Патріарх Філарет: «Росія використовує Московський патріархат як інструмент для впливу на Україну»

Ваша Святосте! У 2010 р. сповнилося 15 років Вашого патріаршества. Чим нині є УПЦ КП, якщо говорити в цифрах?

– Київський патріархат має в Україні понад 4,5 тисячі громад, понад 3,5 тисячі храмів, кілька десятків чоловічих і жіночих монастирів. Найбільш відомими є Михайлівський Золотоверхий та Видубицький монастирі у Києві, Свято-Георгіївський монастир на Козацьких могилах (на полі битви під Берестечком), скит Манявський на Івано-Франківщині.

Згідно з даними соціологічних опитувань, Київський Патріархат має найбільшу кількість прихильників серед усіх конфесій – понад 30 відсотків населення України, або ж понад 14 мільйонів людей. Московський Патріархат має вдвічі більше зареєстрованих громад, однак кількість його прихильників в Україні менша – приблизно 20 відсотків населення, це 9 мільйонів. Прихильників УГКЦ – 7–8 відсотків.

– Чому Ви відстоюєте саме автокефальний шлях розбудови Церкви, в той час як Ваші опоненти наголошують на необхідності церковного єднання?

– Щоб відповісти на це питання, треба звернутися до вчення про Церкву, як воно сповідується у православ’ї. Ми сповідуємо, що Церква – Тіло Христове. Містичне, тобто таємниче, невидиме, Глава якого – Господь Ісус Христос, а всі ми, віруючі християни, – члени цього Тіла. Ця Церква – єдина, бо єдиний її Глава. І свята вона тому, що Христос Бог є святим. Але разом з тим Церква поділена, бо частина Церкви складається з живих людей, а частина – з померлих. Проте смерть не розриває духовної єдності у Христі, хоча померлі й відійшли від життя нашого світу.

Далі – згідно з умовами людського буття, Церква не може всіх віруючих зібрати в одному місці та в один час для звершення головного таїнства – Євхаристії. А тому Церква поділяється на громади, які з’єднані у єпархії на чолі з єпископом, а єпархії в межах одного народу і однієї держави – якщо цей народ переважно православний або є для цього відповідні умови – єднаються в Помісну Церкву. Ця Церква є невід’ємною частиною Тіла Христового, але адміністративно вона незалежна від інших Помісних Церков. Якщо у Католицькій Церкві є один видимий глава – Папа, то у Православній видимого Глави земної Церкви немає, бо ми сповідуємо лише одного Главу – Ісуса Христа.

Український народ переважно православний, ми маємо понад 1000 років історії християнства на нашій землі, маємо свою державність. І все це є підставами для того, щоби бути Українській Церкві автокефальною. Більше того – українське православ’я в цілому посідає одне з перших місць за кількістю вірян серед усіх Помісних Церков. Якщо у Польщі, Чехії чи Албанії є Помісні Церкви, то чому Українська Церква не може бути Помісною?

І ще один аргумент: ми бачимо, що Росія використовує Московський патріархат як інструмент для впливу на Україну в своїх інтересах. А ми не хочемо, щоб Церква була інструментом закордонного впливу.

– Загалом боротьба за самостійність Української Православної Церкви від Москви сприймається насамперед як боротьба за самостійність в управлінні. А чи існували якісь відмінності між Київською і Московською Церквами на момент приєднання?..

– Такі відмінності не тільки існували, але й збереглися досі. Російський старообрядницький розкол зовсім не торкнувся Української Церкви. У XVІІ – XVІІІ століттях українське духовенство, завдяки Могилянській академії, було значно більше освічене, ніж московське. Тому в цей час з України ченців сотнями вивозили до Росії, де ставили на єпископські кафедри, в монастирі, учителями.

До початку ХІХ століття українське духовенство було виборним – почитайте твір «Старосвітські батюшки і матушки», там це яскраво описано. Були відмінності у богослужбовому співі, у прикрашенні храмів – у нас прийнято прикрашати ікони рушниками, чого в Росії немає. А різдвяні колядки та щедрівки взагалі в Росії довгий час вважалися язичництвом і заборонялися, хоча уявити без них українське святкування Різдва неможливо.

У наш час Київський патріархат найперше відрізняється від Московського тим, що в наших храмах служать українською мовою. І це велике досягнення, бо зрозуміла мова служби більше впливає на людину, ніж незрозуміла.

Для Російської Православної Церкви втрата Києва – це величезний удар. Як Вам свого часу вдалося переконати Патріарха Алексія дати статус УПЦ самостійності та незалежності в управлінні?

– Тоді республіки Радянського Союзу, зокрема Україна, стали вимагати більших прав. Становище Москви було безвихідне – нічого іншого їй просто не залишалося. Оскільки Україна вже отримала 1990 року більші права, ніж вона мала раніше, я, як Митрополит Київський, поставив перед Собором того ж року питання про надання і Українській Церкві прав, відповідно до положення України у Радянському Союзі. Архієрейський Собор пішов на це, і ми отримали права самостійності і незалежності Церкви.

Коли 1991 року Україна проголосила повну державну незалежність, ми знову поставили питання про відповідні права Української Церкви – автокефалію. Але тоді Москва не прийняла нашого прохання, і Українську Церкву розділили. Так званий Харківський собор – це була робота Москви і спецслужб. Якби не було Харківського псевдо-собору, я думаю, Церква розвивалася би зовсім по-іншому. Якби Українську Церкву не розділили, і українські конфесії не почали боротьбу між собою, замість того, щоб боротися за незалежність, ми б подолали опір Москви і отримали б визнання автокефалії.

Чи є речі, про які Ви жалієте відтоді?

– Я не жалію ні про що. Тоді я вчинив правильно, відстоюючи незалежність Церкви. І митрополит Володимир, я думаю, зараз це розуміє. Якщо утворюється незалежна держава – мусить бути і незалежна Церква. Таким шляхом йшли всі православні держави: і Росія, і Греція, і Грузія, і Болгарія, і Румунія, і Сербія. Чому Україна має бути винятком?

Цей шлях обрав не я, його обрала Церква, бо це ж рішення було прийнято на Помісному Соборі, і весь єпископат, всі монастирі, навчальні заклади, духовенство і народ підтримали його. Я тільки очолював цей процес, але умови для нього створилися історично. І тому цей наш шлях – правильний. Тому ми впевнені, що переможемо.

– Природно, що Церква – інститут досить консервативний, проте з часом змінюється і вона. Чи Київський патріархат впроваджує щось нове у своєму житті?

– Нічого такого, що би можна було назвати нововведеннями, у Київському патріархаті немає. Але впізнати наші храми просто – за українською мовою і патріотизмом наших парафіян. Якщо служба йде українською мовою, в церковній крамничці продають українські книжки, а парафіяни між собою спілкуються переважно українською – це, найімовірніше, храм Київського патріархату, а не Московського. А ще у нас не питають «До якої церкви ходите?», не заборонять ходити в храми Московського патріархату, в той час як там категорично забороняють ходити до нас.

Серед української еліти стало модним бути віруючими, хоча вірять вони, мабуть, менше, ніж відвідують храми. Як відрізнити по-справжньому віруючу людину від тієї, яка просто ходить в храм?

– Якщо людина виконує заповіді Божі і діє по совісті, то навіть якщо вона і не часто ходить до церкви, вона є віруючою людиною, тому що живе за вірою. А коли людина показує себе віруючою, ставить свічки, а совісті не має, або її не слухає, то віра цієї людини не є правдива, тому що вона живе не за вірою. Після розпаду Радянського Союзу багато людей навернулися до Церкви, причому щиро. Вони будують храми, допомагають, виконують свої християнські обов’язки. Але до цього долучаються й інші, які віри не мають, а пристосовуються до часу.

Таке вже було в історії Церкви. Коли за часів Римської імперії Церква була гнана, в Церкві були тільки вірні, бо невіруючий не хотів йти на муки. А потім, коли Константин Великий проголосив християнство державною релігією, в Церкву пішли всі, хто хотів користуватися з нових умов. І тому часто потрапляли туди люди, які за світоглядом були не християнами, а язичниками.

Останнім часом багато говорилося про загострення стосунків Київського патріархату з владою. Як все виглядає зараз?

– Коли ми створювали Київський патріархат у 1992 році, ніхто не вірив, що наша Церква існуватиме довго. У Москві мені говорили: «поіграются в нєзалєжность» – і прийде кінець. Але ми в «нєзалєжность» не граємося. Ми свою державу розбудовуємо, її духовні основи, без яких неможливе жодне державне утворення.

Пророкували, що при новому, вже нинішньому, Президентові України Київський патріархат зникне. І почали працювати на його знищення. Але з того нічого не вийшло. Чому? Та тому, що на наш захист стали громадські організації, політичні партії демократичного і патріотичного спрямування. Хоч у світському житті вони й роз’єднані, справа захисту Української Церкви об’єднала їх.

Чи агресивні дії щодо Київського Патріархату вже мали для вас якісь наслідки?

– Події, які відбувалися за останній рік, свідчать саме про те, що Київський Патріархат знищити неможливо. За останній час ми втратили кілька парафій, але і до Київського Патріархату переходять парафії з Московського, як це сталося, наприклад, у Полтавській області. І навіть у тих кількох парафіях, на які здійснювалися атаки, йде шалений спротив, і остаточно відібрати їх в нас поки що не вдається.

Цей наступ на Київський Патріархат не ослаблює, а, навпаки, зміцнює Київський Патріархат. Протягом ХХ століття від радянської влади ми терпіли і не таке, проте Церква залишилася – а радянської влади не стало. То хто переміг? У 1995 році Київський Патріархат теж хотіли знищити, але це набуло такого розголосу, що Київський Патріархат, навпаки, почав зростати, причому дуже швидко.

Так і зараз: ми бачимо, що більше людей стало приходити на богослужіння до київських храмів. Тому ми переконані, що Київський Патріархат ніколи не знищить ніяка влада, бо неможна знищити український народ. Тим більше, що у Московському Патріархаті дуже багато прихильників автокефалії Української Церкви.

Ми хочемо жити в мирі і злагоді і з Російською Церквою. Ми, християни, повинні не забувати, що Церква Христова – єдина, і один у неї Глава: нема одного Бога для Росії, а іншого для України. У цьому ми єдині. Нас розділяє тільки гріх владолюбства, бажання Москви панувати над Україною. А цей гріх і в минулі часи, і в наш час завдає велику шкоду Церкві Христовій.

На жаль, у другому тисячолітті Церква почала займатися не тим, чим треба, – боротьбою за владу, за першість, за території. Хоча в Євангелії Христос категорично відкинув схожі наміри апостолів визначати між собою «першого та більшого», власне, наслідувати князів і царів зі світської влади. Церква завжди повинна виконувати свою місію – приводити людей до вічного життя.

Свого часу президент Леонід Кучма був супротивником Київського Патріархату, але потім змінив свою думку. Ви можете сказати, коли і чому сталася ця зміна?

– Леонід Данилович зрозумів, що Київський Патріархат має велику підтримку народу, і тому без Київського Патріархату не можна будувати українську державу. Я думаю, що і нинішній Президент це зрозуміє, він же Президент український, а не російський губернатор, і ми його як Президента українського підтримуємо. І деякі представники нинішньої влади нас підтримують – тільки таємно, щоб ми не афішували. А значить, вони з нами. Ми вдячні їм за це. Така підтримка означає, що не тільки Київський патріархат існуватиме – буде існувати й Українська держава.

Думаю, що все це розуміє і нинішній Президент Віктор Янукович. Саме тому він і зустрівся 21 квітня зі мною та іншими керівниками Українських Церков і релігійних організацій. Дехто цій зустрічі дуже противився – але вона все ж таки відбулась, і відбулась конструктивно. На ній Президент говорив, що до всіх конфесій має бути рівне ставлення і що держава це буде забезпечувати. Тому ми сподіваємося, що ці слова Президента будуть виконуватися і на місцях – там, де часто до нас ставлення не рівне, а упереджене.

У суспільстві склалося таке уявлення, що у Київському патріархаті виступають за незалежність, а в УПЦ МП всі підтримують інтеграцію з Москвою. Чи так це насправді?

– Час показує, що й у Московському патріархаті духовенство та єпископи поступово схиляються до необхідності існування в Україні незалежної Церкви. Це відчула Москва. Як і те, що УПЦ Московського патріархату – проти імперської ідеології Росії. Тож у Москві вирішили: треба цю Церкву позбавити самостійності та незалежності в управлінні, бо вони ведуть до відходу від Білокам’яної. Саме тому патріарх Кирил зараз так часто приїздить в Україну, щоб нагадати: він – глава цієї Церкви, а не митрополит Володимир. Це викликає спротив у єпископату митрополита Володимира, всередині Московського патріархату точиться боротьба.

Ця боротьба – на користь втілення ідеї створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Рано чи пізно така Церква постане. Ви не помітили, що УПЦ МП вже не ворогує з нами так, як 5–10 років тому? Чому не ворогує? Та тому, що насправді Київський патріархат їм потрібен для існування їхньої самостійної й незалежної в управлінні Церкви. Без нас у них давно б уже відібрали таку самостійність і незалежність.

А коли є ми, то є й захист для єпископів Московського патріархату в Україні: мовляв, одберете незалежність в управлінні – ми в Київський патріархат підемо. А для Москви це найстрашніше. Тому між Київським і Московським патріархатами зараз немає такої відкритої боротьби, як була раніше. Є окремі переходи з одного патріархату в інший, але глобального протистояння вже нема. То дуже добра ознака, яку влада також бачить.

І коли влада хоче бути владою, вона повинна сприяти цьому процесу. Бо ж добрі взаємини між Православними Церквами і, зрештою, наше об’єднання зміцнюватимуть, насамперед, наше суспільство. А раз суспільство єднається, то й основи держави міцніють.

Ще раз підкреслю: наша дорога пряма і правдива – єдина Помісна Українська Православна Церква в незалежній Українській державі. Тут ми нічого не вигадуємо, а лише йдемо тією дорогою, якою йшли Греція, Болгарія, Румунія, Грузія, Сербія. Адже ми вже пережили період імперій, він закінчився.

Тобто, тиск Москви на УПЦ МП зближує її з Київським Патріархатом?

– Я думаю, що так. Коли раніше у мене запитували, як я ставлюся до приїзду Патріарха Кирила в Україну, я казав, що ставлюся позитивно: його приїзди в Україну сприяють тому, що парафіяни Московського Патріархату розуміють, що вони належать не до Української Церкви, а до Російської Церкви, тоді як вони все-таки хочуть належати до Української Церкви. Сила Київського Патріархату полягає в тому, що він діє за бажаннями народу. Український народ хоче мати свою державу і свою Церкву. Російський народ XVII століття теж захотів мати свою Церкву, і, незважаючи на те, що Російську Церкву не визнавали тривалий час, вона все ж таки залишилася автокефальною.

У 2008 р. багато говорилося про те, що одним зі способів розв’язати церковну проблему в Україні є перехід Українських Церков під омофор Вселенського Патріарха. Чи можливий такий шлях?

– Наша мета – не визнання як таке, а утворення в Україні єдиної Помісної Церкви. Бо я і в Московському патріархаті був визнаним митрополитом Київським. І немає ніякого сенсу в тому, щоби Українській Церкві, яка проголосила свою незалежність, змінити підпорядкування одному іноземному патріарху на підпорядкування іншому.

Якби Константинополь запропонував нам шлях, як за один-два роки досягти єдиної Помісної Церкви, якби гарантував нам визнання автокефалії, тоді ми могли би піти на деякий час під його омофор. У 2008 році він прийняти нас хотів, але ні про яку автокефалію не йшлося. Ще й до того на нього натиснула через Туреччину Москва, щоби він нас не приймав. Тому тоді нічого й не сталося.

Але якби й сталося, то зараз, думаю, було б те, що є в Естонії або в Румунії – дві визнані Церкви мають там свої митрополії, але ці митрополії між собою не спілкуються. І ми би в Україні мали замість єдиної Церкви ще одну митрополію – від Константинополя. Корисно би це було для Української Церкви? Ні. Тому цього і не сталося, бо не було на те волі Божої і волі повноти нашої Церкви.

Чи зустрічалися ви з новим главою Української греко–католицької церкви Святославом (Шевчуком)? Як, на Вашу думку, після його обрання предстоятелем УГКЦ зміняться стосунки між православними та греко-католиками?

– Так, я зустрічався з главою УГКЦ владикою Свя­тославом (Шевчуком). Говорили, звісно, і про майбутні стосунки між нашими Церквами. Прийшли до спільної думки: й надалі повинні співпрацювати. Не говорити про об’єднання в одну Церкву, яке не на часі, а думати про те, що можемо зробити разом на користь українського християнства й Української держави. Однодумцями залишаємось і в питаннях утвердження суспільної моралі. Бо ж бачимо, як зараз у європейській цивілізації, християнстві падає «планка» моралі, духовності.

Дійшли навіть до того, що подекуди ті, хто називають себе церквою, «благословляють» одностатеві «шлюби», тобто гріх, за який Господь знищив Содом і Гомору. Звідусіль наступають наркоманія, пияцтво, корупція, руйнація сім’ї зі скороченням народжуваності. З цими суспільними вадами маємо боротися спільно.

Вважаю, що у дусі попередньої співпраці стосунки ж між нашими Церквами поглиблюватимуться. Тим біль­ше, що нинішній глава УГКЦ був секретарем кардинала Любомира Гузара, тож, певно, йтиме його дорогою.

Кардинал Гузар подав у відставку, і тепер має можливість підтримувати свого наступника і допомагати йому зміцнити авторитет – серед вірних і в країні взагалі. Неодноразово доводилося чути думку, що Київський Патріархат – це Церква Патріарха Філарета, й існує доти, доки є Патріарх Філарет…

– Ні, Київський Патріархат буде існувати і після Філарета. Я повинен сказати, що особи в історії відіграють роль, але вони нічого не можуть зробити, якщо їм нема на що спиратися. Казати, що особи визначають все – неправильно. Наприклад, не Кравчук, Єльцин і Шушкевич розвалили СРСР – так склалися обставини, а вони були лише на чолі подій. Не Філарет створив Київський Патріархат – Київський Патріархат виник через бажання православних українців мати свою Церкву, і тоді знайшлася особа, яка очолила цей рух. І цей рух вже не зупинити. Будьте впевнені – коли Господь мене покличе в інше життя, тоді знайдеться новий Патріарх для Української Церкви. Нічого трагічного не відбудеться.

«Універсум»

Універсум 5–6 (211–212), 2011

Журнал Універсум 5–6 (211–212), 2011

Патріарх Філарет: «Росія використовує Московський патріархат як інструмент для впливу на Україну»

СЛОВО РЕДАКЦІЙНЕ Володимир Вітковський Про засадничі хиби українського проекту

РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ Олег К. Романчук Реінкарнація антигероїв чи реанімація совєтизму?

ГЕОПОЛІТИКА Григорій Перепелиця: «Держави, які не спираються на єдність нації, – тимчасові»
Григорій Перепелиця Кремль реставровує російську імперію

ЕКСКЛЮЗИВ Патріарх Філарет: «Росія використовує Московський патріархат як інструмент для впливу на Україну»

ДІАСПОРА Олексій Коновал Михайло Воскобійник жив Україною

НОВІ ВИДАННЯ Нове видання «Універсуму»

НАША ІСТОРІЯ Вiктор Ющенко, Григорiй Омельченко, В’ячеслав Сабалдир «Тому що українці...»

ДЕРЖАВА І РЕЛІГІЯ Віталій Карпенко Патріарх Філарет

КУЛЬТУРА Максим Стріха Україна: що після «смерті інтелігенції»?