Україна як театр війни ідентичностей

Як зазначив міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко у своїй статті «Україна як загальноєвропейський чинник», нова влада держави позиціонує Україну як ключову ланку, що об`єднує Схід і Захід Європейського континенту [1]. Справді, Україна посідає положення «центрової» держави на геополітичному ландшафті Європи й у цьому положенні може відігравати різну роль: сполучної ланки, буфера, форпосту, плацдарму тощо. Ролі, які грає центрова держава, обираються, як правило, не нею самою, а надаються сильнішими державами. В умовах багатополярного світу така роль визначається потужнішим полюсом. Очевидно, що кожний з полюсів при цьому прагне встановити власний контроль над центровою державою.

Росія, поставивши своєю метою закріпити за собою статус-кво одного з двох основних центрів сили в Європі, відвоювала собі в Заходу Україну. Цю геополітичну перемогу Росії над Заходом визнають навіть провідні американські експерти в галузі міжнародної політики. Так, провідне американське аналітичне видання «Stratfor» опублікувало великий експертний матеріал про фактичну стратегічну перемогу Росії в Україні, коли Кремль повернув собі позиції «у стратегічно важливій для себе країні і не дав Заходу завоювати там плацдарм» [2]. У матеріалі зазначається, що Росія за кілька останніх років відновила свій вплив на більшій частині території колишнього СРСР. Це стало можливим унаслідок воєнної перемоги Росії над Грузією. Але остаточного закріплення сфери свого геополітичного домінування в Європі Росії вдалося досягти тільки у 2010 pоці, після повернення в цю сферу України. Як зазначає часопис, фактично «одразу ж після геополітичного розвороту України щодо Заходу за Януковича Росія справді розпочала своє геополітичне відродження» [3].

Отже, Україна у 2010 році справді стала ключовою ланкою в ланцюзі тих геополітичних перемог, які Росія отримала над Заходом останніми роками. У цей період Росія значною мірою досягла тих стратегічних цілей, які вона ставила перед собою в зовнішньополітичній сфері. По-перше, вона закріпила за собою статус впливового центру – геополітичного полюса – саме в Європі. По-друге, Росія задекларувала сферою своєї геостратегічної відповідальності той регіон Східної Європи, який не належить ані НАТО, ані ЄС, і радикальних заперечень з боку цих провідних організацій на таку претензію вона не отримала. По-третє, Росії вдалося значною мірою знівелювати дисбаланс у силі із Заходом і перевести відносини з ним з асиметричних у симетрично-асиметричні, тобто досягти певного паритету в стосунках. Символічною подією в наближенні стосунків Заходу й Росії до симетричного типу стало підписання «Празького договору» про СНО між США і РФ у квітні 2010 р. Слід зазначити, що тенденція до зміни балансу сили на користь Росії стала можливою не стільки за рахунок посилення самої Росії, скільки внаслідок послаблення Заходу.

Посилення розбіжностей між США і Європою, суперечності й відсутність консенсусу всередині ЄС із приводу його відносин з Росією, наслідки глобальної фінансово-економічної кризи, зміна зовнішньополітичних пріоритетів американської зовнішньої політики за президентства Б. Обами та послаблення провідної ролі США у світі врешті-решт призвели до «перезавантаження» відносин з Росією. Усе це значно послабило позиції Заходу у відносинах з Росією в боротьбі за цю східну частину геополітичного простору Європи.

З іншого боку, авторитарний режим давав російському керівництву, на відміну від консенсусної демократії Заходу, можливість швидко мобілізувати необхідні для зовнішньополітичних цілей ресурси, консолідувати суспільство й домогтися досягнення певного паритету інтересів із Заходом, принаймні щодо Східної Європи. Проте повернення Росією сфери свого геополітичного домінування ще не означає остаточної капітуляції Заходу перед Росією. За передбаченням С. Гантінгтона, у XXI ст. протистояння чи гостра конфронтація між Заходом і Сходом матиме цивілізаційний вимір. Це означає, що, не вигравши цивілізаційну війну в Заходу, Росія може втратити відвойовані в нього геостратегічні позиції, перше місце серед яких посідає Україна.

Таким чином, перед російським керівництвом залишаються не розв’язаними дві стратегічні проблеми. Перша – яку цивілізаційну модель можна протиставити європейській цивілізаційній ідентичності, щоб закріпити за собою цю східну частину Європи чи колишнього пострадянського простору, тобто ту частину, яка в історичному минулому належала Російській імперії? Друга – яка модель російського державного устрою може бути прийнятною на цій геополітично «відвойованій» території Європи? Перша проблема є, безумовно, центральною, оскільки стосується ментальності й ідентичності народу, котрий мешкає в цьому регіоні Європи. Без розв’язання цієї проблеми жодна модель російської державності не може бути життєздатною – цю тезу довела сама ж російська історія на прикладі Фінляндії, Польщі, країн Балтії.

Те, що ментальність народів цього регіону Європи відмінна від російської, визнають самі росіяни. Громадяни ж країн, що утворилися на теренах Східної Європи, здебільшого ідентифікують себе і свої країни радше з Європою, ніж із Росією. Не випадково, що самі ж російські експерти й політологи вводять в обіг новий термін «проміжна Європа» або «Нова Східна Європа» для позначення пострадянських країн, які межують з Європейським Союзом. Ці терміни, як зазначає відомий російський політолог Аркадій Мошес, віддзеркалюють головне: по-перше, утворення спільноти, у якій «пострадянський» компонент ідентичності поступово замінюється «європейським» чи «квазієвропейським», а по-друге – проміжне, окреме від Росії та від Заходу, геополітичне положення [4].

Цей новий регіон Європи охоплює Україну, Білорусь і Молдову. За твердженням директора Московського центру Карнегі Д. Треніна, «Нова Східна Європа» має низку специфічних рис, які відділяють її від Росії та інших регіонів Європи. «Це й усвідомлення кожною з трьох країн своєї культурної, цивілізаційної належності до Європи, й орієнтація на утворення національної держави як найважливішого завдання» [5]. Не випадково ЄС запровадив програму «Східного партнерства» передусім для країн цього регіону як невід’ємної частини Європи. Тож боротьба за цивілізаційну ідентичність «Нової Східної Європи» тільки посилюватиметься. Росія в цій боротьбі протиставляє європейській цивілізаційній моделі альтернативну модель так званого «русского мира».

Прийняття доктрини «русского мира» як світоглядної основи зовнішньої політики Російської Федерації відбулося після перемоги у війні з Грузією у 2008 р. і початку геополітичного наступу Росії на Захід. Обґрунтовуючи це рішення, міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров наголосив, що «прийняття західних цінностей – тільки один з підходів, Росія ж має намір просувати інший підхід, який полягає в тому, що конкуренція стає справді глобальною, набуваючи цивілізаційного виміру, тобто предметом конкуренції стають ціннісні орієнтири й моделі розвитку» [6].

Як пояснює аналітик Московського центру Карнегі Ігор Зевелєв, причиною прийняття «русского мира» як російської зовнішньополітичної доктрини стало повернення Росії до імперської, великодержавної моделі розвитку й загострення відносин із Заходом. «Невдача спроб стати самостійною частиною Великого Заходу й усвідомлення тієї обставини, що за цим може стояти дещо більше, ніж тимчасовий розклад на міжнародній арені, знову змусили Росію замислитися про своє місце у світі. Крім того, претензія на статус великої держави змусила російське керівництво спробувати сформулювати цілі зовнішньої політики в термінах, що виходять за рамки національних інтересів» [7].

Таким чином, претендуючи на роль глобального актора, Росія намагається закріпити за собою певну частину міжнародного середовища у вигляді своєрідної культурної оболонки. Д. Тренін досить влучно пояснює цю зовнішньополітичну мету Росії: «Якщо ви претендуєте на те, що ви – центр сили глобального рівня, ви повинні мати певну культурну оболонку. Ви повинні бути більше, ніж ви є насправді. Російський світ, про який багато нині говорять, є саме такою концепцією. Є інтерес у тому, щоб російська мова продовжувала залишатися головною другою мовою в усіх країнах Нової Східної Європи, щоб еліта соціалізувалася все-таки в російському культурному контексті, культурному середовищі» [8].

Варто звернути увагу на ті ознаки й вимоги «русского мира», які Д. Тренін виокремлює у своїй цитаті. Головне, щоб російська мова була другою [державною. – Авт.] і національні еліти соціалізувалися не в національному, а в російському культурному контексті. Отже, основними сутнісними рисами «русского мира», які відрізняють чи відділяють його від європейської цивілізації та об’єднують «Нову Східну Європу» в російському цивілізаційному просторі, є російська мова і російське культурне середовище. За визначенням патріарха Московського патріархату РПЦ Кирила, російський цивілізаційний простір, до складу якого належать Росія, Україна і Білорусь, характеризують: православ’я, мова й культурна ідентичність, а також «спільна історична пам’ять і спільні погляди на суспільний розвиток» [9]. До «русского мира» патріарх Кирил відносить також Молдову, оскільки значна частина її мешканців спілкується російською мовою.

Прийняття на озброєння доктрини «русского мира» було зумовлене не тільки зовнішньополітичними амбіціями Росії, а й внутрішніми та зовнішніми викликами, з якими вона зіткнулася останнім часом. За переконанням російських ідеологів, тема «русского мира», обговорення якої ініціював патріарх, нині актуальна, як ніколи. Широка інтеграція Москви, Києва й Мінська – це не примха Кирила, який бажає возз’єднати розділені державними кордонами слов’янські народи, а гостра необхідність. Необхідність, яку з об’єктивних причин очевидніше від інших усвідомлює Росія [10].

У вік розвитку цивілізацій Росія відчуває на собі тиск інших цивілізацій, які захоплюють її геополітичний простір, тенденція звуження якого стає очевидною. Як зазначає завідувач лабораторією соціологічних досліджень ІКАР Петро Маминов, «зі сходу нас притискає Китай, якому вже зовсім незабаром стане тісно в межах Азійського регіону. На півдні дедалі чіткіше відчувається вплив сили арабської культури, яка вже робила спроби втрутитися у внутрішні справи Росії, – згадайте хоча б війну в Чечні, яку почасти спонсорували араби. У самому центрі нашої країни керівництво Татарстану, населеного етнічними тюрками, яке заграє з Туреччиною. Усе це зрештою закінчиться крахом системоутворюючої, осьової культури РФ, якою завжди була російська культура» [11].

До внутрішніх викликів належить невизначеність майбутнього самої Росії. Намагання російського політичного класу побудувати країну на «руській» етнонаціональній основі призвели до загострення міжетнічних конфліктів у самій Росії та загрожують бурхливим наростанням сепаратизму. Тому до 2010 р. російське керівництво знову повернулося до пошуку наднаціональних рис російської ідентичності як в імперській, так і в цивілізаційній формі. Як зазначає Д. Тренін: «Російське керівництво, російська еліта сприймають себе не стільки, як Велику державу – спадкоємицю Радянського Союзу, скільки як Велику державу – спадкоємицю Російської імперії» [12]. І це, власне, друге світоглядне питання для росіян: що таке російська держава, де її природне тіло і кордони? Якщо це Російська Федерація, то тоді її історичною спадщиною є Московія (Московська централізована держава). Якщо історичною спадщиною Росії є Російська імперія, то, за переконанням росіян, Росія – це «Російська Федерація + Україна + Білорусь». Звідси знову актуальною в Росії стає ідея 0. Солженіцина про створення «Російського Союзу» з трьох «братніх» слов’янських республік, викладена ним у книзі «Як нам облаштувати Росію».

Ще одним викликом для Росії є дефіцит ресурсів для її модернізації, насамперед ресурсів демографічних. У цьому сенсі «русский мир» розглядається як своєрідний демографічний резервуар. «Це дало б змогу залучити в Росію кваліфіковану російськомовну робочу силу, що дало б можливість компенсувати зменшення чисельності населення в другій декаді XXI століття» [13].

Таким чином, перед російським керівництвом постає питання: яка ж модель російського політичного устрою має бути вибудувана в цьому російському цивілізаційному просторі? Перший варіант – анексія території України й Білорусі та включення їх до складу Російської Федерації як її суб’єктів чи федеральних округів. Реалізувати подібний проект за сучасних умов мирного часу видається досить складно. Навіть анексувавши в результаті війни з Грузією Абхазію та Південну Осетію, Кремль не наважується включити їх до складу Російської Федерації.

Другий варіант – солженіцинський проект створення «Російського Союзу» дуже нагадує проект створення Радянського Союзу на основі російської ідентичності. Тому, на відміну від Радянського Союзу, цей проект не передбачає надання національних автономій і самостійності Україні та Білорусі у формі союзних республік, як це було в СРСР. Проте негативний досвід створення Союзної держави Росія – Білорусь вказує на неможливість реалізації такого проекту без ліквідації державності Білорусі. Друга причина неможливості реалізації інтеграційного проекту навколо Російської Федерації полягає в тому, що російське керівництво, на відміну від керівництва СРСР, не має наміру бути донором України. Навпаки, воно само хоче розглядати Україну як джерело отримання додаткових ресурсів.

Саме тому Кремль повернувся до реставрації Російської імперії на теренах «Нової Східної Європи» як російського цивілізаційного простору, вибудовуючи неоколоніальні відносини з Україною одночасно у двох координатних площинах: по ієрархії «імперський центр – російська периферія» та в площині відносин «метрополія – колонія». Якщо ієрархія «імперський центр – російська периферія» являє собою модель політичних відносин РФ з Україною, Білоруссю та Молдовою в межах «русского мира», то відносини «метрополія – колонія» уявляються економічним базисом такої моделі.

Звичайно, реставрація Російської імперії на теренах України, Молдови й Білорусі насамперед усуває державний суверенітет цих країн та унеможливлює процес національного відродження в Молдові та Україні. Звідси, головними цілями російської зовнішньої політики щодо країн «Нової Східної Європи» є дискредитація їхнього державного суверенітету й переформування громадян цих країн у проросійськи орієнтований соціум. У контексті цього реставраційного процесу стратегічним завданням, на вирішення якого спрямовані зусилля зовнішньої політики Росії, є обмеження міжнародної суб’єктності цих держав і перебирання під свій контроль їхнього державного суверенітету.

Одним з напрямів реалізації цього завдання, за твердженням відомого американського політика Пола Гобла, є «ліквідація наслідків Біловезьких угод у трьох слов’янських державах з метою їхньої реінтеграції» [14]. Так, В. Путін неодноразово наголошував представникам ЄС, що через українсько-російські зв’язки «Україна ніколи не стане західноєвропейською державою» [15].

Проте найбільшу проблему для російської зовнішньої політики в консолідації «русского мира» становить відродження національної ідентичності в Україні. Вказуючи на прагнення голови РПЦ Кирила об’єднати «русский мир», російські експерти зазначають, що «Кирил виступає за обєднання «братніх народів» під прапорами «російської ідеї», забуваючи, що більшість із них росіянами себе вже давно не вважає. Визнаючи спільність етносів, породжених на території Давньої Русі, наші сусіди все-таки наполягають на своїй національно-етнічній ідентичності. На Україні живуть українці, у Білорусії – білоруси» [16].

Загальновідомо, що саме мова та культура були й залишаються головними чинниками формування та функціонування української національної ідентичності. Тому головним завданням у творенні «русского мира» є витіснення українського національного чинника з культурного й мовного середовища, тобто «звільнення» України від українців, доведення, що їх як нації не існує. Як стверджують адепти «русского мира»: «Це все – нещодавно вигадана фальш, що ледве не з IX століття існував особливий український народ з особливою не-російською мовою... Ми всі разом вийшли з дорогоцінного Києва, «откуду русская земля стала єсть», за літописом Нестора, звідки й засвітило нам християнство. Народ Київської Русі і створив Московську державу» [17].

Отже, у завдання російської зовнішньої політики, як і Московського патріархату, входить не тільки нав’язування українському соціуму російської мови як державної та гомогенізація російського культурного середовища в Україні, а й нав’язування населенню України російської ідентичності для включення його в російський цивілізаційний простір та заперечення існування української національної ідентичності, властивої українському соціуму. Проте лінгвістична й етнічна ідентичність або схожість, за переконаннями прихильників «русского мира», «далеко не єдині критерії, за якими можна розглядати Росію, Україну та Білорусь як єдиний цивілізаційний простір. Але якщо розглядати також світогляд і побут (тобто мислення, культуру спілкування й людські взаємини і т. д.), то Україна і Білорусія – це та сама Росія» [18].

Таким чином, цивілізаційна війна в Україні перетворюється на війну національних ідентичностей. На цьому тлі, відповідно до завдань творення «русского мира», зовнішня політика Росії щодо України, як і діяльність Московського патріархату, має відверто антиукраїнський характер. Утілення Росією цього цивілізаційного проекту для України означає фактичне відчуження останньої від сучасної європейської цивілізації, побудованої на демократичних цінностях, відмову від приєднання до НАТО і ЄС як інституційних основ цієї європейської цивілізації, втрату української ідентичності, яка визначає українську націю як європейську.

Усе це означає також утрату й української державності та демократичного ладу в країні, оскільки в такому проекті Україна не може бути ані самостійною державою, ані імперією. Вона може бути тільки частиною іншої імперії. Реалізація цієї мети створить сприятливе підґрунтя для конструювання на теренах України другої імперської компоненти цивілізаційного проекту, пов’язаного з російською державністю.

Реалізація зазначеної головної зовнішньополітичної мети Російської Федерації щодо України у 2010 р. набула повномасштабного характеру й утілюється досить успішно. Головною складовою її успіху стали: комплексна і скоординована діяльність провідних структур російської державної влади, неурядових організацій, Московського патріархату, активізація в Україні проросійських політичних сил та рухів, а також прихід до влади Партії регіонів на чолі з В. Януковичем за наявності «малоросійського» сегмента в українському соціумі. Серед усіх цих складових провідну роль у поширенні «русского мира» на українське суспільство намагається відігравати Московський патріархат.

Першим суттєвим успіхом голови МП РПЦ Кирила у 2010 р. стало освячення В. Януковича на президентство в Україні. Напівофіційно воно стало підтвердженням входження України як держави в російський цивілізаційний простір. Цей ритуал мав також важливе символічне значення. Оскільки майже 200 років російська церква була й залишається ідеологічним придатком імперії та є частиною російського державного апарату, то такий ритуал означає підпорядкованість Української держави як російської периферії канонам та інтересам російської державності.

Другим важливим і досить успішним заходом Кирила у 2010 році став його візит до України, який відбувся 20–28 листопада. Цей візит мав відверто політичний характер. Його політичною складовою, як зазначає директор Релігійної інформаційної служби України Тарас Антошевський, була «загальна централізація Московської патріархії на пострадянському просторі». Вона прямо пов’язана з певними політичними ідеалами озвученими патріархом Кирилом у його програмі «русского мира». «Це типово російське розуміння ідеї християнства, православ’я, у якому все обертається навколо ідеї Російської держави, як свого часу сказав цар Микола II: «Самодержавства, православ’я, народності». Але, як не раз звучало в експертних оцінках російських аналітиків, під цим варто розуміти й політичне зближення, що наші правлячі політики зараз активно демонструють» [19].

Своєю чергою, виконавчий директор Центру релігійної інформації і свободи професор Людмила Філіпович вважає: «Серед цілей візиту патріарха – подолання українофільських настроїв, які останнім часом з’явилися в УПЦ МП; зміцнення всесвітнього православ’я для демонстрації того, що в його ойкумені перебувають такі потужні держави як Росія й Україна». Л. Філіпович також припускає, що патріарх мав на увазі ще одну мету, яка не була озвучена представниками РПЦ, – повернути Україну в коло країн, які утворилися в результаті колапсу радянської системи. «Можливо, використовуючи саме такий – духовно-ідеологічний спосіб – нагадати нам про єдність походження, запропонувати нову історіософію подальшого розвитку, пов’язаного зі створенням нової спільності, що раніше називалася «радянський народ», а тепер іменуватиметься «православним народом» [20].

Під час візиту Кирил домігся також прийняття урядом М. Азарова рішення, що впродовж 2010 р. з території Києво- Печерської лаври будуть виселені всі установи й організації, які не мають стосунку до заповідника й монастиря. Патріарх МП РПЦ нагородив також В. Януковича орденом Святого рівноапостольного князя Володимира І ступеня за те, що той «служит делу духовного просвещения своего народа» [21].

Як виявилося за результатами цього візиту, російський патріарх вирішував в Україні не менш масштабні завдання. Це насамперед передача у власність Московського патріархату найбільшої історичної святині України – Софійського собору та ліквідація Української православної церкви Київського патріархату. На переконання доцента Львівського національного університету релігієзнавця Андрія Юраша, приїзд патріарха Кирила в Україну «спрацьовуватиме на зміцнення тієї групи в українському православ’ї, яка орієнтована на нього, російську церкву й Московський патріархат». «Якщо ще рік-два назад здавалося, що винятковий шлях для України – це все-таки створення Помісної церкви, то зараз ідея помісності зіштовхується з упевненішою, свідомішою й навіть агресивнішою позицією тих, хто вважає, що Україні Помісна церква категорично протипоказана» [22]. У розвиток цих намірів Одеська єпархія УПЦ МП звернулася до Президента В. Януковича з вимогою скасувати юридичну реєстрацію Київського патріархату, а синод Російської православної церкви, що відбувся на території Лаври під час патріаршого візиту, закликав вірян Київського патріархату перейти в церкви Московського патріархату [23]. Пізніше це рішення російського синоду почало втілюватися місцевою та центральною владою в Україні [24].

Утім, як зазначає часопис «Коментарі»: «...у разі перемоги над УПЦ КП Московський патріархат концентруватиметься на боротьбі з українськими греко-католиками, яких іменує не інакше, як уніатами. Наступ на УГКЦ ідеально кореспондується із загальнополітичною установкою Кремля, що викликає тільки підтримку української влади, загнати Галичину в гетто» [25].

Отже, приїзд керівництва Московського патріархату в особі митрополита Кирила влітку 2010 р. заклав початок реалізації далекосяжної мети – «подолання розколу православних церков» шляхом поглинання Московським патріархатом усього конфесійного поля України та посилення впливу православної церкви Московського патріархату на суспільне й політичне життя в Україні. І ця мета чітко вплетена в контекст політики Кремля щодо України. Звертаючи увагу на цей контекст, патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет зазначає: «Патріарх Кіріл придумав «Руський мір», щоб спочатку відбулося духовне об’єднання навколо Москви, потім – політичне й зрештою територіальне. Тобто, щоб відновити російську імперію» [26].

Другою важливою опорою, на яку небезпідставно розраховує Росія в реалізації своєї імперської моделі та облаштуванні «русского мира» в Україні, є спадщина імперського колоніального та пострадянського минулого в суспільній свідомості українського соціуму.

На підставі цієї спадщини українські політологи та культурологи схильні розділяти цей соціум на три окремі національно-культурні спільноти: українці, «креоли» та «совєтські люди» – «кожна зі своїми традиціями та історичною пам’яттю, символами і міфами, громадянською й правовою культурою. Спільною для перших двох була історична територія – Україна, але вона сприймалася по-різному: через призму самодостатнього чи імперсько-совєтського бачення, через принципово відмінні історичні міфи і соціокультурні традиції» [27].

«Совєтські люди» – це скалки недоформованої за радянських часів спільноти під назвою «радянський народ». Для них Україна є суцільною абстракцією, тому що їхній світогляд пов’язаний з Радянським Союзом, його ідеологією та історією. Вони до цього часу залишаються прихильниками відтворення союзу з Росією і противниками незалежності й державного суверенітету України та орієнтації її на європейські цінності. Під «креолами», за визначенням відомого культуролога Миколи Рябчука, прийнято вважати нащадків вихідців з метрополії, які змішалися з корінним місцевим етносом – «тубільцями». Для позначення цього феномена властивого українській ситуації, він вводить поняття «украинцы», чи «креоли-украинцы», або «малороси» [28].

У сучасній Україні «креолів-украинцев» і «совєтських людей» об’єднують російська мова та спільні ментально-культурні орієнтації на метрополію, чи то у формі СРСР, чи то у вигляді сучасної Росії, зневажливо-поблажливе ставлення до українців, їхніх мови та національно-культурних цінностей. З іншого боку, самі укра­їнці страждають досить низьким рівнем національної самосвідомості, який, власне, є теж результатом колоніальної національної політики російської метрополії. У результаті «серед нашого народу наступила національна деморалізація, національна байдужість і отупіння, прострація і просто «непомнящість» свого родства» [29]

Кінець кінцем «націонал з його ослабленою імунною системою, замість того, щоб змобілізуватися на крутому історичному перевалі, уперто ховається за мури Карфагену українського провінціоналізму (Шевельов) в надії переждати катаклізми, відсидітися на периферії світу. Думки, що відсидітися не вдасться, що мури вже дали тріщину, навідуються з великим запізненням. Розплата – втрата найважливіших позицій і важелів творення української України» [32]

Саме тому, на переконання В. Базилевського: «Українська історія – історія часткових перемог. Але всі вони неодмінно завершувалися поразками» [31]. Відповідь на цей парадокс відомий український публіцист знаходить у Данте: «...головна передумова для створення нової держави – колективна національна воля». Такої українцям явно бракує. Тому Росія має значні шанси на реалізацію своїх головних зовнішньополітичних цілей щодо України. Наявність в українському соціумі потужного «малоросійського» та слабкого українського сегментів не тільки створює надзвичайно сприятливі умови для російського впливу, а й переважною мірою визначає саму траєкторію історичного розвитку України, її внутрішню політику та зовнішньополітичний курс щодо Росії, а отже, потребує детальнішого аналізу.

«Малоросія» перемогла Україну

Пояснення феномена умовного об’єднання «креолів» і «совєтських людей» в одну спільноту в Україні можливе з погляду постімперського та постколоніального дискурсу. Поєднання цих дискурсів пояснює особливе становище України як російської колонії у складі Російської імперії. Українці, як стверджує М. Рябчук, спираючись на концепцію німецького історика Андреаса Каппелера, не дискредитувались як індивіди за етнічною чи расовою ознакою, як це спостерігалось у британських, французьких чи іспанських колоніях. Проте, безумовно, вони дискримінувались як група, що претендує на певні колективні – мовно-культурні – права [32].

Каппелерова концепція дає змогу збагнути важливі нюанси в імперському ставленні до українців, зокрема парадоксальне поєднання в цьому ставленні трьох, здавалося б, несумісних позицій: «братерської» прихильності до лояльних «малоросів», котрі інтегруються в імперську цивілізацію; зневаги до «хохлів» як до селянського бидла; і глибокої ненависті до «мазепинців», котрі не приймають нав’язаних їм імперією хохлацько-малоросійських ролей [33]. «Толерантність із боку імперії була, так би мовити, своєрідною платою їм за лояльність: їх толеровано як неосвічених хохлів чи освічених малоросів лише тою мірою, якою вони самі були згодні визнавати себе хохлами чи малоросами. Натомість ті, хто такого визначення не приймав і наполягав на своїй окремішності, потрапляв до числа «мазепинців» (чи, у новітніших термінах, «западенців», «бандерівців», «рухівців», «щирих» і «национально-озабоченных»), словом – до патологічного різновиду хохлів, заражених якимсь небезпечним вірусом явно імпортного походження» [34].

Отже, об’єднання «креолів-украинцев» або «малоросів» і «совєтських людей» у сучасній Україні відбувається на базі спільного неприйняття всього українського, як меншовартісного, відсталого, маргінального, властивого тубільцям. Психологічно представники цієї «креольської» соціальної групи живуть почуттями зверхності, властивої колонізаторам. Для них український проект розвитку України як національної держави видається абсолютно неприйнятним. Патріотизм для них, на відміну від загальноприйнятого, має зовсім інше сутнісне навантаження. Бути патріотом для них зовсім не означає любити Україну та українську націю. Такі почуття мають скоріше негативну оцінку й асоціюються з поняттям націоналізму, що ототожнюється ними з фашизмом.

У цьому сенсі таке розуміння в «креольській» суспільній свідомості вкладається в ланцюг спотворених символів: «націоналіст» – «нацик» – «нацист» – «фашист». Тому для позначення позитивного забарвлення таких почуттів слово «українське» підміняється словом «вітчизняне». У «креольській», «малоросійській» свідомості існує дві вітчизни: «мала» й «велика». У випадку з українськими «креолами» «мала вітчизна» асоціюється з укоріненістю на конкретній території, місцевості чи в регіоні України: «Донбас», «Харків», «Крим», «Одеса» тощо. «Велика вітчизна», безумовно, пов’язується з Росією – центром розвитку, прогресом, вищим, якіснішим, добробутом, безпекою, престижем, взірцем, прикладом.

Що стосується суспільної свідомості «совєтських людей» (у народі – «совків»), то «вітчизною» вони вважають Радянський Союз, а Україна для них така сама його частина, як і Камчатка, Кавказ, Сибір чи Урал, і не більше. Незалежна Україна асоціюється в їхній свідомості з ворогом «вітчизни», розглядається, як «провокація Заходу», «маріонетка світового імперіалізму». Прихильники такої України асоціюються з образом ворога й позначаються іменами колишніх ворогів народу, такими кліше, як «бандерівці» – «бендерлоги».

Таким чином, ці дві соціальні групи об’єднують, з одного боку, вороже, агресивне ставлення до української нації, її національної ідентичності, України як незалежної національної держави, а з другого – спільні орієнтації на Москву як центр, столицю, форпост у протистоянні із Заходом, як захисницю, центр цивілізації.

Проте обидві ці соціальні групи мають різні погляди на минуле й майбутнє Росії як імперського проекту. Якщо «совєтські люди» не сприймають цього проекту, то «креоли», навпаки, ставляться до нього позитивно. Цивілізаційна й мовно-культурна орієнтація на Росію як на імперський центр аргументується більшою престижністю російської мови, культури, історії, науки як великого надбання світової цивілізації. Тому ця спільнота бачить розвиток України в рамках російських імперських модернізаційних проектів.

Як свідчать соціальні дослідження, понад 60% населення Сходу й Півдня України підтримують пролонгацію перебування Чорноморського флоту РФ на території України, водночас 47% на Сході та 35% на Півдні виступають проти іноземної військової присутності [35]. Така роздвоєність у суспільній свідомості населення України пояснюється тим, що мешканці Сходу й Півдня не сприймають присутність ЧФ РФ на території України як іноземну.

При цьому 53% населення Сходу, 40% Півдня та 8% Заходу найкращою моделлю гарантування безпеки України вважають приєднання до ОКДБ [36], тоді як до НАТО – тільки 8,2% мешканців Півдня, 2,8% – Сходу і 34% – Заходу. Проти вступу України до НАТО виступає 75% населення Півдня, 78% – Сходу і тільки 24% – Заходу [37]. У тому, що головним пріоритетом зовнішньої політики України має бути російський напрям, переконані майже 70% жителів Сходу, 60% – Півдня і тільки 11% – Заходу [38].

Проте орієнтація на Росію як на імперський центр цивілізаційного розвитку ставить Україну в становище периферії, а українську «малоросійську» спільноту – в становище провінційної, що формує систему психологічних комплексів у суспільній свідомості цієї соціальної спільноти. З одного боку, вона живе відчуттям зверхності і зневаги до всього українського: української культури, мови, історії, української нації, її героїв і традицій, з другого – вона відчуває свою меншовартість, вторинність, неповноцінність поряд з «великою імперською російською нацією».

Таким чином, «креольська» спільнота в Україні буде змушена або жити, залишаючись із відчуттям своєї імперської маргінальності і провінційності, або скласти конкуренцію великій російській культурі, витворюючи в Україні «другу Росію». Проте для цього вона має знищити або витіснити з України українців, які становлять переважну більшість населення держави. На цій підставі Схід і Південь України, де мешкає більшість російськомовного населення, не можна назвати «російською Україною», оскільки за етнічним походженням воно є українським. Проекту розвитку цієї частини України, побудованого на постколоніальній, постімперській і неукраїнській складовій, більшою мірою підходить назва «Малоросія».

Цей проект має досить сталі історичні традиції, пов’язані з перебуванням Лівобережжя України у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Економічна база, соціальна структура й ментальність населення цієї частини України формувалися відповідно до потреб російської та радянської імперій. Її економічна база склалася в індустріальну епоху, багаті сировинні ресурси дали можливість побудувати тут потужні центри важкої промисловості й машинобудування. Для соціуму, що мешкає в цій частині України, характерні: російськомовність і несприйняття української культурної традиції; російська провінціальна ментальність; байдуже, інколи вороже ставлення до державності України й тяжіння до соборності з Росією; укоріненість російської православної традиції, яка поєднується зі сталими традиціями робітничого класу та пролетарського інтернаціоналізму.

Держава, побудована на такій соціальній базі, не матиме жодної перспективи на виживання й тим більше на розвиток. Рано чи пізно вона перетвориться на відносно самостійну автономію іншої держави. Відмінності й ресурси такого соціуму цілком здатні забезпечити йому існування у формі автономії з авторитарним політичним режимом. Його можна вважати сегментом «російського світу».

Зовнішня політика держави, побудованої на базі «малоросійського» соціуму, характеризуватиметься русоцентричністю, євразійськими авторитарними тенденціями, орієнтаціями на реінтеграційні процеси, спрямовані на входження «в лоно» інтересів Російської Федерації й реалізацію геополітичних проектів відновлення «Великої Росії».

Інша частина українського соціуму протягом століть намагалася виборювати власний національний проект. Ішлося насамперед, як зазначає М. Рябчук, про утворення власної «центральності», тобто культурної повноцінності, на противагу імперській маргіналізації та провінціалізації. Такою противагою українці обрали європейський проект, орієнтацію на Європу, як більш модерний, адекватний цивілізаційний проект, альтернативний імперсько-російському. Причиною вибору європейської орієнтації українців є не тільки риси їхнього національного характеру, пов’язані з тяжінням до свободи й індивідуалізму, а й історична спадщина, якою є Київська Русь. Як пише М. Рябчук, «узурпувавши історичну назву «Русь» і трансформуючи її у самоназву «Росія» та «росіяни», московити фактично позбавляли українців їхньої автентичної самоназви «руські», «русини» і змушували їх або погодитися з імперською – принизливою для них – назвою «малороси», або ж кинути імперії виклик і виробити нову самоназву «українці» [39].

Проект розвитку держави, побудований на українській національній ідентичності, альтернативний російській, називається «Україною». Економічну базу української моделі розвитку держави, розташованої в західному та центральному регіонах України, становлять досить розвинута харчова, легка, хімічна промисловості, аграрний сектор і транспортне машинобудування. Основний обсяг зовнішньоторговельного обігу цих регіонів припадає на сусідні країни та країни Євросоюзу. На цій території України сконцентрований український соціум, який є україномовним, відзначається високим ступенем національної самосвідомості й патріотизму. Він є також палким прихильником української державності та національно-культурних традицій. Суттєвою рисою західного регіону є також домінування католицької та значний вплив протестантської церков. Подальший історичний шлях свого розвитку соціум цієї частини України розглядає як «повернення в Європу». Таким чином, на базі цього соціуму формується суспільство, яке згодом може перерости в модерну європейську українську націю.

Зовнішня політика, що спирається на таку базу, буде спрямована на ствердження демократичних цінностей, жорстке відстоювання власних національних інтересів, стимулювання європейських, євроатлантичних та субрегіональних інтеграційних процесів.

Виходячи з особливостей цих двох частин держави, їх можна називати «Малоросією» та «Україною». Така назва цих моделей розвитку країни точніше віддзеркалює ті соціальні, політичні й духовні процеси, які відбуваються на теренах цих двох частин України.

Таким чином, із часів здобуття Україною своєї незалежності на її теренах вибудовуються два альтернативні проекти розвитку держави. У перші два десятиліття домінував проект розвитку під назвою «Україна». Але головною вадою цього періоду було те, що державотворчий процес не був підкріплений будівництвом нації. Як пояснює М. Рябчук, «незавершеність націотворчих процесів на переважній частині України має принаймні два негативні наслідки. З одного боку, вона підживлює у росіян імперські міфи та реваншистські прагнення, навіюючи їм враження аморфності України, її, сказати б, безхребетності та піддатливості на будь-які імперські маніпуляції, включно і з прямою експансією. З іншого боку, згадана незавершеність підживлює в самих українцях комплекс неповноцінності, формує в них відчуття перебування в «оточеній фортеці» [40].

Народ, що не об’єднався в націю, не здатний вибороти собі незалежність і збудувати суверенну державу. На цю історичну проблему багатьох народів вказував В. Липинський, звертаючи нашу увагу на якість демократії в постколоніальних суспільствах. Зокрема, він звертав увагу на «демократичний хаос в колоніях, яким свобода дісталась не завдяки їхнім внутрішнім зусиллям, а завдяки безсиллю метрополії» [41]. Під цю саму тенденцію отримання незалежності в такий спосіб підпадає й Україна.

Отримавши незалежність, посткомуністична еліта одразу відкинула завдання націотворення як непотрібне й недоцільне. Як заявив тоді Л. Кучма, «національна ідея не спрацювала». Натомість ця еліта вхопилася за будівництво державних інститутів як механізмів власної влади і привласнення загальнонаціональних ресурсів.

Ідеї «Майдану», який відкрив шлях до Європи і до ствердження української нації, завершення національного будівництва, побудови України за українським проектом, зрештою також не справдилися. Як вирок, читаємо слова Володимира Базилевського: «Після Майдану – низка кричущих помилок влади, її безпорадність і топтання на місці. Не мине й року, як лідери Майдану поб’ють горшки, і морок української історії озветься черговим розколом і хаосом, ним пробудженим» [42].

Ідея побудови держави за українською версією в черговий раз була дискредитована. У чому ж причина і хто винен у цій історичній поразці? Очевидно, що причина та сама: вона криється в незавершеності національного будівництва, яка продукує недолугу еліту. І в цьому сенсі має рацію скульптор з Горлівки Петро Антип, який, аналізуючи причини поразки «Помаранчевої доби», констатує: «Із претензією на статус української еліти, як це часто траплялося і за часів Мазепи, і в 1918 р., через постійні сварки і непомірні амбіції – вони [сьогоднішня українська опозиція. – Авт.] просто здають українську державність».

Жорсткий, але справедливий вирок П. Антип виносить і екс- президентові В. Ющенку: «Він не лише не виправдав сподівань українців, а ще й нахабно в цей час займався «дерибаном» країни, повністю «реанімував» і «благословив» проросійські сили на довге життя в українському політикумі» [43]. У такий спосіб, як не дивно, українська еліта розчистила поле і створила необхідні передумови для розбудови України за малоросійським проектом на базі протилежної українській радянсько-російської ідентичності. Гасло, проголошене Президентом В. Януковичем, «Будуємо нову Україну», як показали події 2010 р., очевидно, і передбачає перебудову України в «Малоросію».

Будуємо «нову країну» за російським взірцем

Побудова «нової країни» потребує насамперед накреслення її дизайну, тобто певної стратегії внутрішньої та зовнішньої політики, яка відповідала б як внутрішнім, так і зовнішнім реаліям і передумовам.

Продовження в журналі