Народився в 1936 році у напіввимерлому від голоду-33 містечку Черкасах. Тікаючи від війни в 41-му, опинився з мамою й двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі. Молодший брат помер там від виснаження. Повернення на спалену, спустошену, знекровлену Україну в 44-му було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось вдруге вчитися в першому і то російськомовному. В 46-му батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати, але в Москву, щоб дати дітям пристойну освіту. Силікоз чи туберкульоз було гарантовано всій родині, бо ми жили в бараці просто на території заводу “Ізопліт”. Що і сталося з мамою — туберкульоз. Закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у найпрестижніший на той час інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим. В 1960-му зняв дипломну роботу, перший в історії інституту повнометражний фільм “Прощавайте, голуби” і отримав за ту роботу найвищі нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу. В 1963 отримав запрошення зі студії Довженка зняти режисеру Параджанову фільм “Тіні забутих предків”. Як відомо, фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження слави українського духу, збудником української ідеї. Після “Тіней” мені стало затісно в кінооператорстві, тому реалізую свою головну мрію — стаю кінорежисером і кінодраматургом. Дебют у режисурі — “Криниця для спраглих” за сценарієм Івана Драча про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КП України аж на довгих 22 роки. Наступний фільм “Вечір напередодні Івана Купала” — алегорична історія України, було знято з екрану рішенням міністра культури СССР Романова і покладено на полицю аж на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му. 1967 року дирекція Венеційського кінофестивалю персонально запрошувала мене з фільмом “Вечір на Івана Купала” на фестиваль з гарантією головного призу “Золотий Лев” Святого Марка, але міністр культури СССР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями добиваюся, щоб фільм усе ж таки послали на якийсь міжнародний фестиваль, хоча б у сателітну тоді щодо Москви Прагу. В день відкриття фестивалю в Прагу, натомість мого фільму, увійшли радянські танки на придушення празького повстання. 18 років фільм пролежав на полиці як заборонений. В 1971 році на XXIV з’їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ тов. Добрика було заборонено мій наступний, третій фільм “Білий птах з чорною ознакою”, як “найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді”. У фільмі вперше в історії було виведено в якості головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з’їздові, посилає “Білого птаха” на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з’їздів, де проходив кінофестиваль. За якийсь час П. Шелеста знімають за націоналістичний ухил, а фільм опиняється в опалі на довгі роки, аж до кінця ери Щербицького. Я жартував, що “Білого птаха” можна побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні. Далі була дворічна еміграція в Югославію, де я зняв фільм “Жівіо заінат”, що перекладається як “живу наперекір всьому”. Це чорногорське вітання. Коли зустрічаються двоє чорногорців, вони так вітаються: — Како сте? (Як ти?), — Жівіо заінат! (Живу всупереч). Всупереч всьому. Всупереч усім тяжким обставинам: голоду, війні, зрадам, терору, безгрошів’ю, хворобам… тощо... Фільм отримав “Срібну арену” на фестивалі в Пулі. І приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екрани не був допущений. Отримую з Голлівуду запрошення і два контракти з інтервалом в три роки. Про перший контракт дізнався з “Голосу Америки”, де почув дослівно таке: “КГБ повідомило, що ніде не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голлівуду, бо він постійно знімає фільми десь в горах”. Сильно реготав. Другий контракт передав мені чорногорський продюсер Чедо Вулевич у порту Бар і провів мене на паром, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку, і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з парому, бо знав, що коли рушу в Голлівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса. Наступний фільм “Мріяти і жити” за сценарієм Івана Миколайчука і моїм, було 42 рази зупинено у виробництві (збереглися всі відповідні документи) на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. А треба було пройти, я порахував, 12 інстанцій — від худради об’єднання до ЦК КПСС. Закінчилась епопея перманентних заборон моїм першим інфарктом просто на худраді студії Довженка. На XXV з ’їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: — Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым “поэтическим кино Украины” наконец покончено”. Тобто і зі мною було покінчено, бо я був одним з того самого поетичного кіно. Тікаю в Москву і починаю на Мосфільмі на експериментальній студії Григорія Чухрая фільм про Катерину Білокур “Очі землі”. Новопризначений міністр кіно України Василь Большак вимагає переводу постановки на студію Довженка і через місяць ліквідовує проект на вимогу ЦК КПУ. В різні роки були заборонені майже всі мої проекти на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — “Князь Ігор”, “Володимир Красне Сонечко”, “Ярослав Мудрий”. Заборонено екранізацію “Лісової пісні” Лесі Українки. (Здійснив постановку двадцять років потому). Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — “Великий льох” і “Варнак”. Нарешті секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: “Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!” Був заборонений навіть сценарій фільму для дітей, комедії (за жанровими ознаками) про ліквідацію бандитами Запорізької Січі. Всього я написав 42 сценарії, лише сім з них стали фільмами. “Легенду про княгиню Ольгу” зупиняли для переробок 12 разів. Останні зауваження на переробку я отримав від директора студії Путинцева, який в тронній промові сказав, що його “поставили на цю посаду, щоб покінчити з поетичним українським кіно”, так-от він і вручив мені чотири аркуші з шістдесятьма сімома зауваженнями, вже коли фільм було здано у Москві і я вже мав прокатне посвідчення. Я відповів, що якщо виконати всі 67 зауважень, то від фільму залишаться тільки технічні ракорди, бо у фільмі лише 37 епізодів. Путинцев наполягав, і мені довелось послати його за відомою російською адресою публічно. Більше отримати роботу на студії годі було й сподіватись.

Створюю незалежну кіностудію “Фест-Земля”. Знімаю перший в Україні фільм не на державні гроші. Гроші знаходжу в Канаді, США та Швеції. Фільм за зеківськими оповіданнями Сергія Параджанова “Лебедине озеро. Зона” запрошують на Канський фестиваль, і виборює він там два призи. Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз “Ескор” — незалежної молодої кінокритики. То був перший і останній випадок, коли старі бронтозаври і молоді вовки присудили свої нагороди одному фільму. Фільм в українському прокаті показано не було. Російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю. Десять років я був безробітний як кінематографіст. Написав за цей час свій кращий сценарій про друге пришестя Христа “Агн”, монографію “Парадигма кіно” — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів. Нарешті зняв проект “Молитва за гетьмана Мазепу”, до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. Думав, що це стосується лише Російської Федерації, виявилось, що ні, бо Україна все ще інформаційна колонія Росії. Фільм знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів.

Роблю заяву для преси: “Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи”.

За сорок вісім років роботи в кіно рівно половину був безробітний як кінематографіст. Примудрився всупереч всьому стати лауреатом Державної премії імені Шевченка, Народним артистом України, академіком АМУ, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесним доктором Міжнародної кадрової академії.

Так буває.

Зараз пишу книгу мемуарів під назвою “Доповідна апостолу Петру”.

Короткий зміст цієї книги ви щойно прочитали.

Як божевільний шукаю гроші на постановку фільму про друге пришестя Христа в Україну.