БРАТНЯ ЛЮБОВ КАЇНА

Цього року минає 90 літ від початку II російської окупації України. Тоді, у далекому 1919-му, скориставшись внутрішньою міжусобицею українських політичних сил (повстання Директорії проти гетьмана Павла Скоропадського), Російська Федерація по-зрадницьки, без оголошення війни, зламавши укладені перед тим міжнародні договори, напала на Українську Народну Республіку (УНР) і буквально втопила її у крові.

Міжнародні злочинці добре розуміли ганебність скоєного. Тому намагалися переконати український народ і світ, що, начебто, в Україні відбулася громадянська війна між місцевою буржуазією і пролетаріатом, а російський уряд лише надав «братню воєнну допомогу» повсталим трудящим.

Цю брехню десятиліття тиражувала облудна радянська історіографія, намагаючись відмити українську кров з рук своїх кремлівських хазяїв. Коли ж «аргументів» бракувало, на допомогу платним борзописцям приходили каґебешні «заплічних діл майстри». Перелякані ними гомосовєтікуси навіть у незалежній Україні так і не зважилися на офіційному рівні чітко й недвозначно назвати речі своїми іменами: «громадянську війну» – українсько-російською війною, «братню воєнну допомогу» – збройною агресією, «визволення» – окупацією, а «возз’єднання» – анексією.

Така безхребетність заохочує нинішню Російську Федерацію та її п’яту колону в Україні до реваншу. Використовуючи поблажливість українських правоохоронних органів, ветерани окупаційної російської армії, воєнні та цивільні колоністи та їх нащадки проводять на території України підривні акції, скеровані на розчленування території Української держави та поновне уярмлення українського народу. Замовники і виконавці не приховують своїх злочинних цілей. їм потрібно, для початку, «...перетворити Республіку Україна в Федеративну Республіку Україна (ФРУ)» у складі «...новостворених (за допомогою російської зброї – авт.) автономних республік – Кримської, Донецької, Галицької, Одеської, Закарпатської та ін.» (Широкорад А.Б. Россия и Украйна. Когда заговорят пушки... . – М.: ACT МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2007). А потім відбудеться повний «...розпад цієї держави» (Ульянов Н.И. Украинский сепаратизм. – М.: Эксмо, Изд-во Алгоритм, 2004).

Сценарії знищення незалежної України апробовано ще у 1918-1919 роках. Як відомо, 3 березня 1918 року в Бресті Російська радянська республіка підписала мирний договір з державами Четвертного союзу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Німеччиною і Туреччиною. Згідно умов договору, Росія зрікалася свого суверенітету над Україною, Польщею, Фінляндією і країнами Балтії. Вона зобов’язувалася «не втручатися у внутрішні відносини цих країв». Щодо України, стаття 6 Договору зобов’язувала Росію «негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та державами Четвертного союзу». Водночас українська територія мала бути очищена «від російських військ і російської Червоної гвардії». Крім того, Росія зобов’язувалася припинити всяку агітацію чи пропаганду проти уряду або публічних установ УНР. Таким чином, Брестський договір надав Україні визнання її самостійності з боку Росії, зафіксоване перед третьою стороною й у формі міжнародного зобов’язання.

Однак, програвши першу українсько-російську війну 1917–1918 року, Росія не відмовилася від своїх загарбницьких планів щодо України. Адже йшлося про донецьке вугілля, криворізьку залізну руду, нікопольський марганець, запорізьку та херсонську пшеницю, торгові порти Північного Причорномор’я. Без них новітні імперіалісти не уявляли собі Росії-наддержави.

Тому Кремль розгорнув гарячкову діяльність по двох напрямках: перший – нейтралізація союзних УНР європейських держав, другий – підривні дії щодо України і підготовка до нової збройної агресії проти неї. На першому напрямку мобілізовано європейських лівих: соціалістів, соціал-демократів, анархістів, а також міжнародну кримінальну мафію з метою організації пробільшовицьких революцій у Німеччині та Австро-Угорщині. Чемодани діамантів з царської казни та приватних збірок пішли на підкуп європейської преси, продажних політиків, працівників силових структур.

На другому напрямку теж здійснено ряд організаційних заходів. 5–12 липня 1918 року у Москві проведено І з’їзд маріонеткової КП(б)У, який постановив «боротися за революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської соціалістичної республіки». Створено Центральний Всеукраїнський Революційний комітет, який у своїй діяльності фактично підпорядковувався Оперативному відділу Народного комісаріату у військових та морських справах РСФСР. Роботі цього відділу підвищену увагу приділяв Ленін. Відділ готував та нелегально засилав до України диверсантів, резидентів новостворюваних агентурних мереж, переправляв агітаційну антиукраїнську літературу, зброю.

Як засвідчують архівні документи, по містах України була закладена ціла мережа підпільних підривних більшовицьких організацій. Явочними квартирами служили помешкання відомих прихильників та борців за радянську владу, а також їх культові приміщення. Зокрема в м. Бердичеві таке кубло розміщувалось у Новоміській синагозі (пароль – «Тфимин», відгук – «Во имя отца и сына») (ЦДАГО, Ф-1, Оп-18).

Фінансування засланих на українську територію бойовиків здійснювалося безпосередньо через Я. Свердлова у російській та іноземній валюті.

Згідно рішень ЦК РКП(б) і РНК РРФСР у 1918 році на базах, розташованих у прикордонних з Україною районах РРСФСР і «нейтральній смузі», розпочалася підготовка бойовиків для війни з українською владою. Бази дислокувалися по лініях Тула-Калуга, Орел-Брянськ. Крім того, бази розміщувалися в Кургані, Почепі, Зернові та ін. Ядром створюваної радянської армії України стала 2-а Орловська дивізія і 43 робітничий полк.

Одночасно почалось формування російської Резервної армії під командуванням полковника колишньої царської армії Глаголєва, яка мала у потрібний момент «прийти на допомогу українським повстанцям». Сформовані частини дістали умовну назву Групи військ курського напряму.

У російських містах створювались та укомплектовувались згідно штатного розпису державні установи, які після окупації відповідних територій у повному складі переїжджали в губернії, округи та волості України.

Вище військове командування РРФСР брало безпосередню участь у формуванні радянської армії України, зокрема піхотних і кавалерійських частин, кулеметних рот, артилерійських дивізіонів і так званих карзагонів (каральних загонів). Національний склад радянської окупаційної армії в Україні за особовим складом був переважно не українським.

Аналогічна ситуація з карчастинами була і в інших українських губерніях. Одеська губернія отримала 12 карчастин та кавалерійських батальйонів, Подільська – 18. і т. д. Формувались та в спішному порядку відправлялись на Україну ці карчастини в російських містах та військових округах губернськими воєнкоматами та військовими штабами. Якщо в поодиноких випадках і вдавалося сформувати військову чи карчастину з етнічних українців, то її у спішному порядку відправляли в Росію, а взамін присилали свою. Як засвідчують архівні документи, воєнкомати та карчастини формувались в Петроградському окрузі, Московському, Приуральському, Заволжському та інших, в містах Калуга, Владімір, Москва, Івано-Вознесенськ, Кострома, Вятка, Перм, Саратов, Самара, Астрахань, Єкатеринбург, Вологда, Уфа і т.д. Апетити у завойовників настільки були високі, що навіть було створено кілька воєнкоматів для майбутньої окупованої, як вказано в документах, «Галіції» (Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. спр. 12.)

Українцям не довіряли. Карчастини і воєнкомати забезпечувались російськими «преданными соввласти» керівними кадрами. Тільки з петроградського окружного воєнного комісаріату на Україну на керівні посади було скеровано 314 чоловік: з Вологди – 35, Воронежа – 21. У волосні комісаріати – 151 чол., в Херсонську Губернію – 41 чол., в Чернігівську – 18, в окружні штаби 10 керівників. Часу забракне перелічувати політпрацівників, які були направлені в Україну із Росії. Вражає, що на керівні посади посилались особи, які в Росії були переписчиками, експедиторами, артистами, керівниками дитячих секцій і клубів і, навіть, кучерами. Очевидно, що головним критерієм відбору та призначення була жорстокість, яку відчули на собі мільйони українців. (Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. спр.10.)

Із Росії для підсилення окупаційних військ було надіслано сформовані за наказом № 234 Предреввоєнсовєтом тов. Троцкого кавалерійські ескадрони: один в Києві, чотири в Одесі, один в Чернігові, один в Житомирі і один в Миколаєві. За наказом РВСР № 162/304 (в доповнення до наказу № 234) було сформовано ще додатково: добровольчий батальйон трьохротного складу, легка батарея зі штабом та два окремі кавалерійські ескадрони. Всі поіменовані вище частини після сформування були направ¬лені до місць призначення.

Постачання радянської армії України здійснювалося централізованим шляхом через Центральне управління постачання у Москві. Озброєння надсилалося з Москви, Тули, Брянська і Орла. Так, у листопаді 1918 р. бойовики одержали значну кількість артилерійського озброєння (24 артилерійських гармати з лафетами, передками і запасними частинами, 16 тис. гранат, 16 тис. шрапнелей, 4800 запалювальних снарядів, 2542 лінійних гранат тощо). Наприкінці 1918 р. в розпорядження псевдоукраїнських військових з’єднань було передано окремі загони авіації.

У грудні 1918 р. за вказівкою Центрального управління постачання бойовикам було відпущено 8 тис. кожухів, 8 тис. черевиків з обмотками, 16 тис. гімнастьорок, поясів і 24 тис. речових мішків 70 похідних армійських кухонь. Для налагодження служби зв’язку в Центральне управління постачання відпустило бойовикам 36 комутаторів, 26 телефонних двоколок, 100 польових апаратів, 20 мотоциклів з колясками, кілька сот верст кабелю, 50 індукторів та ін. Медикаменти надсилалися безпосередньо Наркомом охорони здоров’я РРФСР.

Фінансове забезпечення антиукраїнських банд було покладено на Курський банк. Ще в листопаді 1918 р. для 3-ї бригади (6-й і 7-й полки) в Курському банку було одержано 2 млн. крб. Посилюючи фінансову допомогу радянській армії України, РНК РРФСР виділив відділу грошового постачання Головнокомандуючого радянськими військами України 22,5 млн. крб. Потім з утворенням Українського фронту Наркомфін РРФСР систематично постачав радянську армію України грошима і здійснював контроль за їх використанням.

Отже, радянська армія України була переважно російська за національним складом, перебувала на утриманні російської сторони і сформована росіянами для боротьби з незалежною Україною. Зрештою, маріонеткового характеру радянської армії України не приховували й самі її організатори. В Положенні про радянську армію України було сказано: «Радянська Українська армія входить складовою частиною до загальноросійської... Українська радянська армія постачається від центральних установ Російської Республіки... в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому збройними силами Російської республіки».

Навіть статути, устави, книжки червоноармійців, інформативні та агітаційні матеріали друкувались та надсилались в Україну з центру. Як засвідчують архівні документи, в 1919 р. та на початку 1920 р. в Україну з Росії передано Статутів (Уставів) – 24 462 шт., службових книжок червоноармійців – 25 000 шт. Видано уставів – 10 006 шт., видано службових книжок червоноармійців – 24 150 шт. (Державний архів Міністерства оборони України Ф-3769. Оп-19819. спр-6.). Сформовані поспішною мобілізацією військові та карчастини, не обмундировані, часом в лаптях, отримували посвідчення червоноармійців, вже прибувши в Україну. На військовий вишкіл новобранців не було часу. Зате комісари-політруки вказували на Україну, як землю, де у ворогів пролетаріату є харчі і казкові багатства.

Для втілення свої окупаційних амбіцій Росія окрім сформованих військових та карчастин додатково зосередила поблизу демаркаційної лінії з УНР потужне воєнне угруповання чисельністю близько 75 тисяч піхотинців, 1500 тисяч кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. У разі сприятливої міжнародної обстановки ця армада мала вдертися в Україну вслід за фальшивими «українськими повстанцями».

Так і сталося. З вибухом інспірованих більшовиками та їх європейськими союзниками революцій в Німеччині й Австро-Угорщині, Росія розпочала II українсько-російську війну. Однак, на відміну від першої, цю війну не було офіційно оголошено. На своєму початковому етапі вона велася псевдоукраїнськими збройними формуваннями, сформованими, озброєними і вишко¬леними на території Російської Федерації, які складали невід’ємну частину її збройних сил і проводили свої операції за єдиним загально-російським планом. Цим московський уряд намагався всіляко приховати своє керівництво інтервенцією проти держави, яку він перед тим визнав незалежною і зобов’язався перед міжнародними чинниками не втручатися у її внутрішні справи.

Вступивши в межі УНР росіяни та їх найманці, серед яких були і монгольскі та китайські полки, зустрілися з жорстким опором української армії і корінного населення. Та й не дивно, бо шлях завойовників позначався грабежами, реквізиціями, насильствами і вбивствами. Тому її командування в особі Антонова-Овсієнка звернулося до Леніна з проханням відкрито ввести в Україну суто російські війська. Прохання задовольнили. У результаті спільних дій Росії та її агентури в Україні, при потуранні європейських «миротворців» незалежна Українська Народна Республіка була знищена, а більшу частину її території окуповано російською Червоною армією і, згодом, анексовано Російською Федерацією.

Вищезазначене фінансове та матеріальне забезпечення окупаційних російських військ було розраховане тільки на переїзд в Україну і один чи два дні проживання. А потім «освободітєлі» переходили «на самоокупність» шляхом розбою, грабежів, реквізицій, конфіскацій, контрибуцій, продрозгорток, арештів, депортацій, вбивств, ґвалтувань та інших, небачених до того, методів нелюдських звірств диктатури пролетаріату.

Дислоковані в містах, містечках, селищах і селах окупаційні військові та карчастини були повністю на утриманні українських селян. Селяни під страхом репресій годували і одягали «визволителів». Майже вся сільська молодь, що не могла змиритись з російським безпрєдєлом, брала в руки зброю та йшла у повстанські загони. Для підтвердження вище сказаного наведу як приклад кілька фактів із архівних документів, яких тисячі можна віднайти у архівах України: Інструкція «продтрибуналов» зобов’язувала трибунали по приїзді в село вимагати у сільського керівництва список осіб «не выполнивших продрозверстки. Этот список является обвинительным актом». Якщо такого списку не було, суду «предается сельсовет и продагент». На вимогу трибуналу скликається сільський сход, а тих хто не виконав розверстки, арештовують. Після чого починається засідання трибуналу. Покарання трибуналу було: Заміна одного продукту іншим, оплата грошима вартості продрозгортки, конфіскація частини або всього майна, а при виявлені прихованих продуктів – вища міра покарання. (Державний архів Полтавської обл. Р-3123. оп-1. спр-2. ст.9).

Під грифом таємно 20.04.1920 р. у Харкові була видана «Краткая инструкция по борьбе с бандитизмом и кулацкими восстаниями». Цей документ не просто давав право чинити репресії, він зобов’язував окупаційні російські війська до знущань, грабежів та вбивств українського населення. 5 розділів та 43 статті інструкції стали основною зброєю окупантів у знищенні українців і їх державності. Наприклад:

«Першим питанням порядку денного засідання Чугуївської постійної наради при начальнику тилу було: посилка карального загону в Бурлацьку волость та накладення на неї контрибуції. Вирішили: вислати в Бурлацьку волость для викачки контрибуції «трійку» із збройним загоном чисельністю у 50 штиків і 20 вершників при одному кулеметі під командуванням помічника командира 3-ї роти 565 стрілкового полку тов. Ляпіна. Означеній трійці доручалось:

– конфіскувати для кавалерійського ескадрону 150 коней з вуздечками, 150 комплектів обмундирування, 150 матрацних наволочок, набитих соломою, 5000 аршинів полотна, 10 бричок з упряжжю;

– вилучити 100% продуктів, як жирів, так і хлібних продуктів, взяти 30 молочних корів для молочної ферми, 100 мільйонів грошової контрибуції для культурних цілей, а також забрати весь кулацький елемент, як заложників і розмістити їх в концентраційний табір та утримувати до наступного розпорядження.

– забезпечити трійку мандатом з необмеженими повноваженнями аж до розстрілу.

Впродовж 3-х днів каральний загін та трійка не тільки виконали, але й перевиконали завдання. На наступному засіданні награбоване розподілили між собою. Найбільше перепало каральному загону, ГПУ, міліції і парткому» (Обласний архів Харківської обл. Р-200. оп-1. спр-16.).

Перетерпівши по декілька нападів «визволителів», селяни від старого до малого брались за зброю, намагаючись захистити свої родини і майно. Так, було оточене с. Старовіровка Харківської губернії. Тричі селянам у письмових ультиматумах пропонували здатись і арештувати та видати своїх керівників.

Каїнова братня любов принесла українському народові незліченні страждання: три голодомори, криваві репресії, етнічні чистки, колгоспне рабство, данину крові московським баскакам на фронтах всіх війн, у яких змушували українців брати участь московські «інтернаціоналісти», врешті – духовний і фізичний Чорнобиль. Й досі Росія незаконно утримує в своєму складі понад 200 тис. кв.км української етнічної території. Мільйони українців змушені поневірятися на своїй землі в чужій державі, яка їх нещадно експлуатує та асимілює.

Щоб події 90-літньої давності не повторилися знов, слід, на мою думку, керівництву держави Україна офіційно визнати факт окупації російською Червоною армією території УНР в ході українсько-російської війни 1918-1921 років з наступною анексією завойованих українських земель Російською Федерацією. Це повинно знайти відображення в офіційних документах і навчальній літературі з історії.

День 22 квітня пропоную оголосити Днем окупованих українських територій. У цей день і тиждень в усіх навчальних і наукових закладах, насамперед військових, мають проводитися публічні читання про дійсний характер українсько-російських відносин 1917-1991 років, розвінчуватимуться реваншистські плани та підривні дії російської сторони щодо України в наш час.

Збройні Сили України повинні негайно відновити передчасно скорочені військові частини на Лівобережжі Дніпра вздовж українсько-російського кордону і бути готовими виконати свій конституційний обов’язок по захисту територіальної цілісності України та українського народу від російських імперіалістів, що знову посягають на нашу свободу.

Роман КРУЦИК,
директор Музею совєтської окупації