Що таке ринковий фундаменталізм?

Термін «ринковий фундаменталізм» ввів у обіг відомий фінансист Дж. Сорос. Він з’явився у його книзі «Криза ґлобального капіталізму». Зрозуміло, що цього автора не можна запідозрити ані в симпатіях до комунізму, ані в недостатній обізнаності з ринковою економікою. Взагалі фундаменталізм – сліпа віра в деяку систему догм і діяльність згідно з цими догмами. Наприклад, ісламський фундаменталізм вимагає беззастережного втілення в життя настанов «Корану». Зробити це без насильства практично неможливо. Тому від будь-якого фундаменталізму завжди хтось страждає. Ринковий фундаменталізм – не виняток. Сорос звинуватив цю ідеологію в аморальності та антилюдяності, бо згідно з нею все має продаватися і покупатися. Ба більше. Заради прибутку дозволяється все.

Комунізм, до речі, – теж фундаменталістська ідея. Заборона приватного підприємництва зробила історію СРСР історією суцільного дефіциту. Старші за мене покоління тільки згадували часи НЕПу, коли все було в достатку. З того часу люди мали черги, а в окремі періоди – карткову систему. СРСР офіційно поділявся на пояси постачання за встановленим державою рівнем дефіциту. До першого поясу входили Москва та Ленінград. Київ входив до другого, а часом – і до третього поясу. Я згадую про ці часи, щоб читач не звинуватив мене в ностальгії по соціалістичному ладу. Людей із такою ностальгією, на жаль, ще багато. Вони згадують останнє десятиліття епохи Брежнєва, коли ринок СРСР був насичений імпортними товарами (особливо згаданий вище перший пояс), але не замислюються, звідки все бралося.

Залишається поза увагою той факт, що добробут останнього брежнєвського десятиліття створився завдяки Ізраїлю. Коли єврейська армія розтрощила вщент військо героя Радянського Союзу Г.А. Насера, президента Єґипту, яке СРСР озброїв, навчив військовій справі, забезпечив радниками і штовхнув до нападу на Ізраїль, то на тривалий час закрився Суецький канал. На світовому ринку підстрибнула ціна на нафту – виникла нафтова криза 70-х років. Стрімко зріс виторг СРСР за постачання нафти та газу до Європи. До бюджету СРСР надійшла злива нафтодоларів, які СРСР, просто кажучи, проїв, замість того, щоб модернізувати промисловість. На нафтодолари було переведено не лише споживчий ринок. Чимало галузей виробництва працювало за рахунок імпорту матеріалів і комплектуючих. Наприклад, шкарпетки вироблялися з імпортної нитки.

Коли в СРСР до влади прийшов Горбачов, Суецький канал відкрився, нафта подешевшала, СРСР втратив 140 млрд. доларів щорічно. Шкарпетки зникли, бо не стало доларів на імпорт нитки. Така ж доля спіткала багато підприємств. Горбачов вирішив послабити заборону на приватне підприємництво. Пам’ятаєте: індивідуальна трудова діяльність, кооперативи, а згодом – малі підприємства. Чим все скінчилося, знаємо. Репнув СРСР. До колишніх радянських республік понаїхало західних радників. На жаль, компартійна номенклатура, яка залишилася при владі, охоче виконувала їхні поради. Розпочалися так звані ринкові реформи, а фактично – реформи на засадах ринкового фундаменталізму. Виконуючи цілком безграмотні поради іноземних експертів, можна було вести дерибан державної власності під грім фанфар про реформування економіки.

Ніхто не заперечує важливість та ефективність ринкових механізмів саморегуляції економіки. Проте ринковим фундаменталістам цього замало. Їм потрібна не тільки ринкова економіка, але ринкове (тобто продажне) суспільство. Всіляко, і часто цілком слушно, критикуючи командну економіку соціалізму, яка забороняла приватне підприємництво, ринковий фундаменталізм висуває дзеркально протилежну до соціалізму, але так само хибну вимогу, а саме: заборонити державне підприємництво. І взагалі обмежити функції держави охороною правопорядку, зокрема приватної власності, реґулюванням грошообігу, зовнішньополітичною діяльністю та обороною. Все інше має бути приватним.

Що нового в ідеях ринкового фундаменталізму?

Я систематично виступаю в пресі та інтернет-виданнях із критикою ринкового фундаменталізму. На форумі «Української правди» проти моєї статті «Пане Ющенко! Не вірте ринковим фундаменталістам!» виступив американський економіст, еміґрант з колишнього СРСР В.Глухов, який крім вченого супеня кандидата фіз.-мат. наук, має ще американські гуманітарні ступені. Мій опонент дуже активно вживав різних слів, що починаються з нео-: неолібералізм, неоконсерватизм. А де ж це нео? Захист ринкового фундаменталізму здійснювався шляхом заперечення суспільної ролі держави (етатизму) і наголошенні на абсолютній шкідливості цієї інституції. Держава, на думку ринкових фундаменталістів, шкодить економіці, вона – поле марнотратства чиновників, розплідник корупції, економічної неефективності, невиправданих утисків лідерів суспільства – бізнесменів, які тягнуть на собі весь соціальний прогрес, а держава, ніби то, лише здатна цей процес гальмувати. Саме тому треба її, державу, всіляко обмежити, а приватному бізнесу, навпаки, надати повну й нічим не обмежену свободу. Хай кожен робить, що схоче – і буде загальне щастя..

Прочитавши такі тексти і підтексти, я згадав, що все це мені вже давно знайоме. Ба! Так це ж примітивний анархізм. Нічого нового, крім переспіву гасла: «Анархія – мати порядку!», – наші ринкові фундаменталісти не знайшли. Правда, є різниця. В часи Бакуніна і Кропоткіна анархізм був політичною течією протеста нижчих шарів суспільства проти соціальної несправедливості та утиску з боку держав, які своїми силовими структурами захищали цю несправедливість. Фактично тих анархістів можна назвати марксистськими фундаменталістами. Вони вважали, що держава є ворогом суспільства, а відтак має бути ліквідована. Замість держав треба побудувати суспільство асоціацій вільних виробників.

Сучасний анархізм взятий на озброєння верхівкою розвинених країн, тобто крупним капіталом. Ринковий фундаменталізм втілює ідеали капіталу, який бажав би мати необмежену свободу. Економісти, які підтримують це прагнення своїми працями, отримують достойну винагороду. Так, американський економіст М. Фридмен, засновник монетаристської концепції економіки, отримав Нобелівську премію з економіки за книгу «Капіталізм і свобода», де просував ідею, ніби те, що добре для капіталу, добре і для нації. А чи так воно насправді? Спробую довести, що ні.

Антисуспільне підприємництво

Ринкові фундаменталісти виходять із постулату, що інтереси бізнесу співпадають з інтересами нації. Насправді це не зовсім вірно. Нація зацікавлена в особистій безпеці громадян, в можливостях для кожного громадянина отримати якісну освіту та професію відповідно до своїх здібностей, самореалізуватися в цій професії чи у приватному підприємництві. Нація зацікавлена в надійній і доступній системі охорони здоров’я. Нація зацікавлена в соціальних ґарантіях для кожної людини, яка через хворобу чи просто похилий вік вже не здатна заробити собі на життя.

Особлива категорія населення – люди так званих «молодіжих» професій: професійні спортсмени, естрадні співачки, танцюристи... Ми любимо дивитися їх виступи, але їх кар’єра припиняється ще у відносно молодому віці. Лише одиниці з них встигають заробити стільки, щоб решту життя прожити на заощадження. Більшість колишніх «кумірів натовпу» залишаються без професії та джерела існування вже в середньому віці. Ця категорія теж потребує соціальних ґарантій.

Люди найманої праці зацікавлені в ґарантії працевлаштування і допомозі в отриманні нової професії в разі втрати робочого місця. Зрештою всі бажають дихати чистим повітрям і пити чисту воду. Отже кожна людина – споживач матеріальних і духовних благ, а також об’єкт соціальних ґарантій.

Інтерес бізнеса зовсім інший. Це – максимальний прибуток. Якнайшвидший та якнайлегший. Дуже часто цей шлях до швидких великих грошей прямо суперечить інтересам нації. Проте він приваблює, а тому антисуспільне підприємництво виникає, як стихійне лихо. Згадаємо, наприклад, перші роки горбачовської перебудови. Який приватний бізнес виник чи не найпершим? – Платні туалети. Користуючись безвихідним становищем клієнта, туалетні бізнесмени правлять з нього монопольно високі тарифи. У цивілізованому світі таких можливостей вони позбавлені. За законом транспортні компанії зобов’язані надавати цю послугу безкоштовно, тобто її ціна входить у вартість квитка. Вуличний платний туалет може бути лише там, де поблизу є безкоштовний. Коли в нас запровадили щось подібне, «бізнесмени» знайшли вихід. Поруч з платним є безкоштовний туалет, але він «зачинений на ремонт». Навічно.

Це – приклад монополізації ринку деяких послуг чи товарів. Туалети – дрібниця. Монополізація ринку з використанням безвихідного становища покупця в деяких випадках надзвичайно загрозлива. Яскравий приклад – торгівля зерном. Зернотрейдери, користуючись потребою виробників зерна у грошах, бажають скупити зерно на корню за допомогою фьючерсних угод, а далі, коли ціна на зерно підстрибне, продати його за завищеною ціною. Людство винайшло шлях боротьби з цим злом. І дуже давно. Середньовічний мандрівник Марко Поло відвідав Імперію Чингиз-хана. Тоді на троні був хан Хубілай. Він наказав скуповувати до державних сховищ все зерно у врожайні роки і викидати його на ринок у неврожайні, щоб стабілізувати ціну на ринку зерна. Марко Поло схвально оцінив мудрість хана. Сучасний автор передмови до анґлійського перекладу праці Марко Поло затаврував італійця ганьбою. Як мовляв, він насмілився вихваляти східного хана за брутальне втручання держави у ринкові стосунки! Який негідник цей хан, що завадив зернотрейдерам наживатися на людській біді! Ну як тут не згадати статтю В.Чорного «Охота на коррупционеров» в газеті «Свобода» (№4 (229) за 1-7 лютого 2005 р.), де автор серед численних нічим не обґрунтованих рекомендацій на засадах ринкового фундаменталізму пропонує ліквідувати держрезерв.

Ще одна парафія антисуспільного підприємництва – нехтування вимогами екології. Ми маємо в України чимало прикладів таких дій: вирубування лісі у Карпатах, забруднення озер, хижацьку забудову міських парків, скверів та державних заповідників і ще багато іншого. Колись ми ремствували з приводу порушення екології соціалістичною промисловістю, приватна виявилася ані трохи не ліпшою. Якщо не обмежувати її законодавчо, забруднення середовища нам ґарантовано.

Звичайно тут перераховані не всі види антисуспільного підприємництва. Є інші. Наприклад, виробництво і продаж неякісних, або відверто фальсифікованих споживчих товарів, продуктів харчування та ліків. Прикладом може слугувати напій «Фанта», який не містить жодної краплини апельсинового соку, хоча й має смак останнього. Кожна жінка знає, що не треба купувати «французькі» парфуми польського виробництва. Фальшуванню ліків сприяє той факт, що фармацевтична промисловість – сфера отримання надприбутків. Людина купує ліки у безвихідному стані, тому з неї може здерти ціну, що багаторазово більша за собівартість. Ось вам і закони ринку. Якби ліки коштували у 50 разів дешевше, підробляти їх не було б сенсу.

Кожного з нас (винятків я не знаю) дратує телевізійна реклама. Дуже часто безглузда, дурна, примітивна. Вона не інформує нас про технічні характеристики того чи іншого виробу, а просто демонструє його в руках напівоголеної красуні чи в якомусь іншому примітивному сюжеті. Особливо дратує те, що реклама витіснила з телеефіру пізнавальні та інші корисні передачі, а також те, що вона заважає дивитися фільми. Зрозуміло, що приватизація телеканалів, та їх комерційна залежність від рекламодавців – яскравий прояв антисуспільного підприємництва.

У країнах Європи домінують державні телекомпанії. Телепрограми BBC в Анґлії не залежать від рекламодавців. Якщо наші бізнесмени хотять вести свої комерційні телепрограми, хай би побудували власні телецентри й порядкували там у межах закону. До чого спричинилося захоплення телеканалів олігархічними кланами, ми бачили під час президентських виборів. Колись мені довелося жити у Балтиморі (США). В готелі працювало 64 телевізійних канали. Всі канали були спеціалізовані: спорт, новини CNN коротко, новини CNN детально, молодіжний канал (рок- та поп-ансамблі), погода, ностальгія (чорно-білі фільми минулої епохи), класична музика й т.д. Реклама була сконцентрована на двох каналах: реклама нерухомості та реклама всього іншого.

Індустрія азарту – ще одна галузь антисуспільного підприємництва. Я б навіть назвав її полем узаконеної злочинності. Тут і казіно, і тоталізатори, і просто обіцянки подарунка покупцеві. Ніколи не куплю товар, який рекламується на всіх телеканалах, бо розумію, що він дорожчий, ніж в іншому місці, бо з мене візьмуть гроші і за рекламу теж. Ніколи і ніде не куплю товар, який супроводжується обіцянкою виграшу чи розиграшу спеціальної лотереї. Я розумію, що виграш, який випаде комусь, буде теж за мій рахунок.

Ще один вид антисуспільного підприємництва – паразитичне посередництво, тобто, кажучи мовою стародавнього світу, діяльність відкупника. Користуючись зв’язками у владних структурах, олігархічний клан приватизує право щось розподіляти: електроенергію, газ, нафту, вугілля, воду, місця у пасажирських вагонах, каналізацію покидьків й т.д. При цьому нічого не треба будувати, ніяких нових технологій впроваджувати. Джерела того, що розподіляється, (тобто електростанції, нафто-, газо- і водогони, нафтові свердловини і вугільні шахти, сантехнічне обладнання та очистні споруди, потяги й вагони, вокзали та рейки) можуть залишатися державними. Паразитичний посередник не бажає брати на себя відповідальність за виробничий бік справи. Він встановлює максимально високий тариф на те, що розподіляється, і, спокійно сидячи в своєму офісі, нічого корисного не робить, проте отримує із споживача гроші на свій рахунок. Гроші краще за все негайно конвертувати в долари і перевести до офшорного банку за кордон.

Формально посереднику належить лише посередницький процент, а головну частину суми він зобов’язаний віддати виробникові. Але це – не проблема! Виробнику можна: а) взагалі не платити – хай скаржиться, може з часом чогось виборе, коли інфляція з’їсть борг; б) платити з великим запізненням після багаторазової прокрутки грошей у сфері фінансових махінацій; в) платити векселями, які банк прийме, беручи іх власника векселя 40% його вартості, при цьому можна домовитися з усіма учасниками цієї оборудки, тобто з директором державного підприємства-виробника, і з банком; кожен отримає свою частку; г) замість грошей можна запропонувати виробникові бартер. Саме останню схему зламала свого часу Юлія Тимошенко, коли була віце-прем’єром в уряді Ющенка.

Останнім часом в Україні набув величезного розвою ще один вид антисуспільного підприємництва – шарлатанство, тобто надання платних послуг, зміст яких суперечить науці: послуги ворожок, астрологів, екстрасенсів та інших «цілителей», а також створення різних антинаукових «пристроїв», які ніби то захищають від порчі, зглазу, наврочення, торсійних полів, геопатоґенних променів та іншого, чого не існує в природі.

Отже інтереси бізнесу зовсім не тотожні інтересам нації. Крім рекету, нарко- і порнобізнесу, – які є криміналом, існує безліч варіантів законного антисуспільного підприємництва. Проблема його здолання дуже складна, бо бізнес має значні резерви для опору всім спробам себе обмежити.

Хто і як грає на економічній шахівниці?

Тут не двоє, а троє гравців: нація, держава та бізнес (капітал). Вся історія капіталізму – це історія боротьби цих трьох сил. Нації борються за контроль над державою. Протягом епох, що передували капіталізму, нації контролювалися державами, які, в свою чергу контролювалися абсолютними спадковими монархами. Капіталізм породив демократію, тобто лад, де нація контролює державу, а не навпаки. Нація вимагає від держави стояти на сторожі національних інтересів. Одним із національних інтересів є приборкання антисуспільного підприємництва.

Держава під тиском нації змушена контролювати бізнес і всіляко обмежувати його можливості діяти проти суспільства. Із свого боку бізнес веде боротьбу за вивільнення з-під контролю держави, а відтак і нації. Ринковий фундаменталізм – ідеологічне й пропагандистське прикриття інтересів капіталу. Результатом боротьби цих трьох сил є сучасні системи у високорозвинених державах.

Що найбільше обурює в рекомендаціях ринкових фундаменталістів, наприклад «Блакитної стрічки», які вони надають державам із перехідною економікою? – Те, що вони вважають нас безграмотними дурнями. Ніби ми не інформовані стосовно світової економічної історії та зовсім нічого не знаємо про ситуацію і реґуляторну політику в різних країнах світу. Якщо так, то можна нам вішати на вуха локшину, до того ж не зовсім свіжу.

Історія боротьби держав проти сваволі бізнесменів розпочалася дуже давно. Велика Британія ще у 1806 р. впровадила спеціальний державний орган для контролю продуктів харчування. Аналогічний орган створено в США у 1835 р. Це – FDA, Food and Drug Administration – Адміністрація у справах продуктів харчування та ліків. З тих часів функції FDA систематично розширюються. Фактично жодний виріб, здатний впливати на здоров’я людини (не тільки ліки та харчі, але й все інше – наприклад ренгенівський апарат), не може потрапити на ринок США без дозволу FDA.

Але мабуть найбільш витончена та жорстка реґулятивна система існує в Німеччині. Тут жодна людина не має право на будь-яку діяльність, якщо вона не пройшла навчання відповідній професії, не склала іспита, та не отримала сертифікат про кваліфікацію. Фактично це – відгомін середньовічної цехової реґуляції, коли людина мала право виробляти щось тільки коли цех ремісників присвоїв їй звання майстра. Навіть рибалка-аматор повинен у Німеччині пройти курси рибалок, скласти іспит і отримати «диплом» рибалки. Він повинен під час риболовлі мати не тільки цей сертифікат, але й таблицю, де зазначено, яку рибу, яких розмірів і коли дозволяється ловити. Крім таблиці, рибалка повинен мати засіб вимірювання довжини і спеціальну пластикову чи дерев’яну паличку, щоб акуратно звільнити рибу з гачка та випустити її знов у річку, коли риба виявиться замалою.

Після мого вищезгаданого виступу проти ринкового фундаменталізму в «Українській правді» п. Глухов та інші мої опоненти висунули стандартні для ринкових фундаменталістів контрарґументи: проти монопольного завищення цін та пропозиції неякісних товарів, на їх думку, краще, ніж державне реґулювання, працює конкуренція, а також можливість для ображеного споживача подати позов для суду. Я думав, чого не вистачає в цих міркуваннях? – А ось чого: треба ще встановити держмито для судової скарги на постачальника неякісної продукції у розмірі 1000 мінімальних зарплат, – і інтереси антисуспільного підприємництва будуть надійно захищені від зазіхань нації. У скривдженого споживача не буде ані часу, ані грошей для судової тяганини.

Свята наївність! Бізнес давно навчився протидіяти неґативному для себе впливу конкуренції. Обійдіть будь-який ринок і ви побачите, що ціни в усіх крамничках практично однакові. Антимонопольне законодавство корисне, але не дуже ефективне, бо бізнес долає антимонопольні закони різними партнерськими угодами, часто неформальними та усними, які виявити принципово неможливо. Буває і так, що ціни на споживчі товари встановлює не власник крамнички, а рекет, під дахом якого працює даний ринок. Так що сподіватися на автоматичну реґуляцію цін конкуренцією можна лише в певних межах. Саме з цієї причини в усіх розвинених країнах існує контроль цін. Звичайно контролюються не всі ціни, а ті, що найбільш зачіпають національні інтереси. Повну лібералізацію спостерігаємо лише у відсталих африканських країнах.

Щоб проти антисуспільного підприємництва ефективно працювала судова гілка влади, одних судів замало. Потрібна державна система, яка б виконувала функції колишнього радянського народного контролю, але набагато краще і на новому рівні. У цьому орґані мають бути кваліфіковані юристи, які безкоштовно складають позовну заяву і виступають у судах представниками позивачів. Таким чином від скаржника вимагатиметься лише повідомити про факт порушення своїх інтересів, а не зануритися у судову тяганину та пов’язані із нею витрати. Звичайно, потрібні антикорупційні заходи, щоб державного захисника прав споживача не купили.

Отже нормальна держава, яка контролюється нацією, повинна мати не лібералізацію з дереґуляцією, а розумне реґуляторне законодавство, яке б водночас і полегшувало ділову активність (тобто не містило надуманих норм, впроваджених заради корупції чиновників), і, водночас, стояло на заваді антисуспільному підприємництву. Прикладом такої надуманої норми може слугувати вимога від державних установ ліцензій на певні види діяльності. Державні установи працюють на підставі затверджених в чинному порядку статутів, де визначено поле їх діяльності, але, виявляється, цього не досить. Наприклад, потребує ліцензування право вести космічні дослідження. Коли Київський Національний університет ім. Т.Г.Шевченка звернувся по таку ліцензію, в нього вимагали подати оригінал документу про заснування (тобто Указу царя Миколи І, який заснував університет у 1834 р.) та фінансовий звіт за останній рік (багатотомний конфіденційний документ). Мої колеґи з університету якось таки домовилися із чиновниками. Звичайно будь-яке ліцензування діяльності державних установ варто скасувати. Щодо космічних досліджень, я б залишив тільки необхідність ліцензії на запуск космічних апаратів і тільки для приватних підприємств. Прикладів безглуздого ліцензування можна навести безліч.

Дирижизм чи лібералізм?

Перемога антигітлерівської коаліції у другій світовій війні наочно продемонструвала світові, як відстала аґрарна країна за якихось 40 років розвинула потужну військову промисловість, високотехнологічні і наукомістські виробництва. Звичайно, в поле уваги Заходу не потрапили ані рабська праця в’язнів ГУЛАГу, ані примусова праця науковців та інженерів у берієвських НДІ-вя’зницях (шарашках), ані злиденний рівень життя в СРСР. Західні експерти пов’язали економічні досягнення СРСР із плановою системою та централізованим державним керуванням виробництвом. Повоєнною Західною Європою прокотилася хвиля націоналізацій. Таким чином в Європі, на відміну від Америки, створився потужній державний сектор. Франція і Японія впровадили в себе планування економіки.

Розвиток повоєнної Європи – яскрава демонстрація ефективності економічної політики дирижизму, тобто розвитку при сприянні і під керівництвом держави. Дирижизм – антитеза до ринкового фундаменталізму. Франція Шарля де Голя, Німеччина Людвига Ерхарда, Японія, Південна Корея і Тайвань стали передовими країнами саме завдяки дирижизму. Саме тоді в Європі соціал-демократичні уряди провели націоналізацію і створили державний сектор економіки. Пізніше цю політику рішуче засудять ринкові фундаменталісти.

Один з них, американський економіст Джефрі Сакс, у написаній разом з істориком О.Пивоварським книзі «Економіка перехідного періоду. Уроки для України» (Київ. «Основи», 1996 р.) писав (стор. 211): «В Японії, тоді як одні державні плани приносили очікувані результати, інші були лише засобом підтримки на плаву збиткових підприємств. Крім того, кілька разів японський уряд помилявся щодо нових галузей промисловості. Він витратив мільярди доларів на запровадження сучасних технологічних розробок у виробництво телевізійної та комп’ютерної апаратури, проте японські фірми все одно відстали від американських...» Життя посміялося з такого безграмотного висновку ринкового фундаменталіста. Через рік після виходу цієї книги США були змушені припинити виробництво телевізорів стандартної чіткості, бо не витримали конкуренцію з Японією та іншими азійськими виробниками. Ні не помилявся уряд Японії. Там розуміли, що нове наукомістське виробництво обов’язково має пройти стадію, коли вони збиткове, а відтак потребує державної підтримки.

Дирижизм – не винахід післявоєнної епохи. Саме таким шляхом здолав кризу 30-х років у США президент Франклін Рузвельт. Рузвельт не провадив націоналізацію, але взяв під державний контроль банки, практично знищив сферу фінансових махінацій, впровадив громадські роботи за державний кошт і збільшив військові витрати. Правда дешеве джерело державної електроенергії він створив. Це – Адміністрація долини Тенесі. На ліквідацію кризи пішло 7 років. Новий курс Рузвельта за його протидію антисуспільному підприємництву й досі ненавидить американський капітал. Згаданий вище М.Фридмен написав разом з істориком Ганною Шварц статтю, де доводив, що Рузвельт – дурень. Для виходу з кризи варто лише було надрукувати більше паперових грошей.

Нагадаю, що криза 1929-1933 рр. була кризою перевиробництва та збуту, яка супроводжувалася дефляцією грошей. Популярна пісенька тих часів називалася «How I spend my dime?» – «Як мені витратити 10 центів?». Дайм – це були гроші, бо будинок коштував 5000 доларів, замість сучасних 300-400 тис. доларів. Дивно читати пропозицію професійного економіста про друк грошей. Не вірю в те, що він не знає простої істини. Скільки б грошей не надрукувати, вони лежатимуть мертвим вантажем. Крім друкування треба ще обрати спосіб, яким впорснути ці гроші в обіг. Фактично Рузвель це і зробив шляхом фінансування державних замовлень на зброю та оборону взагалі. Як тут не згадати традиційну рекомендацію ринкових фундаменталістів – скоротити державні витрати. Саме так діяв попередник Рузвельта президент Гувер і лише поглибив кризу.

З іншою кризою, але в той самий спосіб, впоралась у Німеччині адміністрація Гітлера. Там була криза не збуту, а виробництва, яка супроводжувалась гіперінфляцією. Коли Гітлер переміг на виборах і очолив уряд Німеччини, економіка країни була повністю дезорганізована. Нацисти почали будувати соціалізм. Вони багато в чому запозичили досвід СРСР, але, на відміну від більшовиків, не провадили націоналізації. Замість знищення бізнесменів нацисти поставили їх під контроль держави, який був доповнений за радянським зразком горизонтальним партійним контролем. На кожному підприємстві з’явився партайляйтер, який виконував функції, аналогічні секретарю парткому в СРСР. Навіть втілення в життя антисемітських расистських законів мало наслідком не націоналізацію, а аріїзацію єврейських підприємств, тобто передачу їх у власність німецьким підприємцям. Криза була здолана шляхом значного збільшення державних витрат на будівництво доріг, а далі – на збройні сили.

В деяких країнах, які розвивалися шляхом дирижизму, найбільшого визнання набула економічна концепція, яку заснував анґлійський математик Дж. М. Кейнс. Згідно з цією концепцією капіталістична економіка принципово нестійка по відношенню до криз, багато які ринки не конкурентні, тому держава повинна реґулювати (фіскальними та кредитно-фінансовими засобами) економіку з метою досягнення макроекономічної стабільності.

У 1962 р. вийшла друком вже згадана вище книга М.Фридмена, де викладено діаметрально протилежну концепцію економіки, яка дістала назву монетаризму. Монетаристи твердять, що всі ринки достатньо конкурентні, а конкуренція автоматично ґарантує економічну стабільність. Треба лише, щоб держава взагалі не втручалася в економіку, а впливала на неї лише через реґулювання грошообігу. Монетаризм – теоретичне підґрунтя ринкового фундаменталізму. Якби монетаристи мали рацію, то економічних криз не було б взагалі. Але кризи час від часу відбуваються, що й є доказом хибності монетаризму.

Трапилось так, що протягом 10-20 років по виходу книги Фридмена, Чикагська і Гарвардська школи економіки впровадили ідеї монетаризму у США та Великій Британії і зробили цю хибну доктрину офіційною ідеологією Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Цьому передувало сповільнення аж до гальмування економічного розвитку провідних країн з багатьох причин, серед яких варто згадати нафтову кризу 70-х років – наслідок поразки Насера у арабсько-єврейській війні. Монетаристи наголошували на необхідності скоротити соціальні програми і державні витрати взагалі, а також відповідно скоротити податки. Президент Рейган ініціював схвалення конґресом у 1981 р. «Закону про податки з метою економічного оздоровлення економіки», яким передбачувалося істотне зменшення податкового відсотку.

Чому адміністрація Рейгана сподівалася на збільшення доходної частини бюджету саме від скорочення ставки оподаткування? – Тому що в економіці існує закон залежності суми податкових надходжень від ставки оподаткування, сформульований американським економістом Артуром Лаффером, який дотримувався не монетаризму, а іншої економічної концепції – так званої теорії пропозиції. Закон ілюструє крива Лаффера, показана на малюгку.

Крива Лаффера

Слід зауважити, що числові параметри (максимальне надходження, податкова ставка, що йому відповідає, гранична ставка, за якою виробництво припиняється) за різних умов і в різних країнах різні, тобто не треба сприймати цифри на кривій, як дещо універсальне. Крива Лаффера показує, що відбувається, коли збільшувати відсоток оподаткування. Спочатку (нижня гілка кривої Лаффера) зростає сума податкових надходжень, але водночас сповільнюється зростання виробництва, бо чим більше податків стягує держава, тим менше залишається коштів у підприємців для нових інвестицій. Звичайно, коли держава не проїдає всі податкові надходження, а частково інвестує їх в економіку, то економічний розвиток не тільки не гальмується, а може, навпаки, прискорюватися. Проте ринкові фундаменталісти вважають такі дії держави шкідливими. Вони твердять, що державні інвестиції слід заборонити, буцім то вони відлякують приватного інвестора. Історія довела помилковість таких тверджень. Це видно на прикладах Франції, Японії, Південної Кореї, Тайваню та ін. держав.

При збільшенні ставки оподаткування рано чи пізно настає момент, коли вона сягає значення, при якому зростання податкових надходжень припиняється, вони набувають максимального можливого значення. Дальше збільшення ставки оподаткування (верхня гілка кривої Лаффера) спричиняється до зменшення надходжень. Водночас згортається виробництво, зростають ціни, розкручується інфляція. Коли збільшувати ставку оподаткування далі, вона досягне критичного значення, коли виробництво стає недоцільним. Країна поринає в глибоку економічну кризу, якщо економіка ще до того не сховається у тінь.

Команда Рейгана вважала, що американська економіка перебуває на верхній гілці кривої Лаффера, тому зниження ставки оподаткування перекине економіку на нижню гілку. Одночасно, побоюючись зменшення податкових надходжень, Рейган збільшив банківський процент. Мета – зменшити потік банківських кредитів, а відтак і інфляцію. Що вийшло? Поради монетаристів виявилися, як завжди, помилковими. Позитивний ефект від зниження податків було перекрито неґативним ефектом від збільшення банківського проценту. Таким чином інфляція дійсно сповільнилася, але пожвавлення економіки не відбулося. Попри монетаристську риторику Рейган був змушений вдатися до здолання кризи типово кейнсіанськими методами – збільшенням військових витрат і дефіциту бюджету.

Другою країною, де спробували втілити у життя монетаристську модель економіки, була Велика Британія. Маргарет Течер заходилася скорочувати урядові витрати та приватизувати державні підприємства. Прагматизм британців змусив їх пригальмувати обвальну приватизацію. Шкоду, яку завдало британській науці скорочення фінансування університетів, змушені були ліквідувати наступні уряди Великої Британії. Таким чином, в історичному плані лібералізм програв змагання дирижизму. Дирижистські країни стали розвиненими, а ті, що пішли шляхом економічної лібералізації були загальмовані, а подекуди ефективно зруйновані (згадаємо кризи у Мексиці, Аргентині, Албанії, а також стан промисловості в Україні та Росії).

Навіщо нам приватизація?

Чому виникло питання приватизації? Якщо в Європі державний сектор виник після другої світової війни, то на всьому пострадянському просторі все виробництво було державним. Постсоціалістичний світ ще залишав деяку приватну економіку, але вся крупна промисловість була державною і там. На цьому тлі ринкові фундаменталісти розгорнули масовану пропаганду на користь приватизації. Пропаґанду ідей ринкового іундаменталізму вели численні іноземні радники, що з’явилися біля урядів постсоціалістичних країн, а далі в це русло було спрямовано чимало українських економістів. Останніх залучали до «сприяння ринковим економічним реформам» різними шляхами: запрошували до візитів і стажування в західних країнах, забезпечували добре оплачуваними робочими місцями в різних «центрах» та «інститутах», створених на гроші західних фондів з метою навчити нас демократії та ринковій економіці.

Що ж саме без кінця повторюють пропагандисти ринкового фундаменталізму? Теза перша. Держава – найгірший власник та вкрай неефективний менеджер. Держава – це чиновничий апарат, консервативний, корумпований, не зацікавлений у результатах виробництва. Крім того, сам факт існування державних підприємств дуже шкідливий, бо держава надає «своїм» підприємствам пільги, які фактично підтримують нерентабельні підприємства, стимулюють економічну неефективність, і, з другого боку, гальмують розвиток ефективного приватного підприємництва. А тому треба якнайшвидше продати державні підприємства приватним власникам, щоб ті навели лад.

Вивчення питання показало, що все не так. Великі кампанії розвинених країн за структурою дуже нагадують колишні радянські міністерства. Окремі заводи таких компаній керуються не хазяями, не власниками, а найманими чиновниками-директорами. Там, де ці директори мають можливість красти, як і соціалістичні директори, капіталістичний світ винайшов таку форму менеджменту, як франчайзінґ. Директор зобов’язується вкладати у підприємство власний капітал, тобто стає його співвласником, а відтак у себе не краде. Питається, чому капіталістичний директор керує ефективно, а державний директор має працювати погано?

Відповідь дуже проста і очевидна. Її неодноразово висловлювали мої опоненти. Якщо ефективність підприємства знизиться, наглядова рада фірми (або ж, як писав один мій наївний опонент, – загальні збори акціонерів), миттю звільнить директора. А держава в особі корумпованого міністерського чиновника цього не робитиме, якщо той приятелює із директором. Таким чином у директора немає особистої зацікавленості в ефективності виробництва, а у державного чиновника не має зацікавленості контролювати директора.

Загальні збори акціонерів великої корпорації – утопія, проте колеґіальний контроль існує. А ось в «акціонерному товаристві» під назвою держава «загальні збори акціонерів» провадяться. Це – виборчі кампанії. Таким чином біда наша не в тому, що держава погано контролює свої підприємства (не всі і не завжди), а в тому, що нація ще не навчилася контролювати державу. Міністр негайно звільнив би директора за погане керівництво, якби боявся, що у противному разі назавжди зупиниться його політична кар’єра.

Продемонструю це простим прикладом. Вичитав його дуже давно в радянській пресі. Кореспондент приїхав до Франції. Маленьке провінційне містечко. Безробіття. Серед безробітних – дочка мера, дівчина з вищою освітою. Кореспондент питає її: «Невже батько не міг вас прилаштувати на якусь посаду?» Та відповіла: «Батько міг би, але тоді він вже не був би мером.» Французька держава контролюється нацією значно ефективніше за нашу. Тому Франція не страждає від присутності величезного державного сектора. Зокрема, від повністю державної, переважно ядерної, енергетики. А державна автомобільна фірма «Рено» нещодавно отримала перший приз на всесвітній виставці нових машин. Хто у світі успішно конкурує з американською авіабудівною корпорацією «Боїнґ»? Європейська компанія «Ейрбас Індастріз» – спільне державне підприємство Франції, Великої Британії, Німеччини та Іспанії. Щось нічого не чути про наміри його приватизації.

Помаранчова революція – перший і ще відносно малий крок до встановлення контролю над державою з боку нації. Сподіваюся, що наші нащадки житимуть в Україні, де контрольована нацією держава боронить національні інтереси.

Теза друга. Справжнє виробництво в Україні здатен створити лише іноземний інвестор. Тому необхідно якнайшвидше продати підприємства іноземцям. Така позиція відбиває утопічне ідеалізоване уявлення про іноземного інвестора, як благодійника. Насправді, іноземний покупець українського підприємства далеко не завжди купує його для розширення виробництва своїх товарів. Випадок такий зустрічається досить рідко. Найчастіше іноземець купує українське підприємство задля захоплення ринку. Виробництво в Україні або припиняється з перетворенням його цехів на склади кінцевого продукту, що виробляється покупцем в іншій країні, або перетворюється на підприємство фінішних операцій (складання, фасування, розчинення концентратів, пакування...), якому завозяться з-за кордону напівфабрикати і передкінцева продукція, а часто й упаковка.

Буває й навпаки, коли іноземний власник залишає в Україні найвитратніші та екологічгно брудні стадії виробництва, а кінцевий продукт виробляє в себе з дешевих українських напівфабрикатів (випадок цементних заводів, які купила фірма «Лафарж»). Є ще гірший варіант – придбання українського підприємства задля його демонтажу. На металобрухт продється обладнання та цехові металоконструкції. Де зараз Київський лікеро-горілчаний завод «Алко»? – Знищений фірмою «Еванс». Важливо підкреслити, що іноземний покупець за будь-яких умов знищує іноваційний потенціал і сферу науково-технічної підтримки виробництва. Вони йому непотрібні і навіть шкідливі, бо підприємство може в майбутньому стати конкурентом.

Чому серед високопосадовців переважає думка, що без іноземців Україна ні на що не здатна. Це – наслідок домінування у владних верхах людей із гуманітарною освітою або, принаймі, з гуманітарним стилем мислення, навіть при наявності технічних дипломів. Ці керівники не знають можливостей української прикладної науки, не вміють використати власний науков-технічний потенціал і не розуміють, що інтереси іноземного інвестора суперечать українським національним інтересам.

Прикладом країни, де керівництво все це розуміє і спромоглося спрямувати іноземний капітал у русло національних інтересів, є Китай. Китай не розпродає свою промисловість іноземним інвесторам. Приватний сектор економіки створюється в інший спосіб, а саме:

•  Іноземний виробник не має права ввозити свій кінцевий продукт до Китаю.

•  Якщо іноземний виробник хоче продавати свій товар у Китаї, він повинен його там і виробляти, тобто побудувати виробництво, ввести технологічне обладнання і документацію.

•  Китай вимагає, щоб підприємство мало повний цикл виробництва.

•  Китай вимагає, щоб підприємство експортувало продукцію, і цей експорт був головним джерелом прибутків інвестора.

•  Китай від початку отримує контрольний пакет акцій, а далі протягом 15 років повністю викупляє всі акції.

Коли іноземний інвестор створює спільне підприємство, китайці поруч з ним створюють свій (тобто суто китайський) прикладний науково-дослідний інститут, який вивчає ввезену інвестором технологію та готується перебрати на себе функцію науково-технічного забезпечення виробництва. Попри такі жорсткі умови, інвестор до Китаю йде, бо він впевнений у прибутках.

Теза третя. Приватизація – важливе джерело наповнення бюджету. Навіть в обігу є словосполучення «прибутки від приватизації». Дуже дивно чути його від професійних економістів, які роблять вигляд, що не розуміють очевидної істини. Будь-яка приватизація принципово збиткова. Так, приватизація дає одноразовий виторг, але з бюджету зникає щорічне надходження прибутку підприємств, яке мало б бути значно більшим за податок, який сплатить приватизоване підприємство. А чим наповнювати бюджет, коли все буде продано?

Приватизація – сфера «леґальної» злочинності

Чому я вважаю приватизацію злочином? По-перше, тому, що приватизація грабує мене, «акціонера» компанії під назвою «держава Україна». Все почалося в епоху ваучерів. Пам’ятаєте, нам видали сертифікати на право володіти державною власністю вартістю аж 6 доларів. Тобто вся Україна була здатна придбати хіба що одну цукроварню. Це відверте шахрайство супроводжувалося демагогією про те, що ваучерні гроші значно ціннійші за звичайні. Направді ваучери продавалися за номіналом, тобто за пляшку горілки. Розводили теревені с приводу того, що інакше визначити майновий пай кожної людини неможливо. А чому неможливо? Яким коштом збудована соціалістична економіка? Нашим коштом. І не податками, які виконували в СРСР суто символічну роль, а непрямим оподаткуванням – заниженою оцінкою нашої праці. Норма експлуатації в СРСР була дуже високою. Ми отримували за свою працю 1/5-1/7 того, що вона дійсно варта. Якщо частина вилучених в нас грошей інвестована в економіку, я мав би одержати приватизаційний рахунок в межах 200-400 тис. доларів. Якби наші ваучери мали таку реальну вартість, ми вклали б їх у виробництво і приймали участь у керівництві фірмами. Все населення стало б власниками. Реальна ціна не дозволила б шахраям скупити у населення ваучери та вкрасти за їх допомогою державні підприємства, які формально були частково нашими.

До реформ на засадах ринкового фундаменталізму було дуже мало чесних можливостей стати власником великих капіталів. Це – гонорари драматургів (відрахування від постановок вистав), заробіток популярних акторів у гастрольних турне, в останні роки перебудови – призові виплати спортменам світового класу на міжнародних змаганнях. І все. З цього випливає, що нова крупна буржуазія в пострадянському світі – злочинці, які вкрали первинний капітал шляхом дерибану державної власності і завдяки своїй близькості до владних структур. Без злочинів робив гроші лише малий і, частково, середній бізнес.

Цікаво, що ринкові фундаменталісти, тавруючи державу як найгіршого власника та збіговисько корумпованих чиновників, водночас наполягають на тотальній приватизації, тобто на розпродажі державного майна тими самими корумпованими чиновниками, які мають продавати не своє, а державне майно. Виходить так, що в даному разі корумпованість – це добре.

Типова злочинна схема приватизації виглядає таким чином:

•  Хабар директорові підприємства і, якщо треба, його начальству за доведення підприємства до банкрутства.

•  Хабар чиновникам, які забезпечать передприватизаційну підготовку, тобто відокремлять від підприємства соціальну сферу та ін. неприбуткові структури.

•  Хабар «незалежним» експертам, які визначать занижену ціну підприємства.

•  Хабар чиновникам за виставлення майже збанкрутілого підприємства на аукціон із заниженою початковою вартістю.

•  Інсценування аукціону (добір «конкурентів» та сценарій «відкритих» торгів).

•  Придбання підприємства за смішну ціну.

•  Хазяйнування.

Хазяйнувати теж можна по-різному. Можливі такі варіанти:

•  Власник створює, або реанімує та підтримує, якщо він є, власний іноваційний потенціал (прикладний спеціалізований НДІ, конструкторське бюро, лабораторії). Іноваційні структури розробляють нові технології та нові конкурентоспроможні вироби. Організується виробництво, а далі маркетинґ нової продукції. Згодом підприємство стає прибутковим. На жаль, мені невідомо жодного випадку, де б новий приватний власник пішов саме цим шляхом.

•  Власник купує і впроваджує в себе закордонну технологію. Звичайно найновітнішу технологію ніхто не продає, продається та технологія, що трохи застаріла. Наприклад, демонтує якась фірма обладнання для заміни, перефарбує і продасть у більш відсталу країну. Таким чином, приватизоване підприємство зможе працювати на внутрішньому ринку, але має обмаль перспетив для захоплення частки світового ринку. Крім того, не маючи власних іноваційних структур, підприємство завжди залежатиме від імпорту технологій, а іноді ще й критичних матеріалів та комплектуючих. Така стратегія ще не найгірша.

•  Новий власник експлуатує придбане підприємство без усяких вдосконалень. Він просто кладе до своєї кишені прибуток, який колись ішов державі. Цей випадок зустрічається досить часто.

•  Новий власник, промисловий іноземний інвестор, звільняє більшість працівників, припиняє виробництво, демонтує й продає на металобрухт верстати та інше обладнання, а в цехах створює склади своє готової продукції, яка імпортується в Україну. Іноді на місці колишнього підприємства повного циклу створюється підприємство фінішних стадій: складання, розчинення концентратів, фасування. Цей варіант теж зустрічається.

•  Найгірший варіант, коли інвестор купує державне підприємство виключно з метою його демонтажу. Такі випадки неодноразово описувалися в пресі.

Хоч держава в ролі господаря, на думку ринкових фундаменталістів, поганий власник, та сама держава у ролі продавця державної власності – хороший продавець, бо фактично дозволяє спритним ділкам вкрасти підприємство.

Чи існувала можливість спрямувати власників на перший з вищеназваних шляхів, тобто на розвиток виробництва? Так, принципова можливість є. Навіть дві. Перша – розглянутий китайський варіант. Друга, якої Китай не мав, – це задіяти власний науково-технічний потенціал. Замість того, щоб продавати підприємства за гроші тому, хто більше дасть, було б доцільніше виставити підприємство на інтелектуальний аукціон, тобто продати чи здати його у концесію тому колективу науковців-прикладників, які професійно працюють в галузі підприємства і запропонували кращий бізнес-план для розвитку виробництва та захоплення ринку. На жаль такий варіант не спав на думку можновладцям, бо вони були кревно зацікавлені у дерибані.

Що можна поставити на заваді прихватизаційному крадійству? А нічого. Як би не напружувалися слідчі органи, їм нізащо не виявити деталей імітації аукціонів. Єдине, що вони мають – це інколи кричуще заниження вартості об’єктів прихватизації. Таким чином єдина можливість спинити дерибан – заборонити продаж державної власності у приватні руки взагалі. Забороні мають підлягати підприємства, земля на якій вони розташовані, подвір’я будинків, які перебувають у державній та комунальній власності. Ліси, узбережжя та інші зони відпочику населення.

Натомість приватний капітал слід заохотити створювати (будувати) в Україні нові підприємства. Цим підприємствам (назвемо їх приватними на відміну від приватизованих, тобто вкрадених) слід ґарантувати недоторканість по відношенню до націоналізації. Щодо оподаткування, то воно має стимулювати створення високоякісних робочих місць (інженер, науковець), повноту виробничого циклу і високу частку доданої вартості у готовій продукції. Таким чином, торгово-посередницькі фірми і складальні заводи повинні бути менш прибутковими, ніж підприємство повного циклу з іноваційним потенціалом. Тут можна використати і досвід Китаю.

Не чіпайте злодіїв!

Таке гасло лунає звідусіль. Чимало депутатів, високопосадовців (вже нової влади), різних радників та журналістів просякнуті заразою ринкового фундаменталізму. Вони в один голос аґітують проти ренаціоналізації вкрадених підприємств. Деприватизація (яку більшість називає реприватизацією, тобто повторною приватизацією) відлякне, мовляв, іноземного інвестора. А без нього нам економіку не збудувати. Такі заяви чути від діячів із гуманітарною освітою, які зовсім не знаються на виробництві та й не уявляють собі можливостей українського науково-технічного потенціалу.

Нові індустріальні країни Азії дотримувалися іншої політики стосовно іноземних інвесторів. Вони розуміли згубність і шкідливість прямих іноземних інвестицій в свою економіку. Тому Південна Корея заохочувала іноземні фірми до передачі технологій (бо практично не мала спочатку власної іноваційної сфери), але забороняла прямі іноземні інвестиції. Такі інвестиції Південна Корея дозволила лише після шостої п’ятирічки, коли економіка достатньо зміцніла. Там, як колись у СРСР, були п’ятирічки і вони дали позитивний ефект. Заборонила іноземні інвестиції у радіоелектроніку Японія. Чи спромоглися б японці випередити США в галузі електроніки, якби вони не впровадили цієї заборони? Звісно, ні. В Японії й досі б складали телевізори та комп’ютери із привезених із США блоків.

Таким чином прихватизаторів-руйнивників слід добре відлякнути, щоб в них і не виникало думки вкрасти щось в Україні. Думаю, що чесних інвесторів-виробників чесна й зрозуміла політика залучення капіталів в українську економіку не відлякне, а, навпаки, привабить. Отже гасло, яке лунало під час виборчої кампанії В. Ющенка: «Бандити сидітимуть у тюрмах!», – вимагає свого негайного втілення в життя.

Україна в небезпеці!

Перемога революції дала надію на те, що нація зрештою контролюватиме владу. Але неозброєним оком видно, що надія ця справдиться нелегким шляхом. У верхніх ешелонах влади маємо чимало ринкових фундаменталістів. Є там і такі, яким до вподоби ринкова анархія. Бачимо ринкових фундаменталістів серед нових міністрів, радників, депутатів нової провладної більшості.

Дуже прикро, що реформацію на засадах ринкового фундаменталізму підтримує частина нашої гуманітарної інтелігенції. Дискутуючи з її представниками порушені тут проблеми, чув таке: «Чого це сумувати по зруйнованому машинобудівному заводу? Він же військовий, а зброя нам непотрібна.» Доводилося пояснювати, що, на відміну від пивзаводу, військовий машинобудівний завод більш-менш універсальне підприємство, на якому можна виробляти цілком конкурентоспроможну невійськову продукцію. Чув і таке міркування: «Навіщо Україні, наприклад, мікроелектроніка та інші наукомістські галузі. У світі має існувати міжнародний розподіл праці.» Так то воно й так, але розподіл має бути справедливим. А чи можна вважати справедливим такий розподіл, де Європа, Північна Америка та Далекий Схід вироблятимуть високоінтелектуальну продукцію, а нам залишиться сіяти соняшник, пасти худобу, та плавити сталь? Ми таким чином станемо країною дурнів, де малограмотні робітники експортно-сировинних галузей своєю працею утримуватимуть торговий прошарок, шоу-бізнес і жменьку політологів, філософів та інших гуманітаріїв. А інженерів не треба. Іноземці зроблять все.

Зойки проти повернення у власність держави життєво важливих стратегічних галузей та вкрадених у нації прибуткових підприємств-ґіґантів чути звідусіль. Але чи можна змиритися із тим, що навіть паспортизацію громадян в нас приватизовано і приватна фірма отримала від міліції базу даних про все населення, чим брутально порушено права громадян на таємницю приватного життя? Тепер за добрячого хабара рекетири можуть запросто купити дані про майбутні жертви, наприклад, дізнатися, хто має великий прибуток і достойний наїзду.

Насамкінець варто перерахувати найбільш загрожені ділянки національного буття. Ринковий фундаменталізм загрожує:

•  економічній безпеці України, оскільки сприяє перетворенню країни на споживача кінцевого продукту розвинених країн та постачальника на світовий ринок дешевої сировини;

•  продовольчий безпеці України, оскільки усуває державу від стабілізації ринку зерна та продовольства взагалі, ми це побачили під час виборчих перегонів, коли ціни на м’ясо-молочну продукцію значно зросли попри падіння курсу долара;

•  фінансовій безпеці України, оскільки фактично поблажливо ставиться до інфляції;

•  обороноздатності України, оскільки приватизаціями та реструктуризаціями паралізовано військову промисловість і сферу її науково-технічної підтримки;

•  інтелектуальному потенціалові України, оскільки реформа освіти на засадах ринкового фундаменталізму веде до дебілізації нації, до її перетворення на суспільство дипломованих (і недипломованих) невігласів;

•  інформаційній безпеці України, оскільки інформаційний простір захоплюють на ринкових засадах антинаціональні сили;

•  національній культурі, оскільки сприяє деґрадації національної культури і захопленню культурного простору іноземним, часто низькоякісним, продуктом.

«Універсум», ч. 1–4, 2005