутній Захід захистить українців хоча б від найстрашніших ексцесів дикої московської сваволі. Сам по собі – ні, не захистить! Навіть поминаючи такі важливі моменти, як наразі не найліпша «спортивна форма» західних гравців, їхня втома і роздратованість від незмінно провальних «українських реформ» тощо, зауважмо, що Кремль має перевірену досвідом стратегію мінімізації західного зацікавлення українськими справами.

Варто підкинути країнам Заходу поважні «домашні» та зовнішні клопоти, а паралельно в той чи інший спосіб перевести «українське питання» в категорію «внутрішніх проблем» Росії – й у всьому світі воно («українське питання») залишиться цікавим хіба для кількох беззубих правозахисних організацій та жменьки непосидючих журналістів. І то ще не факт, що для цієї жменьки найпекучішими проблемами не виявляться «антисемітизм» українців та становище сексуальних меншин...

Загадковим психологічним феноменом промосковської «миротворчості» є здатність її адептів знов і знов крутити платівку про «громадянську війну». Марна справа наводити неспростовні докази того, що «український сепаратизм» від самого початку був проектом Москви – «миротворці» діють не аргументами, а наполегливим навіюванням своїх ідей, які декому таки западають у мізки.

…Уявімо собі: сучасний історик довів, що в 1939 році Гітлер не нападав на безневинну Польщу – німецькомовні «шахтарі й трактористи» (такі в довоєнній Польщі реально існували) якогось польського «воєвудства», настрашені польським націоналізмом, самі попросили допомоги в братнього німецького народу. Що це змінило б у нашому сприйнятті тих подій? По суті нічого. По-перше, Гітлер ніколи й нікому не допомагав, якщо «допомога» не відповідала його власним планам, по-друге – відомству Геббельса було до снаги навіть в єврейському містечку організувати маніфестації під гаслом «Гітлер, прийди!», і найголовніше – всі проблеми «шахтарів і трактористів» усуває з порядку денного початок діяльності таких чинників, як вермахт і гестапо.

Навіть речники Кремля не заперечують факту підтримки донецько-луганських «шахтарів і трактористів» Росією, і найперш її головним органом – «конторою». А підтримувана Луб’янкою сторона автоматично втрачає статус учасника «визвольних змагань». Домовлятися з «шахтарями» без участі чекістів – чистісінька утопія, а плани «байцов нєвідімава фронта» щодо України ми вже знаємо… Додаймо хіба, що в 1940 році Фінляндія, навіть програвши війну СРСР, все ж не сідала «за стіл переговорів» із створеним Кремлем «урядом Фінляндської Демократичної Республіки».

Але проросійські «миротворці» диспонують ще одним аргументом – справді надпотужним, «забійним». «За кого ви воюєте? – запитують вони з удаваним, а нераз і щирим здивуванням. – За бездарну, наскрізь корумповану київську владу? За олігархічний режим, метастази якого після «революції гідності» лише розрослися? Під прапорами приватних армій, споряджених олігархами, які жирують на крові й горі простих українців? За злиденне життя, від якого народ тікає світ за очі, зокрема й у Росію? За непокараних убивць і сепаратистів, негласну «мирову» між «хунтою» та найвпливовішими українофобами? За таємні домовленості офіційного Києва з Москвою, існування яких викликає дедалі менше сумнівів?»

Щира правда – не одному українцеві доводиться червоніти та опускати очі, коли його запитують, за що він стояв на Майдані. «Антивоєнна» пропаганда, яка аргументує «від реалій» постмайданної України нашпигована правдою аж надто щедро. Тим не менш спробуємо і з нею розібратися «по пунктах».

Хоча в Україні влада олігархів майже безмежна, все ж не вони, і не українські еліти загалом розв’язали війну. Докази цього дуже прості й кожний фахівець з політики чи нацбезпеки підтвердить їх слушність. Війну неможливо розв’язати без попередньої підготовки, а її годі повністю приховати в демократичній країні, яка перед тим понад півстоліття ні з ким не воювала. Що відомо про військові приготування українців перед 2014 роком? Геть нічого. Аж до цієї фатальної дати оборонні потужності України (техніка, об’єкти, комунікації, кадри…) послідовно й тупо руйнувалися без жодного спротиву з будь-чийого боку. Чи можливо таке в державі, де якісь впливові чинники, хай навіть опозиційні до чинного уряду, ведуть підготовку до війни?

З усього судячи, для олігархів кримсько-донецькі події стали такою ж несподіванкою, як і для решти українців. Для декого несподіванкою прикрою: в регіоні, «королями» якого вони почувалися, раптом почали «рулити» зовсім інші чинники. Схоже, зокрема, що горезвісна формула «Роттердам +» є чиєюсь спробою компенсувати серйозні втрати можливостей та ресурсів. Як і тисячі заскочених зненацька громадян, більшість олігархів пристосовуються до плину подій, не керуючись жодними принципами. Працюють «на тих і на тих», не раз домовляються з «сепарами», наживаються на війні та руїні, але все це – не першопричини трагедії, а суто похідні явища.

Проте окремі представники панівного прошарку країни в годину грізних випробувань несподівано, можливо суто з бізнесових міркувань, відчули себе українцями й повелися відповідно до цих почуттів. Прямо скажемо, їхню роль у зриві путінських планів важко переоцінити. Отже, таки «війна олігархів»?

Звернімося до історичної аналогії. В 1812 році росіяни встали на захист своєї вітчизни від наполеонівської навали. Історикам відомо, що чимало російських підрозділів були споряджені приватним коштом, себто переважно коштом тодішніх російських магнатів, які, нагадаю, дерли зі своїх кріпаків три шкури, міняли людей на хортів, батогами примушували кріпачок до «любові», а їхніх чоловіків засилали на Сибір або віддавали у довічну військову службу… Словом, були нічим не кращими за сучасних українських олігархів.

Опір Наполеонові росіяни назвали Вітчизняною, національно-визвольною війною, а не війною олігархів за чужі російському народові інтереси. Назвали слушно: кожний народ, яким би несправедливим не був його суспільний лад, вправі захищати свою країну від чужинських зайд, використовуючи ресурси олігархічного чи іншого походження, якими реально диспонує його країна. І купа грошей, пожертвувана вельможним графом на спорядження ескадрону гусар, була дещицею порівняно зі сльозами селянської удови, яка благословила в ополчення свого єдиного сина. Дозвольте й український опір російським зайдам оцінювати з таких самих позицій: якщо до вас вторгається ворог – треба боронити вітчизну, забувши всі внутрішні чвари, поділи та суперечки!

Ще одне. Ми, звісно, воліли би жити в значно ліпшій країні; не за таку владу виходили на Майдан, але… Навіть та Україна, яка нині є, стократ вартує любові, захисту й опору наїзникові до останньої краплі крові!

З-поміж сотень технологій знищення українства однією з найуспішніших виявилася така: змусити українців сприймати свою країну лише в негативному світлі, лише як failure state. На жаль, у цій справі ворожі «технологи» знайшли порозуміння з багатьма внутрішніми чинниками, інколи навіть патріотичними, але безнадійно враженими бацилами хуторянства. Тож коли нині, приміром, у випуску новин усі 36 із 36 сюжетів розповідають лише про те, «як усе погано», ловиш себе на думці: чи то напряму працюють московські темники, чи тільки так працюють очі та голови журналістів? Схаменіться люди: навіть у концтаборі співвідношення негативу й позитиву не становить пропорції 36:0! Адже не лише такий єдиний «випуск новин» гуляє українським ефіром – сливе цілий медіапростір заповнений схожим контентом.

Корупція, кумівство, соціальна нерівність, безгосподарність, некомпетентність, неправосуддя… У нашому державному будинку зібралося забагато різної нечисті й нераз бенкетує зло, але попри це Україна таки йде вперед! З тяжкою бідою модернізує господарку й комунікації, освіту й медицину, міста й села, армію й флот. В країні під час війни (!) виростають нові квартали, будуються дороги, робляться наукові відкриття, друкуються нові книжки, почали (нарешті!) зніматися кінофільми… Наші земля, мова, віра, пісня, звичаї – все ще при нас. Ми маємо не лише право захищатися, але й конкретні вартості, які потребують захисту.

Безмежно шкодуючи за кожною жертвою війни на Сході, ні на мить не мусимо забувати: припинення опору не припинить потік смертей, але відкриє катам безперешкодний доступ до їхніх жертв. Той мир, якого домагаються промосковські «миротворці» є новим виданням сталінізму, «поліпшеним» лише в сенсі використання новітніх технологій народо- й людиновбивства.

Навіть у збройному конфлікті далеко не завжди одна зі сторін послідовно домагається повного знищення свого візаві. Але не плекаймо ілюзій – нам дістався саме такий ворог! Тільки зламавши його хребет, дістанемо право розслабитися й спочити.

…Давньогрецькі міфи розповідали про сирен, які солодкими співами заманювали мореплавців на скелі, де ті гинули разом зі своїми суднами. Наближаючись до цих скель, Одіссей наказав своїм супутникам заліпити вуха воском і веслувати щосили, аж доки небезпечне місце залишиться позаду. Ми маємо нині чинити так само, якщо воліємо вижити.

Не слухаймо промосковських сирен – і веслуймо щосили! Як довго? Принаймні доки в нас не з’явиться ВЛАСНА СТРАТЕГІЯ…