ВІКТОР ЮЩЕНКО: ПЛЮСИ І МІНУСИ

Уперше почув прізвище Віктора Ющенка і навіч побачив його самого – молодого, симпатичного, впевненого в собі – у Верховній Раді в лютому 1993 року при затвердженні на посаду Голови правління Національного банку України. Доти, хоча він і працював у банківській системі мало не 20 років, стикатися безпосередньо нам не доводилося, оскільки наші інтереси лежали в різних сферах.

Часи були складні, галопувала інфляція, запроваджений замість рубля купоно-карбованець знецінювався на очах, громадяни відразу ставали мільйонерами, тільки мільйони їхні ламаного шеляга не варті були.

Серед народних депутатів не раз виникало питання про необхідність запровадження власної повноцінної валюти. Навіть на посаду керівника нацбанку делегували людину зі свого середовища – врівноваженого, розсудливого депутата Вадима Гетьмана, якому і доручено було розпочати практичну підготовку до друкування і введення в обіг гривні – так вирішили, провертаючись до витоків Київської Русі, назвати нову українську грошову одиницю. Він не встиг завершити розпочату справу: нагло загинув від руки найманого вбивці. Ющенка відрекомендували як найближчого соратника і однодумця Вадима Гетьмана, тому й проголосували депутати за нього без проблем.

Тема запровадження національної валюти не сходила зі сторінок «Вечірнього Києва». Щоб дізнатися про це з перших вуст, запросили в редакцію нового керівника українського центробанку. Віктор Ющенко залюбки відгукнувся, зустріч відбулася в редакторському кабінеті, куди зібралися всі члени редколегії та працівники редакції, не зайняті випуском чергового числа газети. Гість говорив дещо розлого, але з глибокою впевненістю у перспективності задуманої справи.

Звіт про зустріч був оприлюднений, увага газети до гривні ще більше посилилася. За потреби я вільно міг проконсультуватися з Ющенком телефоном, бував у його кабінеті. Він навіть показував власні картини. Малярство – його захоплення. Мені сподобалися його сільські сюжети з природи.

Наші взаємини не були панібратськими, ні він, ні я не дозволяли собі фамільярності при спілкуванні. Він цінував державницьку принциповість редагованої мною газети, я щиро шанував його як людину та фахівця і підтримував його позицію.

Висвітлення банківської проблематики у нашій газеті Віктор Андрійович ставив досить високо. Редакція навіть була нагороджена Дипломом нацбанку 2-го ступеня. Тим часом справа запровадження національної валюти наближалася до завершення. 24 серпня 1996 року президент Леонід Кучма підписав указ «Про грошову реформу в Україні», а вже з вересня розпочалося його виконання.

Введення в обіг гривні і заміна нею купоно-карбованця відбулися чесно, чітко і дуже коректно. Вся увага центробанку була зосереджена на тому, щоб при обміні не зазнало втрат населення. На відміну від сталінської 1947 року і хрущовської 1961 року реформ, люди не були ошукані, ніхто з громадян не потерпів. Запровадження української національної валюти відбулося настільки продумано, відкрито і справедливо, що Віктора Ющенка було визнано у світі банкіром року.

1999-го року успішного керівника Національного банку України було призначено прем’єр-міністром держави. Кучма зробив правильний вибір, запропонувавши Ющенка, який все більше набирав популярності, а значить і політичної ваги. Щоправда, спадок йому дістався важкий: багатомільярдна заборгованість по виплаті пенсій та заробітної платні бюджетникам, постійні перебої з електропостачанням у багатьох регіонах, наростаюче незадоволення людей, що загрожувало перейти в активні протести. Як можна здогадуватися, Віктор Андрійович наполіг на тому, щоб затвердити віце-прем’єр-міністром з питань паливно-енергетичного комплексу (ПЕКу) Юлію Тимошенко.

Я пишу «наполіг», бо Кучма не призначив би її просто так, адже добре відоме його ставлення до колишньої «газової принцеси», що випукло показали подальші події – переслідування, порушення кримінальної справи та арешт. Але на той час навряд чи хто інший міг виправити катастрофічну ситуацію в електроенергетиці країни: адже посередники-обленерго впродовж багатьох років оплачували електростанціям менше половини спожитого електроструму. І це добре розумів Ющенко. Адже Юлія Володимирівна добре знала з власного досвіду, коли керувала заснованою нею фірмою «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ), як нажити шалені доходи. Недарма один із політиків дотепно висловився: всі гроші олігархів пахнуть газом.

А раз знала Тимошенко невидимі невтаємниченим грошові потоки від енергетики, то ві­̀дала, як їх повернути у бюджет. Їй і було поставлене завдання – навести порядок у паливно-енергетичному комплексі. За підтримки Ющенка вона зініціювала безпрецедентні кроки з декриміналізації ПЕКу. Уже 2000 року населенню було виплачено на погашення державної заборгованості 18 млрд. гривень. З них 9 млрд. грн. були отримані за рахунок вилучення коштів з тіньової сфери, заборони бартеру та запровадження конкурентних принципів на енергоринку.

Важко сказати, як далеко зайшла б Юлія Володимирівна у своїх реформаторських кроках, але над її головою уже нависли чорні хмари. Чи то надто глибоко копнула, чи то зачепила когось із найближчого оточення президента, чи то відкрилися нові обставини її діяльності під час керівництва монополізованими ЄЕСУ, тільки спочатку був арештований її чоловік, а згодом і проти неї порушені генпрокуратурою дві кримінальні справи. У січні 2001 року указом президента вона була звільнена з посади віце-премєра. Віктор Ющенко не зміг (чи не захотів) її захистити. А невдовзі і його спіткала така ж доля: він був звільнений указом президента у квітні 2001 року. Офіційна причина – «у зв’язку з відставкою Кабінету міністрів»; неофіційна – через зростання популярності серед населення. Та ще на тлі «касетного скандалу», наростання антикучміського руху та антиконституційних розрахунках Кучми балотуватися втретє на наступних президентських виборах. Зрозуміло, що такий потенційно сильний конкурент йому був зовсім не потрібний.

Пригадується, ще до звільнення прем’єра, десь улітку 1999 року, саме перед наступними президентськими перегонами, я перебував у США, і мені випало виступати перед українською громадою у штаті Нью-Джерзі. Було багато запитань щодо соціально-політичної ситуації в Україні. Один з присутніх поставив запитання руба:

– Хто, на вашу думку, пане редакторе, був би кращим президентом України?

Я відповів, подумавши хвильку:

– Гадаю, нинішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко.

– Чому? – не вгавав запитувач.

– Тому, що він єдиний вітчизняний політик, який має за спиною конкретні позитиви. На посаді голови Національного банку України успішно провів грошову реформу і визнаний кращим банкіром у світі; очоливши уряд, зумів повернути величезний борг держави пенсіонерам та бюджетникам; уперше за роки незалежності Україна отримала приріст валового внутрішнього продукту (ВВП). Зрештою, він культурна, освічена, інтелігентна людина, яка має український стрижень. Але, видно з усього, що балотуватись у президенти він не буде.

Не знаю, наскільки переконливо я пояснив, але назвав конкретні об’єктивні факти. Тільки про високу культуру, інтелігентність та українськість була моя суб’єктивна думка, що випливала з особистого спілкування з ним. У бутність його і в нацбанку, і в уряді я відчував його прихильне ставлення до «Вечірнього Києва» як до газети, що послідовно відстоювала українську національну ідею. І до мене – як головного редактора саме такої газети. Тому я часто бував на зустрічах Віктора Андрійовича з журналістами, на пресових конференціях, які він проводив. Принагідно він міг підійти, потиснути руку, перекинутися словом.

Його доброзичливістю я скористався двічі. Про один випадок я вже згадував. Це коли у скрутні для газети часи я попросив допомоги у прем’єр-міністра, а він щиро відгукнувся на звернення, хоч нічого з цього не вийшло. А був ще випадок, коли він головував у Національному банку і допоміг мені уникнути одного небажаного судового процесу.

А було так. Відомий на ті часи банкір, голова Промінвестбанку Володимир Матвієнко, задумав збудувати грандіозний центральний офіс для свого дітища не деінде, а в центрі столиці, поряд з хатою- музеєм Тараса Шевченка, де поетові довелося якийсь час жити, віднесену до пам’яток історії та культури. Звичайно, модерний небосяг не вписувався у старовинний куточок Києва. Та впливовий і пробивний банкір (навіть свою політичну партію створив при банкові, яку очолив його син) зумів добитися дозволу на будівництво.

Звичайно, освічена київська громадськість вдарила на сполох, посипалися листи до «Вечірки». Ми надавали слово для дискусії на сторінках газети. Я послав на місце нашого журналіста і невдовзі була надрукована його кореспонденція, якій не бракувало критичного пафосу. І тут гонористий банкір, спираючись на добуті дозволи, подає судовий позов проти газети на захист своєї ображеної честі й гідності та ділової репутації.

Звісно, навчені судової тяганини, ми могли – виграли чи програли, – стати, як кажуть, на прю з банкіром. Але на той час у нас уже «висіло» зо три позови, тому ще один був зовсім недоречним. Якось по закінченні влаштованої НБУ прес-конференції, як звикле підійшов до головного банкіра країни привітатися. Щирий наш поціновувач Віктор Андрійович поцікавився, як справи в редакції та чому редактор не в гуморі. Я візьми та й пожалійся: Матвієнко почав наступ на «Вечірку», позиваючись до суду, який нині нам абсолютно недоречний, і розповів суть. У відповідь голова нацбанку пообіцяв з ним поговорити.

Невдовзі в редакцію потелефонували з НБУ і повідомили, що мене запрошує Ющенко. На призначену годину я був уже на Інститутській. Коли зайшов в приймальну мене відразу запросили до окремої кімнати, де вже сиділи, крім господаря, Володимир Матвієнко та міністр фінансів Віктор Пинзеник. Вони вирішували якісь свої справи. Віктор Андрійович, відповівши на моє привітання, запросив присісти до столу. Завершивши свою фінансову тему, він уміло перевів розмову на спорудження нового офісу Промінвестбанку за два кроки від майдану Незалежності, зазначивши, що громадськість неоднозначно до цього поставилася.

– Он і у «Вечірньому Києві» були публікації, – кивнув у мій бік.

При цих словах Матвієнко спалахнув, завівся і покотив бочку на «Вечірку» і на мене, заявивши, що останнє слово скаже суд. Я не змовчав, відповів, що ще невідомо, на чию користь буде те судове слово і став викладати наші аргументи. Отже, зчепилися з Матвієнком не на жарт. Пинзеник сидів мовчки, а Ющенко підвівся і обірвав суперечку:

– Доволі! Банкові ще тільки бракувало судитися з газетою. Ось що: сядьте удвох та по-діловому обговоріть ситуацію, яка склалася. А судовий позов треба відкликати, і не ганьбитися, – звернувся до Володимира Матвієнка. Той сіпнувся щось сказати, та головний банкір підбив підсумок:

– Будемо вважати, що домовилися.

Удвох ми не збиралися – мені Матвієнко не телефонував, я йому теж. Але судовий позов був відкликаний. Я мав депозитний вклад у Промінвестбанку, коли закінчився термін, я не продовжив угоду і пішов з цього банку. Це пов’язано не стільки з нашим конфліктом, скільки з тим, що мені й раніше не подобалися порядки, які були заведені в Промінвестбанку. Як виявилося, правильно зробив. Через кілька років банк довели до ручки, і тільки зв’язки Матвієнка у верхах допомогли добитися рефінансування банку і таким чином урятувати його від банкрутства. Матвієнко нібито залишився в засновниках, але позбувся крісла голови правління…

Звільненням Ющенка Леоніду Кучмі не вдалося прибрати з політичної арени свого можливого опонента, а навпаки, це тільки посилило позиції того у політичних і ділових колах та авторитет і популярність у народі. У січні 2002 року Віктор Ющенко очолив виборчий блок «Наша Україна», до складу якого увійшли 10 партій правоцентристської орієнтації. На парламентських виборах у березні того ж року в загальнодержавному багатомандатному окрузі блок отримав 24,7% голосів виборців – більше, ніж будь-яка інша політична сила, яка брала участь у кампанії. Вибори відбувалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою: за списком «Нашої України» обрано 70 депутатів, а в мажоритарних округах – 42; всього – 119.

На друге місце вийшли комуністи, здобувши 65 мандатів. Прокучмівський блок «За єдину Україну», званий у народі іронічно «За єду», який очолював глава президентської адміністрації Володимир Литвин, зазнав відчутної поразки, взявши за списками тільки 35 мандатів. Правда, в мажоритарних округах, де кучмівські чиновники мали змогу на повну котушку застосувати так званий адміністративний ресурс, вдалося провести ще 86 депутатів; всього у Верховній Раді опинився 121 «єдун».

Блок Юлії Тимошенко набрав 7,265 голосів: обрані 22 депутати за списками і жодного – в одномандатному окрузі. Це до того, що пропагандистська версія під час четвертих президентських виборів, що нібито приєднання Блоку Юлії Тимошенко до «Нашої Україна» під час Помаранчевої революції значно підвищило рейтинг Ющенка є неправдивою; все було навпаки…

Отже, блок Віктора Ющенка набрав найбільше голосів за пропорційною системою. Все говорило про те, що він мав би очолити парламентську більшість. Проте цього не сталося: згуртувати навколо себе більшість йому не дали. Всіма правдами і неправдами «єдунам» вдалося долучити до себе ще 54 так званих самовисуванців, довести кількість прихильників до 175, а згодом сколотити й більшість. Прем’єр-міністром обрали Віктора Януковича 234-а голосами: при необхідному мінімумі 226 – досить хистка більшість, лише 8 голосів понад норму.

Все це, безсумнівно, спонукало Ющенка балотуватися у президенти на виборах 2004 року. Зробив він це красиво і символічно – висунення відбулося на Співочому полі над Дніпром широким при великому напливі людей, де він виголосив коротку емоційну промову, обґрунтовуючи, чому він іде в президенти.

Під грім оплесків Віктор Андрійович зійшов з імпровізованої сцени і в оточенні численних соратників попрямував широким проходом вгору амфітеатру. По обидва боки щільними рядами стояли люди, вигуками й оплесками вітаючи свого кумира. Ющенко крокував гордо, аплодуючи у відповідь на оплески, киваючи головою знайомим та вітаючи їх піднесенням руки. Я був у першій шерензі майже при виході, коли Ющенко порівнявся, теж підніс руку у вітанні. Він помітив мене, зробив крок у мій бік і, не зупиняючись, подав мені руку – я встиг потиснути лише кінчики його пальців.

Далі події розгорталися драматично. Для участі в президентській кампанії було зареєстровано 26 кандидатів. Проти Віктора Ющенка, найреальнішого за соціологічними опитуваннями претендента, велася нечесна, м’яко кажучи, боротьба. Використовувалося все – від неправдивого компромату, стеження за ним, до замаху на його життя. У вересні 2004 року після кількаденного перебування під спостереженням українських лікарів, він у важкому стані був госпіталізований у Віденській клініці «Рудольфінерхауз». Після повернення в Україну з огляду на стан його здоров’я та ушкодження організму, за заявою керівника виборчого штабу Віктора Ющенка Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за статтею 112 Кримінального кодексу (замах на життя державного або громадського діяча) для «повного й об’єктивного розслідування» обставин отруєння кандидата у президенти. Забігаючи наперед, варто сказати, що з розслідуванням творилися незрозумілі метаморфози: справа передавалася у Службу безпеки України, поверталася назад у генпрокуратуру, неодноразово змінювалися слідчі групи і їхні керівники, була створена тимчасова слідча парламентська комісія з цього приводу. Проте за багато років розслідування так і не завершилося. Після поразки Віктора Ющенка на президентських перегонах, можна вважати, що навряд чи воно приведе до розкриття злочину.

Напередодні другого туру виборів у Національній філармонії відбувався творчий вечір Анатолія Паламаренка з нагоди його ювілею. Говорили, що обіцяв бути також і Віктор Ющенко. Проте програма вшанування ювіляра розпочалася без кандидата в президенти, якого активно підтримував Паламаренко. З’явився Віктор Андрійович зі значним запізненням, щойно прилетівши з Криму. Привітав митця, вручив йому квіти. В антракті його оточили присутні. Я вирішив також підійти. Ющенко вже прямував до виходу, і ми зустрілися в проході. На телеекранах було видно, яким стало його красиве обличчя після отруєння, та зіткнувшись лице в лице, я оторопів від несподіванки – надто вже спотвореним його побачив. Він обійняв мене за плечі, вітаючись, поплескав по спині і мовив упевнено:

– Завтра ми їх покладемо на лопатки.

Потис мені руку і поспішив до виходу. Я тільки встиг услід йому сказати:

– Я не сумніваюсь…

Боротьба була запеклішою, ніж можна було собі уявити. Перед першим туром генпрокуратура раптом оприлюднила висновки комісії українських експертів про те, що погіршення стану здоров’я Ющенка нібито було обумовлене «активізацією латентної вірусної герпетичної інфекції», і розслідування справи було припинене. Центральна виборча комісія під різними приводами зволікала з оприлюдненням результатів голосування до останнього дня, передбаченого законом. Все-таки дотягнули до мінімального розриву: за Віктора Ющенка, за даними комісії, проголосувало 39,87 % виборців, за Віктора Януковича – 39,32 %.

У другому турі Національний екзит-пол – анонімне опитування виборців у день голосування, проведене консорціумом низки соціологічних центрів – оголосив такі дані: Віктор Ющенко набрав 54 % голосів, Віктор Янукович – 43 % . Офіційні результати ЦВК разюче відрізнялися: згідно з ними переміг Янукович – 49,42 % голосів, у Ющенка – 46,69. Значна частина українського народу, уряди США, Канади, багатьох країн Європи не визнали ці результати. Керівництво ж Росії заявило про своє визнання таких результатів, а президент Володимир Путін першим привітав Віктора Януковича з перемогою.

Ще до оголошення Центральною виборчою комісією попередніх даних почали звучати заяви про фальсифікацію виборів на користь Віктора Януковича. А вже другого дня в містах Західної України, у Києві, ряді обласних центрів почалися мітинги на підтримку кандидата від опозиції. На майдані Незалежності почали встановлювати намети й трибуни для ораторів.

Загальну політичну атмосферу підігрів висновок австрійської клініки «Рудольфінерхауз», де Віктор Ющенко був госпіталізований, що політик був отруєний діоксином. Генеральна прокуратура не забарилася скасувати власну постанову про закриття кримінальної справи.

Основною ареною народного невдоволення став майдан Незалежності, де збиралося від 100 до 500 тисяч протестувальників з усієї країни. Мітинги й пікети проходили також біля будинків Верховної Ради, уряду та президентської адміністрації. Помаранчевий колір – колір передвиборної кампанії Ющенка – став домінуючим у столиці. Міські влади Києва, Львова деяких інших міст не визнали законність офіційних результатів.

Так розпочиналася Помаранчева революція, символом якої став Майдан. У мене дома ночували демократи зі Львова, вечорами разом ходили на Майдан. Там я застудився і з гострим бронхітом потрапив у лікарню. Тим часом Майдан тисячоголосо вирував щодня. Опозиція вела важкі переговори з владою. Гарячі голови (Юлія Тимошенко) закликали перекрити шляхи до столиці та йти на штурм Кабінету міністрів. Була спроба таких же гарячих голів у провладному блоці застосувати силу, навіть почали підтягувати до столиці частини внутрішніх військ. У ролі миротворців прибули представники Європейського Союзу.

Справу про виборчі колізії розглядав Верховний суд України. І на Майдані, і біля приміщення суду весь час вирували мітинги. Зрештою, суд 3 грудня 2004 року визнав результати другого туру голосування недійсними через численні системні порушення на користь Віктора Януковича. Переголосування було призначене на 26 грудня. Воно пройшло успішно, переміг Віктор Ющенко: за нього віддали голоси майже 52 відсотки виборців; Віктор Янукович набрав 44,2 %.

23 січня 2005 року Віктор Ющенко офіційно став Президентом України. Торжества з нагоди його інавгурації відрізняються від обох попередніх. Якщо Леонід Кравчук присягав тільки у Верховній Раді, а Леонід Кучма, конфронтуючи з депутатами, переніс урочистості до Палацу «Україна», то інавгурація Віктора Ющенка відбувалася і у Верховній Раді, і в Національному Палаці «Україна», і на столичному Майдані перед мільйонною людською масою. І символічно те, що новообраний президент, висунутий, обраний та відстояний народом, присягав перед самим народом – велелюдним Майданом та всією Україною. Те, що урочистості транслювалися у прямому ефірі всіма загальнонаціональними телеканалами, – стало найприкметнішою рисою інавгураційного процесу і мало означати, за задумам організаторів, що справді Ющенко – це народний Президент. Це розумів Віктор Андрійович, він і до людей звертався просто, дохідливо і зрозуміло, як не звертався жоден з його попередників: «Дорогий мій український народе, гості, шановна українська громадо, шановний український Хрещатику і Майдане!» Таке звернення задало тон усьому виступу. Це була промова зрілого державного мужа, представника і лідера нації, Українця з великої літери: «У нас одна українська доля. У нас одна українська гордість. Ми горді тим, що ми є українці!»

Я не був у команді Ющенка, проте постійно і послідовно підтримував його всіма доступними мені засобами. Стежив за Майданом і формуванням уряду та першими кроками влади. Болісно переживав розкол у помаранчевому таборі, який намітився ще на Майдані і не припинявся, на жаль, до останніх його днів на посту глави держави. Єдність сил, що згуртувалися навколо постаті Віктора Ющенка й утримувалася невідь-якими зусиллями під час боротьби за владу, почала давати тріщини, коли влада була завойована.

Відверто кажучи, я сподівався, що новообраний президент, який до цього виявляв прихильність і довіру до досвідченого журналіста і в недавньому головного редактора газети «Вечірній Київ», яка немало зробила для утвердження Української Незалежної держави, знайде нагоду запросити і зустрітися, довідатися про погляд знизу на події, що відбувалися, можливо, в чомусь і порадитися. Таких сигналів від нього не надходило. Я ж не шукав можливості до нього пробитися: знав, наскільки зайнятий і заклопотаний глава держави.

А сказати йому було що. Вже тоді я, – певно, і не один я, – бачив основну загрозу українській справі та українським ідеалам не стільки від прямих супротивників Ющенка, скільки від своїх же соратників, підтримка яких трималася на суто меркантильних інтересах – на чужому горбу в рай в’їхати. Адже і приєднання у другому турі голосування на президентських виборах до очолюваного ним виборчого блоку лідерів соціалістів Олександра Мороза, Партії промисловців і підприємців Анатолія Кінаха не були щирими, ідеологічно близькими. Програвши у першому турі, вони кинулися до потенційного переможця не з ідейних мотивів, а із суто меркантильних: виторгувати посадові крісла, забезпечити собі та своїм прихильникам теплі місця у владній піраміді. І при першій нагоді зрадили.

Дещо інша ситуація з Юлією Тимошенко. Вона, хитра і розумна, прорахувала, що відкрито конкурувати в той час з Ющенком їй не під силу, проте не гребувала натякнути про можливість такої конкуренції. Брак українськості вона з лихвою компенсувала харизматичністю та артистичністю. Ще з Майдану Тимошенко переважала Ющенка в ораторських здібностях і вміло користалася цією перевагою. Її рейтинг, який до виборів сягав 6-7 відсотків, почав зростати, як на дріжджах. Весною 2005 року рівень довіри населення до Ющенка був майже 70%, а до Тимошенко – 50,4. Буквально за лічені тижні результати опитування були відповідно 54 і 54,2 відсотка. Те, що рейтинг обох пішов донизу, цілком природно: кожна влада втрачає в популярності в порівнянні з передвиборчим періодом, бо майже завжди реальні досягнення відстають від обіцяного. Але втрати довіри у президента виявилися більшими, ніж у прем’єр-міністра. Те, що Тимошенко випередила його на 0,2 відсотка, не страшно: це – мізер, але він засвідчив тенденцію, що намітилася, і на це треба було зважати. Уже тоді було помітно, що найбільшою загрозою для Ющенка може стати жінка з косою.

Думаю, найголовніша помилка Віктора Андрійовича полягала в тому, що він не зумів сповна скористатися національною енергією Майдану, знайти відповідні форми, щоб спрямувати її на реалізацію практичних завдань, зокрема, на проведення корінних реформ. Все обмежилося проголошенням декларацій, не підкріплених практичними кроками. До того ж стало очевидним, що Ющенко-кандидат видав стільки векселів своїм прибічникам у передвиборній боротьбі, оплата за якими була непосильною для Ющенка-президента. Це, певно, й стало причиною того, що не вдалося виконати обіцяне: відділити бізнес від політики та не брати в уряд партійних лідерів. Ніхто ж серйозно не вірив, що такі круті верховоди, як Порошенко або Червоненко справді відмовляться від свого бізнесу і не лобіюватимуть його, посівши місце на верхніх щаблях влади.

Що ж до партійного лідерства, то тут негативний приклад іншим подала сама прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, зберігши за собою керівництво партією «Батьківщина». Бізнесмени, які раніше підтримували режим Кучми –Медведчука–Януковича, швиденько перефарбовувалися і пристали до нової влади, яка теж від них не дуже відмовлялася. Саме тому полишив фракцію БЮТ принциповий депутат Степан Хмара, який до того ж був ще й заступником пані Тимошенко по партії.

Кадрова чехарда, недолуга нагородна політика поступово підривали авторитет президента. Важко було втямити логіку тих чи тих кадрових призначень. Нагороди ж нерідко видавалися пачками невідь за які заслуги. Чого варте, приміром, нагородження колишнього голови Центрвиборчкому, якому Майдан скандував «Ківалов – підрахуй!». А яку мудрість треба було мати, щоб вручити орден Ярослава Мудрого одіозному колишньому генпрокурору Потебеньку? Або направо й наліво надавати високе звання Героя України пересічним людям? Так само, як почесне звання заслуженого працівника певної галузі. Про це протестно написав Дмитро Лиховій із газети «Україна молода» у статті «Чому я не хочу бути заслуженим», відмовившись від звання Заслуженого журналіста України,

На жаль, Віктор Андрійович деякі негативні риси перейняв від свого попередника. Зокрема, під час президентських перегонів і сам опозиційний кандидат, і його прихильники критикували тодішній режим за його непрозорість, закритість від народу, за видання президентських указів під грифами «Не для друку», «Опублікуванню не підлягає». Прийшовши до влади, переможці, на жаль, стали використовувати ті ж методи, які ще недавно піддавали жорсткій критиці. Уже через три місяці президентства Ющенка його тодішні критики нарахували понад 30 підписаних ним указів з грифом «Опублікуванню не підлягає». А це є прямим порушенням статті 34 Конституції України, в якій чітко обумовлено, що обмеження доступу до інформації може допускатися тільки «в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Про що всі ці укази, загал не знає, хоча можна здогадуватися, що навряд чи вони підлягають конституційним заборонам. Але стало відомо, що один з таких «грифових» указів стосувався нагородження конкретної людини (Див. сайт: htpp://jn.com.ua/events/rabinovich_902.html). Навіщо, спитаю, засекречувати нагородження орденом «За заслуги» лідера Всеукраїнського Єврейського конгресу й Об’єднаної Єврейської общини України Рабиновича, якому ще за часів Кучми Служба безпеки робила спробу заборонити в’їзд в Україну? Хіба відкритість у цьому загрожує національній безпеці, навіть зважаючи на одіозність постаті нагородженого?

Не все гладко було і в міжнародних контактах. Скажімо, попри тріумфальну поїздку нашого президента до США, попри дружню риторику Буша, попри овації і вставання під час виступу Ющенка на спільному засіданні конгресу й сенату США, на жаль, до конкретних рішень і угод справа не дійшла. Уважні спостерігачі всю американську бутафорію пояснюють тим, що український президент говорив те, що хотіли почути від нього американські президент, сенатори та конгресмени. Президент же України виступив у ролі прохача: скасуйте поправку Джексона-Веніка стосовно України, надайте українській економіці ринкового статусу до осені 2005 року, підтримайте Україну при вступі до Світової організації торгівлі і таке інше. Все правильно, але чому не на рівних пропонувати це ж саме, а брати на себе роль бідного родича-прохача? Що ж дивуватися, що у відповідь – оплески, а не конкретика. Прагматичні США зволікатимуть з розв’язанням цих питань доти, доки треба буде утримувати Україну в прямій залежності.

Щодо бідного родича, то тут продемонстровано щедру широту української натури: нужденна Україна вирішила надати американцям безвізовий режим, себто без оплати віз, а багаті США навзаєм не відмовились від стягнення плати за свої візи для українців – чи не парадокс? Як у тій казці: битий небитого везе, себто, бідний багатого субсидує. Та й нічого дивуватися, що українська делегація мовчки проковтнула приниження з боку Буша, який прирівняв Україну у плані демократичних перетворень до Іраку та Афганістану.

Тоді ж міжнародний скандал виник унаслідок підписання Ющенком з Бушем спільної заяви, в якій вони домовилися зміцнювати демократію в Україні та підтримувати просування свободи в Ірак, Білорусь і на Кубу. Невже радники-дорадники нашого президента не помітили прихованої міни в цій заяві – втручання у внутрішні справи інших держав? До того ж Білорусь – наша сусідка, а Куба традиційно дружна з Україною, приймає і лікує наших дітей. У відповідь – різкі заяви Білорусі і Куби, до того ж офіційна делегація Куби, яка в цей час перебувала в Україні, перервала свій візит. Невже не можна було вилучити цю фразу на етапі узгодження заяви? Ще цього скандалу бракувало новообраному українському президентові!

Про все це я, знаючи Віктора Андрійовича як демократичну, розумну і вдумливу людину та беручи до уваги наші колишні дружні взаємини, мав би сказати йому особисто. Проте такої нагоди не траплялося. Тому я в досить делікатній і доброзичливій формі виносив ці проблеми на сторінки преси. Гадав, можливо прочитає або донесуть до нього критичні спостереження, і наївно чекав, що він захоче вислухати мої резони особисто. Та цього не сталося – жодних сигналів від нього не надходило. Кілька разів наші стежки перетиналися – то на прийнятті у патріарха Філарета з нагоди Різдва чи Воскресіння Господнього, то на важливих громадських заходах чи пресових конференціях, – але переговорити на цю тему не мав можливості: то він був густо оточений людьми, то поспішно залишав аудиторію, словом, у такій ситуації моє звернення було б щонайменше нечемним.

Та якось випало зустрітися з ним віч-на-віч. Ющенко приїхав привітати зїзд Національної спілки письменників України, делегатом якого я був. Зібрання відбувалося у Будинку художника. Я сидів скраю і по перерві одним з перших вийшов на вулицю вдихнути свіжого повітря. Стоїмо, обговорюємо з колегами перебіг зїзду, аж тут із дверей виходить Ющенко в оточенні охорони. У мені спрацювала журналістська звичка: я несподівано зробив крок у бік президента. Реакція охоронців запізнилася, бо Віктор Андрійович, помітивши мене, протягнув руку для привітання. Скориставшися нагодою, я витягнув з портфеля щойно видану «Просвітою» до мого 65-річчя книгу «Виклики ХХІ віку. Політичні хроніки пером публіциста»:

– Це моя нова книга, хочу вам презентувати.

Ющенко взяв досить грубий фоліант, промовисто зважив його на руці, передав охоронцеві, подякував і попрощався.

На східцях просити аудієнції було незручно. Подумав, може, сам перегляне або дружина Катерина прочитає та зацікавить його. Адже хронологічно закінчується вона моїми статтями про перші кроки нової влади, які містять низку критичних зауважень. Не маю підтвердження, що хтось із подружжя читав цю книгу, та, певно, погортав, бо несподівано потелефонували із Секретаріату і запитали, куди мені доставити запрошення на урочистий прийом у Маріїнському палаці 22 листопада 2006 року з нагоди Дня Свободи.

До цього на такі президентські заходи мене жодного разу не запрошували. Тому я пішов з особливим інтересом. Численні гості – дипломати, народні депутати, члени уряду, інші високі посадові особи – збираються у Зеленій залі, де можна привітатися, обмінятися думками за аперитивом. Затим усі переходять до Білої зали. Виходить Президент України, вітає присутніх і виголошує тост з нагоди свята. Розносять келихи із шампанським, Віктор Андрійович обходить гостей, що розташувалися майже колом, цокається з тими, що стоять першими, мовить кілька увічливих слів. Я стояв у другому ряді, президент порівнявшись, помітив мене, підійшов ближче і також цокнувся, мовивши:

– Радий вас бачити…

– Я також, – нічого кращого не придумав я. Та це була правда: адже я був запрошений уперше і сподівався, що може вдасться улучити хвилину і перемовитися словом.

Коли перейшли до Червоної зали на «а-ля фуршет», я таки вибрав момент, коли натовп гостей біля Ющенка дещо розсмоктався, і підійшов до нього з чаркою:

– Хочу випити за ваше здоров’я.

Почаркувалися і я таки наважився:

– Вікторе Андрійовичу, знаю вашу зайнятість, але прошу викроїти для мене якихось десять хвилин. Маю що сказати, гадаю вам може бути цікавим знати настрої і думки знизу…

А сказати я хотів багато про що. Зокрема, про форми використання енергетики Майдану; про нагальну потребу заснування Громадського телемовлення та особливості його створення; про гостру необхідність мати масову загальнодержавну незалежну газету та як її «розкрутити»; як найоптимальніше використати для держави інтелектуальні можливості української інтелігенції.

Президент уважно вислухав моє прохання і подав знак рукою підійти чоловікові у чорному костюмі, як я зрозумів, одному з помічників, що стояв неподалік у повній готовності.

– Запиши і запроси через тиждень, – кивнув головою у мій бік.

Подякувавши, я відійшов разом з порученцем убік.

– Дайте мені вашу візитку, – мовив той.

Як на зло, я одягнув новий костюм і не поклав у кишеню візитівок.

– На жаль, не маю при собі, – розвів руками.

Співрозмовник (він не назвався) мовчки дістав свою візитівку і на звороті записав мої прізвище, ім’я, по батькові та номер телефону. Я попросив його навзаєм дати мені свою візитівку.

– У мене більше немає, я на останній записав ваші дані.

Я не розгубився, дістав конверт із запрошенням і подав йому:

– Запишіть, будь ласка, ось тут…

Зробив він це без ентузіазму і повернув мені конверт. Я подякував і, не читаючи, поклав до кишені. Вже дома вирішив поглянути. На жаль, почерк був такий нерозбірливий, що вдалося здогадатися тільки, що по батькові він Михайлович. Але то не біда, подумалося, подзвонить та й назветься. І став чекати.

Минув тиждень, другий, третій. Минув місяць. Ані гу-гу. Дай, думаю, нагадаю про себе, номер же телефону чітко виведено. Набираю раз, вдруге, втретє – мовчанка. І так кілька днів підряд. Дізнався телефон Секретаріату, подзвонив. Пояснив ситуацію, сказав, що прізвище нерозбірливе, а телефон, по якому дзвонив не відповідає. Жіночий голос попросив зачекати, а через якийсь час повідомив, що у них такого номера немає. Кажу, що розібрав тільки по батькові людини, якій давав доручення президент – Михайлович. Жінка на тому кінці проводу подумала і сказала: може, Руслан Михайлович? «О, – зрадів я, – схоже, що Руслан». «Ну, тоді це Демченко,» – і назвала телефон його секретарки. Я подзвонив, відрекомендувався, пояснив, у чому річ, і попросив з’єднати мене з Русланом Михайловичем. Секретарка сказала, що того зараз немає в кабінеті, але згадала, що реєструвала папір з моїм прізвищем. Я попросив доповісти про мій дзвінок і перетелефонувати, коли Руслан Михайлович матиме змогу зі мною поговорити. «Обов’язково», – пообіцяла секретарка.

Дзвінка не діждався, та й сам більше не телефонував: не хотів зайвий раз принижуватися. Так що побачитися з президентом тоді не вийшло. Така нагода трапилася аж через рік. Київська письменницька організація ще на початку 1996 року представила мене до нагородження орденом «За заслуги» третього ступеня з нагоди 65-річчя. Нагородна справа більше року лежала без руху у президентському Секретаріаті. Давно цей ювілей минув, я вже й забув, що було таке подання, аж раптом у листопаді 1997 року з’являється указ про нагородження. Серед майже півтораста прізвищ бачу і своє. А ще через місяць мені потелефонували із Секретаріату і запросили на Банкову на вручення нагороди.

До Секретаріату на Банковій були запрошені зо два десятки нагороджених – за яким принципом проводився відбір, мені не відомо. Можливо, решті фігурантам указу ордени вручалися не особисто президентом, а від його імені керівниками відповідних галузей та областей за місцем проживання. Тут же процедура відбувалася у просторому приміщенні за великим овальним столом, на чолі якого – місце Ющенка. Він звернувся до присутніх з короткою вітальною промовою, затим вийшов на середину кімнати. Помічник зачитував Указ, називаючи прізвища, ми по черзі виходили, Віктор Андрійович вручав посвідчення, прикріплював нагороди, кожного вітав персонально і тис руку. Мені він сказав:

– Сердечно вітаю вас. Ви багато зробили для утвердження Незалежності і давно заслужили нагороду.

Коли свою чергу відбув останній нагороджений, нам піднесли келихи із шампанським. Віктор Андрійович обходив стіл, цокався з кожним і для кожного знаходив тепле слово. Я вирішив скористатися нагодою і, ще раз подякувавши за нагороду, нагадав досить прямолінійно:

– Вікторе Андрійовичу, нам так і не випало зустрітися і поговорити. А є про що. Може, покличете?

Президент підізвав помічника і чітко мовив:

– Поклич, нам такі козаки потрібні.

Не знаю, що він мав на увазі, коли говорив, що йому такі, як я, потрібні. Я нічого не просив і просити не збирався, крім аудієнції. Проте на душі стало тепліше, здавалося, що крига скресла.

Нагадувати його порученцю, хто я, не було потреби: адже він щойно викликав мене отримувати орден, а мої координати були в Секретаріаті. Називати прізвище його не буду, він буквально чи не на другий день став першим заступником керівника Секретаріату і часто по телеканалах коментував і роз’яснював позицію чи слова президента. Проте мене так і не покликав. Я також не вважав за потрібне про себе ще раз нагадувати.

Все це мене прикро вразило. Чому не виконують вказівки патрона ті, чиїм прямим обов’язком було робити це оперативно й чітко? Невже в своєму найближчому оточенні президент зовсім не мав авторитету і поваги? Не міг же я припустити, що Віктор Андрійович давав такі доручення для годиться, а його помічники розуміли, що вони не обов’язкові. І порівнював з президентом Кучмою, якого я постійно критикував, та, незважаючи на це, впродовж якихось двох років мав принаймні п’ять зустрічей з ним на моє прохання. А Ющенко, позицію якого я поділяв і якого постійно підтримував, за п’ять років не спромігся мене прийняти, хоч двічі не просто обіцяв, а давав конкретні доручення мене запросити. Парадокс, який збагнути важко.

Пригадую мого доброго знайомого, давнього читача і симпатика «Вечірнього Києва» із США Михайла Семенця – полум’яного українського патріота. Він мені пересилав копії своїх листів до Президента США, в яких просив більше уваги приділяти у зовнішній політиці відносинам з Україною. До своїх листів додавав копії відповідей – ввічливих і досить конкретних, підписаних президентом Сполучених Штатів Америки. Він пишався цим листуванням і тим, що його звертання як рядового громадянина країни не залишилося поза увагою. Для прикладу нашим державцям ми навіть опублікували в газеті одну з таких відповідей. Звісно ж, з наших бюрократів, як завше, ніби з гуся вода.

Ці особисті мої спроби поспілкуватися з Віктором Андрійовичем – абищиця порівняно із масштабними державними справами, якими йому доводилося займатися. Та все ж таки ці дрібні штрихи характеризують його ставлення до людей і певною мірою пояснюють, чому від нього відвернулося чимало його щирих прихильників. У тому числі й колишніх соратників по рухові, лідерів партій та народних депутатів.

До позитивів Віктора Ющенка слід віднести його глибоку українськість. Всю свою державну діяльність він підпорядкував служінню українській ідеї, згуртуванню української нації. Відродження історичних пам’яток у Батурині; зусилля щодо донесення правди про сталінські репресії проти українського народу; визнання Голодомору геноцидом і спорудження меморіалу невинно убієних голодом 1932-33 років; заснування величного Мистецького арсеналу в Києві; спроби примирити вояків ОУН-УПА та радянських ветеранів Другої світової війни – ось далеко не повний перелік позитивних діянь президента Ющенка.

Окремо слід сказати про утвердження на практиці свободи слова. Засоби масової інформації та журналісти з полегшенням зітхнули: ні тобі цензури, ні «темників», ні «телефонного права» у взаєминах з мас-медіа. І тут свобода слова обернулася розгулом вседозволеності, дезінформацією, безкарністю за наклепи. На деяких телеканалах російські телеведучі-заробітчани нерідко проводили приховану, а то й відверту антиукраїнську політику. Наш брат-журналіст забув, на жаль, істину, що свобода – це усвідомлена необхідність, а свобода слова – це передусім відповідальність за мовлену чи друковану думку.

Чи не найбільше діставалося самому Ющенкові – ініціаторові забезпечення свободи слова: всіх собак на нього чіпляв кожен, кому не лінь. Була, звичайно, і обґрунтована критика. На один критичний виступ про ресторанний розгул його сина-студента Віктор Андрійович досить різко, щоб не сказати грубо, висловився про автора публікації. Журналістська братія збунтувалася, чого б ніколи собі не дозволила за часів Кучми. Стала на захист свого колеги, десятки журналістів, не боячись, підписалися під протестним листом з цього приводу. Слід віддати належне Ющенкові – він переборов себе, потелефонував і перепросив автора критичного матеріалу Лещенка, чого ніколи не зробив би той же Кучма.

На час президентських перегонів 2010 року чи не найбільша критика була зосереджена на особі чинного президента, який вирішив кандидатувати на другий термін. Критикували як «чужі», так і «свої». Головні звинувачення – не виконав зобов’язань, які брав на попередніх виборах. Мовляв, кидав гроші на пам’ятник жертвам Голодомору, на Мистецький арсенал, відродження історичної пам’яті, а людям краще жити не стало. При цьому свідомо замовчувалося, що соціальними питаннями займається виконавча влада, законотворчістю – Верховна Рада. Президент же мав прямий уплив на зовнішню політику, збройні сили та службу безпеки.

Забували також про те, що в перший рік свого президентства, на який були збережені повноваження Кучми, він не міг ними скористатися через важку хворобу – давалися взнаки наслідки отруєння. А коли дещо поправилося здоров’я, вступили в дію зміни до Конституції України, які значно обмежили повноваження президента, оскільки Україну було проголошено парламентсько-президентською республікою. На той час у Верховній Раді правили бал дві найбільші фракції – Партії регіонів та БЮТ, борючись між собою. Власне, Ющенкові не було на кого зіпертися у вищому законодавчому органі: фракція «Нашої України» роздрібнилася, колишні прибічники розбіглися по інших угрупуованнях і відійшли. Уряд очолювала Юлія Тимошенко, з якою йому неможливо було знайти спільну мову. Згодом Віктор Андрійович визнає, що його найбільшою помилкою була саме Юлія Тимошенко, кандидатуру якої на прем’єра він подавав до Верховної Ради.

Мабуть, в усьому цьому й крився весь трагізм президентства Ющенка.

Передвиборча агітація Ющенкових супротивників на президентських перегонах 2010 року зводилася до того, щоб усю вину за негаразди в країні звалити переважно на чинного президента. На його колишнє електоральне поле розраховували і Тимошенко, і інші націонал-демократи, і зуміли таки розпорошити виборців.

Згодом відомі націонал-демократи, в тому числі літератори, які ще перед першим туром роз’їжджали з Ющенком і без нього по містах і селах, закликаючи голосувати саме за чинного президента як найбільш українського, вже перед другим туром стали агітувати за Тимошенко, як за менше зло. Забувши, що той же Віктор Ющенко, вочевидь, небезпідставно, назвав обох головних претендентів на посаду президента двома чоботами однієї пари. До речі, впливова англійська газета «Файненшл таймс», аналізуючи тодішню політичну ситуацію в Україні, дивувалася, як вийшло так, що після ганебних подій 2004 року Янукович взагалі затримався у великій політиці. І зробила сумний висновок, що українцям доведеться обирати менше зло, назвавши меншим злом саме Януковича. І він таки переміг.

Я завжди вважав і нині вважаю, що Віктор Андрійович, попри його провальні промахи і помилки, став першим справді українським президентом. Я намагався підтримати його друкованим словом у пресі та усним у суперечках з його опонентами. Попри його драматичне президентство, критику з усіх боків, різке падіння рейтингу і повний провал на президентських виборах 2010 року, де він посів лише п’яте місце, набравши 5.45% голосів і пропустивши вперед не тільки «важковаговиків» Віктора Януковича та Юлію Тимошенко, але також менше знаних політиків Сергія Тигіпка та Арсенія Яценюка, – попри все це, я не зневірився в ньому і не втратив щирої поваги до його особи. Голосував за нього. За підсумками першого туру, гіркого для Ющенка і його щирих прихильників, я в дебатах з його опонентами говорив: «Мине час, і ми ще згадаємо Ющенка, і пошкодуємо, що він не обраний на другий термін».

У цьому переконаний і тепер.