ПЕРЕМОЗІ НА МАКІВЦІ СТО ЛІТ!

6 січня 2010 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ «Про заходи з відзначення, всебічного вивчення та об’єктивного висвітлення діяльності Українських Січових Стрільці». На жаль, його наступника українська історія та патріотичне виховання громадян Української держави не цікавили.

21 квітня 2015 року новий Президент України Петро Порошенко підписав Указ про заходи з відзначення діяльності Українських Січових стрільців та 100-річчя їх перемоги на горі Маківка. Нині, в час російсько-української війни, така акція набуває особливого звучання. Бо й сьогодні, як і сто років тому, українці мужньо відстоюють свою Гідність, Незалежність та Державність.

Українські Січові Стрільці (УСС, «усуси») – перше у ХХ ст. військове формування українців, яке після тривалої перерви взялося відновлювати традиції козацтва. Легендарні «усуси» продовжили збройну боротьбу за державну самостійність України, ставши для західно-української молоді живими взірцями лицарів-героїв. Створення цієї військової формації – логічне продовження широкого січового руху на західноукраїнських землях на початку ХХ століття.

28 червня 1914 р. у Львові відбувся січово-сокільський здвиг, присвячений 100-літтю від дня народження Т. Шевченка. Під звуки оркестру вулицями міста пройшов багатотисячний похід (парад) молодіжних організацій: «Сокіл» і «Січ». Попереду йшли сокільські та січові стрільці, яких населення вітало квітами та вигуками «Слава!». Особливе захоплення глядачів викликала демонстрація військових вправ, які продемонстрували озброєні відділи стрілецьких організацій на площі Сокола-Батька¹.

Через місяць почалася Перша світова війна. 2 серпня 1914 р. була створена Головна Українська Рада (ГУР) – політичне об’єднання українських партій, яке очолив Кость Левицький. Рада координувала політичну діяльність українців, а також опікувалася організацією військових частин. Військову колегію у справі організації національного легіону – Українську Бойову Управу (УБУ), яка мала вирішувати військові питання, очолив Кирило Трильовський.

6 серпня 1914 р. ГУР та УБУ видали маніфест до українського народу, в якому офіційно було проголошено утворення нової військової організації. Пролунав заклик до молоді вступати до лав легіону Українських Січових Стрільців. Рішення про організацію військових частин – ядра майбутньої національної армії – стало днем народження Січових Стрільців і, власне, відродженням Українських Збройних Сил.

За умов бездержавності України єдиним прийнятним варіантом було створення збройного легіону у складі Австро-Угорської армії. Та оскільки формувався він за національною ознакою, це викликало до незвичного формування доволі прохолодне ставлення з боку австрійської влади.

Український підрозділ у складі австрійської армії було сформовано у серпні 1914 р. для збройного спротиву російській окупації краю. Ядро легіону становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластового руху, професори українських гімназій, студенти – ті, хто словом і багнетом намагалися відродити незалежну соборну Українську державу.

Перед легіоном відкривалися чималі перспективи. Він мав стати зародком української армії, яка під проводом генерала С. Шептицького (С. Шептицький – рідний брат митрополита Андрея Шептицького, саме тому УСС пов’язували з ним свої плани створення українського війська. – П. К.) могла б через Туреччину і Кавказ вийти на Кубань, а звідти вирушити на Україну та проголосити її самостійною державою. Цю ідею сприйняли німці та обговорювали її дуже поважно з українськими політичними провідниками. Але Австрія не сприйняла цього плану й продовжувала ставитися до УСС неприхильно. Це призвело до нового розчарування серед Стрілецтва. Воно дедалі більше переконувалось, що українську справу марно пов’язувати з інтересами Австрії та з сумнівними успіхами її армії².

Вже під час формування легіону Українських Січових Стрільців проявилася подвійна політика австрійської влади. Уряд дав дозвіл на створення української військової частини, але практично не підтримував її організації. Такий стан справ спричинили багато австрійських урядників польської національності.

На збірні пункти зголосилося близько 28 тис. молоді. Однак австрійська влада, на словах вітаючи організацію національних військових формувань, з реальною допомогою не поспішала. Наприклад, для озброєння «усусів» Бойова Управа отримала лише тисячу гвинтівок системи Верндля на один набій. Гвинтівки були зняті з озброєння австрійської армії ще в 1888 році. Сутужно було і з харчами.

Скерування на фронт недостатньо підготованих і неозброєних добровольців могло призвести до ліквідації Січових Стрільців. Тільки рішучий протест команданта легіону Т. Рожанковського зупинив злочинний план, за що позбувся своєї посади. Новим командантом легіону УСС було призначено д-ра М. Галущинського, колишнього директора Рогатинської гімназії.

Австрійська армія, розбита в перших боях, відступила на захід. Львівські сотні «усусів» 30 серпня були передислоковані до Стрия. Там уже перебувало близько 10 тис. добровольців. Австрійське командування вимагало від Стрільців складання присяги на вірність цісарю та введення куренів УСС у бій. Добровольці відмовилися: «Ми йдемо виборювати незалежну Украйну, а не боронити Австрію».

Австрійське командування обмежило чисельність легіону до двох тисяч стрільців. Лише після різких протестів українських політичних організацій Відень дозволив збільшити чисельність «усусів» до 2500 осіб. Фактично це була чисельність одного полку. У той же час поляки дістали можливість сформувати три бригади – сім полків піхоти і два полки уланів. Бойова Управа просила Міністерство війни відрядити зі складу австро-угорського війська сто старшин для укомплектування Легіону, однак прибуло тільки шість, згодом ще двадцять. Серед них були Д. Вітовський, С. Ґорук, В. Дідушок, Г. Косак та ін.³ 3 вересня 1914 р. в Стрию січовики склали присягу Австро-Угорській імперії⁴. Та стрілецтво склало й іншу, набагато важливішу, присягу рідному народові: «Я, …, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплини крові. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь»⁵.

Зі Стрия шлях «усусів» проліг на Закарпаття. Там стрільці розмістились у селах Страбичів (по-угорському Мезетеребеш) і Ґоронда. Усі сотні звели у два з половиною курені.

Кожен курінь було визначено самостійною бойовою одиницею. У другій половині вересня 2014 року ці об’єднання ліквідували. Січовим сотням відвели роль партизанських загонів для ведення розвідки.

З оборони карпатських перевалів у вересні 1914 р. розпочалась бойова біографія легіону УСС. 10 вересня 1914 р. стрільці вирушили з-під Мукачевого в гори. Прийняти бойове хрещення першій серед підрозділів «усусів» випало сотні О. Семенюка. 25 вересня на шляху з Турки до Сянків дві чети з його сотні зійшлися з козацькими стежами (розвідниками) російської армії. Через два дні сотня провела 7-годинний бій за Сянки, в якому втратила п’ять стрільців.

27 вересня сотня В.Дідушка зав’язала бій на фронтовому відтинку Гусне-Березецьке, а вже 26 жовтня здобула гору Комарницьке поблизу Сколього. 28 жовтня стрільці осідлали гору Ключ. Узимку 1914–1915 pр. сотні Українських Січових Стрільців, перебували у складі 130-ї бригади австрійської армії, мужньо боронячи карпатські перевали.

3 вересня 1914 р. російське військо зайняло Львів, окупувало Галичину. Військовий генерал-губернатор Галичини граф Бобринський повів рішучу боротьбу з «мазепинством». Упродовж кількох днів були закрито всі українські інституції та видавництва. Відверта антиукраїнська політика царизму спонукала «усусів» до ще завзятішої боротьби.

Різдво 1915 року стрільці зустріли на Бескидах, круті схили яких вкрилися глибоким снігом. Старшини і стрільці майже безперервно перебували у першій бойовій лінії. Втрати від холоду часом перевищували бойові.

У середині січня 2015 року австрійські війська перейшли у наступ. «Усуси» билися на Ужоцькому перевалі. В тріскучі морози, долаючи снігові замети, вони зайняли Славське, Лавочне, досягли гори Татарівки. На початку березня стрільці вийшли до підніжжя Маківки. У цей час австрійське командування завдало легіону нового дошкульного удару – ліквідувало Начальну Команду і цілком самостійні курені Г.Коссака і С.Горука підпорядкувало відповідно 129-й і 130-й австрійським бригадам 55-ї дивізії генерала Г. Фляйшмана.

Карпатський період в історії УСС тривав майже півроку. Своєрідним символом військової звитяги Січових Стрільців та найяскравішим епізодом вважаються затяжні бої за гору Маківка поблизу Славська у травні 1915 року. Ця гора розташована між Сколе і Славськом, неподалік Тухлі, оспіваної Іваном Франком. Якщо долину річки Опір, уздовж якої пролягла залізниця, і сусідню долину австрійці захистили укріпленнями, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була прекрасним місцем для прориву російської імператорської армії, яка планувала прорвати лінію фронту й через Карпати піти на Угорщину і безпосередньо на Відень. Битва за Маківку мала б стати основною на цьому відтинку фронту, від її результату значною мірою залежало майбутнє війни.

22 березня 1915 р. вперше сотні курінного отамана С.Шухевича зайняли позицію на горі Маківці, яка стала ключовим пунктом оборони австрійської Південної армії, бо не давала можливості російським військам пробитися по долинах річок до Тухлі і Славська. Відтоді бої на цій ділянці майже не припинялися.

Ці звитяжні бої описані в спогадах 18-літнього командира сотні львів’янина Осипа Яримовича, який загинув у липні 1917 р. під Конюхами: «Вночі з 7 на 8-го квітня зійшли москалі з Погару (сусідня гора. – Авт.), перейшли місток на р.Головчанці, підсунулися яром до половини північного спаду Маківки під стрілецьке становище і ранили кількох стрільців ручними гранатами. Ніч була темна, без місяця. Пішла стрілянина на цілій лінії Маківки, тріскали світляні ракети. Москалі відступили. Рано було видно сліди ворога і погублені шапки. Цілий напад москалів звернений був на відтинок, обсажений стрільцями, тому стрільці дістали того дня від бригадира Вітошинського похвалу за оборону Маківки. Сотня Дудинського стояла під проводом хорунжих Свидерського, Никорака і Ковалика, сотню Московського провадив четар Сушко, в сотні Семенюка провадили під той час чети четар Чмола, я і хорунжа Степанівна».

У ті дні на Південно-Західний фронт прибув російський цар Микола II. Зі Львова він приїхав до штабу армії генерала Брусилова у Самбір, потім побував у Хирові та недавно зайнятому Перемишлі. Командувачу фронтом генералу Іванову, мабуть, дуже хотілося порадувати імператора «побідною» реляцією з Карпатського фронту. Тож, підтягнувши важку артилерію, він кинув 28 квітня 1915 р. у наступ на Маківку кавалерійську дивізію генерала О.Каледіна та піхотні частини. Найзапекліша боротьба за гору Маківку тривала з 29 квітня до 2 травня 1915 року.

Найбільшої напруги бої досягли 1 травня 1915р. «Клекотіли по обох боках скоростріли, при землі гупали ручні гранати – здавалося, гора рухається, дихає пеклом. Так минала година за годиною. Це був третій пам’ятний день московського наступу на Маківку, – писав Д.Вітовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар Змагалося дві сили. Одна сказала: за всяку ціну візьму, а друга відповіла: за всяку ціну не віддам».

Запеклий бій тривав весь день. Та втримати позиції стрільцям не вдалося через відступ сусідніх чеських та угорських частин. У ніч на 2 травня курені Г.Коссака (сотні Р.Дудинського, О.Яримовича, О.Букшованого, З.Носковського) і В.Дідушка (сотні О.Будзиновського, А.Мельника, Д.Вітовського, О.Левицького) знову пішли на штурм вершини. Двічі вона переходила з рук в руки. «Щойно за третім разом московські полки покинули під напором стрілецької сили й завзяття добутий верх та пішли в розтіч, – згадував учасник тієї січі історик Б.Гнатевич. – На побоєвищі залишилися гори трупів, від смерти врятувалися лише ті, що попали в полон».

Упродовж чотирьох днів Українські Січові Стрільці вистояли під натиском російських військ та зуміли втримати позиції. Запекла оборона Маківки дозволила 55-й австро-угорській піхотній дивізії повністю виконати поставлені перед нею бойові завдання. завдання, зокрема не дозволила військам російської армії прорватися через карпатські перевали і вийти на оперативний простір до Угорської рівнини, що створило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту, і в разі успіху російських військ – виходу Австро-Угорщини з війни, а також виграла час для зосередження німецьких військ на ділянці Горліце-Тарнув і наступного успішного прориву російського фронту, який призвів до загального відступу російських військ з Галичини.

3-го травня стрільці були виведені у другий ешелон. А вже наступного дня росіяни розгромили австрійську 129-ту бригаду і захопили Маківку. При цьому полонено понад 1300 вояків-угорців. Своєрідною помстою був раптовий контрудар куреня отамана Г. Коссака під Плішкою, під час якого у полон потрапило звиш тисячі російських козаків.

На кілька днів легіон був змушений передислокуватися до околиць Славська, звідки контрнаступом 6 травня повернув втрачені угорцями позиції на Маківці. Загалом у боях на Маківці полягло півсотні стрільців, яких поховали на окремому цвинтарі, що розмістили на південному схилі гори. 92-х стрільців було поранено.

Найбільше захоплення перемога стрілецтва викликала серед українського громадянства. «Маківка – це перший крок на тому шляху, по якім українська нація зі стану пасивності переходила до стану активності, – зазначала у травні 1915 р. львівська газета «Діло». – Битва на Маківці – це перша велика спроба галицьких українців стати самим активним чинником історії, творцями своєї будучини»⁶. Після Полтави, більш ніж через два століття українці знову зустрілися в бою з московитами й цього разу здобули переконливу перемогу. Перемога на Маківці неабияк піднесла дух галичан, що можна було відчути зі слів популярної пісні «Ой на горі, на Маківці…».

У бою за цю вершину Галицьких Бескидів особливо відзначилися четарі А. Мельник, В. Кучабський, А. Артимович, хорунжі О. Степанів, С. Яремкевич та ін.

Через тиждень, 13 травня, легіон УСС здобув присілок Перенос біля Тухлі, 15 травня – Гребенів, Демню, Сколе, 16 травня – Камінку, Брезу, Тисів, Поляницю і підступив до Болехова, де знову зав’язав завзяті бої. Синьо-жовтий прапор замаяв над княжим Галичем.

Від Маківки почався відворот московських військ з Галичини й дальший похід Українських Січових Стрільців за наміченим маршрутом Льві –Київ. Після перемоги на Маківці УСС відзначилися й в інших боях на Галичині та були переформовані у полк УСС. У серпні-вересні 1916 року в боях на Бережанщині (гора Лисоня) полк втратив більше половини старшини, а також близько тисячі стрільців. У липні 1917 року, на цій же території (під Конюхами), Легіон УСС зазнав чималих втрат, багато стрільців потрапило в полон.

Заново сформований курінь у лютому 1918 року разом з австрійським військом вирушив на Херсонщину, де перебував під керівництвом Вільгельма Габсбурга. Під враженням від спілкування з українцями цей член австрійської імператорської родини перебрав ім’я Василя Вишиваного. Він усіляко підтримував українців у боротьбі за незалежність (1947 року був підступно викрадений СМЕРШем і вивезений до Києва, помер від туберкульозу в Лук’янівській тюрмі 18 серпня 1948 року).

У жовтні 1918 р. УСС переводять на Буковину, а звідтіля, після захоплення українцями влади у Львові, «усусуси» 3 листопада з’являються у Львові. Українські Січові Стрільці відіграли визначальну роль у боях за Львів. Вони стали основою Української Галицької Армії (УГА), яка захищала Західноукраїнську Народну Республіку.

Стрільці, які під час війни опинились у російському полоні, 1917 року активно долучились до боротьби за українську державність в Центральній Україні. Під проводом Євгена Коновальця та Андрія Мельника в листопаді 1917 р. в Києві постав Галицько-Буковинський курінь. Згодом його в березні 1918 р. було розгорнуто полк, а в грудні 1918 р. – в корпус. Це військове з’єднання стало найбоєздатнішою частиною армії УНР. Окремий загін Січових Стрільців, дислокований у Білій Церкві, входив до складу збройних сил Української Держави П. Скоропадського.

Після багатолітньої перерви легіон Українських Січових Стрільців став першою військовою формацією українців у XX столітті. Невеликий кількісно, але сильний своїм бойовим духом, ідеалами, готовністю до самопожертви в ім’я здобуття Україною своєї державності, за чотири роки Першої світової війни легіон став добірною мілітарною одиницею. Його діяльність була найкращою пропагандою ідей збройної боротьби за Українську державу, спираючись на власні сили. Січове стрілецтво ширило на західних і східних землях України ідеї соборності, взаємодопомоги галичан і наддніпрянців. Це дістало підтвердження 1917 pоку, коли в Києві під керівництвом Є. Коновальця було сформовано Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців – опору Центральної Ради. Легіон УСС став тією бойовою потугою, завдяки якій наприкінці 1918 року на західних землях почалася боротьба українців за визволення з багатовікового чужоземного ярма, саме завдяки «усусам» у Львові відбувся Листопадовий зрив, завдяки їм стала можливою подальша боротьба за українську державність у буремні 1917–1921 pоки.

Упродовж 1914–1920 рр. на фронтах Першої світової війни і під час Української Визвольної боротьби УСС показали яскравий приклад поєднання військового професіоналізму та ідейної національної наснаги (вони вірили і боролися за створення Української Самостійної Соборної Держави). Це стало вагомим внеском українців у розвиток світового військового мистецтва. Легіон УСС зі своїми старшинами, українською мовою спілкування та власними відзнаками створили прообраз майбутньої національної армії.

У міжвоєнний період сформувався справжній культ Маківки. Стрілецький меморіал на горі Маківці доглядала українська громадськість, де була встановлена Пам’ятна таблиця, виготовлена скульптором С. Литовченком. Влаштовувалися зеленосвяточні походи до могил, відправлялися панахиди, організовувалися пластові табори. Жодне інше історичне місце так не притягувало українців як Маківка.

Переможна битва на Маківці стала важливим елементом української пропаганди. Ще в 20-х роках минулого століття члени УВО, а згодом ОУН започаткували акції, пов’язані з встановленням хрестів полеглим за волю України, а уже в 1930-х молодь почала масові паломництва на гору. За тоталітарного більшовицького режиму було сплюндровано цей та інші меморіали. Режим переслідував усіх, хто насмілювався піднятися на Маківку.

Нову хвилю уваги стрілецька тема пережила в кінці 1980-х років. Не дивно, що найпотужніша на той час українська молодіжна організація – Спілка Незалежної Української Молоді місцем свого установчого збору обрала саме Маківку (19 серпня 1989 року).

Після проголошення незалежності України могили УСС на Маківці взято під охорону держави як пам’ятку української історії. Організаційну роботу з відновлення меморіалу провели Львівська обласна рада й ЛОДА, Сколівська районна рада і районна держадміністрація, обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Наукове товариство імені Т. Шевченка, 28 корпус ППО Збройних Сил України (тепер Повітряне командування «Захід» ПС ЗСУ), Західне оперативне командування та організації і підприємства Львівської області. Проект відбудови розроблено митцями Євгеном та Яремою Безнісками, архітектором Василем Каменщиком.

3 травня 2015 року на горі Маківка, що біля села Головецько Сколівського району Львівської області, зібралися тисячі українців аби віддати шану Українським січовим стрільцям, які сто років тому здобули перемогу у бою за гору Маківка. Переможний бій за Маківку – приклад для наслідування у сьогоднішній російсько-українській війні.

Петро КОСТЮК,
полковник, голова Львівської обласної організації
Спілки офіцерів України

Література

¹ Якимович Б. Збройні Сили України. – Львів: Інститут українознавства ім. Крип’якевича Національної академії наук України, «Просвіта», 1996 – С. 75.

² Українські Січові Стрільці, 1914–1920 / За ред. Б. Гнаткевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львів: Слово, 1991. – С. 19.

³ Монолатій І. Українські легіонери: формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914–1918 рр. – К.: «Темпора», 2008. – С. 37.

⁴ Якимович Б. До початків відродження українського війська: Стрийська сторінка в істоії Січових Стрільців // ПРОSAAФWNHMA: Історичні та філологічні розвідки. Львів, 1998. – С. 693–702.

⁵ Монолатій І. Українські легіонери: формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців 1914-1918 рр. – К.: «Темпора», 2008.– С. 39-40.

⁶ Там само. – С. 52.