...І хата не моя

Мусимо визнати очевидну, проте для багатьох українських патріотів абсолютно не прийнятну, відтак палко заперечувану істину: Україна як політико-адміністративне утворення та Україна як етнонаціональна реальність кардинально не збігаються навзаєм. Історія багатьох теренів сучасної Української держави наповнена переважно неукраїнськими сенсами, іменами, подіями, а їхнє населення чинить запеклий, останнім часом політично оформлений опір усім спробам перегляду звичного для нього мовного й ментального статусу. Причому «проблемні» в сенсі українськості регіони зосереджують левову частину економічного та культурно-інформаційного потенціалів України й роблять найвагоміші внески у державну скарбницю.

Чому більшість мешканців згаданих регіонів (за винятком Криму) все-таки вважають себе українцями? Питання достоту складне й автор мусить зізнатися, що сам до пуття не розуміє: як, приміром, людина з прізвищем Шевченко може не тільки не володіти мовою Кобзаря, а й не відчувати з цього приводу жодних незручностей?.. Тому для підтвердження думки про посуттєво неукраїнську етнічність згаданої частини громадянства наведемо лише два вагомих аргументи. По-перше, геть усі вибори й соцопитування засвідчують, що населення «проблемних» регіонів послідовно опонує тим варіантам розвитку країни, які здатні наповнити її незалежність реальними сенсами, а по-друге – навіть та несмілива, нещира, не раз просто тупа «українізація», яку химерними зиґзаґами здійснювала держава принаймні до весни 2010-го, мусила за два десятиліття спричинити в згаданих регіонах позитивний відрух, зустрічну хвилю «знизу», якби відроджувати там справді було що... Мусила, але практично нічого помітного в цьому плані не спричинила.

Відтак «неукраїнська Україна» – реальність, яку слід визнати й яка величезною мірою обнижує людський і матеріальний ресурс наших національних змагань. Вибачте, але балачки про «зашорених та обдурених братів на Сході» давно пора припинити – «брати» не є дурнішими за нас і, певна річ, краще знають, що саме їм більше підходить.

На теренах України українство розподілено нерівномірно. Назагал «фактор українськості» зростає в напрямку «Південний Схід – Північний Захід», тобто в напрямку зниження економічних потенціалів регіонів. При тому українські чинники тяжіють до села та дрібних містечок, а відтак – до найбільш упосліджених та найменш соціально, економічно й культурно активних верств населення. Згрубша держава об’єднує в своїм тілі дві різні, хоча вкрай нечітко розмежовані етнічні спільноти, причому неукраїнство однієї з них є цілісним і практично довершеним, тоді як українство другої – регіоналізованим і частковим.

Гаразд, скаже критично налаштований читач – за такого сливе нігілістичного підходу до українства нашої «політичної нації» як пояснить автор «першогрудневий феномен» 1991 року? А пояснить просто – любителям спорту знайома ситуація, коли на початках дистанції лідерство захоплює порівняно слабкий змагун, який потім фінішує далеко поза групою фаворитів. У схожий спосіб за умов майже для всіх неочікуваного розвалу імперсько-комуністичного режиму саме національно активна меншість спромоглася запропонувати привабливу політичну альтернативу: незалежну національну державу. Це ситуативне лідерство об’єктивно слабкої меншини було майже приречене на скороминущість, хоча за титанічних зусиль еліти, наполегливих намагань патріотів і далі бути першими, надто в розв’язанні найвідчутніших для громадянства соціально-економічних проблем його ще можна було конвертувати в тривкіші й вагоміші успіхи. Але не було жодних зусиль, ані «праці над собою», ані правдивої посвяти! Інтенції лідерів хутко набули суто хуторянських масштабів (ох уже ця невитравна національна генетика!), ідеї «застигли в польоті», а тим часом безпомильний інстинкт гнаних і голодних «мас» нехибно відчув чергову зраду. Нинішня переповненість інтернету ненавистю до всього українського спричинена не лише зусиллями Луб’янки (якій не бракує ні «титанічних зусиль», ні наполегливості, ні стратегічного мислення), а й природною реакцією зраджених та обманутих.

Утворена 1991 року держава принципово не може бути «своєю» для українства й надавати йому гарантії погідного національного майбуття. В певному сенсі становище нерусифікованих українців у такій державі є навіть більш несприятливим, аніж було у СРСР, де ксенофобську увагу влади й шовіністично налаштованого поспільства «відволікали» прибалти, євреї чи хоча б чукчі... Ми не маємо жодних підстав цінувати цю державу-пастку і вшановувати тих людей та потуги, які доклали рук до її постання.

Патріоти «у себе вдома»

В доленосному 1991-му всі відлами вітчизняного поспільства дали «зелене світло» незалежності, проте передати владу політичним силам, «генетично» пов‘язаним з цією ідеєю, не побоявся тільки один регіон. Відтак патріоти мусили або продемонструвати на цьому плацдармі всі переваги своїх підходів до розв’язання суспільних проблем, або навік розпрощатися з амбітною метою про загальнонаціональне лідерство. Альтернатива ця видавалася такою очевидною, що автор довший час просто не годен був запідозрити провідників патріотичного табору в здатності мислити та діяти без її врахування.

Але над великими задумами наших патріотів легко беруть гору дрібні, украй приземлені амбіції: попасти в депутати, «вибити» кошти на певний проект; заволодіти «булавою», хай навіть із макове зернятко завбільшки... Для задоволення такого штибу амбіцій достатньо було просто «розводити» галичан, експлуатуючи ресурси їхнього націоналізму достоту так само, як «червоні» з «донами» розводять своїх земляків, вичавлюючи зі збудованих «совєтами» шахт й меткомбінатів останні ресурси продуктивності. Парадоксальний, сливе незбагненний факт – у регіоні, який є головним промо­тором українського проекту, ніколи всерйоз не обговорювалося питання про власні регіональні інтереси в цьому проекті !

А обговорювати аж надто є що, оскільки відсталість Галичини має предовгу історію. Лише протягом ХХ ст. край, побувавши у складі чотирьох абсолютно різних державних структур, заховував у кожній з них малопочесний статус упослідженої провінції. У добу глобалізації така схильність до відставання є самогубчою для будь-якої спільноти, тому стале гальмування поступу на галицьких теренах потребує вжиття особливих зусиль та підходів для свого подолання. Дотепер у царині «підтягання» регіону вгору найуспішніше діяла комуномосковська влада (з яких би міркувань вона це не робила), відтак палка ненависть галицьких патріотів до неї мусила сполучатися з украй зваженим ставленням до її соціоекономічного спадку. Ми ж не толеруємо, приміром, рабство, проте широко користуємося спадщиною рабовласницьких Греції та Риму...

Але де там! Виплекану працею сотень тисяч галичан промислову потугу краю було віддано на потік і пограбування. Молот приватизації, ледь просвистівши над головами «червоного директорату», всією своєю тупою силою вдарив по кишенях і долях галицьких трударів. Автор жодною мірою не ідеалізує економічну спадщину Совдепії, проте за всіх своїх недоліків тодішня індустріалізована економіка реально годувала регіон та його мешканців, натомість жодна з «альтернатив», про які ми чули за останні 20 років (туризм, малий бізнес, банківська справа, інформаційні технології тощо) так і не спромоглася стати в Галичині відчутним джерелом наповнення громадських і сімейних бюджетів.

Процес анітрохи не нагадував розумну та далекоглядну реформу й радше являв собою навалу мародерської орди. Потурання цій навалі з боку чиновництва чи можновладців неважко пояснити дією невидимих «матеріальних стимулів» абощо, але незбагненним абсурдом видається активна підтримка руінницької деіндустріалізації з боку політичного класу та – о Боже! – гуманітарної інтелігенції Галичини. Спадкоємці тих, хто «міняв диригентську батуту на молочарську кружлівку», аби помогти землякам віднайти місце під сонцем достатку, – саме вони тепер виявилися мовчазними свідками, а не раз ідейними поплічниками варварського знищення робочих місць та ламання «через коліно» людських доль!

Не слід гадати, що колективи приречених заводів і фабрик безвільно клали голови на гільйотину «реформ». У багатьох випадках вони намагалися боротися за своє право на працю й заробіток, проте жодна з патріотичних структур не виявила помітного інтересу до цієї боротьби. Закриття українського дитсадка де-небудь у Донбасі не раз спричиняло більше збудження серед галицького політизованого загалу, ніж загибель чергового промислового гіганта у себе під боком. Майже «непомічена» місцевим істеблішментом, украй слабо обговорювана на медійних та вічевих майданчиках деіндустріалізація Заходу справила натомість приголомшливе враження на Сході України. Там зробили із побаченого цілком однозначні висновки – й тепер готові толерувати при владі будь-яких януковичів, аби лише не патріотів, які знищують робочі місця й розкидають по засвітах власний електорат.

Економічна дебілізація регіону не лише перетворює робітників, інженерів та науковців на базарних торговців та знедолених заробітчан – вона розмиває той соціально-економічний ґрунт, на якому національні змагання можуть мати рацію. Адже видання українських книжок та газет, виробництво аудіо- та відеопродукції, україноцентрична політична та історична аналітика тощо не мають кращої, а в багатьох випадках – взагалі жодної іншої теренової бази, крім Галичини. (Ви собі уявляєте, приміром, україномовне ток-шоу на харківському чи одеському телебаченні?) На право галичан займатися на своїх теренах усім вищезгаданим не зазіхають навіть «яструби» проросійського табору, але цієї діяльності національного самоствердження... майже не видно. Ринкові та ефірні ніші віддано чужоземним й чужомовним агентам, які безперешкодно труять та розкладають галицьке українство, а політизований загал... влаштовує віча та смолоскипові ходи, які нібито здатні замінити щоденну працю націєтворення!

Патріотичний галицький істеблішмент не вельми й потребує перейматися такою грубою прозою життя, як створення робочих місць, залучення інвестицій тощо. Фінансові надходження від заробітчан (насамперед з Росії, політику якої дружно ганять патріотичні очільники), дотації з держбюджету¹ тощо дозволяють принаймні не доводити ситуацію в регіоні до точки закипання, а відтак... «там синьо-жовті майорять прапори» – й у їхньому запаморочливому маєві триває урочиста хода в нікуди.

* * *

«Поляки сміялися над малограмотними православними попами, над неосвіченими шляхетними русинами, над відсталою армією й господаркою. Найприкрішим було те, що багато з цього було правдою».

Т. Таїрова-Яковлєва. «Мазепа»

Засадничі хиби проекту «незалежна українська держава» не вичерпуються кількома питаннями, аналізові яких ми присвятили дещицю критичної уваги. Хіба ж видно, приміром, що такі сподівані патріотами процеси, як ринкові реформи, розвиток інститутів демократії, релігійне відродження тощо обертаються до загалу українців упереваж негативними сторонами й мало сприяють оздоровленню та поступальному розвиткові? Нескінченні «крок уперед – два назад» на європейському напрямку підважують тезу про буцімто «природність» нашого місця в Європі – водночас занепад Старого континенту та переміщення полюсів ділової активності й економічного зростання поза його межі гостро ставлять питання про пошук українського місця у змінюваному світі. Свої варіанти «відповіді» на це питання активно проштовхує північний сусід, причому нема жодних реалістичних пропозицій відносно того, як протистояти цьому навальному натискові. Словом, незліченні спотикання українців на обраному ними шляху в жодному разі не є наслідками лише підступів «воріженьків». Неправильно обрано самий шлях – цю прикру реальність давно пора побачити й визнати.

Власне, багато хто її вже побачив. Цілі регіони держави охоплені потужними антиукраїнськими настроями. Інтелігенція в особах не останніх своїх представників масово маніфестує на підтримку українофоба Табачника. В «націоналістичній» Галичині російська експансія набуває форм та масштабів, небачених навіть за совєтських часів... Останні вибори, вперше за роки державності були проігноровані більшістю громадян, а безпрецедентно великий відсоток їх учасників висловився «проти всіх» кандидатів. Мільйони українців, з-поміж них тисячі вчорашніх палких симпатиків національного руху нині воліють здалека спостерігати за процесами, які відбуваються в них на батьківщині...

Тим часом українська мрія живе своїм життям, дещо відокремленим від перипетій українського проекту . Її основою є не ідеї, а почуття, які «за визначенням» не бувають хибними. Москва й Брюссель, комуністи й регіонали, деградація й глобалізація безсилі подужати синівське прив’язання українців до власних мови та віри, землі та історії, традицій і героїв свого народу тощо. Це прив’язання не зникає через хиби політичних проектів – адже рідних батьків ми любимо не лише тоді, коли вони здорові, конкурентоспроможні й безпомильні в своїх діях. Позиції табачників-колесниченків, бездоганно сильні майже в усіх пунктах «порядку денного», найбільшою мірою підважує факт існування згаданого безкорисливого почуття, а не, скажімо, наявність 10-ї статті Конституції.

Коли ворог на певному театрі воєнних дій диспонує абсолютною перевагою, поборювати його слід на тих театрах, якими він не оволодів і звідки не сподівається наступу. Політичний ТВД повністю опановано ворогами українства, відтак український контрудар мусить виходити з якоїсь іншої сфери. Нездалий державницький проект зазнав краху, проте залишилися українці, які вперто мріють про свою Україну. Що лишається їм нині: лише виконання сумного й невідворотного останнього обов’язку перед старою ненькою чи також надія своїми чинами повернути її до повноцінного життя?.. Так, повноцінне життя є саме тим, чого не спромоглися, а по суті справи – не намагалися дати українству патріоти- «державники»!

Придивімося до болгар, фінів, німців, турків, в’єтнамців чи інших громадян «нормальних» національних держав. Побачимо, що ці люди, як правило, користуються національною мовою в усіх сферах свого побуту; що саме нею вони читають книжки й газети, слухають радіо та дивляться телепередачі; що вітчизняну історію та її діячів вони чітко відрізняють від історії та діячів інших народів й ніколи не підтримують політичні сили, ворожі до їхньої нації... Схожою є національна постава представників багатьох етнічних спільнот, позбавлених власної державності, як-от: франкоканадців, германо- й франкошвайцарців, фламандців, фарерців, аландських шведів, африканерів, тамілів, маратхів тощо.

В Україні ж «правдивий українець» є радше таким собі абстрактним ідеальним типом, ніж людиною, яку можна зустріти на вулиці. Натомість реальний українець користується впереваж неукраїнськими та антиукраїнськими джерелами інформації; розмовляє суржиком; власні історію, культуру й традиції нечітко відрізняє від чужих і є людиною національно амбівалентною, з високим рівнем «русифікаційної готовності». Навіть у «націоналістичних» регіонах низка важливих сфер суспільного буття й тисячі зовсім не упосліджених в матеріальному та кар’єрному сенсі громадян успішно обходяться без української мови... В «оголтелом национализме» наші недруги звинувачують спільноти, які далеко «не дотягають» до найбуденніших стандартів національної поведінки.

Себто по суті й саме українство, й та «Україна», з якою його зазвичай ототожнюють, є лише ідеальними типами!.. В їхній несправжності, мов колос у зернятку, захований весь генетичний код слабостей і вад політичного українства, його безплідних перемог та незліченних поразок: «солом’яний вогонь» народних здвигів і «моя хата скраю» на щодень; нерішучість лідерів, нечіткість намірів; масовість зрадництва та його необтяжливість для зрадників, постійна концептуальна нерозв’язаність найочевидніших питань... Боротьба-бо ведеться за умовні символи, абстрактні ідеали, а не за життєві цінності конкретного національного колективу. Ми вергаємо словесні блискавки в русифікаторів, які поблажливо всміхаються у відповідь, стоячи, на відміну від нас, на реальному соціальному ґрунті.

В аналітичному тексті слід уникати суб’єктивних вражень та емоційних оцінок, але... Років із вісім тому автор спостерігав, як в одному львівському навчальному закладі, готуючись до огляду самодіяльності, ставили танцювальну композицію «Український сувенір». Запрошений постановник наполегливо вчив дівчат ритмічно рухатися в національних строях під українську музику, проте виходило в них, як мовиться, «не вельми». Зрештою втомлений хореограф пішов на заслужену каву, а дівчата миттєво «врубили» російську попсу й... почали танцювати самі. Звідки й узялися грація, почуття ритму, розкута пластика молодих тіл – усе те, що марно намагався прищепити їм постановник-професіонал!.. Усі дівчата були українками з сільських галицьких родин і належали до покоління, яке входило в життя майже цілком за доби незалежності. Хотілося плакати – такою вбивчо-досконалою була ця мимовільна алегорія цілого нашого «націєтворення».

Зізнаємося щиро – небагато можна знайти в сучасній Україні таких людей, для кого українство справді є живильною водою. Але фатальну помилку роблять ті, хто сподівається (чи принамні мовчки припускає таку можливість) відродити українство як гамівну сорочку, яка стримує природні поривання «широкіх мас насєлєнія». Правдивий український Рубікон полягає в тому, щоб хоч десь, хоч на малому кавалку національних теренів перейти фатальну межу між вигадуванням українства (за Б. Андерсоном) та його реальним і повнокровним земним буттям.

Авторові вже не раз доводилося писати про те, в які способи це можна зробити, тому тут повторимо хіба найзагальніші речі. В новітньому українському проекті мусить бути якомога менше політики, зате багато економіки й соціології. В суспільстві існує потужний запит на соціальну справедливість і, якщо в свідомості бодай частини громадян вона асоціюватиметься з українською ідеєю, українство ще можна спасти! Побудова «правдивої України» має стати спробою конструювання економічних, соціальних, інформаційних та культурних інститутів «знизу», в обхід олігархічної людиноненависницької держави. Процес повинен розпочинатися не десь у «верхах», а в домівках простих людей, втягаючи в свою орбіту прошарок осіб, які володіють певним авторитетом і ресурсами, як-от: власників неолігархічних бізнесів, менеджерів середньої ланки, інтелектуалів, духовенство тощо. Наразі не йдеться про географічні чи адміністративні межі – «українську Україну» слід будувати там, де етносоціальний ґрунт бодай мінімально дозволяє це робити. Зауважмо лише, що відродження українства, скажімо, в Донбасі було би подвигом, гідним епічних героїв, натомість невідродження його в Галичині є ганьбою на цілий світ.

Уникаючи критичного розгляду ідеологій окремих загонів політичного українства, зауважмо, однак, принципову хибність орієнтації певних середовищ на героїчні постаті, активну меншість, яка спасе націю своїми завзяттям і посвятою. Для правдивої перемоги потрібно дещо протилежне, а саме – повсякденні національні чини широкого загалу українства. Мати, яка дбає про те, щоб забезпечити дітей рідномовними книжечками; молодь, яка ігнорує гастролі зросійщеної «зірки» (і так масово, що менеджери радять їй змінити або географію гастролей, або національну поставу!); люди всіх поколінь, які за покликом власних сердець приходять ушанувати національних героїв, – лише на такому тлі можуть мати якийсь сенс демонстративні акції та героїчні вчинки.

Принципово важливим моментом є плекання здатності українства саме до спонтанних національних реакцій – не з примусу, ба навіть не за чиїмось закликом! Пригадаймо « критерій Куліша» (повірю в українізацію, коли катеринославські повії пропонуватимуть себе українською мовою) – це ж бо й є показник спонтанності, незалежності вживання мови від плинних політико-ідеологічних настанов! Успішна «українізація за Кулішем» досі не відбулася ніде в Україні, бо ми змагалися й продовжуємо змагатися за державність мови тощо – річ потрібну, але однозначно протилежну спонтанності й природності.

Політологи стверджують, що існують два способи побудови національної держави: або вже сформована нація виборює для себе державний статус або, навпаки, новопостала держава перетворює своє попервах різнорідне громадянство на національну спільноту. В українському випадку другий спосіб виявив свою неспроможність – виготовити державні форми сяк-так вдалося, натомість якісного матеріалу для їхнього заповнення вочевидь забракло. Тож час повернутися до першого способу й почати таки з розбудови нації! Вельми ймовірно, що її ареал не простягатиметься «від Сяну до Дону», але вона житиме, як живуть мексиканці без Техасу й Каліфорнії, німці без Кенігсберга й Бреслау чи вірмени – без Кілікії та гори Арарат. Оберімо ж життя замість смерті!