Інші матеріали числа

ДЕІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ: НАЦІОНАЛЬНЕ САМОГУБСТВО ПО-УКРАЇНСЬКИ*

«Видається вельми правдоподібним, що нова доба, яка розпочиналася з такої нечуваної й багатообіцяючої активізації всіх людських здібностей та форм діяльності, завершиться врешті-решт найбільш смертоносною, найбільш «стерильною» пасивністю, яку будь-коли знала історія».

Перенесення промислового виробництва на схід Азійського континенту є світовим трендом. Констатація цього факту не тотожна його беззаперечному схваленню – варварські навали, розгул інквізиції, работоргівля, колоніальні загарбання, поширення комунізму тощо теж були колись світовими трендами… Чинячи суперечливі економічні, соціальні, політичні, духовні впливи на ті спільноти, які їй підлягають, деіндустріалізація не може бути адекватно оцінена в рамках простої дихотомії «позитив – негатив».

Почнімо з позитивів. Не секрет, що велика індустрія є тягарем для довкілля. «Візитівкою» розвинених країн індустріальної доби були задимлене повітря, отруєні річки й озера, тисячі гектарів деградованих земель, нестерпні шум і сморід тощо. Скорочення промислового виробництва є, безперечно, більш кардинальним розв’язанням цих проблем, ніж стрімке зростання частки природоохоронних технологій в основних фондах, яке створює природі лише відносне полегшення.

Численні армії індустріальних робітників були живильним середовищем для пропаганди ідей комунізму. Його привид остаточно полишив Європу не завдяки горбачовській «демократизації», а внаслідок розмивання згаданого середовища… Випробуваним методом пожвавлення враженої кризою індустріальної господарки були великі військові замовлення, котрі підживлювали мілітаристські інтенції. У постіндустріальній господарці цей небезпечний «енерджайзер» має значно меншу дієвість.

Створення промислових потужностей є вкрай витратним процесом. Будівництво, оснащення та виведення на робочий режим великої фабрики чи заводу триває зазвичай кілька років, їхнє перепрофілювання дуже дороге, якщо взагалі можливе. Натомість постіндустріальні підприємства швидко розгортають/згортають свою діяльність у стандартних офісних чи торговельних центрах. У тому ж приміщенні упродовж року прибутково працює комп’ютерний салон, потім магазин мобільних аксесуарів, згодом – відділення банку тощо… Відносна безпечність таких закладів для довкілля дозволяє розташовувати їх у житлових кварталах поблизу помешкань працівників.

Із настанням постіндустріальної ери фізична праця вперше перестає бути долею основної маси самодіяльного населення. Відходить у минуле пожиттєве прив’язання індивіда до певної професії та одного робочого місця. Нові умови праці в багатьох випадках роблять непотрібним жорсткий розклад «з восьмої до п’ятої» абощо. Значна частина працівників тепер можуть взагалі не полишати власних осель, натомість фірми дістають змогу наймати фахівців, які мешкають в інших регіонах, чи навіть на інших континентах.

Постіндустріальні реалії зводять до теоретичного мінімуму залежність націй та громад від таких випадкових чинників, як (не)сприятливі природні умови, (не)багаті ресурси, (не)вигідне географічне розташування тощо. Приміром, консалтингові бюро, розробники ІТ-технологій тощо здатні працювати будь-де, на будь-якій віддалі від своїх клієнтів.

Усе зазначене неймовірно прискорює рух капіталу. Власники нафтових свердловин чи автоскладальних конвеєрів змушені терпіти недосконалості фіскального законодавства, корупцію, авторитарне свавілля влади, робітничі страйки тощо. Натомість постіндустріальний бізнес, мов ртутна кулька, постійно перекочується з регіону в регіон, з країни в країну, шукаючи для себе вигідніших умов. Урядам та місцевій владі залишається постійно поліпшувати умови його функціонування, аби не опинитись якогось дня на мілині.

Врешті-решт деіндустріалізація Заходу відкриває нові можливості й для «незахідних» держав, даючи їм у руки не безпроблемну, однак ефективну «вудку», якою за бажання можна наловити чимало «риби». Приміром, до цих країн упродовж останніх тридцяти років перемістилася більша частина світової сталеливарної індустрії, притому що ринок сталі зріс за цей час більш як удвічі! Завдяки цьому десятки мільярдів доларів влилися в економіки Китаю, Індії, Бразилії, Таїланду тощо; сотні тисяч незле оплачуваних робочих місць створено у регіонах із надлишковою пропозицією праці. Розподіл багатств між країнами світу стає пропорційнішим до кількості населення, а поточні процеси (як-от економічний бум в Африці) лише зміцнюють цю тенденцію.

Позитиви, як бачимо, доволі вагомі, однак треба пильніше придивитися й до зворотного боку медалі.

Ще на початку 90-х авторові цих рядків потрапила на очі цікава стаття в журналі «Англия». Автори її стверджували, що понад 40% прибутків Великобританії від зовнішньоекономічної діяльності приносить (так було на момент написання статті) т. зв. «невидимий експорт». Йшлося про доходи країни від навчання та лікування іноземних громадян, банківського обслуговування закордонних вкладників, діяльності Лондонської біржі, реєстрації на Британських островах кампаній та угод, консультацій англійських фахівців; від використання британських фірмових брендів, патентів, товарних знаків тощо.

Інформація спонукала до серйозних роздумів. Випливало, що мешканці Альбіону створили ефективну помпу, яка забезпечує приплив до їхньої країни багатств, створених в інших куточках світу. «Корпус» цієї помпи становить традиція сприйняття Великобританії, як світової метрополії (магія словосполучень «Royal Society», «London Stock Exchange», «Oxford University» тощо), а робочий «поршень» – безперервні й гідні найвищого пошанівку зусилля нації з підтримання та нарощення авторитету своїх демократичних інститутів та господарських установ, правової й банківської систем, науки й культури, лікарень та університетів тощо.

Своєрідними «помпами» володіє більшість країн «золотого мільярда», що вочевидь послаблює їхню зацікавленість у «традиційній» виробничій діяльності. Це породжувало низку запитань: як довго зможуть заможні країни конвертувати свій престиж та моральний авторитет у матеріальні статки? чим затруднити ту значну частину самодіяльного населення згаданих країн, яка мало причетна до біржових угод, реєстрації брендів чи вдосконалення законодавства? На останнє питання згодом дав певну відповідь бурхливий розвиток «віртуальної» економіки…

Схоже на те, що описана система починає давати серйозні перебої.

…Чи замислювалися над тим, якою парадоксальною виглядає економічна складова російської агресії в Україні? Путінська імперія розвиває багатоканальну експансіоністську діяльність, яка включає пропаганду, підкуп, створення агентурних мереж та лобістських осередків у світі, плекання «п’ятих колон», економічний шантаж, терор, гонитву озброєнь, фінансування сепаратизму й, зрештою, безпосередньо воєнні дії. Хоча кожний напрямок такої діяльності є високо- або надвисоковитратним, Росія, попри всі санкції та погрози, вочевидь не почувається обмеженою в коштах і ресурсах. (Погляньмо, бодай, на купецький розмах святкування цьогорічного «Дня Пабєди»!) Натомість опоненти цієї країни волають про обтяжливість санкцій та потребу «зрозуміти Путіна».

Між тим вади російської господарки загальновідомі. Росія знана в світі насамперед як виробник сировини. Основу її економіки становлять малорухомі монополії-гіганти на кшталт «Газпрому». Державний механізм уражений корупцією; величезні території не мають сучасної інфраструктури; регіони «сидять» на дотаційних потоках. Опонентами Росії є натомість демократичні високотехнологічні країни, світові лідери технічного поступу. В усіх хрестоматіях з економіксу чітко розписані переваги високотехнологічних ринкових демократій над сировинно-корупційними диктатурами. Хіба сама ж Росія не була якихось 20 років тому найпереконливішим підтвердженням правоти авторів мудрих наукових книжок?

Однак хрестоматії застаріли. Демократичні й високотехнологічні країни, продовжуючи продукувати тренди, майже перестали втілювати їх «у металі». Розбухлі соціальні й політичні зобов’язання заможних націй з надлишком поглинають прибутки від реєстрації брендів, банківських і біржових операцій тощо, натомість метал, пальне, текстиль, машини та інші матеріальні блага змушені купувати, як мовиться, на стороні за позичені гроші. Національні господарки обтяжені непідйомними боргами; уславлена високими технологіями та бездоганною якістю Японія нині вовтузиться в борговій ямі завглибшки в 2,5-річний обсяг її внутрішнього продукту. Національний борг США сягнув 17-трильйонної позначки, його стрімке зростання, на думку багатьох фахівців, стало некерованим, а процес повернення грошей позичальникам годі описати навіть теоретично.

Натомість Росія та інші нафтогазові магнати пропонують світові реальний і життєво необхідний товар. Дешевий рукотворний примітив масово жене на світовий ринок Піднебесна… І ринок дедалі частіше починає винагороджувати саме їх, недемократичних і низькотехнологічних. Лише «головний оплот світової демократії» примудрився завинити близько $180 млрд. Росії та на порядок більшу суму – Китаю. Погодьмося, боротьба за демократію з одночасним випрошуванням в опонентів нових позичок та відтермінування виплат за старими кредитами виглядає не вельми переконливо.

Така ситуація загрожує Заходові не лише економічними негараздами. Її бенефіціаріями стають авторитарні й тоталітарні режими, які спонсорують тероризм, а найамбітніші з них змагаються за розширення сфер впливу. Деіндустріалізація демократичного Заходу є прихованим рушієм бурхливого розквіту структур на кшталт Талібану, Аль-Каїди, БокоХарам, ІДІС, ДНР-ЛНР.

До негативних наслідків деіндустріалізації належать не лише боргові кайдани та авторитарно-терористичні загрози. З її настанням розвинені держави мусили забути про високі темпи економічного зростання. Фактично заможні країни давно вже тупцюють на місці, а їхні громадяни поволі звикають до товарів та послуг китайської якості. Сьогодні пересічний американець чи західний європеєць не тішиться вищим рівнем достатку та якості життя, ніж той, який мали в такому ж віці його батьки.

Праця перестала бути фізично виснажливою, натомість зросли навантаження на мозок і нервову систему працівників. Продуктивність такої праці складно виміряти. Далеко не очевидний зв’язок між її кількістю та величиною отримуваних доходів, які дедалі більше залежать від моди, «потрапляння в тренд», інших випадкових чинників. У кінцевій вартості продуктів маліє питома вага безпосередніх витрат на їх створення та зростає частка реклами, маркетингу, розкрутки бренду тощо. Ще ніколи така величезна кількість праці не витрачалася на продукування, розпалювання та задоволення штучних потреб, а поширення облудних цінностей не створювало такої значної частини сукупних доходів. До речі, китайці рекламу використовують дуже економно.

Навіть на довкіллі деіндустріалізація позначається далеко не однозначним чином. Мешканці розвинених країн значною мірою позбуваються смердючих звалищ та важких металів у довколишніх водогонах – ці та аналогічні «принади» стають надбанням китайців чи індусів. Але ті не залишаються у боргу. Мільйони тон оксидів, нітратів, фосфатів та іншої отрути, які ніколи б не потрапили у довкілля країн з високими технологіями та жорстким екологічним законодавством, тепер вільно вилітають з китайських труб, безперешкодно витікають з індійських каналізацій і линуть у світи. Розвинені держави не володіють не лише засобами впливу на ці загрозливі процеси, а навіть не мають надійної статистики.

Критики зазначають, що саме розвинений сектор матеріального виробництва є унікальним поживним середовищем для зростання середнього класу, відтак становить необхідну основу будь-якої національної демократії (2). Констатуючи небезпечне зближення між фінансовими та політичними елітами високорозвинених країн, один із провідних сучасних фахівців з економічної історії Д. Асемоглу зауважує: «Аби його обмежити, мусимо… елітарно-фінансовий капіталізм сьогодення знову перетворити на капіталізм реальної економіки та середніх прошарків» (3).

Можливість повернення нації до індустріальної праці жваво обговорювалась під час останньої президентської кампанії в США. Таке повернення однак вкрай непроста справа, що засвідчує, зокрема, приклад Чехії. Її Остравський вугільний басейн історично був своєрідним невеличким чеським Донбасом – терикони, шахтарські династії, професійний фольклор... У перші півтора посткомуністичних десятиліття відбувся приплив до країни іноземних гастарбайтерів, які майже повністю замінили чехів на підземних роботах. Під час кризи 2008 року уряд країни, прагнучи забезпечити працею власних громадян, почав «пресувати» іноземців, однак цю кампанію довелося швидко згорнути. Чехи відмовлялися від шахтарського хліба; навіть спадкові гірняки воліли бідувати на соцвиплатах, аніж спускатися у забої. Стало очевидним, що вигнання іноземців означатиме лише ліквідацію вугільної галузі та настання потреби довозити вугілля з-за кордону.

Деіндустріалізація стала бідою для мільйонів людей, які полюбили нелегку працю в заводських цехах, присвятили найкращі роки вдосконаленню своєї професійної майстерності й раптом виявили непотрібність цієї майстерності та самих себе. Втричі тяжчою є ця біда для тих країн, які не подбали створити альтернативні джерела наповнення національного, регіональних та сімейних бюджетів. Жорстокі прихильники «прогресу» радять прийняти цю трагедію, як належне, йти «обраним» шляхом до кінця, не відволікаючись на оплакування принесених жертв та утрат. Їх не обходить, що в такий спосіб нація, можливо, піднімається тими сходами, які ведуть на облавок «Титаніка»…

Втім, чи є приклади країн, які вже за постіндустріальної доби спромоглися піднести свій добробут на шляху індустріального розвитку, протиставляючись нестримній експансії східноазійських виробників? Так, є.

Повернімося до шкільної задачки про виробництво холодильників, яка викликала праведний гнів п. Звіняцьківської. Автор цих рядків пригадав, що бачив таке зовсім не в українській шкільній програмі. Дуже навіть схожі задачі розв’язують мексиканські учні.

В країні ацтеків діє Інститут освіти для дорослих, який розробляє навчальні програми та посібники для громадян, котрі з тих чи інших причин не спромоглися здобути повноцінну шкільну освіту. Працюючи близько п’яти років волонтером в одній з програм цієї організації для мексиканської діаспори, я не раз гортав такі посібники й можу засвідчити активну присутність у них задач з індустріальної тематики. Лише брак місця та бажання відволікатися від основної теми стримують від спокуси навести приклади цих задач.

Відомо однак, що консерватизм педагогічного середовища не є, зрештою, суто українською національною проблемою. Можливо, мексиканські педагоги теж не помітили своєчасно настання нової доби? Але ж ні: якраз із цими задачками вони потрапили у самісінький її мейстрим.

Років тридцять тому мексиканська електроніка перебувала приблизно в такому ж стані, як вирощування цитрусових в Україні. Ентузіасти щось намагалися робити в цьому керунку, однак результати їхніх дій майже не позначалися на господарському профілі країн. Мексика мала вкрай слабкі стартові умови для змагання з такими визнаними виробниками електронних приладів, як японці, південні корейці, американці тощо. Натомість Україна пишалася потужними підприємствами цієї галузі та володіла значним кадровим потенціалом, хоча якість використання того й іншого викликала численні критичні зауваження.

Упродовж наступних років українці натхненно різали на брухт свої верстати й складальні конвеєри, після чого розповзалися по сільських обійстях, базарних ятках і заробітчанських засвітах. Політики та адміністратори уникали розгорнутих коментарів із цього приводу, або ж натякали, що змагатися з японцями та корейцями нам не до снаги. Галузь сторазово (!) скоротила обсяги й нині представлена низкою «відкруткових» виробництв, де українські робітники прикручують до імпортних корпусів імпортні кінескопи абощо.

Тим часом мексиканці монтували обладнання, школили кадри, наполегливо шукали собі місце під сонцем світового ринку. Як наслідок, нащадки майя та ацтеків вже майже десятиліття втримують світову першість з виробництва телевізійної техніки! Певний час вони також були лідерами з комп’ютерів та стільникових пристроїв, але згодом «відкотилися» на третю позицію. Що знають українці про мексиканську господарку? Ну, звичайно: агава, текіла, сомбреро... Сьогодні про це треба забути. Бо нині 30% мексиканського експорту становлять вироби електронної промисловості.

…Коли автобус під’їздить до Пуебли, очікуєш зустрічі з величними католицькими соборами, вибагливою архітектурою середмістя, шедеврами народної творчості й численними пам’ятками старовинного міста, біля мурів якого мужні мексиканці дали чосу французьким воякам. Пуебла не обманює цих очікувань, однак на в’їзді до неї першими кидаються у вічі все ж заводські корпуси. Німецький Volkswagen не лише повністю переніс сюди виробництво своїх славнозвісних автівок, а й дав життя індустріальному кластерові підприємств-виробників деталей та комплектуючих. Сучасний «жучок» на 70% складається з компонентів, спроектованих та вироблених мексиканцями.

Тут-таки, в Пуеблі, мають свої осідки Audi та Peugeot. А загалом нині важко назвати знаного в світі виробника автівок, який ще не створив потужного виробничого представництва на мексиканських теренах. Суто національні компанії теж продукують якнайширшу гаму автопродукції, від трейлерів до спорткарів, сертифікованої за світовими стандартами якості.

На підйомі перебуває аерокосмічна галузь, зокрема гелікоптеро- та двигунобудування. Найпотужніші в світі нафтохімічні комбінати теж «прописані» на мексиканській землі. Країна є третьою світовою потугою з виробництва цементу, батьківщиною найбільших операторів на ринках харчових продуктів та алкогольних напоїв. До слова, Мексика продукує також значну кількість високотехнологічного озброєння, і при тому не є членом жодних проросійських політичних угруповань…

Стереотипи мають велику владу над людською свідомістю. Дотепер чимало українців сприймає Мексику як країну «третього світу»; джерело постачання американського ринку дешевою, нераз нелегальною робочою силою. Таке сприйняття не сприяє інтересові орієнтованих на європейські взірці українських «прогресистів» до осмислення мексиканського досвіду. Але порівняймо факти. Так, Мексика залишається державою «третього світу», проте належить до його «еліти». В 2013-му душовий ВВП становив, відповідно, $10.307 в Мексиці й $3.900 в Україні, причому країна ацтеків стало збільшує свою перевагу (4). Так, чимало мексиканців і нині шукають працю по той бік Ріо-Гранде – донедавна їхня батьківщина була одним із світових лідерів не лише з телевізорно-автобусного виробництва, а й за темпами приросту населення. При тому в Мексиці перекази з-за кордону становлять трохи більше 2% ВВП, а в Україні – близько 8%, що навряд чи пояснюється надвисокими заробітками українських заробітчан… То чи є для нас корисним досвід мексиканців?

Мексика вміло скористалася з ситуації, коли заможні країни згортають виробництво матеріальних благ, аж ніяк не скорочуючи їх споживання. Підписавши колективні та двосторонні угоди про вільну торгівлю з багатьма державами світу, вона перетворилася на країну з однією з найбільш відкритих економік, при тому майже не скоротивши великі обсяги соціальних зобов’язань – завоювання революції 1910-1917 рр. Між 1991 і 2003 роками сталося чотириразове (!) збільшення мексиканської зовнішньої торгівлі. Країна обігнала США за випуском інженерів з дипломами міжнародного зразка, разом з тим вартість розробок і виробництва залишається відносно низькою.

Індустріальний злет країни ацтеків є наочним прикладом того, чим могла б стати незалежна Україна (при цьому з набагато меншими зусиллями), якби не пофігізм її еліт і, треба визнати, значної частини інтелектуалів та середнього класу. Обіцяним Краєм для світових брендів ледь не в усіх галузях виробництва… Найбільшим в світі виробником автобусів… Електронною метрополією… Осідком інженерно-конструкторської думки… І якби в такій країні з’явилися раптом ввічливі зелені чоловічки, то, певна річ, лідери Заходу не гаяли б довгі місяці на спроби «зрозуміти Путіна». Вони б зрозуміли все миттєво – й одразу надіслали всі досягнення своєї оборонної галузі для захисту власних багатомільярдних інвестицій, а відтак і самих українців.

1. Цит. за: Th. Dorn, R. Wagner. Die deutsche Seele. –München, Albrecht Knaus Verlag, 2001 – S. 48.

2. R. A. Washington. Manufacturing, a political imperative. – The Economist, Aug 10th 2011.

3. M. El-Erian. «Wolke der Unsicherheit» – Der Spiegel, Nr. 43/20.10.2014 – S. 72-76.