ДЕІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ: НАЦІОНАЛЬНЕ САМОГУБСТВО ПО-УКРАЇНСЬКИ

Інші матеріали числа

Один із постів журналістки З. Звиняцьківської в «УП» [1] містить, зокрема, такі міркування: «Вот открываем, к примеру, математику. Что тут у нас? Так: «За 5 годин роботи на заводі виготовили 35 холодильників. У наступні 3 години виготовляли щогодини на 1 холодильник більше. Скільки холодильників було виготовлено на заводі за робочий день?» (стор. 67) Читаешь и как-то сразу сводит зубы – сперва даже не понимаешь почему, вроде и тематика не сельская, завод вот, холодильники... Ну конечно! Это же следующий намертво зацементированный археологическй пласт, лежащий уровнем выше сельской идиллии: индустриальная романтика. ХХ век был веком индустриальным. Повсюду строились заводы, на них работали люди – а в СССР они еще и мифологизировались вместе с их холодильниками, спецовками, кувалдами, добрым взглядом, усталой поступью и всем этим набором черт идеального героя. Но ведь индустриальная эпоха давно закончилась, в том числе идеологически. Да, где-то на аутсорсе по-прежнему собирают автомобили и холодильники, но это уже не квалифицируется как рабочий подвиг. Это просто работа, причем не очень престижная. Потому что мы живем уже в постиндустриальном обществе, причем лет как минимум 30 уже. И у этого общества, как бы это попроще сказать, – другой дискурс. Короче, производство холодильников – это не интересно. Ну, то есть, их там делают, конечно, но это вполне рутинный, ничем не выдающийся, фоновый процесс и совсем не нужно так отчаянно привлекать к нему внимание всего общества»… (Автор мусить вибачитися за довгу цитату, сподіваючись довести далі доречність цього цитування).

Чи варто сперечатися з людиною, переконаною (про що дізнаємося з іншого її посту), що «каждая украинская девушка» може купити собі сукню, як у Першої Леді? Однак складальники автомобілів і холодильників перебувають «где-то на аутсорсе» не лише в уяві авторки посту! Фальшиво-підкреслене «звеличування» цієї категорії громадян за комуністичної доби змінилося брутальним витисканням їх як із публічного дискурсу, так і з реального життя, по суті намаганням поховати заживо.

Україна переживає процес деіндустріалізації – тектонічний суспільний злам, який перейшов через долі мільйонів людей, зачепивши в той або інший спосіб значну більшість громадянства. Такі фундаментальні зміни мали би привертати загальну увагу, породжувати громадські ініціативи, ставати важливою темою обговорення в публічному просторі, але… Тиша навкруги! Намагаючись дізнатися, що думають із приводу деіндустріалізації українські філософи й економісти, політики й урядовці, «акули бізнесу», «зірки» медійного цеху тощо, натрапляєш лише на поодинокі сентенції, – де напівслова, де на одну-дві фрази, – висловлені в контексті обговорення зовсім інших проблем. Їх майже нема сенсу цитувати, настільки вочевидь підрядним є згадане питання для самих мовців.

…Провідні будівничі Британської імперії були витонченими джентльменами. Їхні проекти містили смертні вироки традиційним суспільствам ашанті, бенгальців, тасманійців тощо, проте власні думки проектантів заледве торкалася цих малоприємних подробиць; вони би, певна річ, вельми здивувалися, якби через такі «подробиці» інший джентльмен раптом перестав подавати їм руку… Автор цих рядків до певної міри опинився в ролі того «неправильного» джентльмена – не мавши змоги інакше висловити низці знайомих інтелектуалів цілковиту незгоду з їх поглядами на долю української промисловості, він мусив просто перервати стосунки з ними. Для цих заглиблених в постмодерн, захоплених інтернетом, спраглих євроінтеграції добродіїв верстви співгромадян, які «нидіють» у заводських цехах були не більш цікавими, ніж тасманійці для британських лордів вікторіанської доби.

Ну як можна ставитися, приміром, до людини, яка нещодавно публічно раділа з приводу знищення агресорами індустрії Донбасу [2]? Якби такі погляди виносились на певні дискусійні майданчики, ми могли б сперечатися, зберігаючи взаємну повагу, але в зоні замовчування просто не залишається іншого способу обстоювання власної позиції, ніж розрив стосунків.

Звернути увагу на пост п. Звіняцьківської нас спонукали не публіцистичні вартості тексту, а тільки й винятково описаний стан публічного дискурсу. Висловлені в пості погляди суголосні поглядам більшості адептів індустрієфобії; в нашої авторки, як і в решти, тема прощання з індустріальною епохою зринає в контексті зовсім інших міркувань. Разом із тим її текст, як побачимо, є багатим на підсенси та нюанси, малоістотні для самої дописувачки «УП», але насправді вельми цікаві й показові.

«Каїне, де твій брат?..», або ж спроба «проаналізувати тишу»

Кілька років тому ми з дружиною завітали у величезний магазин побутової електроніки в природній для кожного львів’янина потребі – придбати нову кавоварку. На стелажі побачили довгий ряд агрегатів винятково китайського виробництва. Після майже годинних пошуків мусили піти з нічим, оскільки бренд «Made in China» викликає до себе цілком заслужену недовіру.

Мимоволі згадався інший довгий ряд – львівських заводів, що вишикувалися вздовж однієї з міських магістралей. По ночах їхні корпуси поринають у зловісну темряву, оскільки виробниче життя майже завмерло. А колись вони випускали прилади, набагато складніші від кавоварок!.. Так, якість їхньої продукції лишала бажати кращого, але безумовно не поступалася китайським аналогам. При тому податки сплачувалися у місцевий бюджет, працю й заробіток отримували місцеві робітники, попит на знання й майстерність створювався у Львові, а не на берегах Хуанхе. Зрештою, працівники цих підприємств, відклавши «кувалди» (про існування інших знарядь заводської праці п. Звіняцьківська навряд чи здогадується), «усталой поступью» поверталися до власних осель та родин! Їхні діти мали шанс з’явитися на світ Божий та вирости при своїх батьках, про що заробітчани по закордонах можуть здебільшого хіба мріяти.

Поясніть же з позиції здорового глузду, які переваги здобула країна, знищивши власного виробника та привчивши населення споживати чужу й набагато гіршу продукцію? Чому очевидне зло цинічно замовчується, або ж, у принадних обгортках «ринку», «демократії», «поступу» тощо подається як благо?

Звернімо увагу, власне, на останню обставину – мовчанку довкола очевидної й дуже істотної трансформації, яку переживає країна. Зрозуміло, чому ніхто не писав, приміром, про неолітичну революцію – її творці ще не знали писемності. У 18 ст. лишився не зауваженим промисловий переворот – він розтягнувся в часі на кілька поколінь й серед сучасників хіба одиниці зрозуміли загальну тенденцію процесу. В текстах епохи майже відсутні згадки про Голодомор – писане слово, монополізоване призвідцями цієї трагедії стало знаряддям конструювання ідеалізованої «паралельної реальності»… Мовчання довкола деіндустріалізації України не може бути пояснене в жодний зі згаданих способів! На дворі стоїть інформаційна доба; процес розвивався зі стрімкістю бліцкригу й Україна була не першою його жертвою; про непоборні цензурні утиски казати теж не доводиться.

Можливо на розгадку вказує зауваження нашої авторки про те, що «производство холодильников – это не интересно. Ну, то есть, их там делают, конечно, но это вполне рутинный, ничем не выдающийся, фоновый процесс»?.. Неясно, від чийого імені висловлюється п. Звіняцьківська. Для деяких людей заводське виробництво справді є рутиною, однак для багатьох інших заводський цех, навпаки, сповнений романтики й принад. Як то цікаво розливати розтоплений метал, як приємно знімати з верстата ще гарячу заготовку, як радісно бачити втілений в матеріалі конструкторський задум!.. Спитайте-но заводчан зі стажем, чи воліли б вони cтати комп’ютерниками, банківськими службовцями, менеджерами з продажу тощо. Охочих виявиться небагато, а для осіб «після сорока» імовірність успішної трансформації такого роду взагалі є мізерною.

Ймовірно, що п. Звіняцьківська щиро не здатна уявити людей, для яких «виробництво холодильників» (автомобілів, прецизійних верстатів, віскозних волокон…) є найцікавішим процесом і яких натомість під пістолетом не змусиш цікавитися сукнями Першої Леді. Але як би хотілося, щоб цим людям поменше заважали займатися їх улюбленими справами й щоб обмеженість уяви залишалася особистою проблемою авторки, а не чинником, визначальним для політики держави!

Шукаючи розгорнутого обґрунтування деіндустріалізаційних парадигм, ми виявили їх не у вітчизняних авторів, а в одній з політичних промов екс-президента Вірменії Левона Тер-Петросяна [3]. Зауважмо, що тер Левон є до мозку кісток гуманітарієм, а його аргументи – типовими для представників гуманітарного середовища. Нещодавно авторові «пощастило» в польових умовах спостерігати наслідки послідовного втілення президентських ідей у життя. Вірменія, з її працьовитим народом, знаним зі своєї майстерності й підприємливості, є нині найбіднішою країною кавказького регіону. Горді вірмени сливе одноголосно скаржаться на бідність і зовнішній вигляд населений пунктів потверджує обґрунтованість цих скарг. Економічну базу держави «винесено» назовні – майже в кожній родині принаймні один її член мусить працювати за кордоном, аби дати змогу решті вижити на рідній землі. 700-тисячна заробітчанська діаспора в Росії (за загальної чисельності населення в 3 млн.!) стала вагомим «аргументом» на користь зміни політичної орієнтації країни, яка занехаяла євроінтеграційні заміри, вступила в ЄврАзЕС та визнала анексію Криму… При тому найбільшим платником податків в країні «чомусь» залишається Зангезурський мідно-молібденовий комбінат, а не якась ІТ-компанія чи корпорація «купи-продай»!

Із вершини пагорба Еребуні, увінчаного залишками урартської фортеці добре видно індустріальні руїни новітньої доби, які нагадали авторові щось до болю знайоме… Після початку ринково-демократичних реформ Львів та Галичина безоглядно поринули в стихію ліквідації свого промислового потенціалу. Авторові потрапляли на очі тексти, в яких стверджувалося, що важка індустрія є для регіону чимось чужим, штучним, накинутим совєтською владою тощо. Такі твердження мали певний сенс, проте барокова архітектура чи традиції кавування теж були накинуті Галичині ззовні, й то не вельми дружніми до українства чинниками!.. На поч. 90-х в розбудованій окупантами промисловості працювали сотні тисяч людей; чимало з них були щиро залюблені в свою справу й не уявляли іншого трибу життя. Ветерани нераз плакали, коли спорадичні зупинки їхніх заводів змінилися нічними візитами у цехи людей з автогенами, а надто коли вони починали усвідомлювати, що принадні гасла незалежності, ринкової демократії тощо означали в реальності саме це – ліквідацію можливості гідно працювати та утримувати свої родини.

Не всі й не всюди лише плакали… Сьогодні мало хто пам’ятає, що наприкінці 80-х донецькі шахтарі піднімали над копрами синьо-жовті прапори, а їхні страйккоми поставали в обороні українського шкільництва; що на історичному референдумі 1 грудня 1991-го відсоток прихильників незалежності в Донбасі виявився лише трохи меншим, ніж у Галичині… Що сталося потім? Як та чому батьківщина Сосюри й Симоненка перетворилася на заповідник українофобії, розплідник ракових пухлин сепаратизму тощо? Одним із мотивів плекання на сході країни, надто в Донбасі антиукраїнських настроїв став погром західноукраїнської індустрії! Відколи в свідомості тисяч донеччан влада «націоналістів» була ототожнена зі знищенням заводів та нав’язуванням принизливого заробітчанства, відтоді останні готові були підтримувати навіть дідька лисого, якби той запевнив збереження їх традиційного трибу життя та «нецікавого» для декого способу заробляння.

Уявімо втім, що заповітні мрії «яструбів» деіндустріалізації встигли повністю здійснитися. Що б робила тоді атакована московською ордою Україна з фактично беззбройною армією та за умов блокади зовнішніх поставок? На щастя, деякі заводи ще не встигли порізати на брухт! Між базарними ятками відшукався дядько Василь, який знається на термообробці інструментальних сталей; з Польщі повернувся вуйко Петро, який майстерно нарізає поршневі голівки; конструктор-пенсіонер Віталій Степанович ще здатний працювати біля ватману… – лише завдяки цьому країна спромоглася виробити та відновити сотні одиниць воєнної техніки, що її вперто відмовляються надавати нашим оборонцям західні прихильники «умиротворення» москалів українським коштом. А якби Путін напав десятьма роками пізніше?.. Та й чи може мати потужну «оборонку» країна, в якій занехаяна решта промислового виробництва? Адже більшість матеріалів та комплектуючих для військових заводів виготовляють звичайні цивільні підприємства й значну частину власне оборонних замовлень в світі теж розміщають на таких підприємствах.

Проте повернімося до нашого «першоджерела», а точніше – до слів про те, що «совсем не нужно так отчаянно привлекать к нему (себто до виробництва холодильників – В.В.) внимание всего общества». Перегляньмо текст задачки, яка підштовхнула потік свідомості п. Звіняцьківської й спробуймо зрозуміти, в чому авторка побачила ознаки відчайдушного привертання уваги до нелюбої їй справи? Чому таких ознак не виявлено в решті задач з тієї ж програми – про швидкість руху машини, кількість шкільних сніданків тощо?.. Можливо, привертання суспільної уваги до матеріального виробництва набуває небезпечних масштабів десь поза текстом програми? Але ми бачили, що справа стоїть якраз навпаки!

Чому ж надмірним вважається те, що вочевидь таким не є? Звідки репресивне прагнення чимскоріше й якнайповніше вилучити з суспільного дискурсу явище, яке реально (все ще) існує, бодай «где-то на аутсорсе»? Адже таке прагнення притаманне не лише дописувачці «УП»! Автор цих рядків нераз зустрічався зі схожим феноменом – всупереч очевидному, його опоненти вважали, ніби суспільство приділяє надмірну увагу долі промислових підприємств. У когось, можливо, спливали в пам’яті совєтські часи – але хіба вони не залишилися в минулому, й то вже неблизькому?

(«Потенціал країни знаходиться не в металургійних заводах учорашнього дня… Треба забути цю індустріальну риторику взагалі, це постсовковий синдром» – переконаний, приміром, декан «Києво-Могилянки» О. Саврук [4]. Якби він ще потрудився вказати, хто саме в цій країні так злісно зловживає «індустріальною риторикою»!.. )

В історії людства перемоги Добра над Злом украй нечасто бувають «чистими». Себто такими, коли в процесі осягнення свого тріумфу Добро жодною мірою не запозичає методів із арсеналу Зла. Ще й як запозичає! Переможці, а надто бенефіциарії перемог не люблять застановлятися над цими сторонами своїх тріумфів. Демократи й автократи однаково послідовно «заштовхують у тінь» відповідні епізоди, вилучають їх із обговорення, накладають табу на критику… В славетній епопеї повалення комунізму погром успадкованої індустріальної могутності виявився саме таким привселюдно забутим епізодом, над яким дуже не хочеться застановлятися.

На вияви зневаги до промисловості й людей, які в ній працюють авторові цих рядків доводилося наражатися й у самісінький розпал індустріальної доби. Різними були суб’єкти таких виявів: молоді лоботряси, впевнені, що гроші й зв’язки їхніх батьків назавжди вбережуть їх від «чорної» праці; поважна мисткиня, в уяві якої робітник міг бути лише безпробудним п’яницею; зарозумілий чиновник, чия трудова кар’єра починалася біля верстату, однак вчасно пішла «по комсомольській лінії»… Явище існувало, але в приглушеному й сливе нелегальному стані. В тоталітарній державі, яка проголосила індустріальний розвиток своїм головним пріоритетом, а себе іменувала «державою робітничого класу» – в такій державі сповідники антиіндустріальних поглядів мали почуватися не ліпше, ніж, скажімо, представники сексуальних меншин у країні ортодоксального ісламу. Та щойно пов’язані з промисловим виробництвом класи втратили провідну роль в національній господарці, щойно недавнє джерело сили й могутності країни постало слабким і неготовим до змін, як його спіткала доля всіх слабких і неготових. Нічого особистого – просто Дарвін мав рацію, пишучи про природний добір…

Успішні та «просунуті» танком переїхалися по мільйонах людських доль, вигукуючи заклинання про прогрес, модернізацію, розбудову «економіки знань» тощо. «Настав нарешті час дати копняка під зад робітничому класові та відправити його на смітник історії ще й тому, що він довів свою повну економічну неспроможність» – закликав львівський публіцист Ілько Лемко. Каїновий тріумф переможців не потьмарила навіть та очевидна обставина, що їхня перемога стала водночас провальною поразкою країни, за рівнем добробуту населення відкинутої на півстоліття (!) назад.

Задля справедливості зазначимо, що й переможені повелися не найкращим чином. Робітництво всерйоз не повставало в обороні своїх місць праці; корупційно-угодівські профспілки ні за що не боролися й не зазнали жодних якісних змін. З лав численного й впливового корпусу директорів, провідних фахівців, керівників главків тощо не пролунали достатньо гучні голоси застереження й протесту, а непоодинокі його представники, відверто зрадивши керовані ними трудові колективи, самі очолили процеси ліквідації промислових підприємств.

Список знищених за роки незалежності українських заводів і фабрик є довшим від списку бійців, полеглих у війні проти російських окупантів. Тільки що за кожним рядком першого списку стоїть доля не окремої людини, а сотень і тисяч людей. За тим самим законом абсурду, за яким вітчизняна по своїй суті війна іменується безбарвним слівцем «АТО» знищення національної господарки було поіменовано «ринковими перетвореннями». Реальні механізми знищення мали приблизно таке ж відношення до ринкових процесів, як референдуми в ДНР-ЛНР – до демократичних виборів…

Тим не менш мусимо визнати, що прихильники антиіндустріальних ідей оперують одним надзвичайно потужним аргументом. Полягає він у тому, що деіндустріалізація є світовим трендом, дії якого улягає переважна більшість тих націй, котрі ще недавно пишалися своїми заводами й фабриками. Не може не викликати поважних сумнівів здатність найбіднішої в Європі держави уникнути цієї долі, або ж не заплатити надмірну ціну за свою виробничу затятість.

Тяжку данину молохові деіндустріалізації довелося сплатити Польші, Чехії, Угорщині та іншим лідерам ринкового реформування. В цих країнах на місці багатьох заводів і фабрик соціалістичної доби сьогодні постали паркінги, торговельні центри, казино. Показовою є доля колись славетної Гданської корабельні – колиски масового антикомуністичного руху в Польщі, робітникам якої довелося дорого заплатити за прагнення жити в країні без комуністів і сексотів. Виробничі потужності зменшилися вдесятеро, тисячі корабелів назавжди полишили «сточню», яку наразі втримують на плаву лише Індустріальний Союз Донбасу і, радше як національний символ – уряд країни…

Розлучення з індустрією в посткомуністичних країнах відбувається за потужного тиску західних партнерів; нераз саме нові закордонні власники місцевих заводів і фабрик стають ініціаторами їхньої ліквідації. Критики лівого ґатунку тлумачать таку політику як намагання позбутися конкурентів, що є правдою лише почасти. Насправді західні «наставники з ринкової демократії» провадять нас доріжкою, яку самі добряче протоптали… Країни «золотого мільярда» називають нині «індустріально розвинутими» хіба що за старою пам’яттю. Так у 2007 р. частка обробної промисловості у ВВП США складала лише 13,4%, Франції – 12,5%, Великобританіії – 12,4%. Припинили існування сотні потужних і славетних виробництв, занепали індустріальні міста та регіони на кшталт Детройту й цілого «іржавого поясу»; традиційні виробничі професії давно вже перестали бути масовими.

Основні потужності та ресурси постіндустріальної господарки тяжіють до двох сфер діяльності. Однією з цих сфер є виробництво, транслювання, накопичення й переробка інформації – ресурсу, настільки ж важливого для сучасного суспільства, наскільки для суспільств аграрних були важливими родючі ґрунти, а для індустріальних – багатства надр. Другою сферою тяжіння є виробництво послуг – продукту, який, на відміну від виробництва товарів, у більшості випадків принципово неможливо виробляти на значній віддалі від споживача.

Деіндустріалізація є таким же тектонічним зламом у житті суспільства, яким були колись індустріалізація й урбанізація, однак між цими процесами бачимо дуже істотну відмінність. Свого часу новопосталі заводи й фабрики «висмоктали» з села десятки мільйонів робочих рук, аграрний сектор було виштовхано на периферію національних господарок, але… За небагатьма винятками, індустріалізовані країни зберегли за собою свої «аграрні цехи»; висока продуктивність сільської праці дозволила цим країнам забезпечувати власні продовольчі потреби зусиллями лише кількох відсотків працездатного населення, а багатьом – ще й бути брутто-експортерами аграрної продукції.

Натомість витискання трудових ресурсів з промислового сектора хіба незначною мірою спричинене зростом продуктивності праці в заводських цехах. Країни, які зазнають деіндустріалізації частково або повністю позбуваються виробництв необхідної їм продукції й починають довозити з-за кордону те, що раніше успішно продукували самі. На найбільшу «майстерню світу» перетворився Китай, який виробляє нині близько чверті світової промислової продукції, хоча ще в 1990-му його частка в цьому процесі не сягала й 3% (5). В цілому ж «Factory Asia», яка обіймає собою Китай та інші країни Південно-Східної Азії, продукує нині майже половину тих товарів, що їх споживає цілий світ. Переважній більшості решти країн доводиться довозити ззовні набагато більше промислової продукції, ніж вони самі пропонують іноземним споживачам. (Зауважмо при тому, що ідея побудови автаркічної економіки відкинута нині майже всіма урядами світу, ба більше – вповні доведено перевагу експортоорієнтованої моделі над імпортозаміщенням).

1) Звиняцьківська З. Школьная программа: разгрузка. – «УП» від 27 листопада 2014 р.

2) Возняк Т. Парадоксальні результати розгрому Путіним Донбасу. – «УП» від 9 грудня 2014.

4) Сергацкова Е. Александр Саврук: Что общего между взяточничеством, геройством и волонтерством? Все это может убить систему. – УП від 22 січня 2015.