Петро КОСТЮК, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

КОЛИ ЗВІЛЬНЯТЬСЯ ВІД РАДЯНСЬКОЇ СПАДЩИНИ ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ?

«Процес творення української армії, зокрема національної армії, є справою не тільки матеріального порядку, а ще й морального, ідеологічного».

Генерал-хорунжий Армії УНР Володимир Сальський

21 травня 2015 року набрав чинності пакет законів, прийнятих Верховною Радою 9 квітня, про історичну пам’ять, або про «декомунізацію» – про заборону радянської символіки, засудження комуністичного режиму, відкриття архівів радянських спецслужб та визнання вояків УПА борцями за незалежність України тощо.

Російська загроза, зміни у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі нашої країни обумовлюють необхідність створення нової системи національної безпеки України.

Президент Петро Порошенко підписав указ, яким ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України». В документі глибоко аналізується і питання інформаційної безпеки.

В українському публічному просторі давно змагаються антагоністичні дискурси історичної пам’яті: національний (націоналістичний) та радянсько-російський, насправді – протистояння між національними/радянськими/пострадянськими ідентичностями.

Процес декомунізації – це, передусім, демонтування «совкового» мислення, радянської ідентичності. Нині вкрай важливо наповнити Українську державу саме українським сенсом.

Збройні Сили України, на жаль, і надалі перебувають в радянському інформаційному полі. Один із найважливіших соціальних інститутів країни перенасичений радянською символікою: найменування військових частин, їхня нумерація ще з доби пріснопам’ятного СРСР, функціонуючі кімнати та музеї бойової слави так званої Великої вітчизняної війни тощо. Настав уже час провести «десовєтизацію» не тільки Збройних Сил, а й інших силових структур. При цьому виникає закономірне питання: на якій ідеологічній основі будувати сучасне українське військо?

1991 року Україна, на жаль, не спромоглася проголосити себе спадкоємницею українських державних утворень ХХ століття. Як наслідок, формування Збройних Сил не почалося «з нуля», як це зробили країни Прибалтики. Хоча такі спроби були. Йдеться про Національну Гвардію України (04.11.1991 – 11.01.2000 р.).

Ігнорування спадкоємності призвело до того, що «совкова» воєнна ментальність перейшла та закріпилась у ЗС України і почала блокувати їхній розвиток власне як Національних Збройних Сил. Багато представників збройної еліти СРСР, які перейшли до українського війська, не змінили способу свого мислення. Їм було комфортно перебувати в старій системі координат.

На початку творення ЗСУ велику роботу з відродження українських військових традицій, вшанування днів української військової звитяги провела Соціально-психологічна служба (СПС) Міністерства оборони України, очолювана генералом В. Мулявою. У 1991-1992 рр. були великі напрацювання щодо відриву історії українського війська від радянської та російської історії. Багато було зроблено з декомунізації і повернення українських мілітарних традицій. Та фахівців СПС з часом відсунули від центру прийняття рішень, а саму СПС зруйнували шляхом так званого реформування.

Разом з тим, незважаючи на реорганізацію, переважна більшість військових з’єднань і частин, навчальних закладів Міністерства оборони України зберегла раніше присвоєні почесні найменування, географічні назви й державні нагороди колишнього СРСР і республік, що входили до його складу, колишніх соціалістичних країн тощо.

Кілька прикладів: «З0 окремий лінійно-вузловий Криворізький орденів Богдана Хмельницького, Червоної Зірки та Захисту Вітчизни Румунської Народної Республіки полк зв’язку»; «25 гвардійська Московська бригада транспортної авіації», «15 гвардійський реактивний артилерійський Київський орденів Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького і Олександра Невського полк» та інші.

Порядок написання найменувань військових частин, установ, вузлів зв’язку, органів та підрозділів, вищих військових навчальних закладів та організацій затверджений Указом Президента України від 30 жовтня 2000 р. (№1173/2000) «Про впорядкування присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вузлам зв’язку, органам та підрозділам» (з наступними змінами та доповненнями).¹

Були спроби надати процесу перейменування військових частин та установ Збройних Сил України національного змісту. Окремими Указами Президента України військовим частинам й установам ЗСУ, за відповідними клопотаннями, присвоєно почесні найменування за місцями дислокації. Зазначена практика мала місце навіть після видання Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року №1173. Так, у пункті 3 зазначено: «Присвоєння військовим частинам і установам гвардійських найменувань, назв міст, місцевостей і річок може здійснюватися лише у воєнний час».

До назв деяких бойових частин включено найменування за місцем дислокації, які не є почесними. Наслідком є плутанина між почесними найменуваннями і назвами міст, місцевостей та річок і найменуваннями за місцем дислокації.

Донині залишились найменуванння, які дістались ЗС України у спадок від СРСР, якого на мапі світу вже не існує 24 роки. Приміром, 26 липня 2013 року в Яворівському гарнізоні відбулося святкування 95-ї річниці із дня створення «24 окремої механізованої Самаро-Ульянівської, Бердичівської, Залізної, ордена Жовтневої Революції, тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького бригади імені князя (чому не короля? – П.К.) Данила Галицького» 13 армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України. З цієї нагоди був відкритий пам’ятний знак першому командиру дивізії Гайну Гаю (Бжишкяну), який об’єднав бойові загони самарських та симбірських робітників у Сенгілєєвсько-Ставропольське угруповання. Саме на базі цього угруповання було сформовано Першу Симбірську стрілецьку дивізію Східного фронту. У складі ударної групи 12-ї армії дивізія під командуванням начдива В. Павловського воювала проти союзницьких польсько-українських військ у 1920 році, з боями дійшла майже до Львова.

Тричі Червонопрапорною стала після війни СРСР з Фінляндією 1939-1940 рр., коли дивізія відзначилася при прориві лінії Маннергейма на Карельському перешийку. Пізніше брала участь в окупації та анексії Естонії.

Для тих, хто забув – спадкоємцем СРСР є Російська Федерація, а відповідно і ЗС РФ є спадкоємцями ЗС СРСР. 2013 року минуло 760 літ з часу коронації короля Данила I Романовича (в хрещенні – Івана) та 775 років з часу його переможної битви під Дорогичином. Та жодних святкувань з цього приводу в сучасній 24-й бригаді так і не відбулося.

Але ж існувала й відважно воювала у складі армії УНР Українська Залізна дивізія, що прославилась своєю боєздатністю, за що й отримала почесну назву «Залізної». Командиром дивізії був полковник Олександр Удовиченко (з 5.10.1920 р. – генерал-хорунжий). Бойовий шлях 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, який розпочався на початку червня 1919 р. і проходив упродовж трьох війн (другої українсько-російської 1918–1919 рр., українсько-білогвардійської 1919 р. та російсько-польської 1920 р.), припадає на найтрагічніший у ХХ ст. період збройної боротьби українського народу за державну незалежність.

Мужність і звитяга, трагедія і героїзм українських генералів, старшин та вояків славетної 3-ї Залізної стрілецької дивізії викликали заслужене захоплення і повагу серед сучасників, адже їх супротивниками були військові формування, очолювані відомими воєначальниками того часу – командиром південної групи військ 12-ї совєтської армії Й. Якіром, начальником 17-ї Кавказької червоної кавалерійської дивізії Г. Котовським, командиром 54-го імені Леніна совєтського стрілецького полку та ватажком одеських бандитів Мішкою Япончиком (М. Вінницьким), білогвардійським генералом М. Голіциним.

Останній бій Українська 3-я Залізна дивізія провела 21 листопада 1920 року: вісім гармат 3-ї артилерійської бригади випустили по ворогу останні снаряди і о 18-й годині українські вояки залишили рідний берег. Після переходу на правий берег Збруча, на польську територію, Армія УНР була роззброєна, а її особовий склад був інтернований у таборах. Вояки 3-ї Залізної дивізії до 1924 р. Перебували у таборі Каліш на Познанщині.

Лише невелика частина колишніх вояків Залізної дивізії восени 1921 р. у складі українських військ взяли участь у Другому зимовому поході. Під час останнього бою з червоноармійцями під Малими Миньками смертю героя загинув поручник 3-ї гарматної бригади Дем’ян Сікорський, який «кинув під себе гранату, щоб не датися у руки ворогам». Серед 359-ти розстріляних червоноармійцями під Базаром українських вояків знайшли собі вічний спокій і 17 старшин та козаків легендарної З-ї дивізії.

Українська 3-я Залізна дивізія була елітним військовим формуванням часів Директорії УНР. На посаді командира куреня Залізної дивізії проходив службу Олександр Петлюра – молодший брат Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри та Степан Скрипник (майбутній Патріарх УАПЦ Мстислав). До речі, саме Патріарх УАПЦ Мстислав упродовдж багатьох років зберігав священну реліквію – бойовий прапор 3-ї стрілецької дивізії Армії УНР. А 24 серпня 1992 року в урочистій обстановці він передав її 1-му полку Національної гвардії України. Зараз цей прапор зберігається у Національному військово-історичному музеї України в Києві.

Сьогодні 24-та Залізна бригада захищає Україну так само самовіддано, як Українська 3-я Залізна дивізія УНР. Бійці 24 Залізної і 80-ї аеромобільної бригад разом з іншими українськими вояками не допустили повномасштабної агресії Росії після окупацї Криму. Серед них був і старший солдат Залізної бригади 23-х річний Роман Кратко, нагороджений орденом «За мужність»(посмертно) – мій зять…

Відеохроніка минулорічної анексії Криму: беззбройні українські військовослужбовці під державним і радянським Бойовим прапором крокують під прицілом автоматів «зелених чоловічків» на аеродромі Бельбек – ще одне свідчення того, що чимало військових частин не мають новітніх бойових прапорів. Але щоб вручити такі знамена насамперед треба розібратися з почесними найменуваннями і нумерацією військових частин.

Укази Президента України 2004–2009 рр. щодо присвоєння почесних найменувань військовим частинам, установам, вищим військовим навчальним закладам Збройних Сил України імен видатних українських громадських та політичних діячів, воєначальників (полководців) виконано не повністю.

Зокрема, не було присвоєно ім’я Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри одній з військових частин Збройних Сил України згідно Указу Президента України від 16 травня 2005 р. № 793/2005 «Про увічнення пам’яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки».

Відповідно до Указу Президента України від 9 жовтня 2007 року №955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько-шведського союзу» визначено вивчити питання щодо присвоєння окремим навчальним закладам, установам, військовим частинам імен гетьмана України. Цей Указ донині не виконано.

Дехто з уповноважених приймати відповідні рішення сприймали появу у військових частинах імен гетьмана України Івана Мазепи та Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри як формальне оголошення війни Росії. Але московити і так розпочали війну проти України. Безумовно, що тут мав місце тривалий вплив «п’ятої колони».

Слід зазначити, що й за часів Української Центральної Ради та гетьмана Павла Скоропадського не з’явилось жодної частини ім. гетьмана Івана Мазепи, лиш полк ім. Костя Гордієнка – спільника та сподвижника І. Мазепи в битві під Полтавою 1709 року.

Тим часом у Національному університеті оборони України донині функціонує аудиторія № 222 імені фельдмаршала І. Ф. Паскевича, створена 2013 року за ініціативою начальника цього військового вишу. Навіщо Україні імперські «герої»? Іван Паскевич був блискучим полководцем на службі російського царя. Саме цей фельдмаршал топив у крові національно-визвольні рухи, хоча й народився у Полтаві в козацькій старшинській родині.

І. Ф. Паскевичем захоплювався скандально відомий міністр освіти часів Віктора Януковича Д. Табачник. Напевно, в його уяві така кар’єра на благо російського «Отєчєства» мала стати взірцем для українського офіцерства. Можна припустити, що начальник Національного університету оборони України лише виконав забаганку одного з виконробів «русского мира», але й досі не втямив, що часи змінилися.

Нинішня українська постсовєтська еліта, в тому числі й військова, на жаль, не відчуває своєї причетності до української військової традиції, котра відіграє визначальну роль у сучасному військовому будівництві. Сучасні Збройні Сили України мають сприйматися як спадкоємці кращих національних військових традицій козацтва, Українського Січового Стрілецтва, Армії УНР, Української Галицької Армії та УПА.

Це стосується не лише ЗСУ в цілому, а й кожної окремої військової частини. Кожна з них мала б бути спадкоємицею конкретної української військової частини , успадкувати її назву і нагороди, і саме від її бойового шляху вести свій. Це абсолютно очевидно сьогодні, коли вояки Збройних сил України, як майже сто років тому вояки Армії УНР, УГА, захищають незалежність України від московського агресора.

Більшість з’єднань і війскових частин Збройних Сил Україні зберігають державні нагороди колишнього СРСР та іноземних держав, які пов’язані з їх бойовим шляхом та історією створення.

Ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, Олександра Невського, який є символом російської імперської державності, та її войовничості, Суворова, Кутузова і Жовтневої революції, засновані ще за часів колишнього СРСР, досі найпоширеніші серед почесних найменуваннях військових частин (установ) ЗСУ.

Приміром, на честь 50-ліття так званої Жовтневої революції, яку сучасна історіографія розглядає як збройний переворот, що призвів до встановлення багаторічного тоталітарного режиму і численних людських жертв, 1967 року був запроваджений орден під такою ж назвою. Навіть у Російській Федерації з найменування Коломенського вищого артилерійського командного училища було вилучене словосполучення «імені Жовтневої Революції». Натомість в Україні функціонує Житомирський військовий орденів Жовтневої Революції і Червоного Прапора інститут радіоелектроніки імені С. П. Корольова.

Окремий Новоросійсько-Київський ордена Червоного Прапора полк Президента України є правонаступником 290-го оперативного Новоросійського Червоно­прапорного полку внутрішніх військ Міні­стерства внутрішніх справ СРСР. Цей підрозділ, згідно зі спільним наказом НКВД і НКГБ СРСР «О мерах по очистке территории Крымской АССР от антисоветских элементов» (№ 00419/00137), брав активну участь у репресіях в Криму 1944 року.

У більшості випадків з’єднання, військові частини та навчальні установи Збройних Сил України не розформовувалися, а реформувалися. Річ у тім, що особовий склад треба було працевлаштовувати та створювати належні умови для грошового забезпечення. Це призвело до безкінечної передачі державних нагород від однієї військової частини (установи) до іншої та певних доповнень у їх найменуваннях. Як наслідок, збереглися застарілі та нелогічні назви в сучасній Українській державі. Йдеться про поєднання в найменуваннях з’єднань, військових частин (установ) ЗСУ різних за періодами існування державних нагород, прізвищ воєначальників і громадських діячів, назв міст, місцевостей тощо. Присвоєння почесних найменувань має бути не спонтанним, а на основі детально опрацьованої та узгодженої системи.

Слід нагадати про ще один радянський семіотичний рудимент – нумерацію військових частин, установ Збройних Сил. Наприклад: «128-а окрема гвардійська гірсько-піхотна Туркестансько-Закарпатська двічі Червонопрапорна бригада Сухопутних військ Збройних Сил України, або 806-й окремий гвардійський лінійно-вузловий Уманський орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького полк зв’язку». Наведені приклади наочно демонструють, наскільки нумерація застаріла. Не існує в Збройних Силах України такої кількості бригад, полків, щоб відповідала, зокрема, номерам 128 (бригада), 806 (полк) тощо.

Міністерство оборони обіцяло змінити нумерацію військових частин ще у 2006 році. Однак на перешкоді стала совєтська ментальність вищого керівництва. Донині це важливе питання так і не вирішено.

У частинах Збройних Силах України існує практика зарахування військових почесними солдатами. До списків багатьох військових частин (установ) ЗСУ за виявлені мужність та героїзм почесними солдатами навічно зараховані ветерани та учасники німецько-радянської війни 1941–1945 рр., колишні військовослужбовці. Разом з тим, до почесних солдат військових частин Збройних Сил України не включено жодного представника національно-визвольної боротьби України періоду новітньої історії.

Досі нерозв’язана проблема втілення ефективної системи військових нагород. Була спроба запровадження ордену імені Олени Степанів, легендарної чотової УСС періоду Великої війни 1914–1918 рр. Ця нагорода мала бути призначена для жінок-військовослужбовців та жінок, які втратили своїх чоловіків на війні, але продовжують активно підтримувати ЗС України, як волонтери. Така нагорода сьогодні вкрай актуальна.

Присвоєння назв та перейменування військових частин (установ) розглядається державним та військовим керівництвом колишніх республік СРСР як найважливіший засіб патріотичного виховання особового складу збройних сил.

При цьому використовуються різноманітні підходи:

1. Складові назв установ, пов’язані з іменами совєтських партійних діячів, нагород колишнього СРСР і його ювілеїв, скасовуються без зміни найменування самої установи. Зміна назв військових частин, установ (навчальних закладів), як правило, відбувається під час їхньої реорганізації;

Військовим частинам (установам) замість старих найменувань присвоюються імена знаних національних героїв та воєначальників, які внесли значний особистий вклад у розгром ворога під час бойових дій;

Здійснюється впорядкування нумерації (скасування попередньої та введення нової) військових з’єднань, частин, навчальних установ без зміни окремих почесних найменувань.

З назв військових структур Литви, Латвії, Естонії вилучені географічні назви, почесні звання та нагороди не пов’язані з їхніми державами та їх історією. У цих країнах активно проводиться робота щодо увічнення пам’яті діячів національно-визвольної боротьби.

Важливою проблемою у функціонуванні збройних сил є збереження військових традицій. Це правила, звичаї і норми поведінки, які історично склалися в арміях світу і які передаються з покоління в покоління.

Упродовж тривалого часу нівелювалися й розчинялися у російському/совєтському контексті досягнення українського воєнного мистецтва, національні військові традиції, імена видатних військових діячів та традиційних найменувань.

Регулярні армії Європи будувалися на певних спільних взірцевих засадах. Військові традиції кожної з них є поєднанням власних засад зі спільними. До спільних засад належать, зокрема, наявність у кожному війську історичної системи назв частин, системи збірних відзнак (знамен і службових прапорів), оригінальних елементів уніформи, церемоніальних особливостей тощо.

Переважна більшість з’єднань армій світу (Великобританії, США, Франції, Польщі) має історичне коріння. Наприклад, у Збройних Силах Великобританії є формування, котрі беруть свій початок ще 1642 року (королівська ґвардія), і вважаються найстарішими у світі. Однак, більшість регулярних військових частин Великобританії виникла на початку XVIII століття.

Якщо повернутись до вітчизняної мілітарної традиції, то українці мають чи не найстаріші в світі національні військові формування. Приміром, українська регулярна формація виникла раніше від англійської – у 70-х рр. XVI ст. Початки власної української військової організації з фіксованими назвами частин пов’язані з виникненням реєстрових козацьких полків, які перебували на службі у короля Речі Посполитої. Саме ці українські полки, єдині регулярні формування держави «трьох народів» того часу, на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, завдали нищівного удару армії Оттоманської імперії під час Хотинської війни у 1621 році. Реєстрові полки 1648 року стали основою армії гетьмана Богдана Хмельницького. І після Переяславської ради Україна зберігала свої збройні сили аж до 1763 року.

Вивчення, обґрунтування й утвердження давніх військових традицій становить у переважній більшості держав світу важливий аспект діяльності науково-історичних установ і служб. У Німеччині, зокрема, зусиллями Військово-історичного дослідницького інституту (Militargeschichtliches Forschungsamt der Bundeswehr) створено тритомну працю, присвячену висвітленню розвитку німецьких військових традицій з XVIII ст. донині з урахуванням впливів античності, середньовічного рицарства тощо.¹

Ретельним відновленням історичних традицій у Війську Польському опікується спеціальний відділ міністерства оборони.

Світовий досвід, до якого ми часто апелюємо, свідчить, що воєнно-історичні науково-дослідні установи є майже у всіх країнах. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки при міністерстві оборони працює історичний відділ, при комітеті начальників штабів – історичне управління, у видах збройних сил – воєнно-історичні відділи, а в штабах з’єднань воєнно-історичною роботою займаються штатні військові історики. У Великобританії в департаментах армії, ВПС і ВМС створені історичні секції. У Франції при головних штабах армії, ВПС і ВМС-воєнно-історичні служби.

В Ізраїлі функціонує Департамент воєнної історії, а в Угорщині – Військово-історичний інститут. Росія також має потужні органи, які займаються воєнною історією: Інститут воєнної історії, Військово-науковий комітет Генерального штабу, такі ж комітети існують у родах, видах збройних сил і військових округах, також є військово-наукові групи в корпусах. У цих комітетах і групах діють воєнно-історичні відділи й передбачені окремі посади офіцерів, які відповідають за стан воєнно-історичної роботи.

У Греції при чисельності збройних сил у 70 тисяч осіб, комітетові воєнної історії при Генеральному штабі підпорядковано понад 400 істориків. Ще в сиву давнину греки, вирішивши увічнити свою перемогу у війні з Персією, замовили Геродоту написати працю про ці події. Для цього вченому спорядили окремий корабель, на якому він доплив аж до Ольвії та інших місць і зі слів очевидців описав події тієї війни.²

На жаль, зовсім інше ставлення до вітчизняної воєнної історії, зокрема, до вивчення, обґрунтування й утвердження українських військових традицій в Українській державі. 2008–2009 рр. у Міністерстві оборони України були підготовлені пропозиції щодо утворення Науково-дослідного центру воєнної історії з метою відродження військових національно-історичних традицій та проведення фундаментальних воєнно-історичних досліджень. Рушієм цієї справи у міністерстві став Департамент гуманітарної політики. Тодішній міністр оборони Юрій Єхануров підтримав цю ідею. Чималих зусиль щодо втілення задуманного доклав заступник Міністра оборони України Володимир Діброва.

Кабінет Міністрів України 21 жовтня 2009 року ухвалив Постанову №1140 «Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії» (Офіційний вісник України, 2009 р., N83, ст. 2813). Центр створювався у межах існуючого на той час бюджетного фінансування і мав підпорядковуватись Міністерству оборони.

Після обрання Президентом Віктора Януковича відбулася зміна керівництва МО України. Це призвело до гальмування виконання запланованих заходів щодо утворення Науково-дослідного центру воєнної історії. З Кабінету Міністрів, тодішньому заступнику директора Департаменту гуманітарної політики МО – автору цих рядків, передали запевнення, що «Бандерівську історію йому писати не дадуть».

А 7 липня 2010 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову N 562 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2009 р. №1140». Підписав її тодішній прем’єр-міністр України М. Азаров.

Сьогодні, у розпал інформаційної війни, історія, як наука, виконує роль ефективної зброї. Справжня, не спотворена історія народу, її війська якнайкраще допомагає зберегти й сформувати національну ідентичність українців, її мужніх вояків.

Залишки колоніально-тоталітарного минулого України в Збройних силах промовисто нагадують про себе. Найбільш абсурдна ситуація з військовими навчальними закладами. Більшість з них походить з СРСР, а деякі ведуть свій родовід від царських часів. Зокрема, Військова академія Сухопутних військ в Одесі.³

На території Академії Сухопутних військ у Львові (у ЗС України є дві Академії Сухопутних військ!?) існує алея Героїв Радянського Союзу, які у різні часи навчались у навчальному закладі.⁴

Його історія починається з 1 жовтня 1899 року, коли у Львові було відкрито австрійську школу кадетів піхоти, в якій здобули військову освіту і офіцери-українці, котрі відіграли важливу роль у визвольнй боротьбі 1917–1921 рр.

На чолі Української Галицької армії за весь період її існування перебувало сім командувачів. Двоє із них-генерали Гнат Стефанів (учасник першого Зимового походу частин армії УНР)⁵ та Мирон Тарнавський⁶ – навчались у Львівській школі кадетів піхоти.

Один з випускників – Богусла́в Шашке́вич (внучатий небіж будителя України Маркіяна Шашкевича)⁷ – отаман УГА, командир 9-ої Белзько-Угнівської, згодом 21-ої Збаразької й 4-ої Золочівської бригад УГА та інші.

Але за 24 роки незалежності в єдиному на Галичині, і в Західній Україні також, вищому військовому навчальному закладі так і не спромоглися створити Алею Командувачів Української Галицької Армії.

1991 року, в переломний для української нації час, багато офіцерів-українців випускників цього, ще совєтського військового навчального закладу (ЛВВПУ), склали присягу на вірність Україні і доклались до творення Збройних Сил України, Національної Гвардії України, Прикордонних військ та інших силових відомств України. Зокрема, генерал-майор Григорій Темко, полковники Олександр Мельник, Григорій Філь та багато інших.

23 випускники академії загинули у російсько-українській війні на сході нашої держави у 2014 році. Двоє осіб, діяльність яких була повязана з академією отримали звання Герой України: старший лейтенант Є. Зеленський (посмертно), полковник Ігор Гордійчук.

За час існування на території військового містечка були військові навчальні заклади різних держав, до складу яких входила Галичина. Але треба розуміти, що в історії Соборної Української держави повинні залишатися імена тих, хто у грізний час піднімавсяся на її захист, хто ціною власного життя відстоював споконвічне право українців на свободу і життя. На їх прикладах має виховуватись молоде покоління українців. Саме їм найперш треба ставити пам’ятники. А для цього очільникам Академій слід мати тверді ідеологічні, патріотичні переконання і розуміння того, що сьогодні найголовніше в долі держави.

Усе ще існуючий культ радянських пам’ятників, знамен, нагород і героїв СРСР досі тяжіє над Збройними Силами України, не дає їм розвиватися...

Неможливо відновити незалежність народу, якщо молодь житиме в середовищі символів та свят колоніального минулого.

На входi до лiцею iменi Богуна бовваніє пам’ятник російському генералісімусу Суворову – імперський знак-привiт iз минулого. Колишнє суворовське училище, тепер військовий ліцей, носить ім’я славного козацького полковника Івана Богуна, який не підписав Переяславської угоди, і пам’ятник Алєксандру Суворову, котрий продовжує символізувати велич російської зброї...

4 березня 2008 року Президент України Віктор Ющенко видав Указ №194/2008 «Питання створення військового ліцею у селищі Батурин».⁸ Президент зазначав, що молоді люди повинні вчитися на історичній пам’яті, формувати свій світогляд, свою мораль. Існування військового ліцею в Батурині мало зберегти зв’язок між історичним минулим і теперішнім часом. Військовий ліцей у гетьманській столиці, насамперед, мав прийняти дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей з багатодітних сімей, дітей військовослужбовців, дітей учасників бойових дій та учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи,

Був шаленний спротив появі національного військового ліцею...

24 листопада 2010 р. Київське суворовське військове училище – Київський військовий ліцей відзначали своє 67-річчя. На сцену клубу були винесені Прапори Київського суворовського військового училища та Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Начальник ліцею доповів історичний шлях навчального закладу та закликав сьогоднішніх вихованців бути гідними слави рідного закладу.

Від імені учасників зібрання були покладені квіти до пам’ятника Суворову. Було сказано, що Алєксандр Суворов та Альма-матер «народилися» в один день. І тому навчальний заклад повинен бути гідним імені великого полководця.⁹

Але ж відомо, що Суворов був не тільки солдатом, але й жандармом і катом. Тому і Катерина II, і Павло I не раз використовували його для виконання жандармських функцій, зокрема в Україні, Білорусії, Польщі.

Приміром, у 1794 році він штурмом узяв передмістя Варшави – Прагу. Солдати діяли відповідно до його наказу: « Работать быстро, храбро, по-русски». Підсумок – понад 16 тис. зарубаних і розстріляних поляків.

Розставатись з генералісімусом Суворовим буде складніше, ніж з В. Леніним. Але треба. Бо доки стоїть цей пам’ятник, він нагадуватиме про силу російської зброї, а не української.¹⁰

«Якщо пам’ятник стоїть лише як шана полководцю, який не має жодного відношення до Києва, то тоді би треба було поставити пам’ятник Наполеону, який виграв битв більше, ніж Суворов, Цезар і Олександр Македонський разом узяті. Насправді пам’ятник був поставлений у славу російської зброї і російських перемог, коли Київ був ще російським. Невже він лишається таким і досі, коли російська зброя спрямована проти України? Тяжко виграти війну, коли прославляються перемоги ворога». Ця цитата з коментаря до статті Вахтанга Кіпіані «Фельдмаршал геноцидів».

Актуальним залишається і питання функціонування державної мови у ЗС України та інших військових формуваннях. Українська військова термінологія формувалася в умовах, які важко назвати сприятливими: у періоди бездержавності вона не мала першооснови розвитку – комунікативної відтворюваності. Як наслідок – її генеза була не еволюційною, а фрагментарною.¹¹

За період бездержавності України, українська військова термінологія була майже повністю вилучена з активного вжитку у військовій сфері. В українській художній літературі пострадянського часу на військово-патріотичну тему використовувалося щонайбільше два-три десятки військових термінів, скалькованих з російської мови. Численні й неконтрольовані запозичення військової термінології з російської та інши мов, створюючи ілюзію розвитку української мови, непомітно руйнують її вже не тільки на лексичному, а й на глибинно-фонетичному рівні.¹²

Умовною межею, що закриває період домінування російської термінології в українській військовій лексиці, можна вважати появу у 1992 році «Українсько-російського військового словника» О. Лісної. Почалась дерусифікація української мови. Виходять словники з військової справи («Практичний російсько-український словник військових термінів (ракетно-артилерійських)», «Короткий російсько-український словник артилерійських термінів»); активізується термінологічна робота у військовій справі (наукові праці Б. Якимовича, А. Бурячка, Г. Халимоненка, Т. Михайленко); побачив світ стислий довідник військових термінів (ред. кол. під керівництвом М. В. Цибуленка).

Різні аспекти формування і функціонування української військової термінології стали предметом обговорення на Міжнародних наукових конференціях у Львові й Києві. Були створені нові словники: Канцелярук Б. «Словник військових термінів»; Бурячок А., Демський М., Якимович Б. «Російсько-український словник для військовиків та проект Статутів Збройних сил України (1994 р.).

Слід зазначити, що українська військова лексика є одним із вагомих чинників формування військово-патріотичних якостей особистості. Але багато військових термінів, досі є кальками з російської. Треба докласти чималих зусиль для приведення військової термінології у відповідність до норм української мови. Приміром, в сучасній українській армії донині зберігаються позивні вузлів зв’язку російською, інколи суржиком.

Сьогодення диктує потребу запровадження на державному рівні відзначення дат, пов’язаних з перемогами українського вояцтва під загальною назвою «Дні Слави Української зброї.»¹³ Ведучи мову про національні перемоги, маємо на увазі виключно перемоги українських національних формувань, які виборювали незалежність України. Виховувати націю треба на перемогах і на правді. На законодавчому рівні це вже зробили багато європейських народів, зокрема й наші сусіди. Так, у Росії 1995 року прийнято Федеральний Закон «О днях воинской славы (победных днях) России» (13.03.95 №32-ФЗ). Це перемоги тієї держави, до складу якої Україна раніше входила. Російська Федерація оголосила себе спадкоємницею СРСР, відповідно збройні сили РФ є спадкоємцями радянської армії. Україна також повинна мати власну систему координат військових звитяг.

28 липня 2012 року в Києво-Печерській лаврі був звершений чин проголошення рівноапостольного князя Володимира небесним покровителем Збройних Сил України. Sic! З 2003 року саме Святого князя Володимира призначено небесним покровителем Внутрішніх військ Росії.¹⁴ Зрозуміло, що метою цієї антиукраїнської акції в Києві було продовження руйнування національної духовної та мілітарної тяглості. Ця подія відбулася відповідно до звернення начальника Генерального штабу ЗСУ, коли міністрами оборони України були громадяни Росії – Д. Саламатін, П. Лєбедєв.¹⁵ Роль їхня в руйнації українського війська вже відома.

Саме в цей період почалися спільні святкування Дня флоту України та Дня ВМФ Росії, а День ВДВ (українським аеромобільним військам для «зручності» була нав’язана нова абревіатура ВДВ – високомобільні десантні війська) з ініціативи Д. Саламатіна в Україні почали святкувати того ж дня, що й російські ВДВ (воздушно-десантные войска) .

Українські десантники залуговують на своє окремішне свято без жодних аналогій та паралелей з російськими десантниками. Зокрема, про це свідчать їхні звитяги при захисті аеропортів в Луганську та Донецьку від російського агресора.

3 листопада в Україні відзначається День інженерних військ, затверджений Указом Президента 27 жовтня 1999 р. на знак заслуг українських саперів, військових інженерів. Здавалось би, в цій даті нічого особливого. Але. Саме цього дня, 3 листопада 1941 року, в Києві був висаджений у повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври. Є неспростовні докази, що цю акцію здійснили совєтські сапери. Промовиста деталь: саме в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря був похований князь Костянтин Острозький, «некоронований» володар Руси-України, який 500 літ тому переміг московитів у битві під Оршею.

Маємо справу з антидержавними семіотичними знаками, своєрідними політчними маркерами, якими чужинці упродовж століть мітили українську землю, культуру, історію. Причому роблять це й нині – професійно, підступно, користуючись нашим невіглаством.

В Україні традиція відзначення дня Святої Покрови як покровительки Українського війска існує кілька сотень років. Покро́ва Пресвято́ї Богоро́диці – християнське і народне свято, відзначається церквами східного обряду (православними та греко-католиками) 14 жовтня щорічно. З 1999 року свято Покрови в Україні відзначається як День українського козацтва. Традиційно вважається, що 1942 року, саме на Покрову, було створено Українську повстанську армію. Відтак 14 жовтня відзначають як день УПА. З 2014 року указом Президента Петра Порошенка свято Покрови вже на державному рівні відзначається як День захисника України.

З давніх-давен Пресвята Богородиця вважалась покровителькою не тільки козацького війська, але й всього народу українського. Саме під опікою Пресвято́ї Богоро́диці українські лицарі боролись за самостійну Україну, проти різноманітних загарбників, боронили наші одвічні землі від лиха та ординських навал. Пресвята Богоро́диця покриває і нині своїм омофором нашу землю, наше військо та всіх, хто докладає зусиль до збереження України та нашої перемоги. Десятки капеланів-добровольців в АТО, а ще більше поза його межами, опікуються вояками та їхніми сім’ями. На сьогодні в Україні триває процес офіційного впровадження інституту військового духівництва (капеланства). Створення капеланської служби передбачається не тільки у ЗС України, але й в Національній гвардії та Державній прикордонній службі. Відбувається утвердження того, що насправді давно вже присутнє у війську. З часу відновлення Збройних Сил України в грудні 1991року були спроби відновити інститут військового духовенства, який має тривалу історичну тяглість. Українське капеланство сприяє духовному скріпленню війська. Це вияв поваги до громадянина в однострої, до свободи його совісті. Це, зрештою, поверненя до джерел європейської традиції.¹⁶

У травні 2015 року в українських ЗМІ жваво обговорювалась концепція нової форми українського війська. Зовнішній вигляд вояків може вплинути і на внутрішній світ цієї інституції. Військовий однострій традиційно вважається своєрідною візитівкою армії. Вона створює враження про націю та про державу, яку це військо захищає.

Запропоновані нові зразки знаків розрізнення на погонах призначені для рядових і сержантів, лейтенантів, капітанів і майорів. А може вже пора ввести бодай би частково національні військові звання, зокрема, підхорунжий, хорунжий, підпоручник, поручник, сотник (на Майдані це звання прижилося), генерал-хорунжий тощо.

Система військових рангів посідає особливе місце серед військових традицій. Сучасні військові звання Збройних Сил України та інших військ (армійські та флотські) встановлено Законом України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» 25 березня 1992 року. Система відтворює попередню радянську із заміною «єфрейтора» на «старшого солдата» і впровадженням як вищого військового звання рангу «генерала армії України» замість маршальських звань. Отже, можна вважати, що в історії українського війська перемогла традиційна західноєвропейська номенклатура військових рангів. Це явище має місце, наскільки нам відомо, у збройних силах не лише Росії, але й інших сусідніх слов’янських країн – Польщі, Чехії, Словаччині. І все ж ця система викликає низку зауваг. По-перше, за радянських часів термін «старшина», всупереч історичній традиції, було використано для означення не старшого офіцерського, а одного з сержантських рангів і відповідної посади; така практика успадкована й Україною. По-друге, у Польщі й Чехії до подібної системи рангів органічно введено загальнослов’янські традиційні означення – «поручник» і похідні від нього (замість «лейтенанта»). У Польщі існує також низка рангів, похідних від «хорунжого» – на противагу цілком невластивому ні українській мові, ні історичній традиції «прапорщикові». Тому врахування цього досвіду в системі рангів українського війська було б цілком природним завершенням тривалої «конкуренції» спільного та національного типів рангових означень.¹⁷

Військова уніформа, військові звання завжди відігравали важливу виховну, стимулюючу та мотивуючу роль для військовослужбовців військових формувань у цілому, а особливо для ЗСУ. Але всі зміни мають бути продумані і здійснюватись в комплексі. Однострій, знаки розрізнення, система нагород, військові звання – вкрай важливі мітки політичного, національного, державного та інформаційного простору. В умовах неоголошеної російсько-української війни Україні це більш ніж актуально.¹⁸

У Верховній Раді восени 2014 року був зареєстрований законопроект №5138 в якому пропонує замінити в українській армії вітання «Здрастуйте, товариші» на «Слава Україні!», а «товаришу» на «пане». На початку 90-х років минулого століття звертання «пане», «пані», «панове» стали повертатися в українську мову. Упродовж деякого часу звертання «пане» разом зі звертанням «товаришу» було передбачене військовими статутами Збройних Сил України. Але пізніше звертання «пане» було вилучене.

Як зауважують депутати, збереження совєтських рудиментів негативно впливає на патріотичний дух, сприяє реанімації колабораціонізму. «Особливо важливо остаточно українізувати Збройні Сили України. В них досі зберігаються характерні для СССР риси – крій одягу, форма вітання, система військових звань. Найбільш негативно на молодих захисників Вітчизни впливає, на нашу думку, типово совєтська система вітань», – заявили депутати. Вони пропонують замість «окупаційних штампів» легітимізувати на рівні Збройних Сил вітання «Слава Україні – Героям слава». Відповідь «Бажаємо (бажаю) здоров’я» депутати пропонують замінити на «Героям слава!».

Прощання старшого за військовим званням «До побачення, товариші» та відповідь «До побачення» депутати хочуть замінити також на «Слава Україні» та «Героям слава». Триразове вітання «Слава» також пропонується замінити на «Слава Україні».¹⁹

Почесна варта – уособлення всього найкращого і найшляхетнішого що є у збройних силах держави. Найупізнаванішим військовими серед усіх почесних варт світу є королівські гвардійці Великої Британії. Піший гвардієць у червоному однострої й кошлатій ведмежій шапці та кіннотник у блискучій кірасі й гостроверхому шоломі з білосніжним плюмажем – предмет гордості для всієї британської нації. Вони – символ пошани до традицій і славної історії збройних сил.

Але найстарішою в світі кавалерією, що продовжує службу і сьогодні, як почесна варта глави держави, є підрозділ, чия воєнна доля безпосередньо пов’язана з трагічною долею України. Йдеться про шведських королівських драгунів, які зазнали великих втрат 1709 року в битві під Полтавою. А датою заснування цього підрозділу вважають 1536 рік. Сьогодні драгунів можна побачити на вулицях Стокгольма поблизу королівського палацу.

В Україні теж є чим пишатися в цій царині. Але реалії українського сьогодення інші… Батальйон Почесної варти свій родовід веде від 6-ї мотострілецької роти 229-го мотострілецького полку, котрий дислокувався у Білій Церкві, в тодішньому Червонопрапорному Київському особливому військовому окрузі…

Сучасна українська Почесна варта зовні нагадує вартових спецкараулу КГБ СССР на Посту №1 комендатури Московського Кремля біля мавзолея Леніна. Тим часом у буремну епоху Визвольних змагань 1917–1921 рр., коли закладався підмурівок сучасної Української державності, національна почесна варта вже була створена.

Спробу відмежуватися від московитів зробив Президент В. Ющенко: перейти з агресивного пруського кроку, який практикувала армія СССР і за інерцією українська, на спокійніший та природніший британський. Але цього на сталося.

Нині слушний час згадати історію, вивчити структуру, однострої та положення про січових стрільців, які охороняли перший український уряд, згадати про козаків Особистого Конвою гетьмана Павла Скоропадського та почесну варту Головного Отамана військ і флоту УНР С. Петлюри.²⁰

У своїх працях генерал-хорунжий Армії УНР В. Петрів (у 1919 році – військовий міністр УНР) обстоював думку, що держава – це територія+народ+військо. Військо є міцним тільки тоді, коли воно будується з урахуванням традицій народу, який проживає на цій Богом даній землі і вихідці з нього складають основу його збройних сил. Тільки врахувавши це можна говорити про створення справді національних Збройних Сил.²¹

Ці проблеми стосуються не лише Збройних Сил України, а й Національної Гвардії України, Державної Прикордонної служби, інших силових структур. Загроза суверенітету і територіальній цілісності української держави внаслідок агресивних дій Росії в Криму актуалізували ідею створення Національної гвардії України (НГУ). Структура з аналогічною назвою вже існувала у 1991–2000 рр. День Національної гвардії України – до 2000 р. відзначався щорічно 4 листопада у день прийняття Верховною Радою України 1991 року Закону України «Про Національну гвардію України». До речі, в Австро-Угорській імперії у 1848–1849 рр. існувало мілітарне формування – Українська (Руська) Національна Гвардія.

НГУ до реорганізації була найбоєздатнішою збройною структурою в Україні. Успіх її створення підтвердив правильність принципової позиції офіцерів-патріотів щодо необхідності створення зовсім нових частин і підрозділів ЗС України, не пов’язаних з ЗС СРСР ні ідеологією, ні організаційними, ні особистими зв’язками. З перших днів існування НГУ відроджувалися й утверджувалися нові військові національні традиції. Вишкіл у підрозділах Національної гвардії України здійснювався на прикладах звитяг українского козацтва, січових стрільців, їхнього патріотичного служіння Українській державі в часи визвольної боротьби першої половини ХХ століття Але перша збройна структура, створена після проголошення незалежності України у 1991 року, яка акумулювала національний військовий досвід, на жаль, не отримала належного розвитку. Тодішнє керівництво держави та її політична еліта не усвідомлювали значення військової потуги у державотворенні, не мали достатньої налаштованості на реалізацію національних інтересів. Свято День Національної гвардії України було скасовано в зв’язку з розформуванням НГУ.

В січні 2014 року до Львівської обласної ради надійшло звернення голови Львівської обласної організації Спілки офіцерів України щодо відновлення Національної гвардії України. «Стара система влади виявилась неспроможною забезпечити громадський порядок і безпеку життя людей. Тому є нагальна потреба кардинальної реорганізації правоохоронної системи України. У зв’язку з цим назріла необхідність відродити Національну гвардію, яка впродовж свого існування демонструвала гідне ставлення до прав і свобод української громади», – йшлося у зверненні.²²

Голова Львівської обласної ради звернувся до опозиційних фракцій Верховної Ради України з пропозицією розглянути можливість відновлення діяльності Національної гвардії України.²³

У лютому 2014 року членами Львівської обласної організації Спілки офіцерів України був підготовлений проект закону «Про Національну гвардію України» і через Львівську обласну раду надісланий до відповідного комітету Верховної Ради України. Слід зазначити, що ідея створити Національну гвардію стала також популярною і на київському Майдані в лютому 2014 року.

Тож 13 березня 2014 року Верховна Рада прийняла закон «Про Національну гвардію України». Зауважимо, що НГУ, яка існувала впродовж 1991–2000 рр., за своїм статусом була державним озброєним органом, сформованим на базі ВВ. При цьому вона не входила до системи МВС, а підпорядковувалася Верховній Раді (з 1995 р. – Президентові) України. «Стара» Нацгвардія відзначалася високою боєздатністю, користувалася великим авторитетом і мала цікаві та оригінальні зразки символіки.

Свято, яке відзначатиметься щорічно 26 березня повторно було запроваджено 18 березня 2015 року Указом Президента України «Про День Національної гвардії України». Але чому не 4 листопада, щоб зберегти тяглість української мілітарної історії? Чому не 5 квітня, коли 2014 року Перший добровольчий батальйон оперативного призначення Національної гвардії України склав присягу на вірність Україні? Чому не 15 квітня, коли Резервний батальйон оперативного призначення НГУ (його підготовку проводив генерал Сергій Кульчицький, майбутній Герой України), сформований з добровольців Самооборони Майдану, заступив на бойове чергування в район Ізюм-Слов’янськ?

26 березня традиційно відзначалось як День внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України. Створення Нацгвардії у 2014 році було, по суті, «ребрендингом» Внутрішніх військ. Керувати залишилися ВВ-шні генерали, які не відчували сентиментів до «старої» НГУ та її символів.

Навесні 2014 під час творення НГУ року постало питання про її символіку. На кінцевому, третьому етапі було затверджено офіційну символіку Нацгвардії, створену шляхом невдалої переробки символіки внутрішніх військ. «На наш погляд, Указ Президента від 12 травня 2014 р. № 464 треба скасувати та опрацювати принципово новий варіант символіки НГУ, в якій не буде місця традиціям радянських та українських Внутрішніх військ».²⁴

В інтернеті можна прочитати: «День внутрішніх військ МВС України (нині День Національної гвардії) в 2015 році».²⁵ І далі: «Діяльність внутрішніх військ МВС України органічно пов’язана з історією і судьбою держави. Історія створення внутрішніх військ бере свій початок від заснування військ правопорядку Російської імперії, до складу якої входила в той час Україна». Як мовиться, без коментарів. Бо святкування Дня внутрішніх військ Росії історично повязане з указами Олександра I про реорганізацію гарнізонних підрозділів армії і створення на їх базі внутрішньої сторожі-далекої попередниці Внутрішніх військ.

Але ж є наша, українська історія. І її незнання не звільняє посадовців від відповідальності за некомпетентні рішення. Конкретний приклад. Наприкінці 1668 року при наказному гетьмані Многогрішному (Ігнатовичу) існували надвірні (приватні) війська – драгунська рота й надвірна хоругва. Вони несли постійну службу, охороняли його особу тощо.²⁶ Гетьман заходився упорядковувати Україну після недавньої війни. Він сформував компанійські полки – громадську варту, котра мала пильнувати спокій і ловити тих, хто чинив безладдя в державі.

У листопаді 1917 року за ініціативою полковника В. Павленка, який став начальником Київської воєнної округи, було створено вже не українізовані, а власне українські військові формування: дві Сердюцькі дивізії, на кшталт російських гвардійських частин (назва «сердюцька частина» в сучасній термінології тотожна з поняттям «гвардійська частина²⁷. Зокрема, до 1-ї Сердюцької Дивізії, командиром якої був полковник Ю. Капкан, входили такі полки: 1-й Сердюцький ім. гетьмана Богдана Хмельницького, 2-й Сердюцький ім. гетьмана Павла Полуботка, 3-й Сердюцький ім. гетьмана Петра Дорошенка, 4-й Сердюцький ім. полковника Івана Богуна.

Після подій 2013-го – 2014-го рр., революції Гідності і початку зовнішньої агресії з боку Російської Федерації, українське суспільство має відчути зміни і в царині відродження українських мілітарних традицій.

У Руси-Україні для захисту від набігів кочівників та охорони її кордонів використовувалися оборонні споруди – вали і засічні межі. Для нагляду за ними створювалася засічна варта. Засічна варта – перша згадка про прикордонну службу. Однією з найважливіших функцій життєдіяльності запорозького козацтва була прикордонна охорона. Спеціальні прикордонні структури створювалися в Гетьманщині, Запорожжі, Слобожанщині. Зокрема, за Гетьмана Д. Многогрішного для організації сторожової та прикордонної служби використовувались також і компанійські полки. Вони пильнували набіги татарських відділів та перешкоджали переселенню мешканців Гетьманщини на Правобережжя, а також незаконному перевезенню товарів тощо. Кордонна охорона існувала в УНР і за Гетьманату. Початок формування в новітній Україні цих важливих для будь-якого державного утворення структур припадає на 1918 рік. Завдання контролювати безпеку українського державного помежжя з іншими державами мав Окремий Корпус кордонної охорони. Його формування тривало з весни до листопада 1918 року.

Що ж маємо в сучасній Українській державі? У 2003 році Указом Президента України було встановлено свято День прикордонника, яке щорічно відзначається 28 травня. Раніше його відзначали 4 листопада, в день ухвалення 1991 року Закону «Про Прикордонні війська України». З 2003 року набув чинності новий закон «Про державну прикордонну службу України» і свято було перенесено.

В СРСР День прикордонника відзначався 28 травня і був встановлений у зв’язку з тим, що 28 травня 1918 року Декретом Ради народних комісарів була заснована Прикордонна охорона кордону РСФСР. Тоді ж було створено Головне управління прикордонної охорони, в яке в повному складі перейшли офіцери колишнього Управління окремого корпусу прикордонної охорони Росії. Правонаступником цих структур стала Федеральна прикордонна служба Росії. З травня 2003 року вона перейшла в підпорядкування ФСБ-прикордонних військ Росії.

Крім Російської Федерації своє професійне свято в цей день продовжують відзначати прикордонники Білорусі, Киргизії та України. В Азербайджані День прикордонника відзначається 18 серпня, саме того дня (1919 року) в Азербайджанській Демократичній Республіці стали чинними Указ «Про охорону державного кордону Азербайджанської Республіки» і «Закон про створення прикордонної митної охорони в Азербайджанській Республіці». Таким чином зберігається національна тяглість силових структур.

Соборна Держава потребує соборної історії та соборного мислення. Без дерадянізації (десовєтизації) Збройні сили України не відбудуться.Необачні (?!), але далеко не безневинні, святкування/відзначення пам’ятних дат становлять загрозу збереженню суверенітету України.

В. Прохода про події майже столітньої давнини писав: «Відновлювалися старі й формувалися нові національно-державні традиції. Політичний зміст цих традицій такий: українське військо є національною армією незалежної Української Держави, що стоїть на сторожі правди держави й нації та оберігає вільний розвиток усіх суспільних верств своєї батьківщини, а тому воно демократичне і жодному абсолютизму чи диктатурі особи, партії чи суспільної верстви служити не може».²⁸

Збройні Сили України будувалися з уламків радянської армії та радянського військово-морського флоту. Тому нині, в час неоголошеної війни з Росією, конче потрібна зміна способу мислення керівників цих структур щодо відродження й творення питомо українських військових традицій. Це сприятиме самоусвідомленню та самоідентифікації українців, одягнених в однострій. У вояків утвердиться переконаність у незворотності обраного ними шляху в обороні незалежності Батьківщини. Бо коли українська армія стане спадкоємцем славних історичних традицій, вона ще успішніше захищатиме Українську державу мілітарно, утверджуючи її авторитет у світі.

Армія традиційно є носієм і оборонцем ідеї, за яку віддає власне життя. Основою військової ідеології мусить бути певна традиція, а традиції раптово не творяться. Насильно їх насадити теж не можна. Формувати традиції, надто національно-державного характеру, можуть лише люди з широким національно-політичним світоглядом. В Україні почала творитися/самоорганізовуватися нова, сучасна, патріотична збройна сила, яка поступово перероджується в модерну українську армію. Але для того, щоб у ЗСУ, Національній Гвардії та інших силових структурах належним чином почала культивуватися національна мілітарна традиція, треба невідкладно приймати кардинальні політичні рішення.

Література

¹ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/569/2006.

² Гломозда К. Ю. До історії українських військових рангів XVII-XX ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history.ukma.edu.ua/docs/journals/naukovi-zapysky/14/glomozda.pdf.

³ Олександр Полтавський. ВОЄННО-ІСТОРИЧНА НАУКА В УКРАЇНІ: УСПІХИ ТА НЕВДАЧІ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://usva.org.ua/mambo3/index.php?option=com_content&task=view&id=2411.

⁴ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vaodessa.org.ua/index.php/history.html).

⁵ Академія Сухопутних військ у Львові має алею гіпсових радянських пам’ятників. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dailylviv.com/news/polityka/akademiya-sukhoputnykh-viisk-u-lvovi-maie-aleyu-hipsovykh-radyanskykh-pamyatnykiv-18702.

⁶ ГНАТ СТЕФАНІВ До 120-ї РІЧНИЦІ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НАЧАЛЬНОГО КОМАНДАНТА УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mohoruk.if.ua/news/2012-08-27-42.

⁷ Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон».МИРОН ТАРНАВСЬКИЙ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/viznachn-mitts/miron-tarnavskiy/.

⁸ Богдан Якимович.Україна та українці.Події далекі і близькі.Вибрані праці.Військовики з родини Шашкевичів. Львів, 2014.-С.461-463.

⁹ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/194/2008.

¹⁰ 67-а річниця Київського суворовського училища – Київського військового ліцею. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cadet.org.ua/uploads/Kj_4.pdf.

¹¹ Вахтанг Кипиани.Фельдмаршал геноцидов. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nv.ua/opinion/kipiani/feldmarshal-genocidov-51189.html.

¹² [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cheloveknauka.com/formirovanie-ukrainskoy-voennoy-terminologii#ixzz3bnTLuAex.

¹³ Військова лексика Запорозького козацького вжитку (на матеріалі історичних пісень.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.bizslovo.org/content/index.php/ua/koz-tvo/77-slovnyk/494-viyskova-leksyka.html.

¹⁴ Петро Костюк. Дні Слави Української зброї. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://portsou.at.ua/publ/?page18.

¹⁴ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rusderjavnaya.info/archive_old/2003/03/a_030165.htm

¹⁶ http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/17613-svyatogo-knyazya-volodimira-priznacheno-nebesnim-pokrovitelem-zbrojnix-sil-ukrayini.html

¹⁷ Тріумф серця. В.Діброва, П.Костюк, Р.Коханчук, О.Мельник. Київ, Медіа Світ. 2010. -224с.

¹⁸ Гломозда К. Ю. До історії українських військових рангів XVII-XX ст. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://history.ukma.edu.ua/docs/journals/naukovi-zapysky/14/glomozda.pdf.

¹⁹ Олег Романчук .Майор чи отаман, капітан чи сотник, лейтенант чи поручник, генерал-майор, чи генерал-хорунжий?. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/columns/2015/05/9/7067256/.

²⁰ Раді пропонують замінити армійське «Здрастуйте, товариші» на «Слава Україні» . [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/9/7040226/

²¹ Олесь Бережний. Голови без вершників. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2007/12/6/3332221/view_print/.

²² Петрів В.Про значіння селянства в житті держави // Петрів В. Військово-історичні праці. Листи. – К., 2004.С.86

²³ Спілка офіцерів вимагає реанімувати Національну гвардію. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://lvivexpres.com/news/2014/02/03/57741-spilka-oficeriv-vymagaye-reanimuvaty-nacionalnu-gvardiyu.

²⁴ Колодій підтримав ініціативу відновлення діяльності Національної гвардії України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vgolos.lviv.ua/polityka/novyny/kolodij-pidtrymav-initsiatyvu-vidnovlennia-diialnosti-natsionalnoi-gvardii-4962.html.

²⁵ Микола Чмир. Вийшло як завжди: символіка Національної гвардії України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://vijsko.milua.org/Chmyr_NGU.html.

²⁶ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=59.

²⁷ Київська старовина. №4. 1998 р. Сокирко О.Охотницьке військо Лівобережної гетьманщини: Історія виникнення. С. 12.

²⁸ Прохода В. Вождь та військо // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926). – К.:МП Феникс,1992. – С. 110.