«НЕДЕРЖАВНІ ТАЄМНИЦІ»: НОТАТКИ ДЛЯ СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ

Інші матеріали числа

Чим у ці нелегкі часи для незалежної України займаються її колишні президенти? Із новоспеченим росіянином Януковичем усе зрозуміло. Кучма періодично теревенить із терористами, укладаючи різноманітні Мінські домовленості. Кравчук на початках конфлікту на Сході модерував харківські «круглі столики». По суті, один Ющенко нічого не робить, а тільки їздить по Україні та презентує свою автобіографію. Нещодавна спільна заява Віктора Андрійовича та Леоніда Макаровича Кравчука? Однак, якщо проаналізувати діяльність третього президента України за останній рік, на думку спадає лише його книжка. Власне ці мемуари ми й прочитали між рядків.

Напевно, вже ніхто й ніколи не зможе зрівнятися за розмірами гонорарів з попереднім президентом, ще й за сумісництвом «проффесором». Його утаємничений бестселер вочевидь побив усі рекорди української літературної ниви. Втім, бажання стати в один ряд із письменницьким «талантом» Януковича ніяк не відлякує інших колишніх гарантів. Відтак, цього року на полицях книгарень з’явилася автобіографія третього президента України Віктора Ющенка.

«Недержавні таємниці. Нотатки на берегах пам’яті» – таку назву має збірка мемуарів Ющенка. Вона не претендує на роль фундаментальної для майбутніх поколінь, але почерпнути з неї можна чимало корисного. Зрозуміло, що мова не йтиме про розділи, в яких Віктор Андрійович переказує, як почав і кинув курити у першому класі. Розмова точитиметься довкола більш важливих спогадів, для яких знайшлося місце на п’ятистах сторінках видання.

Отже, спробуємо проаналізувати «Недержавні таємниці» та інші уроки минулого для нинішньої політичної еліти і ми. Цінними для нас будуть ідейно-концептуальні засади публіцистики Дмитра Донцова, Михайла Грушевського, Ліни Костенко та Олега Ольжича.

Політика історичної пам’яті: від Донцова до Ющенка

– Вікторе Андрійовичу! Хто вам дав право на грошах розміщати портрети зрадників?

– Вікторе Андрійовичу, очевидно, ми вчили різні історії.

«Взагалі-то, він усе правильно сказав: ми знали абсолютно різні версії нашої історії і книжки різні читали», – підсумовує Віктор Ющенко свій діалог у часи головування у Національному банку України.

У політичному контексті щодо пам’яті про гетьмана Івана Мазепу розмірковував не лише третій президент України, а й серед багатьох інших дослідникіів і публіцист Дмитро Донцов у праці «Мазепа і мазепинство». Обидва висновковують: протягом століть нашу історію писали інші, а щоб змінити це, нам – українцям у незалежній державі – сьогодні слід докласти неабияких зусиль.

У «Недержавних таємницях» Віктор Андрійович переказує розмови з Путіним щодо питань історії, ставить при цьому в приклад польсько-українське примирення навколо складних сторінок минулого. Зважаючи на нинішні події, тодішній діалог із росіянами про річницю Полтавської битви взагалі втратив будь-яку актуальність. Втім, за вагомістю не був він першочерговим і тоді. Куди важливіше розставити всі крапки над «і» нашої історії всередині самої України.

Ющенко оперує цікавим поняттям «українсько-українська війна», пишучи про відсутність порозуміння всередині суспільстві. Неможливо досягти єдності нації, коли в державі немає загальнонаціонального канону знань про минуле. Занадто мало у галичан, кримчан і жителів Донбасу спільних героїв! Вирішувати цю проблему варто не лише через підручники з історії. Досі більшість жителів України, відповідаючи на питання про літературні твори, присвячені гетьману Мазепі, називає «Полтаву» Пушкіна, а не «Мазепу» Байрона. Благо, сучасна шкільна програма світової літератури передбачає вивчення поеми англійського поета, а не нав’язування образу «зрадника» поетичним пером Олександра Сергійовича. Чому б не додати до переліку рекомендованої літератури й інші твори з адекватними поглядами на Мазепу? Тут вам і поема француза Віктора Гюго, і драма німця Рудольфа Готтшаля, і решта творів, котрі наполегливо рекомендує Дмитро Донцов. Цим не можна нехтувати. Завжди слід пам’ятати, що людина є тими книгами, які вона читає.

Наші справжні герої завжди стояли впоперек горла східним сусідам – головним противникам істинної української історії. Звідти і поняття «мазепинство», «мазепинець» і надзвичайно популярне нині «бандерівець». Звання Героя України лідерові Організації українських націоналістів присвоїв Віктор Андрійович. Тому декілька сторінок своїх мемуарів він присвятив саме Степанові Бандері: «Коли я говорю про Повстанську армію, Бандеру, Петлюру, Мазепу, Голодомор, я переконаний – це ті сторінки, які наближали чи віддаляли українську Незалежність. Якщо ми ці події або цих людей забудемо – то просто не варто плекати жодних національних почуттів і державності. Бо ми того не варті. Ми не варті власної держави без пам’яті про тих, хто її створював».

Переможцями із «українсько-української війни» мусить вийти згуртована нація. Політиці історичної пам’яті відводиться доленосне значення – необхідно розібратися не лише зі складними сторінками минулого, але й не дати іншим написати нові сумнівні сторінки. Зокрема, не допустити, щоб черговим об’єктом щодо історичних маніпуляцій українсько-українського конфлікту не стали герої Небесної Сотні та хлопці, які віддали своє життя, воюючи на Сході.

Західна орієнтація «Недержавних таємниць» за Грушевським

Для мільйонів свідомих українців Михайло Грушевський завжди залишатиметься творцем національної державності. Згадуючи у своїх мемуарах одіозний «Універсал національної єдності» 2006-го року, третій президент України відверто зізнається, що сам наполіг назвати політичну угоду подібним чином, щоб вказати на спорідненість документа з універсалами, які свого часу підписував Михайло Грушевський.

Пишучи про євроінтеграційний курс України, Ющенко називає його правильною та далекоглядною позицією: «Це дійсно системне, мудре мислення, адже всі інші питання знаходять відповіді у цьому курсі. Якість життя, питання корупції, питання якості освіти, охорони здоров’я, питання якості влади і демократії – відповіді на всі ці питання закладені у європейському курсі України». Натомість Грушевський у своїй праці «Наша західна орієнтація» мислить куди глибше, зосереджуючи увагу на потребі у кваліфікованих спеціалістах, розмірковуючи над важливістю західноєвропейського мислення інтелігенції, закликаючи врешті-решт українців до активного вивчення іноземних мов Заходу. Ні асоційоване, ні повноправне членство в Європейському Союзі не вирішить усіх проблем України, доки не почнемо думати й жити по-європейськи.

Окремо хочеться зосередити увагу на дуже актуальних з огляду на сьогодення роздумах Грушевського про українську армію. Михайло Сергійович закликає «поставитись до армії не як до якоїсь свалки, куди скидаються найменш цінні, на ніщо краще непридатні елементи, а як до окраси держави й нації, її почесну варту». Ключову роль тут відведено ідейній, культурній, інтелігентній старшині, яка має сприяти демократичній при всій своїй субординації армії. «На армію, так організовану і поставлену, не шкода буде великих засобів, великих вкладів, значної части бюджету, тому що вона буде не чимсь чужерідним, чужим і ворожим демократії й культурі, а її засобом», – ці заклики Грушевського, на превеликий жаль, не вдалося реалізувати у житті. «Маємо те, що маємо», – бідкалися роками. А тепер ще й розплачуємося за це життями наших хлопців, котрі гинуть на Сході.

У «Недержавних таємницях» Ющенко пише про ініціативи, які він вніс щодо реформування армії, які не вдалося втілити у життя через відсутність підтримки уряду. Занадто часто в своїх мемуарах Віктор Андрійович виправдовується, нарікаючи, що «повноваження Президента України у 2006–2010 роках були і залишаються найбільш скромними за всю історію цього державного інституту». Ці слова перетворилися на своєрідний лейтмотив усієї каденції, а це не допустимо для президента, за сумісництвом верховного головнокомандувача. Російсько-грузинській війні 2008-го року та своєму вояжу до окупованої Грузії В. Ющенко присвятив цілий розділ «Недержавних таємниць»: «Я розумів: сьогодні – Грузія, завтра – Україна». Хочеш миру – готуйся до війни. Натомість українську армію рік за роком знекровлювали та руйнували.

Про кінець так званої московської орієнтації М. Грушевський писав: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває, – справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства». З того часу минуло майже століття. Та тільки зараз ці слова нарешті можна вважати остаточними та беззаперечними. Чи локомотиви нашої історії й далі рухатимуться по цій сумнозвісній спіралі? Необхідно врешті-решт почати засвоювати уроки минулого. Передусім це стосується української політичної еліти.

«Недержавні таємниці» через «дефект головного дзеркала» Ліни Костенко

У лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» Ліна Костенко наголошує на проблемі викривленості образу нашого народу як у світі, так і в самій Україні. У «Недержавних таємницях» Віктор Андрійович хоч і не оперує такими поняттями, як «гуманітарна аура нації», однак теж вдається до подібних роздумів. Суттєва відмінність між поглядами В. Ющенка та Л. Костенко полягає в тому, що письменниця вбачає панацею проти дефекту «головного дзеркала, яке викривлює образ українців» у культурі. У першу чергу, Ліна Василівна закликає позбутися сумнівних лейтмотивів нашої незалежності: Україна на колінах, нація спить, три гетьмани з двох українців... За іронією долі, коментуючи для журналістів відставку уряду Тимошенко та секретаря РНБО Порошенка, екс-президент дослівно цитує сумнозвісний принцип «два українці – три гетьмани».

Зважаючи на те, скільки сторінок загалом Віктор Андрійович присвятив питанням культури, можна зробити певні висновки, на якому місці в пріоритетах перебуває ця проблема. Відверто дивує, що екс-президент лише до слова згадує мовне питання. Як-не-як, саме за його каденції відбулися позитивні зрушення у цій сфері. Останнім часом чимало списів ламається довкола мовних свобод російськомовних жителів, надання російській статусу другої державної і т.д. і т.п. У суспільстві побутує тепер думка про те, що зараз не слід нікого провокувати, загострюючи мовні проблеми. Справді, за нинішніх обставин, можливо, й не час для радикальної політики, проте в жодному разі позиції української мови не можна послаблювати, їх потрібно тільки зміцнювати. Про які додаткові привілеї для «вєлікого і могучого» може загалом йтися, коли на Сході країни оголошують справжнє «сафарі на україномовних»?! Останніми роками – стараннями маріонеток Путіна, що були при владі – російська мова послабила позиції «солов’їної» у своїй державі. Першочергово йдеться про закон Колесніченка – Ківалова, який поки ще не скасовано. Однак, хочеться сподіватися, що це лише питання часу для новообраного парламенту. Математики стверджують, що мінус на мінус дає плюс, чи не так? Пригадаймо хоча б другу половину ХІХ ст. Саме після Валуєвського та Емського указів розквітла українська класична література. Саме у 1863-му, у рік Валуєвського циркуляру, вперше опублікований гімн «Ще не вмерла Україна». Цей принцип діє і у наші дні. Ось ще один доказ: згідно зі статистикою, впровадження другої державної мови зараз підтримує значно менше населення, ніж раніше. Апелюючи до цифр, варто зауважити, що лише 3 відсотки минулорічних абітурієнтів обрали для складання тестів зовнішнього оцінювання недержавну мову. А це свідчить про те, що сучасна молодь хоче й буде спілкуватися українською, вдосконалюючи свої знання у школах та університетах. А держава має у цьому сприяти, створюючи відповідні умови та різновекторні програми розвитку мовної політики. У жодному випадку сьогодні не можна піддаватися впливу Московії на мовно-культурну сферу українського життя. Навдивовижу актуальні за нинішніх часів слова французького письменника Шарля де Бернара: «Людина, що не знає мови народу, серед якого проживає, є або гостем, або хамом, або окупантом». Сьогодні, після стількох століть заборон, утисків і переслідувань, маємо леліяти, плекати рідну мову. Століттями духовність нашого народу руйнували вороги. Утім, награбоване повертають нащадкам власників і через сотні років після втрат. Риторичне запитання: коли, якщо не зараз?!

Ліна Костенко, розмірковуючи над проблемою мови, згадує давніх греків, які тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. Продовжуючи тему Древньої Еллади, письменниця наголошує, що Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою. Як тут не згадати останню драматичну поему «Оргія» Лесі Українки («генія в умовах заблокованої культури»). Зобразивши пригноблену Україну Грецією, а пануючу Росію Римом, Леся Українка порушила проблему митця в умовах національного поневолення. На теренах України це питання ніколи не втрачало актуальності, адже митців-зрадників, схожих на Хілона, Федона та Нерісу, персонажі цієї поеми живуть посеред нас і сьогодні.

«Політик, який буде говорити про хліб, про пенсію, завжди переможе політика, який говорить про цінності», – описує українські реалії В. Ющенко, розуміючи під цінностями демократію. Л. Костенко ж робить акцент на культурі: «...лейтмотив з вищих ешелонів влади, – мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва. Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому – вся історія світової культури». Чи підписалися б під цими словами економіст В. Ющенко та решта представників теперішньої політичної еліти? Можливо, проте їхня стратегія дій відрізнялася б від задекларованих програм, що сприяли б витісненню питань культури, якщо не на марґінес, то сумнівно, що на провідні ролі. А дарма.

Якщо б В. Ющенко та О. Ольжич, український поет, археолог і політичний діяч перетнулися у історичній площині, вони б мали про що поговорити. Без сумніву, Віктор Андрійович не втратив би нагоди побалакати з відомим дослідником пам’яток Трипілля про свої улюблені глечики. Останніми заставлені дачі, квартири й резиденції екс-президента. У «Недержавних таємницях» Трипілля, на диво, згадується лишень один раз. Постать третього президента України могла б зацікавити О. Ольжича з позиції розколу помаранчевої команди, якому були б неодмінно присвячені декілька сторінок есею «Дух руїни».

Одні скажуть, що свої мемуари Ющенко опублікував лише заради тих двох відвертих розділів, аби увіковічити на папері власну версію міжусобиць помаранчевих лідерів. Інші, купивши книжку, загалом прочитають тільки ці декілька десятків сторінок. Утім, почерпнути з них щось для себе ви навряд чи зможете. Князівські міжусобиці спадкоємців Володимира Великого та Ярослава Мудрого, козацькі сутички періоду Руїни, розкол Організації українських націоналістів... Принцип «два українці – три гетьмани», який Ольжич називає «духом степу і руїни», століттями стоїть на заваді розвитку та розквіту нашої держави.

І року не минуло після Помаранчевої революції, як здобутки першого Майдану зруйнували ті ж таки на той час переможці. Чи вдасться зараз, у ці непрості часи, коли під загрозою вкотре опинилася наша незалежність і суверенність, українським політикам впоратися з патологічною неспроможністю забути про власні особисті інтереси та об’єднати зусилля? Відомо не один випадок у нашій історії, коли лідери не виправдовували сподівань, покладених на них народом, у найвідповідальніші моменти. Надія є, тому можна і слід сподіватися, що сучасна політична еліта не напише нові сторінки для «Духу руїни». А там, де політикам не вистачить совісті й мудрості – допоможе народ.

Заклик до грамотної політики історичної пам’яті, доленосне значення західної орієнтації, важливість культури у націєтворчому процесі та неприпустимість повторення помилок минулого – це лише чотири зі сотень уроків, які необхідно засвоїти новочасній політичній еліті України. У іншому ж випадку, через кілька років читатимемо мемуари не з розділами «Чому бандити не сидять у тюрмах?», а із заголовками «Чому Україна не живе по-новому?».

Дмитро ПЛАХТА,
студент ІІІ курсу факультету журналістики ЛНУ
імені І. Франка