Гості базарують, русифікують і потроху... хазяйнують

Юрко Покальчук
письменник

Тим, хто так велемовно розводиться про ксенофобію в Україні, варто (бодай на якийсь час) поїхати до Росії. Навіть тамтешня преса, підконтрольна Кремлю, рясніє повідомленнями про конфлікти на національному ґрунті. Вбивство і каліцтво «нацменів» та іммігрантів стали настільки поширеним явищем, що в квітні на засіданні уряду РФ було вирішено ініціювати ухвалення закону про боротьбу з вандалізмом «з мотивів ідеологічної, політичної, національної, расової, релігійної ненависті або ворожнечі», а петербурзькі депутати напередодні звернулися до президента з обґрунтуванням необхідності жорсткішого покарання за ксенофобію.

Та все це не дає підстав українцям, яких поки що в Україні більшість, аж надто пишатися своєю дивовижною толерантністю. Бо доки ми намагаємося приємно здивувати демократичний світ своєю генетичною терпимістю та безмежною гостинністю, проблеми — нехай і з інших причин, і менш дошкульні— починають увиразнюватися й у нашому домі.

З дитинства мене вчили любити всіх нещасних і упосліджених мешканців колоніальних країн — африканців, індусів, китайців, в’єтнамців, індіянців й усіх інших кольорових героїв, яких експлуатують американські та європейські капіталісти, а ті чорні й кольорові люди мріють про комунізм і співають «Катюшу», плачуть і так далі від щастя, дивлячись на портрет Леніна. Я піднесено співчував їм, любив їх, не тільки листувався з індіянцями, дружив із китайськими й в’єтнамськими студентами, але й пішов учитися на індологію, заглиблюючись у давню індійську культуру й філософію. Учив я історію Китаю та В’єтнаму, їхні культури, а також багато всякого іншого східного...

Щоправда, коли до нас у Київ понаїхало студентів з Африки та інших країн, які почали нахабно поводитися, провокуючи різного роду конфлікти у ВНЗ і ресторанах, загальносовєтська любов до колоніальних народів у наших людей різко пригасла. Усі почали спершу дивитися на особистість, а тоді вже з’ясовувати, звідки вона. Усіх підряд арабів, китайців чи африканців любили вже тільки проститутки — бо ті їм платили краще...

Минуло багато років, я чимало часу провів в Англії, а потім у Франції. Моє ставлення до приїжджого в Європу кольорового люду досить різко помінялося. Азійські іммігранти в європейських країнах чимдалі більше нагадували мені істот, які, залізши в житло, плодяться швидко й у такій кількості, що одного разу треба приймати певні невідкладні заходи, щоби не довелося самому тікати з хати. Щоб мене правильно зрозуміли, поясню. Минуло чимало часу, поки я сам збагнув це, але нагадаю одну історію, що сталася в Іспанії, куди я потрапив уже після своїх мандрів Латинською Америкою.

Я подружився в Іспанії з одним старшим чоловіком, власником невеличкого бару. Коли я сказав йому про своє захоплення Латинською Америкою, він поставився до мого захоплення, щонайменш, скептично — мовляв, що там може бути хорошого. «Яка порядна нормальна людина поїде за океан щось там шукати, якщо немає лиха чи війни, а її не переслідують, — сказав мені друг. — Удома треба працювати й шукати заробітків».

Продовження читайте в журналі