Донбас: нав’язати ворогові власну гру

Капітулянтська «ініціатива» В. Пінчука збурила українську громадськість. Чинна влада відмежувалася від цього демаршу й навіть засудила найбільш одіозні тези олігарха, «забувши», що сама вона не демонструє взірців стратегічного мислення. Найнезламніший патріот України бачить, що офіційний Київ не володіє концепцією розв’язання свого конфлікту з Москвою, як, зрештою, й наші союзники на Заході, чия «втома» і нехіть до українського питання стають щодалі більш очевидними. А природа, як відомо, не терпить порожнин – «стратегічну порожнину» рано чи пізно заповнюють якісь ідеї, хай навіть народжені в медведчуківському think tank’у…

Українське громадянське суспільство, змушене багато в чому підміняти владу та дублювати її функції, мусить і тут підставити цій недолугій владі своє плече. Ми хочемо показати, що варіантів розв’язання проблеми на користь України існує більше, ніж прийнято вважати.

Тим, чого фатально бракує українцям та їх західним «типу союзникам», уповні володіють їхні вороги. Чітко визначений інтерес Московії полягає у ліквідації політичної суб’єктності України, як передумові повного її розчинення в «рускам мірє». Мета росіян має екзистенційний характер, тобто не залежить від обставин і персоналій; їм «нужна адна пабєда», вони уживають розмаїті засоби її досягнення й готові «нє пастаять за ценой». Ворожнеча Росії до України не почалася «через Майдан» і не скінчиться з відходом того чи іншого лідера у Києві чи Москві; її неможливо уникнути, запропонувавши Кремлеві дружбу, співпрацю, або навіть безумовний васалітет та цілковиту покору.

Не менш чітко, ніж мета ворога визначився й головний фронт змагань. Ним став найбільш проросійський регіон нашої держави, який кремлівський карлик без вагань перетворив на поле кривавого протистояння, ніби нагадуючи, що сенсом «гібридної» війни, як і будь-якої іншої, залишається фізичне знищення ворога. Нині ворог намагається повернути у тіло України зруйнований та обсаджений московськими маріонетками Донбас, як важіль маніпулювання українською політикою та розплідник сепаратистської зарази.

Виживання України не є першорядним питанням для західних лідерів. Вони бачать на сході нашої держави лише військовий конфлікт, який підважує стабільність Європи і який треба чимскоріш завершити (бодай законсервувати), аби мати розв’язані руки для протидії іншим викликам і загрозам. Заходові байдуже, хто є сторонами конфлікту та які/чиї інтереси стоять на кону; для нього прийнятною платою за мир може виявитися як здійснення «глибокої федералізації за Лавровим», так, за певних умов, і нещодавно озвучених більш радикальних україножерних програм… Українців натомість ніяк не може не обходити змістовне наповнення поняття «мир». Навчені трагічним історичним досвідом, незнаним більш щасливим країнам («мир + Голодомор», «мир + НКВД + ГУЛАГ», «мирна» депортація татар із Криму, «мирний» референдум за ДНР й т. п.), ми не можемо вважати мир абсолютною цінністю.

Наше ПРАГНЕННЯ ЖИТИ ніхто крім нас самих повною мірою не поділяє. Але для обстоювання цього прагнення нам критично бракує низки матеріальних чинників: військової потуги, економічної та медійної моці, людських ресурсів тощо. За таких обставин слабкіша сторона може виграти лише за рахунок ініціативи, маневру, накидання противникові власного порядку денного. Чи існує в цій ситуації простір для українського маневру?

Пригадаймо, як усе починалося… Над териконами забуяла «руская весна». Оскаженілі натовпи, під’юджувані провокативними гаслами «ми адін народ», волали «Путін, пріді!»; бойовики штурмували осередки української влади, вивішуючи над ними російські триколори; населенню розповідали про високі російські пенсії тощо.

Очевидним рушієм процесу була мета приєднання регіону до Росії. Однак щойно тактичні цілі заколотників були досягнуті, про цю мету всі раптом «забули» й «російські пенсії» виявилися нікому не потрібними!

Першою реакцією Кремля на постання «ДНР/ЛНР» стало створення надійного кордону із цими анклавами – росіяни не прагнуть «братніх стосунків» із кримінально-мілітаристською соціальною клоакою. Москва висунула формулу: «Крим наш, Донбасу – особливий статус». Відтак, ніби за помахом чарівної палички, лише в рамках цієї моделі почали шукати розв’язання конфлікту як маріонетки Кремля, так і адепти офіційних Києва і Брюсселя.

Цей різкий, і при тому ніяк не анонсований поворот вказує на існування вкрай небажаного для Москви сценарію розвитку подій. Хіба не саме такий сценарій мусить Україна накинути своїм візаві бодай у вигляді постійно діючої загрози? Адже маємо справу з бандитами, а одним із головних правил бандитського світу є «ответишь за базар». Тож нехай відповідають, як мовиться, по повній!

Історія війн рясніє прикладами перемог слабких армій над сильним ворогом, але на пальцях можна полічити ситуації, коли переможцеві до самого кінця не вдалося змусити ворога діяти в рамках власного сценарію… В російсько-українському протистоянні, яке розвивається одночасно на військовому, інформаційному, дипломатичному, економічному, політико-реформаторському та інших «фронтах» дотепер майже всі ключові ходи було зроблено росіянами. Вправність і нахабство кремлівських стратегів укупі з прорахованою ними слухняністю офіційного Києва перетворили «мінські домовленості» на односторонню відмову України від активних дій. Але безініціативні не стають переможцями!

Хапнувши шмат українського терену, Москва намагається використати проблему його повернення, як засіб нав’язування Україні своєї політичної волі. Українці натомість воліють зберегти як територіальну цілісність держави, так і свободу її самовизначення. За амбівалентної постави союзників та непохитності Кремля єдиним способом одночасного досягнення цих цілей є повномасштабна військова операція з визволення Донбасу. Однак таке розв’язання обтяжене низкою неприйнятних для України наслідків, як-от: величезні людські втрати; повне знищення інфраструктури регіону; черговий обвал ледь живої національної господарки; несхвальна реакція Заходу й, зрештою, можливість поширення російської агресії за межі Донбасу – за абсолютної переваги ворога у військово-повітряному та військово-морському компонентах…

Питання про проведення військової операції в жодному випадку не мусить зніматися з порядку денного; армію слід посилено готувати до її здійснення, але… Генеральний наступ має розпочатися за одночасної наявності двох необхідних умов: відчутного послаблення росіян та розробки українськими генералами власної концепції переможного бліцкригу. Лишається тільки гадати, коли станеться (й чи станеться взагалі?) поєднання цих умов.

Наразі ж український маневр може виходити лише з вибору «меншого зла»: теренові втрати чи самостійна політика. Ворог визначився однозначно (нагадаємо: смертельний ворог із добре розвиненим стратегічним мисленням) – його метою є позбавлення України здатності проводити власний політичний курс, відтак нашим безумовним пріоритетом має стати збереження такої здатності. Ні в кого в світі не мусить викликати сумнів готовність українців дати жорстоку відповідь тим, хто заперечує їх право на самостійність! Що ж стосується повернення теренів…

Розмірковування на цю небезпечну тему варто розпочати з історичних паралелей. Ми згадуємо російсько-фінську війну 1939-40-го рр. як приклад успішного опору маленької нації імперії зла, однак забуваємо, що цю війну Фінляндія все ж програла, хай навіть і більш ніж гідно. Відповідно до продиктованих переможцями «мирних умов» несповна 4-мільйонна країна позбулася 11% своїх теренів, включно із другим за величиною містом Віїпурі (теперішнім Виборгом) й мусила переселити та влаштувати на нових місцях сотні тисяч біженців. Кожний фін повною мірою усвідомлював грабіжницький характер цих умов, але… Після 1945-го питання про повернення втрачених земель ніколи не піднімалося авторитетними політичними силами країни. Нація вилікувала завдані їй рани й зосередила увагу на інших проблемах, не бажаючи ставати заручницею власних територіальних амбіцій – хай цілком узасаднених, проте таких, що здатні загальмувати її поступ на магістральних керунках.

Приклад повоєнних Німеччини та Японії не менш переконливо свідчить, що здорова нація здатна подолати наслідки дуже значних територіальних втрат, ба навіть, як перша з них, стати після цього континентальним лідером. Відомо, що канцлер Аденауер свого часу відхилив пропозицію Кремля про возз’єднання з НДР в обмін «лише» на нейтралітет об’єднаної країни… Й навпаки: на прикладах Вірменії, Грузії, Сербії, Молдови ми бачимо, як нерозв’язані територіальні проблеми можуть надовго й украй ефективно блокувати національний поступ. Напрошується висновок: за всієї важливості територіальної цілісності, правдивим «божеством, якому слід молитися» для нації має бути її самостійність у визначенні стратегічних пріоритетів. На жаль, цей суворий бог інколи вимагає великих жертв…

Погляньмо на мапу. Визнати російське панування в Криму Україна ніяк не може, навіть «забувши» (що неприпустимо!) про кримських татар. Окупація півострова означає для неї 3-стороннє вороже оточення з обмеженим виходом до моря; така ситуація постійно спокушатиме росіян в різні способи «пробивати коридори» до Криму, Придністров’я тощо. В цьому питанні ми не можемо брати до уваги навіть непідробне бажання багатьох кримчан «померти в Росії». Уявіть собі, що ваш сусіда воліє поселити в своєму домі бандитів, які мають порахунки з вашою сім’єю... Словом, Крим в «особливому статусі» кримськотатарської автономії необхідно повертати в будь-який спосіб, навіть усупереч протидії цілого світу, а поки цього не сталося – не давати окупантові почуватися на півострові господарем!

Чи так само стоїть справа з «ОРДЛО»? Усвідомлюючи високу економічну, іміджеву, соціально-гуманітарну ціну втрати контролю над цією частиною української території, мусимо визнати, що, на відміну від ситуації з Кримом, така втрата істотно не погіршує стратегічні позиції України. Наша держава цілком здатна стати успішною без окупованих ворогом донбаських теренів! За потреби вибирати між поверненням ОРДЛО й набуттям національної самодостатності не маємо вагатися ані на хвилю!.. Однак ходить у жодному разі не про «мир за землю» (ця формула не працює в ситуаціях екзистенційного конфлікту), а про дещо інше. Той іржавий спис, що його Росія прагне встромити в тіло України, аби мати змогу постійно роз’ятрювати її рани ми маємо повернути вістрям у пащеку російського ведмедя.

Що для цього можна й потрібно зробити? Перше й головне – влада мусить відмовитися від дорогих для неї ілюзій, ніби долю конфлікту вирішить підкилимний «договорняк» між лідерами. Усвідомити, що єдиним надійним її союзником є власний народ, озброєний адекватним розумінням ситуації. Поворот української політики у донбаському питанні має бути оформлений відвертою публічною декларацією, що її положень слід надалі чітко дотримуватися й за рамками якої мають залишаться лише військові таємниці та суто технічні питання... Спробуймо уявити можливий зміст такого документа.

Преамбула: стисле й чітке формулювання стратегічних цілей обох держав, необхідне для загальнонаціональної мобілізації українства. Брак такого формулювання зумовлює тривання дотепер «двох різних Україн», одна з яких героїчно борониться від смертельного ворога, а друга заперечує наявність конфлікту та продовжує розкошувати в обіймах «рускаго міра».

Пункт перший, наводячи неспростовні докази того, що «мінський процес» виявив свою неспроможність з вини наших візаві, оголошує про вихід України з цього процесу, а відтак – зникнення з офіційного лексикону всіх згадок про «території з особливим статусом» поза межами Криму. Пункт другий повторює формулювання постанови ВРУ про російську агресію проти України та розширює список заходів проти країни-агресора. Пункт третій обґрунтовує небажання України вдаватися до повномасштабної війни для деокупації непідконтрольних Києву теренів.

І, зрештою, пункт четвертий... Якщо протягом стислого періоду (від 3-х до 6-ти місяців) «ОРДЛО» не припинить свого існування, влада України перестане опікуватися його подальшою долею. Від цього моменту вона в принципі готова визнати як утрату відповідних територій, так і ті державні утворення, до складу яких ці території увійдуть, але… Таке визнання не означає готовності та бажання встановлювати зі згаданими утвореннями дипломатичні, економічні, транзитні або інші стосунки!

(Територіальні зміни є прерогативою Верховної Ради й можуть бути схвалені лише конституційною більшістю голосів, яку майже неможливо сформувати під таке дражливе питання, але… По-перше, очільники держави мають право ініціативного обговорення цього питання, а по-друге, режим широкого міжнародного визнання таких змін може бути сформований навіть усупереч позиції ВРУ.)

Творінню Луб’янки – герметичну українську упаковку! Наша держава побудує повноцінний кордон з новими утвореннями, зобов’язуючись лише: 1) прийняти та облаштувати тих своїх громадян, котрі не побажають залишатися на відторгнутих від неї теренах (це важкий тягар, але його свого часу подужала не одна країна з числа тих, що нині процвітають), і, 2) надавати на своїй території соціальні та правові послуги тим мешканцям відторгнутих теренів, які мають право на їх отримання.

Понищені окупантами, заблоковані з українського боку, неприхильно зустрінуті світовим співтовариством (яке пам’ятає про рейс МН17), донбаські «незалежні держави» не мають жодних перспектив самостійного існування. Тож у цьому-таки четвертому пункті офіційний Київ має зробити сміливий хід, якого стратеги Кремля від нього не очікують. А саме: пославшись на обставини постання ДНР/ЛНР та численні висловлювання російських чинників, виразити готовність… визнати «возз’єднання» цих анклавів з Росією.

Україна сама повертає у порядок денний ідею приєднання ДНР/ЛНР до Росії, з якої, власне, все розпочалося! Путін користується послугами висококласних аналітиків і ті одразу покладуть на стіл своєму шефові невтішний аналіз ситуації. По-перше, пропозиція Києва є прийнятною для західних лідерів, які не визнають акт силового перекроювання кордонів, але, з другого боку, ніколи не переймалися статусом Донбасу, як таким. Якщо Київ усуне свої теренові претензії, себто в категоріях «класичної» дипломатії – піде назустріч своїм візаві, Захід однозначно посилить «миротворчий» тиск на Москву. По-друге, в разі активного просування Україною її ініціативи на окупованих теренах може «загорітися вата» – початися заворушення прихильників «рускава міра», які досі чи то забули, а чи не зрозуміли, що їх обдурено. По-третє, всередині Росії залунають голоси дугіних, гіркіних та інших кобзонів про «прєданих саатєчєствєнникав». Зрештою, росіянам дедалі гостріше даватимуться взнаки економічні й гуманітарні наслідки утримання окупованих теренів в підвішеному «особливому статусі»…

Ідея ворогів України обертається проти них самих! Маючи намір грати в цю гру до кінця, Росія муситиме рано чи пізно прийняти «ОРДЛО» до свого складу разом із усіма згубними для неї наслідками цього кроку. Адже комплексна рекультивація теренів ДНР/ЛНР – довготривала, надвитратна й дуже невдячна праця. Світові стане ясно, що «непереможний Путін» мусив грати за чужим сценарієм і отримав зовсім не те, чого прагнув. Всередині Росії таке сумнівне «придбання» істотно підважить акції прихильників «сабіранія іскона рускіх зємєль»… Імовірна втрата частини Донбасу стане болючим ударом для України, проте вона безперечно витримає цей удар. Ба більше – дістане в такому разі низку очевидних «бонусів», якими гріх буде не скористатися.

Прикінцевий, але при тому основний пункт декларації містить пропозицію до всіх тих чинників, котрі здійснюють частковий або повний контроль над утраченими теренами Донбасу. До початку дії попереднього пункту декларації згадані чинники можуть повернути ці терени під контроль українського уряду на правах, однакових з іншими українськими територіальними утвореннями та за умови переведення там комплексної деокупації/десепаратизації. Формула останньої передбачає: 1) тимчасове (від одного до двох років) запровадження військово-цивільних адміністрацій; 2) повну ліквідацію збройних та всіх інших структур, створених окупантами та їх поплічниками; 3) тимчасове (на 5-10 років) позбавлення політичних прав осіб, які займали чільні посади в згаданих структурах і, зрештою, 4) покарання ініціаторів агресії й сепаратизму та осіб, винних у тяжких злочинах.

Повернення територій є основним месиджем українських пропозицій. Оскільки наразі Україна вважає всю «владу» окупованих земель незаконною, її не мусить обходити, в який саме спосіб відбуватиметься таке повернення – цілком чи частинами; шляхом народного повстання, «палацового» перевороту, бунту польових командирів, локальних наступальних дій ЗСУ, під тиском Москви абощо. Важливо взяти у ворога все, що тільки можливо й убезпечити звільнені терени від постання там ворожих резидентур на кшталт російських консульств та представництв, осередків російських медій, «центрав рускай культури» тощо. Єдиною прийнятною для України формою перебування росіян у Донбасі є відвідини приватними особами місць загибелі та поховання співвітчизників, але не наїзди гебні з посвідками «дипломатів», «кореспондентів», «спостерігачів» тощо.

Скажемо прямо: «ОРДЛО» є бажаним трофеєм для України лише в морально-політичному сенсі. Визволення Донбасу піднесе авторитет чинної влади в очах громадян і держави на міжнародному рівні; дасть переконливий урок охочим вирішувати «українське питання» коштом українців; відкриє дорогу для міжнародної співпраці у відновленні та реконструкції регіону. А в разі «недовизволення»… Що ж, Україна виявила непохитну вірність своїм принципам, не дала перетворити себе на об’єкт чужої політики; відбулася мінімальними втратами в конфлікті з набагато потужнішим ворогом, змусивши його, замість апетитної відбивної у вигляді неосяжної «Новоросії», смоктати лише обгризену кісточку ОРДЛО… Звісно, третім варіантом розвитку подій є повномасштабна війна, але могутнє українське військо з рішуче налаштованими командирами здатне відбити росіянам бажання вдаватися до цього варіанту.

Для повноти картини згадана декларація має проголосити перехід до нового етапу реформ, наприклад довгоочікуваних судової та земельної, й початок наступу на всемогутність олігархів… Автор не переоцінює реформаторську рішучість української влади. Надія не на неї, а на українське суспільство, спроможне змусити її до таких чинів. Бо «Україна не Росія», як слушно зауважив хрещений батько української олігархії та, «за сумісництвом», наш головний мінський переговорник.