Постараюся пояснити цей феномен за окремими чинниками і в кінці зупинитися на проблемах освоєння величезних ресурсів українського сектора Чорного та Азовського моря.

Україна впродовж останнього десятиліття споживає щорічно 76 млрд. м³ газу та близько 24 млн. тонн нафти. У той же час власний видобуток становить дещо більше 18 млрд. м³ газу та трохи менше 4 млн. тонн нафти. У 2006 році уряд схвалив енергетичну стратегію України до 2030 року, за якою передбачається за 25 років зменшити споживання газу до 66 млрд. м³ та одночасно довести видобування нафти до 5,5 млн. тонн. Це уже четверта державна програма у цьому напрямі. Спочатку першою програмою 1996 р. передбачалося до 2010 року довести видобування газу до 36 млрд. м³, нафти — до 8 млн. тонн. Через рік ця програма була скорегована, виходячи з фінансових можливостей держави, і ці цифри були зменшені до 28 млрд. м³ та 6,5 млн. тонн. Ще через рік була розроблена та схвалена урядом національна програма освоєння вуглеводних ресурсів українського сектора Чорного та Азовського морів. При цьому подавалися цифри величезних прогнозних ресурсів нафти та газу в цьому регіоні — від 1,5 до 3 мільярдів тонн умовного палива.

Практично ні перша, ні друга, ні третя програма не виконувались і не виконуються. Досить сказати, що для реалізації третьої програми освоєння морських ресурсів уряд виділяв лише 10% передбачуваних витрат.

Треба відзначити і таке. Україна сьогодні є однією з найбільш енерговитрат них держав світу, бо витрати на одиницю валової продукції, за різними даними, у 3—5 разів перевищують аналогічні витрати в країнах Європейського Союзу. Особливо це помітно, коли порівняти деякі показники нашої найближчої сусідки Польщі, яка за територією та кількістю населення поступається Україні на 20 відсотків, а її валовий внутрішній продукт уже значно перевищує наш. Так-от, загальне споживання газу у Польщі становить 12 млрд. м³, або у 6 разів менше, ніж в Україні, а витрати газу в комунальному господарстві — 4,5 млрд. м³ проти 32 млрд. м³ в Україні.

Про що це говорить? Про те, що Україна стала технологічно відсталою у більшості галузей народного господарства — металургії, хімічній, машинобудівній промисловості, в комунальному господарстві.

Якщо Польща за дуже короткий час модернізувала своє комунальне господарство, то в Україні лише ведуться дискусії на цю тему. Так, у всій країні поляки замінили старі вікна на метало- або пластиковакуумні, встановили лічильники води, газу, тепла, а також внутрішньодомові або внутрішньоквартирні обігрівачі. Сьогодні пересічний громадянин Польщі сплачує за ці комунальні послуги близько 30% того, що йому доводилося платити десять років тому. Для реалізації цієї програми Польща отримала значні позики з європейських банків, організувала виробництво всього необхідного для реформування комунального господарства, створила будівельно-монтажні сервісні служби. Тепер кожен громадянин Польщі щомісячно переказує в Центральний банк в середньому 10 доларів (і буде це робити впродовж 15 років) в рахун6ок погашення державного боргу. Польща регулярно повертає ці великі запозичення. Наскільки разючі ці зміни, переконалися в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Після встановлення французьких котлів для автономного опалення навчальних корпусів одночасно із заміною старих вікон на сучасні витрати газу скоротилися у 12 разів.

Світова практика знає і про те, як зреагували європейські країни у 1971 році, коли країни ОПЕК збільшили вартість нафти(і газу теж) у п’ять разів. Через п’ять років витрати цих енергоносіїв в 16 країнах ЄС були скорочені в п’ять разів. Як цього було досягнуто? Зменшення енерговитрат в технологічних процесах, в енергоспоживчих машинах і механізмах давало адекватне зменшення податків. У цих країнах були швидко реалізовані наукові надбання університетських кафедр та промислових лабораторій.

Для України енергозбереження, точніше енергозаощадження треба зробити пріоритетом країни. Належний рівень економії ресурсів неможливий без участі держав в реалізації загальнодержавних програм, розроблених Кабінетом Міністрів та підтриманих Верховною Радою. У зміст цих програм треба включити і досвід Польщі та інших країн ЄС. Крім цього, треба спростити митне оформлення імпорту сучасного технологічного обладнання для комунальних та промислових підприємств.

Кожна людина має право розраховувати, що, встановивши у своєму помешканні енергоощадні лампочки, лічильники газу, води, тепла, вона не буде покараною державою, а, навпаки, швидше поверне собі вкладені кошти. А нинішня влада діє по-іншому — для тих, хто за свої кошти встановив індивідуальне опалення, вартість кубічного метра газу у два рази більша, ніж для тих, хто користується традиційними газовими апаратами. Цим влада старається компенсувати зменшення доходів своїх теплокомуненергетичних служб. Держава повинна би бути зацікавленою у модернізації, заміні обладнання великих котелень з їх наднизьким коефіцієнтом корисної дії та з величезними втратами тепла в теплових мережах. Мені довелося працювати у Сімферополі в комісії з питань використання енергії в промисловості та в комунальному господарстві. Комісія у 2006 році ствердила, що більш як 70 % енергії викидається у повітря. Потужні енергетичні комплекси Сак, Сімферополя, Керчі працюють з ККД менш як 20%, у той час, коли в Європі такі комплекси працюють з ККД понад 80%. Туреччина пропонувала модернізувати ці комплекси впродовж трьох років, але на це ні у держави, ні у теплокомуненергетичних компаніях коштів не знайшлося.

Що можна було зробити в Україні або що ще можна зробити сьогодні?

Розумно було використати на цілі енергозаощадження кошти від приватизації «Криворіжсталі». Але такого рішення не було прийнято. Навпаки, населення не знало тоді, як і сьогодні не знає, куди поділися 24 млрд. гривень від приватизації. Можливо, ще не пізно зробити це у 2007 році з тих же джерел майбутньої приватизації.

Друге — це перехід на використання наукоємних технологій, як це роблять Китай чи Індія.

Загроза конкурентоспроможності нашої держави існує, й у цьому плані реальне енергозаощадження є запорукою виживання.

Диверсифікація джерел газопостачання. Говорити про неї зовсім немає потреби. Це загальнодержавна проблема. Але занадто тісні зв’язки України з Росією та страх втратити свою васальну залежність не давали українському урядові змоги розв’язати це завдання. А тим часом Україна має майже ідеальні можливості справитись з ним. Ще у 1998 році була захищена докторська дисертація В. В. Зайцева, у якій обґрунтовується перевезення Чорним морем зрідженого метану. Тим більше, що уже на той час Японія перевозила через половину Земної кулі більш як 90 млрд. м³ газу газовозами різної місткості з Єгипту, Алжиру, Близького Сходу, Аргентини. І вартість цього газу була на той час лише 95 доларів за 1000 м³.

Для України існує такий реальний і економічно розумний крок. Після міждержавних переговорів можна було б отримувати цей газ у зрідженому вигляді через Іран та Грузію, а розвантажувати його біля західних берегів Криму прямо у Глібовське підземне сховище загальною місткістю 4 млрд. м³ газу. І тоді це сховище можна було б перетворити на транзитний акумулятор та передавати його у центральні області України. Газовози можна виготовляти на Миколаївському кораблебудівному заводі. Лише газовозами можна було б доставляти в Україну, враховуючи невелику віддаль по Чорному морю, 15—18 млрд. м³ газу щорічно.

Підвищення власного видобутку газу до 30 млрд. м³, плюс природний газ у зрідженому вигляді, плюс плата за транзит російського газу через Україну зробили б нашу державу повністю незалежною від тиску Росії.

Знову хочу повернутися до досвіду нашої найближчої сусідки — Польщі. Дії російських партнерів ще більше зміцнюють Варшаву у думці, що потрібно якомога швидше зменшити залежність від поставок газу зі Сходу. З цього приводу ведуться переговори з Алжиром, хоча поляки беруть також до уваги можливість укладення контрактів з Єгиптом, Лівією, Катаром, Нігерією та Норвегією. Зрушення у цьому напрямі можна очікувати лише після 2011 року, коли у країні створять інфраструктуру для морського транспортування і перевезення газу.

Газо порт планують ввести в експлуатацію в 2010—2011 роках. Тому й у контрактах на закупівлю алжирського газу, щодо яких ведуться переговори, береться саме ця дата початку поставок. Планується, що спочатку перевантажувальна здатність термінала становитиме 2,5 млрд. кубометрів газу, згодом її мають збільшити до 5—7,5 млрд. за умови збереження нинішньої динаміки зростання попиту на блакитне паливо.

У рамках проекту зміцнення економічної безпеки в газовій сфері Польща планує також спорудити на своєму узбережжі сховище об’ємом 200 тис. кубометрів зрідженого метану. У разі збільшення пропускної здатності газо порту побудують додаткове сховище на 160 тис. кубометрів рідкого газу.

Зріджений газ транспортуватимуть спеціальними танкерами-метановозами (газовозами). У кожен з них можна завантажити близько 140 тис. кубометрів ЦЧЮ (тобто 85 млн. кубометрів газу в природному стані). Саме газовози — найуразливіша ланка цього проекту. Такі судна будують лише вісім заводів у всьому світі. Адже їх виробництво — дуже складне й дороге, потребує спеціальних знань і технологій, яких в більшості морських країн немає. Газові танкери також дуже дорогі — один коштує понад 160 млн. дол.

Нині у світі використовують близько 200 суден, пристосованих до транспортування зрідженого газу, також уже зроблено замовлення на наступні 130. Ці цифри свідчать про те, що у світі динамічно зростає попит на газ, який транспортуватиметься морським шляхом. Адже це один з найнадійніших способів забезпечення енергетичної незалежності, що у світлі останніх подій є вельми актуальним.

Отже, польська проблема полягає насамперед у браку як такого виду суден, так і ресурсів для їх спорудження. Метановози не купують на вільному ринку, їх, як правило, проектують спеціально під конкретний термінал. Будівництво триває в середньому два роки. Однак спочатку треба знайти суднобудівний завод, який зможе виконати замовлення. Сьогодні це не така проста справа, і з кожним роком ситуація ускладнюватиметься.

Так що і в цьому питанні в України є як великі можливості, так і великі труднощі. Бо для реалізації проекту сьогодні в Україні можуть не знайтися кошти, і їх треба позичати під гарантії уряду. Промосковське лобі у Верховній Раді та уряд Януковича можуть не піти на такі радикальні заходи зменшення нашої залежності від Росії.

Нетрадиційні та відновні джерела енергії — так називають енергію Сонця, вітру та річок. Ці джерела енергії стають все актуальнішими для будь-якої країни, яка хоче зменшити свою енергозалежність від інших держав, зокрема пов’язаних з поставками органічного та ядерного палива.

Розвиток відновної енергії для України не менш важливий. Ніж для країн Європейського Союзу, директива якого від 27 січня 2001 року вимагає від країн-членів ЄС встановлювати індикативні цінові показники споживання електроенергії, виробленої з відновних джерел енергії та ставить завдання досягти 12% валового внутрішнього споживання за рахунок такої енергії до 2010 року.

За даними НАНУ, лише розвиток малої гідроенергетики може дати нашій країні до 4 млрд. КВт-тод, а вітрової енергії — 30—40 млрд. КВт-тод.

В Європі встановлено так званий зелений тариф на електроенергію. Тут в Україні є чимало рифів, бо вся стратегія або ідеологія підпорядковується інтересам виробників обладнання, наприклад, «Південмашу», а не власному енергопотенціалу.

З енергією малих річок взагалі не щастить. А про використання сонячної енергії йде лише обговорення. Хоча в світі набуто вже великого досвіду, зокрема в Ізраїлі, Хорваті та інших країнах світу.

Це ж стосується переходу до отримання нафтопродуктів з біомаси. Лише окремі ентузіасти ведуть у цьому напрямі щось реальне.

Переходжу до задекларованої теми — «Енергетична незалежність України: вуглеводні ресурси Чорного та Азовського морів».

Є дві принципово різні точки зору на освоєння цих ресурсів технологічні зони. Перша — це наявність ресурсів нафти і газу, що залягають на порівняно невеликій глибині моря — до 60—80 м. Сьогодні розробляється ціла низка газових родовищ на шельфі Чорного та Азовського морів — це Голіцинське, Штормове, Архангельське, Північно-Булганацьке, Східно-Казахстанське та інші. Ведеться підготовка до розробки Одеського та Безіменного газових родовищ у 2008 році. Це дозволить у найближчі два роки довести видобування газу з цих родовищ до 3 млрд. м³. Цей видобуток забезпечить всі потреби народного господарства Криму, а надлишок газу буде надходити у південні області України.

Друге — це відкриття у 2006 році параметричною свердловиною № 403 Суботинського нафтового родовища у При керченській зоні шельфу Чорного моря. Закінчена бурінням уже друга розвідувальна свердловина на цій площі під номером 1. До 2010 року будуть пробурені ще дві розвідувальні свердловини № 2 та № 3. Але уже випробування та дослідження свердловини № 403 та дані відбору керна і промислових геофізичних досліджень на свердловині № 1 показали, що це родовище має значні запаси. За оцінками експертів запаси нафти на цьому родовищі оцінюються від 30 до 180 млн. тонн.

Попередніми сейсмічними, геохімічними дослідженнями у При керченській зоні окреслено 14 структур, оцінка яких підтверджує їх насиченість нафтою та газом. За дуже приблизними оцінками, сумарні запаси нафти на цих структурах оцінюються на більше ніж 500 млн. тонн. Це все означає, що Україна вступає у новий етап освоєння морських нафтогазових родовищ, що після Прикарпаття та Дніпрово-Донецької западини здатні повністю ліквідувати залежність України від іноземних поставок нафти у найближчому майбутньому. Ці родовища лежать у дуже сприятливій для розгортання бурових та нафтогазовидобувних робіт зоні.

Але зразу ж за цією зоною починається крутий схил до глибини моря 2200 м, і цей схил великою дугою простягається від Керченської протоки до гирла Дунаю. До будь-яких робіт у цій зоні Україна не готова — ні фінансово, ні технічно, ні технологічно. Хоча за прогнозами визнаних геологів світу (проф. Хаіта (Москва), Роберто Фільштейна (Бразилія), спеціалістів компанії «Хант») перші свердловини, що будуть пробурені у цій зоні, продукуватимуть щоденно 1—2 тисячі тонн нафти. Буріння однієї свердловини коштуватиме близько 60 млн. доларів, перекинути обладнання в Чорне море коштуватиме 40 млн. доларів, транспортування та видобування нафти теж становитиме близько 30 млн. доларів. Компанія «Хант» впродовж кількох років вела переговори з ДАТ «Чорноморнафтогаз» про свою участь в освоєнні глибоководної частини шельфу Чорного моря. Проте тендер виграла компанія «Ванко», яка не володіє ні достатніми капіталами, ні персоналом, не має досвіду проведення таких робіт. Можна лише здогадуватися, чому тендерний комітет віддав перевагу саме цій компанії. Але помилку виправляти важко, бо відсторонити цю компанію або скасувати укладені договори не так просто — потрібні чималі кошти та час. Таким чином, ухвалене ще урядом Єханурова рішення обійдеться Україні дорого та відтягне початок реальних робіт у цій перспективній зоні.

Що заважає сьогодні здійсненню масштабного прориву в освоєнні нового нафтогазового регіону?

Перше — брак коштів. Друге — організаційна структура управління нафтовою та газовою промисловістю. Третя — технологічне відставання українських буровиків. Четверте — нестача кадрів, що могли б тісно співпрацювати із західними компаніями. П’яте — це брак власного обладнання для проведення масштабних бурових робіт. І багато інших факторів, серед яких — збереження навколишнього середовища у такому важливому регіоні, яким є Чорне море.

У світовій практиці є приклад того, як можна було б розв’язати наші питання. Двадцять років тому уряд Бразилії дозволив компанії «Шлямбурже» виконати за її власні кошти масштабні тривимірні сейсмічні дослідження на Бразильському шельфі Атлантичного океану. Одночасно дозволив цій компанії продавати результати своїх досліджень нафтогазовидобувним компаніям світу за спекулятивними цінами. Виокремлені ділянки перспективних площ продавалися за ціною від 100 до 500 млн. доларів.

Тому компанії, що купляли ділянки, щоб повернути вкладені кошти, мусил розгорати бурові роботи, щоб одержати нафту. Уряд Бразилії поставив такі умови:

1) все обладнання, потрібне для буріння та видобування нафти, має виготовлятися у Бразилії в основному на заводах м. Сан-Пауло;

2) координація всіх робіт має бути зосереджена в руках державної компанії «Петробраз»;

3) отримані продукція (нафта) насамперед перероблятиметься на нафтопереробних заводах Бразилії;

4) інженерні та робочі кадри мають бути бразильськими.

За останні 20 років Бразилія підняла рівень видобування нафти з нуля до 120 млн. тонн на рік. Нафта видобувається з глибини океану від 10—70 м і до 1900 м. Уже відкрито нові родовища, що залягають при товщі води в Атлантиці до 2900 м.

Переходячи до наших реалій, можна було б рекомендувати уряду України:

1) провести із залученням західних компаній тривимірні сейсмічні дослідження впродовж 2—3 років Суботинського родовища, структур Абіха, Паласа та інших подібних. Це дозволило б отримати потрібну інформацію, скоротивши більш ніж у чотири рази час на буріння розвідувальних свердловин;

2) змінити структуру управління геологорозвідувальними та нафтогазовидобувними роботами зі сторони НАК «Нафтогаз України», передавши управління всіма роботами реформованому ДАТ «Чорноморнафтогаз» чи Агентству з розробки родовищ Чорного і Азовського морів, давши йому важелі залучення іноземного та внутрішнього капіталу для цих великомасштабних робіт. Це тим більш важливо, що сам «Нафтогаз України» переобтяжений боргами, і його вправно ведуть до банкрутства;

3) почати негайно проектування гідротехнічних споруд (морських стаціонарних платформ) для буріння видобувних свердловин на Суботинському родовищі та на інших структурах на глибині моря до 70 м;

4) передбачити освоєння буріння вертикальних, похилоскерованих кущових та горизонтальних свердловин, особливо останніх на Суботинському родовищі;

5) бажано створити в Україні у складі ДАТ «Чорноморнафтогаз» науковий підрозділ, який би відстежував світові тенденції буріння та експлуатації свердловин на морі при різних глибинах води;

6) враховуючи те, що цей регіон є сейсмічно активним, треба передбачити повну гарантію від шкідливого впливу масштабного нафтогазовидобування;

7) для освоєння глибоководної частини українського сектора Чорного моря треба продовжити інтенсивні переговори із західними компаніями, що володіють фінансами, обладнанням, персоналом для цих цілей.

Чи буде Україна енергетично незалежною державою хоча б через 10—15 років залежить від державного керівництва. Міністр палива і енергетики Бойко, за ним віце-прем’єр-міністр Клюєв, а пізніше голова Кабінету Міністрів Янукович підписали міждержавні угоди про освоєння нафтогазових родовищ Російської Федерації, Казахстану і Єгипту. Ю. Бойко в статті від 17 січня 2007 року в газеті «Дзеркало тижня» писав, що наявні запаси газу у 1,5 трильйона кубічних метрів не забезпечить потреб наступних поколінь нашої держави. Саме цим обґрунтовано вкладення величезних коштів, що перевищують потреби Чорноморського регіону, майже у 1,5 рази та заявив, що «ми повинні йти у ті країни, де є енергоносії у надлишку. Тому ми йдемо в Єгипет, Лівію, в Росію, щоб там видобувати ресурси, яких нам не вистачає».

А насправді, як нам видається, не можна відкласти освоєння власних ресурсів через брак коштів. Сьогодні для бурових робіт у Казахстані, Росії, Лівії, Єгипті Україна не має ні коштів, ні сучасного бурового обладнання, ні готового робітничого персоналу.

Складається враження, що єдиними воротами для України є ворота північно-східного сусіда.

Це тим більше вражає, що Голова Комітету Держдуми РФ з питань енергетики, транспорту та зв’язку В. Язов писав нещодавно: «Ми можемо віддати Україні лише родовища із запасами до 10 млрд. м³ газу, яким ми не готові займатися самі».

Помилок, які може зробити уряд В. Януковича, виправити не вдасться.

Сьогодні можемо лише констатувати, що коштів нема, як і нема відповідних державних рішень. А розроблена уточнена національна програма освоєння вуглеводневих ресурсів Чорного та Азовського морів, як нам довелося рецензувати, грішить тими ж вадами, що і чотири попередні, тому що вона не забезпечена фінансуванням і декларує лише наші наміри без урахування фінансових та технологічних можливостей України.

Всі уряди України копіювали російський досвід. Так, Росія з середини 90-х років минулого сторіччя різко зменшила вкладення коштів у геологорозвідувальні роботи. Нові власники величезних родовищ Росії вважали, що треба якнайшвидше поповнити свої капітали. Цим шляхом пішла й Україна. Практично була знищена база геологорозвідувальних робіт, зведено нанівець колись потужні бурові організації. Але нині, отримавши мільярди нафтодоларів за останні два роки, Росія вкладає величезні кошти у геологорозвідку. Практично іде оновлення основних фондів шляхом придбання у західних компаній обладнання, інструментів, технологій. А Україна і досі залишається практично без власної геологорозвідувальної бази і не має для цього потрібних коштів.

За останніми даними, компанія «Росукренерго» вкладає у 2007 році 2 млрд. гривень в освоєння нафтогазових ресурсів українського сектора Чорного моря. Все було б нічого, якби не те, що можуть бути ліквідовані будь-які спроби залучити капітал та досвід західних компаній та прискорити саме освоєння родовищ Чорного моря.

Щодо технологічних рішень, то наша нафтова і газова промисловість відстала від рівня західних компаній на півстоліття, власні наукові дослідження не фінансуються, а запозичення доводиться робити шляхом придбання готової техніки та технологій. А це шлях тупиковий. Тому необхідно шукати кошти для того, щоб вийти на новий технологічний рівень.

Сімферополь—Львів