Мій прапрадід зачитував Акт Злуки

Мій прапрадід зачитував Акт Злуки

Мій прапрадід по матері — Лонгин Цегельський був депутатом Віденського сейму від Ярослава (нині Польща). Він був один з ініціаторів створення Західноукраїнської Народної Республіки. Від імені ЗУНР, на Софійській площі, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, зачитував Акт злуки між ЗУНР і УНР. В Уряді ЗУНР Лонгин Цегельський організував та очолив Міністерство внутрішніх справ, пізніше обіймав посаду заступника Міністра зовнішніх справ УНР. Також наша родина пишається такими видатними українцями як академік Іван Крип’якевич, отець Микола Цегельський, отець Роман Лиско, замурований, до речі, живцем енкаведистами в тюрмі на Лонського у Львові (обидва беатифіковані папою Іваном Павлом під час візиту в Україну).

Батько матері Артемій Цегельський був греко-католицьким священиком, його висвячував митрополит Андрей Шептицький. Через відмову перейти під крило Московської православної церкви його вислали до Сибіру разом з родиною. Сім років він провів на засланні у Воркуті, Омську та Томську.

Я ніколи не забуду маминих розповідей про ті часи. Розповідей про найбільший смаколик з її дитинства — “торт”: кавальчик чорного глевкого хліба, намащений тоненьким шаром маргарину, злегка посипаний цукром. Мамі тоді було 4 роки. Не забуду розповідей матері про знущання над її батьками, не забуду розповідей про те, як вона, вже будучи з матір’ю в Сибіру на засланні, не пізнала власного батька, який був переведений з тюрми на поселення.

Рід Тягнибоків також походить з Львівщини. Мій батько народився в смт Новий Яричів Кам’янка-Бузького району (до слова, це мій виборчий округ). Наше прізвище походить з давніх козацьких родин. Батько закінчив Львівський інститут фізкультури, став майстром спорту з легкої атлетики. Викладав на кафедрі фізкультури в медінституті. Потім вступив до медінституту, став відомим спортивним лікарем — лікарем-тренером спорткомітету СССР, головним лікарем збірної Совєтського Союзу з боксу. Хоча ніколи не був членом партії — це була його принципова позиція. На Олімпіаду в Лос-Анджелесі 1984 року, бойкотовану совєтами, він мав їхати як головний лікар збірної СССР.

Щонеділі ми з родиною ходили на службу Божу, яку дідусь Артемій відправляв підпільно, бо були заборони. З дитинства пам’ятаю обшуки кагебістів у нашій квартирі. Свій вибір, своє життєве кредо я зрозумів ще тоді і за це низько схиляю голову перед своїми батьками.

“Станеш гебістом — я тебе як жабу роздеру, від вуха до вуха, і зречуся!”

Коли я закінчував 10 клас, загинув мій батько, через півроку помер дідусь Артемій. Тоді вперше зрозумів, що я найстарший мужчина в сім’ї, прийшло усвідомлення того, що настав час приймати самостійні рішення, дбати про маму, молодшого брата, бабцю. Вступив до медичного інституту, після другого курсу пішов до війська. Тоді ж мене намагались завербувати до КГБ. Гебіст тероризував мене місяць, зачиняв у кабінеті і намагався примусити підписати заяву про співпрацю. Я ж на все життя запам’ятав єдині жорсткі слова, почуті від мами: “Станеш гебістом — я тебе як жабу роздеру, від вуха до вуха, і зречуся!”. А тому клеїв дурника, розповідав, що “недостойний такої честі”. Армія формувала, випробовувала й загартовувала мій характер. Пам’ятаю свій розпач, коли прапорщик, мій земляк з Самбора, який опікувався мною, розбився на машині. Пам’ятаю, підняв повстання проти “дідівщини”, згуртувавши всіх хлопців мого призову, українців та прибалтів. Ми протестували проти цього, не боячись наслідків. Саме в армії, а я служив у 1987-89 роках, ми почали обговорювати політичні питання. Естонці розповідали про те, як у них вперше підняли національний прапор. А я гордився, що у нас, у Львові, на першотравневій демонстрації почали теж піднімати українські прапори. Напевне, це були інтуїтивні відчуття того, чим я займатимусь в майбутньому. Політика, бажання відстоювати національну справедливість вже тоді почали захоплювати мене. Щойно повернувшись з війська, я пішов на мітинг і відтоді поринув у громадсько-політичний рух. Поновившись в інституті, ініціював створення студентського братства медичного інституту, яке очолив в 1991 році. Потім п’ять років брав активну участь в студентському русі. Очолив студентське братство міста Львова. Учасник знаменитого студентського голодування в Києві, яке привело до відставки прем’єр-міністра Масола.

У жовтні 1991 року мене захопила ідея створення націоналістичної партії (СНПУ), її підтримали люди, які були для мене великим авторитетом. Цією ідеєю запалилося чимало членів студентського братства та інших молодіжних організацій. Я закінчував навчання в інституті і мріяв бути хорошим хірургом. Влаштувався на роботу санітаром, пізніше працював медбратом, відповідально готувався до своєї професійної кар’єри. Але політична діяльність чимдалі більше захоплювала мене. Після інституту я проходив інтернатуру в лікарні швидкої допомоги. Йшов 1993 рік, рік “масандрівських” угод Кравчука, перші намагання посткомуністичної влади продати Україну. В країні створювалися комітети порятунку нації, і держави, була дуже напружена ситуація перед виборами. Опікувався мною в інтернатурі професор Орест Фільц, старий патріот, людина надзвичайно інтелігентна і розумна. Я ділився з ним своїми думками і він сказав мені: “Дитино, медицина тебе завжди почекає, іди захищай Україну і українців”. Отримавши його благословення, я почав дедалі активніше займатися політикою.

Економіка завалилась завдяки ділкам і учорашнім комсомольським працівникам, які швидко перефарбувалися з червоного на синьо-жовтий

На зорі незалежності прийшли й перші розчарування. Було майже інтуїтивне відчуття того, що Рух занадто ліберальна структура, яка не має принципової позиції у розв’язанні певних питань. Найбільше розчаровувала міжусобна війна всередині організації. Ціла купа кар’єристів почала ділити шкуру ще не вбитого ведмедя. Другий момент — ейфорія від перемоги і нехтування насущних соціальних проблем. Ми бачили, що дуже часто провідники говорять одне, а думають і роблять інше.

Пригадую наші розмови з покійним нині В’ячеславом Чорноволом, коли він став головою обласної адміністрації. Ми казали: “В’ячеславе Максимовичу, ми не хочемо вам вказувати, але якщо ви прагнете змінити ситуацію, то насамперед треба змінити кадри, поміняти абсолютно всіх. Починаючи з начальників відділів і завершуючи секретарками і водіями. Адже над цими людьми, які б вони не були хороші, тяжіють стереотипи комуністичної системи. Вони продовжують керуватися ними: знають як і в які двері постукати, як і в яку руку покласти. Вони виховані в цій системі”. Ми пропонували й механізм виходу з ситуації. Після закінчення вузів, появляється багато молодих людей, які мають добру освіту і не зіпсовані совєтською системою. Це люди, які мають елементи сучасного європейського мислення і не хочуть жити за старою системою. Люди, чисті серцем та розумом, фахівці і, що найголовніше, — патріоти. Ми казали: “Ну добре, не знімайте зараз того комуніста, начальника відділу чи начальника управління, але поставте до нього першим заступником молодого хлопця чи дівчину. Дайте їм попрацювати півроку. За цей час вони вникнуть у роботу, і ви через півроку, звільнивши “мамонтів”, матимете своїх людей, національно свідомих, патріотично налаштованих фахівців”. Чорновіл нам тоді відповів: “Та ви нічого не розумієте! Якщо я познімаю з роботи колишніх комуністів, то завалиться економіка області”. А економіка і так завалилась. Завалилася “завдяки” ділкам і учорашнім партійно-комсомольським працівникам, які дуже швидко перефарбувалися з червоного на синьо-жовтий. Повірте, зараз ми пожинаємо плоди недолугого керівництва на початку “революції 90-х”.

Ми не могли змиритися з цим. Вирушали в поїздки по Східній Україні, не просячи ніякого фінансування. Ми це робили на ентузіазмі, молодечому запалові. Ми ночами клеїли листівки, агітували, робили будь-яку чорнову роботу, ми тим жили. У 1990 році здійснили велосипедну поїздку зі Львова до Запоріжжя на святкування 500-річчя Козацтва. Навантаживши свої велосипеди агітаційною літературою, значками, прапорцями, ми виїхали на малу батьківщину козаків. Зупинялися в кожному селі по трасі, підходили до людей, агітували, роздавали літературу. Люди прекрасно нас приймали і в Кіровограді, і в Нікополі, і в Кривому Розі. Нас безплатно годували, брали на нічліг. Було неймовірне почуття єдності. Ми були учасниками перших фестивалів “Червона Рута” в Чернівцях, потім в Запоріжжі.

Українці не продаються

В 1994 році я балотувався до Верховної Ради України. Ми виставили кандидатів від СНПУ практично по всіх округах на Львівщині, окрім тих де балотувались Ірина Калинець та Степан Хмара. У нас був свій стиль, своя програма, політичні плакати, листівки, свої, радикальні, гасла. Ми йшли однією командою, демонстрували нашу позицію, наші націоналістичні погляди. Й хоча ніхто з нас до парламенту не пройшов, ми отримали безцінний досвід, відомість серед людей. Наші кандидати вибороли другі, треті місця. Я був другим — програв академікові Ігорю Юхновському. Звичайно, на той час виграти у знаного вченого було складно, але вже тоді люди обирали не між І. Юхновським і всіма іншими, а між Юхновським і Тягнибоком. Для нас це було дуже важливо. І тому, коли через два місяці я балотувався в обласну Раду (а обласна Рада — це третина округу Верховної Ради), навіть не вів жодної агітації. Так, маючи 25 років, став депутатом Львівської обласної Ради. Тоді СНПУ мало в ній чотирьох депутатів. Ми трималися окремою групою, активно впливали на ухвалення рішень.

1994—96 рр. стали періодом становлення і найпотужнішого розквіту СНПУ. Ми зареєстрували партію, запатентували партійну символіку і 16 жовтня 1995 року нам видали свідоцтво про реєстрацію. Це був час найбільшого піднесення. Ми мали добре організовані і розбудовані партійні структури, сильний ідеологічний блок, який продукував і розробляв спеціальну літературу, випускали свою газету та журнал. Було кілька основних напрямів партійної роботи. На роботі з молоддю хотів би зупинитись детальніше. Це традиційна діяльність для нашої організації. В літні періоди ми по п’ять — сім тисяч дітей з усієї України возили на вишкільні табори в Карпати. Все робилося на ентузіазмі.

У 1998 році я, за підтримки СНПУ, пройшов у парламент. Йшов виключно з нашими гаслами. Ми не намагалися сподобатися людям, ховаючись за популістськими гаслами і обіцяючи золоті гори — ми мали свою програму і свої, націоналістичні гасла. І виявилося, що саме це й хотіли українці почути. Я переміг тоді з величезною перевагою — понад 50 тисяч голосів. Друге місце зайняв грошовитий представник влади, за ним ішли нардепи Чобіт та Коліушко. 2002 року я балотувався на тому ж окрузі і знову переміг. До слова, в найбільшому, Бродовському районі, який розташований на моєму окрузі, я набрав більше голосів, ніж блок “Наша Україна”.

В той час націоналістичний рух почав відходити на маргінес, у фарватер деяких національно-демократичних сил: хтось пішов з “Батьківщиною”, хтось з “Нашою Україною”, зокрема й ми, бо мали там елементи співпраці. Ми на той час вважали (і я думаю, правильно вважали), що в той період, коли українське патріотичне середовище роздрібнене, потрібен об’єднувальний фактор. У даному разі тим фактором виступив Віктор Ющенко як особистість і створений тоді блок “Наша Україна”.

Тоді ж у середовищі нашої організації почала визрівати потреба проведення внутрішніх реформ. Ми відчули, що не можемо працювати в стилі, в якому діяли впродовж останніх десяти років. Ми не могли не враховувати тих нових тенденцій, тих змін і не використовувати нових технологій в політиці. Адже деякі партії і зараз залишаються в 1990 році, і їм там добре, вони живуть старим багажем. Але це програш. Якщо хочеш бути сучасним, перспективним, потрібно йти в ногу з часом. Нам треба було змінитися, але це не справа одного дня.

Я ніколи нікого не переконував, що партія існує виключно на членські внески. Звичайно, ми залучаємо до співпраці українських бізнесменів-патріотів, але хочу наголосити — українських, патріотично налаштованих підприємців. І вони в Україні є. Багато з них сповідують національні, україно-центристські погляди і нам допомагають. В 1998 році, коли я вперше став народним депутатом України, моя виборча компанія коштувала мені кілька тисяч гривень, коли середньостатистична, по Україні, вартість виборчих кампаній “грошових мішків” стартувала від одного мільйона доларів. Зате у нас була ідея, був дух, були побратими, які разом зі мною працювали не за гроші, а за ідею. Були люди, які сприйняли мою позицію. Я йшов від націоналістів і не ховався під псевдодемократичними гаслами. Я йшов під нашими прапорами, і мені не потрібні були величезні гроші для того, щоб перемогти — а переміг я з різницею 50 тисяч голосів. Я йшов із щирим серцем, зі своїми поглядами, і мені не потрібно було купувати гречку чи цукор, щоб підкупити людей чи робити якісь подарунки. Зрештою, коли балотувався вдруге по тому ж округу, люди мене знову підтримали. Я дістав ще більше голосів і переміг. Це тільки доказ того, що Ідея та Віра здатні перемагати “мішки з грошима”. У 2002 році моїм основним конкурентом на окрузі був кандидат від влади, директор одного з львівських базарів, однак, незважаючи на шалені фінансові затрати і сумнозвісний “адмінресурс” він не зумів мене перемогти. Українці не продалися.

Український народ гідний жити у могутній і багатій державі

Ми почали міняти свій стиль, змінили керівництво партії — на жаль, організацію залишив колишній голова партії Ярослав Андрушків, який не був публічним лідером. Партія цього вимагала і в ультимативній формі поставила мені умову — або я погоджуюся очолити Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, або партія опиниться на грані розвалу.

Зараз іде надзвичайне підвищення активності членів партії і, як наслідок, активізація партійної роботи на всіх напрямах. Щомісяця створюються нові первинні осередки ВО “Свобода” у різних областях України. Ми щотижня проводимо зустрічі по всій Україні. Пропагуємо наші погляди і закликаємо людей вступати в об’єднання. Ми розраховуємо на свідому частину українців, яка вже готова до політичної боротьби. Люди хочуть, щоб до керівництва країни прийшли національно свідомі сили і змінили ситуацію. Для нас вкрай важливо залучати все більше і більше людей, які поділяють нашу ідеологію, підтримати їхні ініціативи. І я переконаний, що це буде формула успіху побудови сильної, потужної структури.

Ми хочемо, щоб наші кадри були достойними і нам не соромно було за них. Ці люди повинні гідно репрезентувати нашу організацію. Ми займаємося внутрішнім вихованням, ідеологічним вишколом членів організації.

Представники мельниківського і бандерівського середовища об’єдналися в одну силу

Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, яке я репрезентую і очолюю, вже давно ставить питання про необхідність об’єднання всіх націоналістичних сил. На з’їзді в лютому 2004 року ми ухвалили відповідну декларацію. З того часу ці процеси пішли більш активно. Ми зрозуміли, що, попри певні розбіжності і непорозуміння в минулому, зараз настав той час, коли треба подати один одному руки, коли треба працювати разом, якщо ми хочемо, щоб наша ідея була популярною в суспільстві, щоб ми посягли успіху. Настав “час збирати каміння”.

І ось всі ми, Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, Конгрес Українських Націоналістів, Організація Українських Націоналістів і Організація Українських Націоналістів (революційна) підписали спільну заяву “Єдність — запорука перемоги”. Ми заявили, що “маємо бути разом і спільно іти до нашої мети”. Найважливіший момент цього об’єднання те, що представники мельниківського і бандерівського середовища об’єдналися в одну силу. Цього не було впродовж 70-ти років української історії, і те, що до цього спричинилося ВО “Свобода”, — справді важливий історичний факт.

Ми довго не дискутували. Поставивши чотири підписи, ми задекларували, що розпочинаємо координувати спільні дії всіх представників справжнього націоналістичного середовища. Ми розпочинаємо координувати наші пропагандистські акції, обговорювати організаційні та інформаційні питання. Бо хтось, нарешті, мусить захищати інтереси українців. Ми вважаємо, що в 2006 році в парламенті повинна появитися українська націоналістична фракція. Це буде європейська, цивілізована політична сила, яка репрезентуватиме цілий пласт поглядів усього українського суспільства. Саме всього. Бо говорити про те, що наші погляди сприймаються тільки на Заході України і не мають підтримки на Сході, — це міф, створений теперішньою владою, яка не зацікавлена в тому, щоб націоналісти заважали грабувати і продавати Україну. Наші погляди є абсолютно природними. Не сумніваюся в тому, що коли їх подати грамотно і зрозуміло, ми будемо мати величезний успіх. До прикладу, коли після подій на горі Яворина я відкрив свій персональний сайт в Інтернеті www.tiahnybok.info, в обговоренні на форумі взяли участь люди з усієї України. До мене щодня надходить купа листів з усієї України, люди зупиняють на вулиці і висловлюють підтримку, розпитують, як можна стати членами ВО “Свобода”. До слова, кількість нашого членства після цих подій значно зросла, щодня дедалі більше людей висловлюють бажання вступити в організацію. Їхні слова підтримки, їхнє розуміння підтверджує те, що ми на правильному шляху.

Ми побудуємо таку державу, яка буде для українця матір’ю, а не мачухою

Ми знаємо, чому погано живе український народ. Бо влада є нечесною, не виконуються закони в державі. Влада нечесна, бо не хоче порядку в державі. Адже немає порядку — легше красти. Чому теперішня влада краде? Бо вона не є українською. Сьогодні не українці керують Україною. Сьогодні не українці вирішують долю і майбутнє наших дітей.

І тому треба зробити три речі:

— очистити владу,

— навести порядок,

— повернути Україну українцям.

Ми маємо сьогодні велику проблему — люди зневірені. Вони не можуть далі жити в болоті, в тій неправді, яку створила теперішня влада. Люди хочуть іншого життя. Вони хочуть побачити тих, з ким вони можуть іти в майбутнє. І я переконаний, що в майбутнє український народ, в майбутнє українська нація піде з українськими лідерами. Сьогодні є максимальна перспектива для розвитку патріотичної націоналістичної ідеології в Україні. Якщо не ми, націоналісти, то ніхто не зуміє зробити так, щоб Україна справді ступила на демократичний, цивілізований, європейський шлях розвитку.

Суспільство радикалізується, і сьогодні люди не голосують за комуністичних катів, сьогодні вони не голосуватимуть за ті гасла, в яких вже зневірилися, сьогодні люди не голосуватимуть за олігархічні клани. Люди голосуватимуть за тих, хто відстоюватиме їхні інтереси, інтереси країни. Ми розробляємо Програму захисту українців, яка передбачатиме:

1. Визнати геноцид українців (Голодомор 1932-33 рр., розкуркулення та колективізація, фізичне знищення української еліти, примусове вивезення українців на чужину, фізичне знищення мирного населення у воєнний період, мовний та культурний етноцид нації, Чорнобильська катастрофа, винищення нації за останнє десятиліття) злочином проти людства.

2. Добитися виплат репарацій репресованим, або членам їхніх родин у розмірах, не менших, аніж потерпілим від Голокосту.

3. Визнати вояків ОУН-УПА і дивізії “Галичина” воюючою стороною у Другій світовій війні. Надання ветеранам пільг нарівні з ветеранами радянської армії.

4. Покарати злочинців, які нищили українську націю. Створити структуру на зразок єврейського центру Сімона Візенталя, яка б розшуковувала катів українського народу в усьому світі.

5. Створення інституту катастрофи та героїзму українського народу. Запровадження нагороди “Праведник світу” для кожного неукраїнця, який врятував від геноциду бодай одного українця.

6. Притягнення до відповідальності колишніх енкаведистів за злочини проти українців.

7. Переглянути в бік зменшення розміри пенсій та умови проживання для колишньої партноменклатури.

8. Створення національного інформаційного простору. Заборона діяльності ЗМІ, які принижують національну гідність українців, ведуть антиукраїнську пропаганду.

9. Перегляд закону про громадянство. Запровадження обов’язкової графи в паспорті громадянина України — “національність”.

10. Захист територіальної цілісності країни, заборона приватизації українських земель громадянами інших держав.

11. Перегляд умов приватизації стратегічних підприємств України, запровадження судової заборони на право приватизації стратегічних об’єктів неукраїнськими компаніями.

12. Державний захист прав українців за кордоном.

Ми абсолютно чітко розуміємо, що теперішній режим може боятися тільки організованих патріотичних сил. Влада розуміє, що єдиний, хто може фактично похитнути її систему, — це організована вулиця. Влада боїться українців, які повстануть, вийдуть на вулицю, очолювані українськими націоналістами, українців, що не побояться відстояти своє право на життя. Влада створила оберемок псевдонаціоналістичних організацій, кандидатів у президенти, які займаються провокаційною діяльністю, щоб дискредитувати націоналістичне середовище, скомпрометувати лідерів і через підконтрольні засоби масової інформації спаплюжити нас і нашу ідею. Знаю, що прослуховуються телефони мої та членів організації, що за нами стежать, що представники московських спецслужб роблять усе, щоб націоналісти не прийшли до Українського парламенту. Але абсолютно очевидно — настав наш час перемагати. Щоб наші діти і наші онуки, згадуючи нас, не питали: “Тату, мамо, що ви робили в 2004 році, коли потрібно було відстоювати українську справу?”. І я переконаний, що мої діти не будуть останніми українцями в цьому світі, а ми своєю стійкістю, своїм розумінням, своєю принциповістю, своїм ідеологічним наповненням зможемо побудувати сильну, могутню, заможну цивілізовану європейську державу. Тому, що ми є українці. Ми є найкращі.

Універсум 7–9 (130–132), 2004

Журнал Універсум 7–9 (130–132), 2004

Олег Тягнибок: «Український народ заслуговує мати патріотичну владу»

СЛОВО РЕДАКЦІЙНЕ Леонід Капелюшний В якій Україні ми прокинемося після виборів?

ЕКОНОМІКА Юрій Жук Україна: час втрачених можливостей

ТОЧКА ЗОРУ Григорiй Омельченко Повернення до своєї рідної віри – це єдиний шлях відродження України

ВІЙСЬКО Олег Селюк Третє роззброєння

МАС-МЕДІА Ганс-Петер Нідермаєр ЗМІ: вплив на вибори

СУСПІЛЬСТВО Василь Лизанчук Чи можна об’єднати націоналізм і глобалізм?

ЕКСКЛЮЗИВ Олег Тягнибок: «Український народ заслуговує мати патріотичну владу»
Олег Тягнибок Мій прапрадід зачитував Акт Злуки

ПОЗИЦІЯ Доктор Василь Новицький: «За достойне майбутнє України слід боротися усім громадянам держави, незалежно від етнічного походження»

МОВОЗНАВСТВО Ірина Фаріон Слова як свідки правди Лінгвістична експертиза етнонімів «жид» і «москаль» у контексті мітингової промови