— А знаєте, про що я щойно подумав? — зненацька запитав мене Валер’ян Вікентійович, як тільки ми присіли на лавочці у скверику біля пам’ятника і по хвилі сам же й відповів: — А про те, що кожен з нас, нині сущих на Землі, повинен мати свої гори. Бо як же інакше? Для чого ж тоді й жити? Треба ж після себе щось залишити. У Володимира Івановича, — кивнув на пам’ятник, — були такі гори. Тому й пам’ятаємо його. І пам’ять про нього висока, як і його гори.

Ми сиділи на бульварі Вернадського, якраз там, де він бере свій початок від проспекту Перемоги, біля пам’ятника академіку, тож і розмова наша мимовільно почалася з автора ноосферної теорії.

Сидів обіч гуркітливого проспекту і Вернадський, викарбуваний з монолітної брили червоного граніту, тримав у руці мінерал і зосереджено розмірковував над ним. Осінь у Києві уділила чи не один з останніх ще теплих днів перед зимовими холодами, що вже насувалися на Україну з півночі, і цієї прощальної миті бабиного літа нікуди не хотілося йти і навіть квапитись, а просто сидіти й насолоджуватися рештками тепла. А вже на далекому, ледь видимому за високими стрімкими хребтами обрії здіймалися чорно-сизі хмари, готові ось-ось затулити сонце.

— Так ото мені чомусь і думається про гори Вернадського...

— Про ті, що його імені, в Антарктиді?

— Не тільки... Але й про ті також. Вони є, гори Вернадського, і їх мовби немає. То — гірська система східної Антарктиди, продовження гір Гамбурцева¹. Довжина — 2500 кілометрів, висота понад 2000 м, себто за класифікацією — високі. А чому їх ніби немає? По-перше, далеко, та ще й на пустельному материку південної полярної області Антарктики, а по-друге, вони й там невидимі. Антарктида покрита льодовиковим щитом, як бронею. Тож гори Вернадського сховані під так званим льодовиковим покриттям і на поверхню виходять лише на узбережжі... Але й під льодовиками вони є. Проте я маю на увазі ще й інші гори Володимира Івановича...

Валер’ян Вікентійович (прізвище його досить відоме в науковому світі — як сам вчений жартує: широко відоме у вузькому колі спеціалістів) — учений-гляціолог, спеціаліст з льодовиків та інших видів льоду на Земній поверхні. Працюючи в Українському науково-дослідному гідрометеорологічному інституті, у 1964 році був учасником 9-ї (тоді радянської) антарктичної експедиції.

— Наша експедиція й відкрила під льодовиками ті гори, і назвала їх на честь академіка Вернадського — першого президента Української академії наук (він же її й створив) у роках 1919 — 1921. Найсуворіша частина Землі! Навіть влітку — 25. А загалом — 80 нижче нуля. Абсолютний мінімум був зафіксований на станції Восток — мінус 83,3. Вітри стоков і так звані катабатичні досягають там 30—40, а іноді й 70—90 метрів на секунду, полярна пустеля. Ось там вони й здіймаються... Але про антарктичні гори Вернадського я згадав принагідно, мабуть, тому, що ми сидимо біля Володимира Івановича, хай і кам’яного. Крім тих гір в Антарктиді, у Вернадського були й інші. На мене, ще значніші. От я їх і маю на увазі, коли кажу: у кожного сущого на Землі повинні бути свої гори, свої Чорногори і своя Говерла на тих хребтах. У Вернадського вона була, Говерла його...

Ні, ні, він ніколи не був українцем, тим більше, як мені думається, архіпатріотом України — з якого б то дива? Проте сьогодні дехто намагається подати російського академіка ледь чи не нашим національним героєм, свідомим борцем за неньку... Чого не було, того не було. І не могло бути. Але це аж ніяк не применшує його ролі в українській історії, навпаки, ще більше піднімає й вивищує його над іншими діячами, діячами здебільшого словес, а не справ. Я навіть не знаю, чи “вукраїнився” він, як ви в “Літературній Україні” якось висловилися стосовно Миколи Амосова, половина життя якого минула в Україні, що стала йому другою батьківщиною, до речі, влучно і точно підмітили... А ось щодо Вернадського... Академік Вернадський ніколи не був і українофілом, в чому його звинувачували одноплемінники-монархісти, великоруські виплодки французького солдата наполеонівської армії Н. Шовена, який навіки став відомим людиноненависницьким ставленням до арабського населення під час єгипетського походу 1798—1801 років, чиє ім’я стало називним для таких же ненависників людей іншої, як у нього, національності. Для всіх наступних шовіністів той обмежений, малограмотний солдат став прапором і до сьогодні. Особливо для великоросів.

І хай батько Володимира Івановича, відомий економіст Іван Васильович Вернадський народився у Києві, працював професором нашого університету, але великий син його Володимир народився вже в Петербурзі, куди невдовзі переїде батько, тож був великоросом і належав до великоруської культури. І великоросом був, як росіяни кажуть, “до мозга костей”.

Але Володимир Іванович був чесною, глибоко порядною людиною — інтелігентом у найвищому значенні цього слова. Тим інтелігентом, якого сьогодні ще треба пошукати (особливо в Росії), передовою людиною свого часу. А втім, дехто гадає, що то в ньому “заговорили” київські — по батькові — гени. Не знаю. Можливо.

Так чи інакше, але завдяки політичній ситуації він у 1918 році опинився в Україні, втікши сюди з Петрограда від більшовиків, не підозрюючи, що вони невдовзі з’являться і в Україні. Гетьман Павло Скоропадський, царський генерал (хоча і Манергейм, визволитель і рятівник Фінляндії від Росії, теж був царським генералом) у той час на з’їзді хліборобів був проголошений гетьманом України, очолив її уряд і, як кажуть, засукавши рукава, взявся де роботи. Він і запропонував маститому перебіжчику з Петрограда створити Українську академію наук.

Володимир Іванович погодився й одразу ж взявся до роботи. Українській академії наук потрібні були вчені насамперед українці — він і почав їх вишукувати й гуртувати. І УАН Вернадський створював не для незалежної України (такої він, нащо вже прогресист, а не визнавав — великорос же!), а як “звено, удерживающее Украину с Россией”. (Чистим, стовідсотковим інтернаціоналістом, який би “дозволив” Україні бути незалежною від Росії, серед руських інтелігентів навіть і він, Вернадський, не був і бути не міг. І це він, основоположник геохімії і біогеохімії, який збагатив науку глибинними ідеями, що стали основою нових невідомих напрямків у сучасних геології, мінералогії, гідрогеології, а також в дослідженнях про силікати і алюмосилікати, засновник вчення про біосферу та ноосферу!). Але Українську академію наук він створив, очолив і націлив, щоб вона вивчала саме українські проблеми, щоб робочою мовою її була — нарівні з російською — і українська. І стояв на цьому горою!

Особливо — за українську мову в новоствореній академії. Переконував у цій, здавалося б для всіх очевидній вимозі (а з деким і воював) і самого зрусифікованого гетьмана, і німців, і пізніше більшовиків, які зразу ж загледіли в цьому (українська мова в Українські академії наук!) бацили націоналізму, хоч і намагалися те маскувати, прикриваючись (в цьому вони були такими мастаками!) розхожими гаслами “інтернаціоналізму”.

Генерал-лейтенант царської армії Антон Іванович Денікін, якому доведеться доживати віку в Анн-Арборі, штат Мічиган, США, не мав ані найменшої потреби в політичній мімікрії, як і не потребував фальшивого глянцю, бодай перед міжнародною спільнотою. З фельдфебельською прямотою цей генерал вичитуватиме відомому вченому, наче солдатові, який провинився, на плацу. І як вирок винесе:

— Контрразведка донесла, что в УАН — хохлы-шовинисты!..

Вернадський стрепенувся і зробив крок навстріч генерал-лейтенанту із замашками французького вояка Шовена.

— Нет уж, позвольте, Антон Иванович! Украинской академии наук без украинцев быть не может! Как и русской без русских!

Генерал-лейтенант сторопів від такої нахабності. З ним ще ніхто так не розмовляв, як цей... цей учений. За плечима Антона Івановича, одного з організаторів Добровольчої білої армії, головного командувача збройних сил Півдня Росії, в чиєму віданні були іще й донські та кубанські козачі війська, був захоплений ним Північний Кавказ. Майже вся територія України теж була під його чоботом (на Україну він ішов під гаслами “никакой украиномании”!). Він — спаситель Росії та її двоголового орла від червоної зарази і водночас від “хохломании”, а тут якийсь...професорик!

Але генерал-лейтенант вчасно згадав, що він дворянин і тому мовби ж вихована людина.

— Голубчик, — протягнув він ледь чи не із всепланетним трагізмом. — Да вы никак...никак украинофил??? — за його глибоким, істинно російським переконанням, це було чи не найбільшим смертним гріхом людства, з яким істинно російським патріотам належало нещадно боротися. — Вы — великоросс и вдруг... украиномания??? Батенька мой, да вы... вы, простите, хохломан??? И потом... Это же Киев! Наш город, истинно русский. Мать городов русских!!! Русских, господин ученый, а не хохловских!!!

— И все же, Антон Иванович, Украинской академии наук без украинцев быть не может! И никаких, извините, хохлов-шовинистов — вы, кажется, имеете в виду националистов? — в академии нет. В ней есть украинские ученые. Ученые, Антон Иванович, порядочные и талантливые люди.

— А что, хохлы даже учеными могут быть? —генерал лейтенант зручніше вмостився в кріслі, і тієї ж миті йому здавалося, що і в Києві, і по всій Україні, де він затято боровся з хохломанією, він так же впевнено і зручно сидить, як зараз у кріслі.

А тим часом 12-а армія більшовиків вже розпочала наступ на Київ. Вже 44-а стрілецька їхня дивізія вийшла на лівий берег Дніпра і не сьогодні-завтра розпочне наступ на Київ. Із заходу в Київ рвалися частини 58-ї стрілецької дивізії більшовиків, а Денікін все ще боровся... з україноманією. Затявшись на своєму імпер-шовінізмі, відштовхував цим від себе українців як потенційних союзників (для цього йому треба було бодай заїкнутися про автономію), що й приведе його до гучного програшу! До повного розгрому в квітні 1920 року, коли завершиться його авантюра, що її потім буде названо денікінщиною, і до безславної втечі за кордон залишалося вже не так багато часу, а Антон Іванович нічтоже сумняшеся все ще боровся... з украіноманією — ось ще значить істинний патріот-монархіст! Сам загибай, а з сепаратизмом хохлів до останньої миті борися!

А втім, як скаже один гуморист, генерал — це багаторазово підвищений у званні єфрейтор. Таким єфрейтором (точніше фельдфебелем, унтер-офіцеришкою на кшталт чеховського Пришибєєва) був і залишився на все своє життя генерал-лейтенант Денікін!

— А что, хохлы даже учеными могут быть? — повторив він своє запитання, радше присуд, не чекаючи відповіді, був стовідсотково упевнений у своїй правоті.

— Когда создавался Московский университет, господин генерал, половину профессуры составили украинские ученые. Великорусскую государственность закладывали и украинцы в том числе! Во времена Петра I русскую культуру тоже создавали украинцы. Как и православие.

Вернадський тоді, незважаючи на денікінську контррозвідку, що звіром лютувала в Києві відправляючи на вуличні ліхтарі не тільки більшовиків та співчуваючих їм, а й просто українців — за те, що вони українці — Вернадський не зійшов зі своїх позицій і на дюйм!

Не зійшов і переміг.

Українська академія наук залишалася українською — завдяки старанням цього великороса, який українофілом ніколи не був. Залишалася навіть з робочою мовою українською.

Та гіршими за генерала Денікіна виявляться колеги, російські учені. Вони залишалися (і як це їм вдавалося поєднувати передову ученість з махровим шовінізмом? Справді бо — загадка російської душі!) на рівні ледь чи не печерному.

— Академия — да! — заявляли вони. — Пусть даже и украинская — в названии и официальном статусе, поскольку территориально она находится в Украине, но — без украинцев! (“Без Багалия¹ и прочих!”).

І тоді Вернадський відповість, як відрубає:

— Если без украинцев, то и без меня!

Це був найтрудніший період у його житті, коли сивочолим — всі з іменами — академікам доводилось втовкмачувати ледь чи не школярські істини. Але він розумів і їх — великоросів-монархістів, вони “…люди хорошие и умные. Но их гордость господствующей расы мешает им понять людей, никогда здесь не бывших. Это делает соглашение почти невозможным. Моя же точка зрения на украинский вопрос слишком тонкая, для теперешнего времени не годится...”

Віталій Жежера, цитуючи ці рядки в “Голосі України”, зазначає:

“Невже — й досі? Принаймні, у нас досі мало отаких великоросів, котрі в нинішніх сварках про стан і статус “двох мов” дбали б справді про обидві мови, а не про одну за рахунок другої. Тож нехай тінь Вернадського освятить сьогоднішню дискусію”.

Нехай, але тут ще бабуся надвоє ворожила: або освятить, або гору знову (вкотре!) візьмуть великоросійські виплодки француза Шовена!

Позиція Вернадського (чи не єдиного справжнього великороса у Великій Росії) щодо України досі ще стовідсотково не перемогла і не утвердилась серед його одноплемінників — як тоді, так і нині сущих.

Гетьман Павло Скоропадський втратить владу 14 грудня 1918 року, йому тоді нічого не лишалося, як заявити у своєму зреченні:

“Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав всіх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сили справитися із цим завданням...”

Невже й досі Бог не дав нам сили справитися? Із все тим же завданням.

А, може, мав рацію Вернадський, коли занотовував:

“Удивительно, как урядовцы-украинцы балакают и ничего не делают. Они сами, кажется, не уверены в своем положении...”

То це триває з двадцятого року й досі? Вже вісімдесят років не впевнені урядовці-українці? Іноді здається, що це таки так. Хоча, де ви їх бачили у наш час — ні не урядовців (їх більше, аніж треба для функціонування держави), а саме урядовців-українців, починаючи з верхів і кінчаючи низами.

— Що не кажіть, а високі гори були у Вернадського, — закінчив свою розповідь Валер’ян Вікентійович. — І не тільки в Антарктиді...

І по хвилі, після паузи:

— Ні в тодішніх, ні в теперішніх великоросів таких високих гір, на жаль, не було і немає. Хіба що які-небудь горбогір’я.

А гранітний Вернадський, такий святково-рожевий у своєму граніті та ще в промінні сонця, замислено розглядав мінерал, ніби намагаючись проникнути в його структурні одиниці, атоми, іони, молекули — що, мабуть, так і було, — наче шукав у ньому ту відповідь, яку все ще знайти було неможливо. А нам ні-ні та й вчувався його тихий, але твердий голос:

— Если без украинцев, то и без меня!..

А громаддя хребтів снігових хмар все ближче і ближче підступають до української столиці з півночі, і в їхньому обрисі вгадуються хребти гір Вернадського. І нам здавалося, що то й справді гори Вернадського, і прийшли вони з далекої Антарктиди, найпустельнішої частини планети Земля. Незвичні то гори. Хоча б тим, що над ними ніколи не шумлять дощі. Опади там бувають лише у вигляді снігу. Та ще в центрі Антарктиди — у вигляді льодових голок та інею. Тож зозулі там не кують, і соловейки не щебечуть, і вівчарі на полонинах не співають... Вони такі ж неприступні і непоступливі, як і той, чиє ім’я носять.