«Влада – цілеспрямований вплив за допомогою будь-яких засобів (знарядь влади) однієї людини, групи, класу (носіїв влади) на іншу людину, групу, клас (підвладних), внаслідок чого підвладна сторона виконує саме такі дії, яких вимагає від неї носій влади і які без такого впливу не виконала б». Саме так витлумачує це поняття «Філософський словник».

Прагнення влади – це інстинкт, притаманний і тваринам, і людям. Це прагнення може народитися у дитинстві (хлопчика/дівчинку не любили, ігнорували, не хвалили, насміхались з них). Однак якщо в дитячому, підлітковому віці хлопчакам можна вивищитися серед однолітків силою, то, ставши дорослими, колишні зневажені починають застосовувати інші методи – підлість, підступність, підкуп, інтриги, зв’язки. Так досягають владних вершин. Так народжуються вожді, диктатори і тирани – часто інтелектуально обділені, але психічно загартовані індивіди. Нинішній російський гебешний самодержець – яскраве цьому підтвердження.

«З психологічної точки зору жадоба влади є вияв не сили, а слабкості, – констатує всесвітньо відомий психолог і філософ Еріх Фромм у книзі «Втеча від свободи». – Прагнення влади засвідчує нездатність особи вистояти наодинці й жити, спираючись на власні сили».

Ще в сиву давнину людство прийшло до висновку, що існує закономірний зв’язок між прагненням до влади і тією чи іншою (явною або прихованою) «ущербністю людини» (Е. Фромм).

«Скалічена тварина саме завдяки своєму дефекту стає безумовним і одноосібним лідером для тих, хто над усе любить триматися у зграї. Чи не такими були славетні вожді Homo Sapiens: Іван Грозний, Гітлер, Сталін, Мао, Пол Пот? (нині до цього переліку можна долучити й Путіна. – О.Р.). А біля них і дрібніша «номенклатура» – така, скажімо, як у пацюків. Вимір інтелекту й агресивності дозволили виявити, що провідниками дрібних зграй стають самці, які поступаються решті розумовими здібностями, але перевершують всіх агресивністю…» (Володимир Войтенко, доктор медицини).

Макс Вебер, вивчаючи проблему влади та її утримання, виділив три основні прийоми, котрих дотримуються правителі: добір апарату управління з числа сіреньких поплічників; постійне поширення інформації про видатні заслуги правителя; періодичне відлучення від «тіла батька націй» найближчих сподвижників. Мимоволі згадується сентенція Нікколо Маккіавеллі: «Про розум правителя найперше судять по тому, яких людей він до себе наближає».

Всі політичні й громадські інституції є дзеркальним відбитком інтелектуально-психічного стану загалу. Згадаймо обличчя наших достойників – у Верховній Раді, в держадміністраціях, в Кабінеті міністрів…

Інстинкт влади дуже древній, властивий усьому живому – людині, мавпі, хижаку й істоті травоїдній. Йдеться про інстинкт переваги і можливості нав’язувати свою волю іншим. Якщо порівняти поведінку зграї мавп і всієї сучасної української чиновницької ієрархії, то можна знайти багато спільного. Ті ж сваволя, хамство і зарозумілість угорі й те ж догідництво знизу.

Наділений унаслідок різних обставин владними повноваженнями сіренький чиновник/депутат добре розуміє (з огляду на інстинкт самозбереження), що розумніша, інтелектуально вища за нього людина не може бути надійним підлеглим. Показати перед начальством свою інтелектуальну перевагу означає назавжди покінчити із кар’єрою. Згадаймо кадрову політику українських президентів. Про нинішніх політиків-«рошенівців» сьогодні не пише/говорить хіба що лінивий…

Теорія «умовних рефлексів» всесвітньо відомого фізіолога Івана Павлова чудово пояснює механізм вищої нервової діяльності, дає переконливе розуміння людської поведінки. У науковій школі знаменитого академіка, лавреата Нобелівської премії, були запроваджені такі терміни як «рефлекси свободи», «рефлекси рабства», «рефлекси покірності» та «рефлекси догідливості».

«Безумовний» рефлекс – це рефлекс, пов’язаний зі всією конституцією організму, який спадково передається з покоління в покоління. Але завдяки передачі до нього зовнішнього впливу через головний мозок цей рефлекс може бути зроблений «умовним» – пов’яаним з будь-яким зовнішнім впливом.

Академік Павлов був переконаний, що найнезнищенніший «безумовний» інстинкт – це інстинкт самого життя. Рефлекс свободи – це основний рефлекс життя. Але його не лише можна придушити, але й замінити «умовним» рефлексом на ті ж обмежувальні впливи. Для собаки в лабораторії Павлова «джерелом» їжі є дзвінок, удар електричним струмом або інший сигнал, який закріплює у піддослідної тварини «умовні» рефлекси. Можна цілком «вгамувати» тварину, привчти її до того, що вона «крутитиме хвостом» у відповідь на дії, котрі можуть позбавити її свободи, і благально «зазирати в очі» того, хто може тероризувати.

У суспільстві, просякнутому товарно-грошовим обміном, основний, безумовний рефлекс перетворюється на «рефлекс на власність». А ще виникає «рефлекс на майно», «рефлекс на багатство». Починають вироблятися й інші рефлекси: «догідливости», «угодовства», «покірливости», «рабства».

Унаслідок набутого «рефлексу на багатство» нинішній вітчизняний так званий істеблішмент повсякчас демонструє брак політичної волі, захланність й аморальність, корупцію.

Цей висновок українська реальність підтверджує вже майже чверть століття – ті, котрі мають мільйонні статки у вітчизняних і закордонних банках, володіють численними земельними угіддями, здобутими неправедним чином, розкішними будинками, парками дорогих автомобілів, з дивовижною впертістю/наполегливістю прагнуть стати власниками депутатських мандатів…

Цілковиту рацію має доктор економіки та соціології Юрій Саєнко: «Коли я думаю про феномен совєтського раба, то передовсім маю на увазі не «широкі маси громадян», а нинішніх політиків, управлінців та іншу номенклатуру, свідомість яких, хватка і культура сформовані в системі совєтського рабства... І їх ніщо і ніхто не зупинить, доки «широкі маси» не навчаться правил «правильного вибору», – будуть вибирати-визначати не долю певної ідеології, партії чи лідера, а будуть робити власний вибір власної долі вільної людини».

У росіян ситуація дещо інша. У них «рефлекси рабства», «рефлекси покірності», «рефлекси догідливості» дуже давні. Набуті й успадковані. «Вообще я должен высказать свой печальный взгляд на русского человека. Русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что он не способен воспринимать действительность, как таковую. Для него существуют только СЛОВА. Его «условные» рефлексы координированы не с действительностью, а со словами» (Іван Павлов).

У нинішній Росії «СЛОВО» перетворилось на пропаганду, на інформаційні війни, на спотворення реальності, на агресію…

Попри ряд негативних рефлексів, набутих українцями унаслідок тривалого перебування в полоні російської імперії, «рефлекс свободи» завжди був притаманний нащадкам волелюбних козаків. На генетичному рівні. Революція Гідності та нинішня російсько-українська війна підтвердили це вкотре.

Звісна річ, що тотальне/повсюдне дотримання принципів Демократії в українській Реальності стане можливим лише в результаті радикальної зміни/ліквідації Системи, в якій не буде місця олігархам з їх аморальними рефлексами та інстинктами, коли ніщо і ніхто не загрожуватиме «рефлексові свободи».