1. Доба новітньої незалежності

Розпочалася доба новітньої незалежності. Вона вимагала принаймні двох доленосних компонент в душі і свідомості українців. Нестримної жадоби державності. І провідної верстви, яка б утверджувала новітню державність та стала авангардом соціуму. Як показав час, ні того, ні того Україна не має у твердій наявності. На те є дві причини.

Перша. Споконвічна демократична толерантність українського менталітету. Не налаштований український соціум на внутрішньо-суспільний авторитаризм, бо на всіх рівнях українських спільнот панувала свобода виборності – старост, попів, писарів, гетьманів. А щодо зовнішньої політики, то українство ніколи не прагнуло до панування над іншими народами, до захоплення чужих земель і багатств, до приниження, а то й знищення їхньої культури, до винищення елітного квіту інших народностей. Навпаки. Україна європеїзувала інших. Росія, ще до того як набиралася розуму й етики спочатку у німців, а потім у французів, – починаючи з сумнозвісного «братства народів» у 1654 році, очищувалася від татаро-монгольської азійщини потенціями українських культурних багатств. Підручники Смотрицького і Магніцького, друкар Федоров, українські попи, вчителі, писарі, управлінці, композитори, співаки... навіть Києво-Могилянська академія з викладачами і частиною студентів – все це завозилося для розвою гуманістичного гумусу на неосяжних просторах імперської азійщини.

Відомий російський вчений князь Микола Трубецькой (1890-1938), перебуваючи у Парижі у 1926 році заявив: «…та культура, яка з часів Петра живе і розвивається в Росії, є оригінальним і безпосереднім продовженням не московської, а Київської української культури… Таким чином українізація є мостом до європеїзації». [Персонал плюс. – Київ. – 2008. – № 38].

Різні імперії роздирали Україну, а поневолив її «старший російський браток», який насправді був і є за походженням – і генетичним і культурним – молодшою сестрою в сім’ї слов’янства. Історія переповнена прикладами віроломності молодших братків. А тут ще й вибухова суміш крові «младшєнькаго» – гаряче загарбницьке варварство монголо-татарської орди, болотно-лісова захланність, гнітюча медвежа впертість, нордійна холодність.

Відраза, нездатність української демократичної душі стати жорстокою імперською державою, – а в ті часи державність забезпечувалася виключно імперською формою (серед вовків жити – по-вовчому вити) – прирекли Україну на не державницькі поневіряння.

Друга причина. Останні чотириста років, – що Польща, що Росія, що Совєтський Союз особливо по-звірячому, – винищували, викошували до стерні, або «під себе» асимілювали українську верству. Лицарство, гідність, совість, честь української особистості та нації поступово вимивалася. Відтак нинішній управлінський олімп незалежної держави переповнений «неукраїнськими українцями». Трагедія обезголовленої нації. Нації без вольового і зібраного в кулак провідництва.

2. Каста провідників

Катон Молодший знав, що говорив: там, де каста «провідників» нечесна, безвідповідальна, корумпована – суспільство приречене на розпад. Жорстокі слова. Все у нас на «елітному олімпі» – і нечесність, і безвідповідальність, і корумпованість – відтак завдання архітяжке і архіактуальне – уникнути розбрату і розпаду.

Феофан Прокопович наводив переконливі докази розвалу Візантійської імперії: тодішні духовні пастирі відкинули християнські цінності і стали дбати лише про власні інтереси. В народі поширилося невігластво і забобони. Щоб зупинити неподобство, Бог наслав на Візантію турків, які, за його промислом, мали покарати її за відступництво від Божих заповідей.

Нова доба вимагає нового лицарства, модерної інноваційної касти провідників з майнстрімною (mainstream – стратегічний напрямок). Ще Цицерон вказував на те, що поведінка лицарства – це взірець для інших, «живий закон суспільства».

У 1944 році відомий український публіцист Дмитро Донцов повторював думки Катона, посилаючи їх нам із далекої Канади двома тезами: 1) без провідної касти не існує суспільства; 2) відсутність касти «луччих людей» по суті веде до занепаду нації [Донцов Д. Де шукати історичних традицій. Дух нашої давнини. – Київ: МАУП. – 2005. – с.285. – Далі будемо вказувати лише сторінки цієї книжки].

За півстоліття до наших днів Донцов посилає нам пророчі слова, формує аксіому державності і націєтворення, якою ми нехтуємо вже «сімнадцять миттєвостей» новітньої історії: «Щоб бути сильним і відпорним , щоб ставити чоло біологічному закону боротьби і розширення, мусить суспільність укластися у відповідну форму, з відповідно собі підпорядкованими органами, з яких кожний має бути на належному йому місці, мати свою форму і розмір і виконувати споріднені собі функції. Це було правило у героїчні часи України . Це є постулатом України сучасної» [284].

Трагічно. Ніхто по-справжньому й не шукав ні форми, ні змісту державницької нації. А тим паче, не вибудовував новітню управлінську систему. Враження таке, що наші гуманітарно-мистецькі недолуги-патріоти не читали Дмитра Донцова перед 90-тими роками минулого століття і опісля. І замість того, аби вибудовувати українську незалежницьку систему управління державою, роззброїли армію. Знищили, або задарма віддали Росії увесь ядерний потенціал. Замість того, аби укріплювати економічну систему, спустили багатства України на бандитське розграбування, замість того, аби розбудовувати український інформаційний простір з метою формування демократичної патріотичної свідомості українців, віддали ЗМІ у антиукраїнські руки, які ділять і розкроюють Україну за сепаратистськими ознаками. Таких «замість» – десятки, якщо не сотні.

3. Система управління

Натомість вчасно і вміло вибудована новітня інноваційна система управління вирішила б майже автоматично багато проблем минулого, які ми продовжуємо тягти, мов торбу з чортами, у майбутнє. Наше сьогодення і майбутнє визначає тягар нерозв’язаних проблем минулого, лабети якого ніяк не розірвемо. Рівень соціального здоров’я нації визначає її спрямованість у майбутнє, коли всі проблеми минулого і задачі йдешнього вирішується заради майбутнього. Пріоритет майбутнього первинна умова наявності лицарської інноваційної провідної верстви, яка, за Донцовим, має бути шляхетною, мудрою і мужньою.

Що має незалежна Україна? Краще від Григорія Сковороди не скажеш: «А коли вовк зробиться чабаном (або, скажімо, – вівця!), ведмідь ченцем, а кінь радником, то це не жарт, а біда» [253].

Ще у 1914 році Д.Донцов писав у «Студентському віснику» (Київ): «Беручи собі ціллю стати знову нацією, як перед віками, – українство повинно знати, що починає велику й небезпечну гру, яка вимагатиме від учасників витривалості і ясності думки. Прекраснодушні апелі до сердець противників мусять бути залишені. Треба дивитися чортові в вічі... Бо ця справа стоїть так: вона має скінчитись чиєюсь катастрофою, нашою або не нашою. Третього нема» [283]. В тому то й полягає роль провідної верстви і вибудуваною нею системи управління, аби брати до уваги всі можливі варіанти розвитку ситуації. Вибудовувати спротиви негараздам і нарощувати шанси перспективам.

4. Кастова структура

Доба Київської Русі мала чотири-кастову структуру: 1) каста правителів; 2) каста учителів (священнича), що встановлювала правила духовності, моралі і права; 3) каста войовників; 4) каста простої людності. Отака, як казав Г.Сковорода, панувала тоді «рівність в нерівності». Символ першої касти – булава, скіпетр; другої – вказуючий перст проповіді і тексти; третьої – щит і меч; четвертої – плуг і серп.

У Тараса Шевченка зустрічаємо дуальний кастовий поділ: правлячі і підвладні, козаки і свинопаси, «святі лицарі» і «підлії раби», козаки-лицарі і «плебеї-гречкосії». У Сковороди – шляхетний стан і «чорний народ». Мазепа у вірші «Милість Божа» ділить спільноту так: козак, мужик, крамар. Д.Донцов виділяє дві касти: володарі і плебеї і робить такий висновок: ще до половини ХІХ століття українство втілювало ідею ієрархічності, кастового укладу суспільства як непорушне правило національного життя [264]. Поділ на касти Донцов вважає не за соціальним а за психологічним чинником.

Слово каста (від латини castus – чистий, незмішаний, від португальської casta – рід, покоління, походження) означає групу, множина яких складає ієрархічну структуру суспільства. Вища каста несе провідну, відповідальну роль щодо всього суспільного життя. «Каменярі теж спричиняються до забудови храму, але не вони творці його; так само, як ні цегла, ні вапно, ні пісок, ні залізо. Церкву будує той, хто виносив в голові її план, симетрію, пропорції й розмір...» [253].

Кастова ієрархічність суспільств існує з давніх давен. В давньому Єгипті – священницька (жерці), військова, крамарська, реміснича. В Римі – патриції і плебеї. В Елладі – спартіати й голоти (евпатриди). В давній Європі – французькі шевальє, іспанські ідальго, англійські лорди. В Індії ще з ХV-ХІІ століть до н.е. спільнота ділилася на чотири касти (варни): 1) брахмани – священнослужителі; 2) кшатрії – воїни; 3) вайшьї – торгівці, скотарі, хлібороби; 4) шудри – слуги та різноробочі. Залишки цієї стратифікації збереглися досьогодні.

Платон у трактаті «Держава» вибудовує модель ідеальної держави на базі трьох каст: філософи, воїни, ремісники. Добралася кастова ієрархія і до Совєтської імперії. То була чисто пропагандистська байка про три-класове совєтське суспільство. Насправді воно було чітко поділене на п’ять каст:

1) каста комуно-більшовицької партноменклатури – цілком і безконтрольно володіла ідеологією, всіма багатствами країни та життям окремих людей, а то й цілих народів (аж до винищення або депортації, як це було з кримськими татарами, чечено-інгушами, українцями із західних областей та іншими);

2) каста комуно-більшовицької челяді – за примітивні матеріальні побутові блага і чиновницькі посади готова була виконувати будь-які бузувірські накази господарів;

3) каста «народних мас» – рядові трудівники-виконавці, тобто представники всіх трьох класів – робітників, селян, «трудової інтелігенції»;

4) каста ізгоїв – «ворогів народу», які визначалися такими і рекрутувалися із трьох попередніх каст і тут же розстрілювалися чи гноїлися в нетрях ГУЛАГів;

5) каста дисидентів – вихідці з тих же «трьох класів» робітників, селян і «совєтської інтелігенції», які відкрито виступали проти ідеології і практики комуно-більшовизму, або боролися проти цього, як це робили бандерівці-мельниківці, – вони також знищувались, або старалися вижити в комуно-фашистських концтаборах ГУЛАГів, а найнадійніше – в діаспорі.

Сучасне українське суспільство за кастовою структурою примітивне до нехитрої простоти: 1) каста політиків, олігархів, бандитів і вищих чиновників – грабують і перерозподіляють між собою багатства країни; 2) каста чиновників-корупціонерів – середнє і нижче чиновництво, яке без хабарів не вирішує проблеми індивідуумів, фірм і фірмочок; 3) «народні маси» – зайняті примітивними методами і способами виживання.

5. Принцип сродності Г.Сковороди

За концепцією сродності Григорія Сковороди касти мають створюватися у такий собі самоорганізаційний спосіб – кожна людина має займати своє, притаманне за її природою і здібностями місце в ієрархічній структурі за принципом сродності: відповідності здібностей і характеру людини тому місцю, яке вона займає. Росіяни в цім випадку кажуть: «Каждый сверчок знай свой шесток», що українською звучить приміром так: «Кожний журавель займай свій щабель».

Григорій Савович: «Всякий винен пізнати себе, пізнати свою породу, чого вона шукає, куди веде і як веде, а потім і слідувати за нею, кожний «мусить зайняти свій властивий ієрархічний щабель» [261-2]. Природу людини, як і її породу, важко змінити, ліпше допомагати їй розкритися у відповідній, сродній діяльності. Колишній президент Росії В. Путін, наприклад, розпізнав свою вроджену «кадебістську сродність» ще в шкільні роки, як він сам зізнається в масмедійних інтерв’ю. Відтак юний Володя подався до органів, аби почати служити їм «с младих ногтєй». А вже потім, в «пору полной мужской зрєлості» і «органи», і російський народ відкрили в ньому ще одну сродність – тепер вже найвищу – президентську сродність новітньої російської імперії.

До речі, чи доречний термін « новітня російська імперія» в контексті сродності? Безперечно. Російсь­кий академік Григорій Арбатов довів це науково. Не заглиблюючись у теорію, наведемо лише одну промовисту ознаку. Саме новітня Росія за допомогою військ відірвала (якщо прямо, загарбала) від Молдови Придністров’я, від Грузії – Абхазію і Південну Осетію. Варварськи розчавила в крові, завалила горами трупів і жахливими руїнами Ічкерію-Чечню, що прагнула незалежності.

«И воспою тот славный час ,

Когда, почуя бой кровавый,

На негодующий Кавказ

Поднялся наш орел двуглавый»

(О.Пушкин)

Тримає і не збирається виводити Чорноморський флот з території України, погрожуючи не тільки Севастополь, а й увесь Крим відірвати від України. Саме новітня Росія сповідує доктрину «соотєчєствєнніков» – захисту аж до військових дій не тільки тих, кому російські посольства і консульства таємно і масово видають російські паспорти в інших країнах, а й тих «соотєчєствєнніков», які розмовляють російським «язиком». На заклик таких «соотєчєствєнніков» російські війська мають стати на їхній захист в будь-якій точці планети. Саме сродність імперськості новітньої Росії гнала Росію в шалене варварське знищення грузинських міст в серпні 2008 року. Ба більше, колишній президент і нинішній прем’єр-міністр «всієї Росії» на міжнародному рівні опускає Росію до бандитського рівня, вводячи в обіг дипломатії такі поняття, як «замочімо всєх в сортірє», «какой-то мазурік увьол самольот украінского прєм’єра» тощо. А народ «вєлікой Росії» в шаленому захваті від такого возвеличування Росії над її ворогами, які, за висловлюванням нового президента «обсіли Расєю з усіх боків».

Тому й достойна Росія носити горде ім’я імперії ХХІ століття. На це спрямовані всі її діяння і саме цим пишається російський народ, який за висловом одного російського соціолога, ще з часів середньовіччя «невилазно сидить у окопах». Виходить, нинішня Росія сповна виконує «сродну їй» жандармську місію імперії зла.

А от новітня Україна ніяк не знайде своєї сродності.

6. Донцов про прокляття недержавності

Чому не вдалося створити самостійну українську державу після перевороту 1917 року? Д.Донцов вказує на такі причини.

1. Інтелігенція не була возведена в роль правлячої касти. Сама інтелігенція не усвідомила, що саме вона покликана до провідницької ролі. І вдалася до безплідних комунобільшовицьких просторікань: «роль провідника» повинен перебрати на себе народ – злочинна «скромність».

2. Відсутність чіткої, зрозумілої і привабливої для мас мети. Відтак інтелігенція відмовилася від формотворчої ідеї нації. Зяючу пустоту заповнили комунобільшовики гаслами російського комуноімперіалізму.

3. Відмовившись від ролі провідної верстви, інтелігенція виправдовувалась тим, що вона на те не має права, що то буде насильством – вказувати народу нові шляхи та дороговкази – це було б муштрування народу під свою команду, нав’язування народу чужих йому ідей і думок. Відтак вона відмовилась від націєтворчих функцій. Як сказав Ю.Липа, наші інтелігентські масовики хочуть лише «вивчати, оглядати і підтримувати» силу, яку вибере народ. Абсурд – не вести народ, а йти за народом!

4. Не мала інтелігенція виразного ідеалу української самостійної держави. Замість цього – безієрархічний, безвладний образ держави з класовими, родинними, груповими та особистими вигодами щодо благ і добробуту. Замість виступів за державну організованість і силу, звала народ «за поступ і щастя».

5. Інтелігенція вела народ до федерації у «свобідній ліберальній Росії» – до «союзу трьох Русей» – і завела Україну у пастку Совєтського Союзу – у спустошення українського народу терорами індустріалізації, колективізації, голодом-геноцидом, ГУЛАГами...

Дмитро Донцов лаконічно, як лезом меча закарбовує: «За моральним упадком еліти, слідкує, як його тінь, заслужена кара нації» [161]. Відтак, Донцов висловлює чітку і ясну націєформуючу, націєтворчу формулу: «Репрезентувати націю має не «трудова інтелігенція, не клас хліборобів, не моно партія, лише окрема верства» луччих людей». Ні демо-кратія, ні класо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей» [141].

Не народ, а тільки «каста ліпших людей» розуміє ціну наслідкам, які породжують три моделі реакції на реальну ситуацію.

1. Скоритися долі – опуститися до ідилії з квіточками, садка вишневого, царських і соціальних милостей.

2. Здійняти інтернаціональний галас – заклик до «братів-пролетарів» (Голомозі, голопупі, об’єднаємось до купи!), до «братів-слов’ян! – чи розраховувати на допомогу іззовні (Захід нам допоможе!).

3. Зрозуміти форму, суть і процесуальність ситуації. Опираючись на традиції і досвід нації, визначити тактику і стратегію поведінки: «за – проти», «своє – чуже», «виграш – програш». Не нарікати на обставини. Зібрати воєдино всю потужність соціальної енергії і спрямовувати її на пошуки шансів виживання, мінімізуючи ризики. А відтак поступово нарощувати дух, міць і інноваційну ефективність нації.

Немає потреби доводити, що останній сценарій найпродуктивніший.

Продовження в журналі