ПРО ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНУ СВІДОМІСТЬ ВЛАДИ

Інші матеріали числа

«З того, що я спостерігав у поведінці наших російських друзів і союзників під час війни, я виніс переконання, що вони ніщо не шанують так, як силу, і ні до чого не плекають менше поваги, ніж до військової слабкості…»

З промови Вінстона Черчилля у Фултоні 5 березня 1946 року

Знаменитий народний цілитель, вихідець з донецького краю, Александр Аксьонов дуже точно схарактеризував найпроблемніший регіон нашої держави: «Донбас – ставка диявола, а отже все його оточення перебуває при ньому». Чи не тому буферна зона між Україною та «ДНР/ЛНР» поступово перетворюється на реальний кордон, а терористи вже планують провести «референдум», щоб Росія отримала підставу для введення регулярних військ на підконтрольну найманцям і бандитам територію? В усякому разі міністр закордонних справ Павло Клімкін у коментарі німецькій газеті Rheinische Post заявив, що українська влада відмовляється відвойовувати тимчасово окуповані терористами території на сході України (1). Але ми наразі не про це.

«Ми відповідаємо не тільки за те, що робимо, але й за те, чого не робимо». Ця сентенція Конфуція пригадались, коли 11 листопада прочитав написане у «Твіттері» Президентом України Петром Порошенком: «Я хочу припинити війну. Не дати шанс комусь почати третє всесвітнє божевілля». І далі: «Сьогодні на сході ми захищаємо територіальну цілісність України, і ми завжди будемо захищати рідну землю і наше право на незалежність і розвиток. Однак я вірю в мирне врегулювання і вважаю себе зобов’язаним зробити все для того, щоб настало мирне життя в Україні» (2).

Запитання до Петра Олексійовича: а) в Україні війна чи антитерористична операція? («я хочу припинити війну»); б) як зрозуміти – «я вірю в мирне врегулювання»? («ми захищаємо територіальну цілісність України»); в) як потрактувати – «вважаю себе зобов’язаним зробити все для того, щоб настало мирне життя в Україні»?

13 листопада Президент України Петро Порошенко звернувся до спеціальної моніторингової місії ОБСЄ із закликом: «Ми повинні об’єднати з усім світом наші зусилля для того, аби не допустити війни там (на Донбасі. – О. Р.), а точніше – зупинити війну». Про що йдеться: «не допустити війни» чи «зупинити»?

16 листопада в інтерв’ю німецькій газеті Bild Президент Петро Порошенко зазначив, що «ми готові йти на компроміс і вважаю, що конфлікт не може бути вирішений військовим шляхом. <…> Ми не хочемо війни, ми хочемо миру і боремося за європейські цінності. Але Росія не дотримується ніяких угод» (3).

Як можна йти на компроміс з країною, яка не дотримується ніяких угод? Річ не в стилістиці, а в логіці фактів.

З цього ж інтерв’ю: «Я не боюся війни з російськими силами і ми підготувалися до сценарію тотальної війни» – «Ich habe keine Angst vor einem Krieg mit russischen Truppen und wir haben uns auf das Szenario für einen totalen Krieg vorbereitet» (4).

Порошенко мислить як бізнесмен. Готуються не до сценарію, а до війни. Замало хотіти припинення війни, вірити у мирне врегулювання. Потрібні не загальні слова, не гасла, а конкретні дії.

«Ви розумний дипломат і добре знаєте, що очолюєте війну проти Кремля, то чого ж не назвете війну війною, – запитав Президента України Левко Лук’яненко у своєму зверненні, оприлюдненому «Українською правдою». – <…> Боїтеся леґалізувати війну – вже леґалізовану парламентом Росії – і дати Москві зачіпку застосувати авіацію проти України? Політика боягузства ніколи не зупиняла агресорів».

«У вас не АТО, а війна за незалежність, момент відродження, виховання нації», – слушно резюмує американський журналіст Сергій Лойко, який чотири доби провів серед українських «кіборгів» – мужніх захисників Донецького аеропорту.

«Маємо справу, і мусимо це відкрито визнати, з черговою хвилею окупації, маємо справу зі звичайною війною», – переконаний екс-глава польского уряду, Дональд Туск, який з 1 грудня очолить Європейську раду (5).

18 листопада генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг заявив, що Росія приступила до «дуже серйозного» військового нарощування сил на території України та на кордоні обох держав (6).

19 листопада Ігор Смешко, Голова Комітету з питань розвідки при президенті України, виступаючи на третій щорічній конференції The Tiger Conference у Києві повідомив, що в Україні перебуває близько 40 тисяч добре озброєних російських військових (7).

Директор аналітичного центру Potomac Foundation Філіп Карбер і колишній командувач силами НАТО у Європі Веслі Кларк стверджують, що Росія має три можливі сценарії щодо України: тактичний, оперативний та стратегічний. «Кремль може в Україні консолідувати свої активи і утворити сухопутний коридор через Маріуполь на Крим або також такий самий коридор з молдовського Придністров’я до Криму і далі на схід» (8).

«Ми маємо заявити свій ультиматум – ті, хто відмовиться скласти зброю і продовжить вбивати, морити людей голодом і холодом, зазіхати на територіальну цілісність України, будуть знищені. В Україні буде наведено державний порядок відповідно до українських законів та міжнародних норм права», – закликали Леонід Кравчук і Віктор Ющенко (9).

Знані політики наголошують, що час ілюзій минув: Росія не проявить поваги до демократичних держав, Путін не перетвориться з агресора на миротворця.

Висновки правильні. Але таке враження, що українська влада, балансуючи між власним бізнес-інтересом, війною та миром, геть втратила відчуття країни.

«Власть находит общий язык с ворами из команды Л. Черновецкого, с главарем донецкой банды «Люкс», с подлецами из вчерашней «Партии регионов» – одних тащит «прицепом» в депутаты, другим способствует в бизнесе – но не хочет разговаривать со своим народом. И это при том, что грубейшие ошибки власти, ряд из которых – на грани предательства национальных интересов, нуждаются и в публичном признании, и в объяснениях (10).

Борис Філатов, заступник голови Дніпропетровської ОДА, переконаний, що «Петро Олексійович не засвоїв уроків 2005-го, вірить у домовленості з негідниками, але соромиться патріотів».

Вірити у мирне врегулювання ситуації на Донбасі щонайменш наївно. Підстав сподіватися на безхмарне майбуття для України найближчим часом немає. Тому такий категоричний в оцінках ситуації екс-президент Леонід Кравчук: «Пока Украина в своих действиях не выйдет на существующую границу с Россией, не установит там полнокровную линию границы с охраной, с анализом, со всеми параметрами, свидетельствующими, что мышь не пробежит в Украину, мы не сможем наладить тут реальный мир в Украине» (11).

В уже згадуваному інтерв’ю з Леонідом Кравчуком, надто добре обізнаного з підступами підкилимної та залаштункової політики Кремля, йшлося про те, що з Путіним ні про що домовитись не можна. Тому що це не його філософія, а філософія всієї Росії. У цьому переконаний екс-президент. А ще, на думку Леоніда Макаровича, українська влада зобов’язана припинити брехати на всіх рівнях і має сказати людям правду.

«Якщо ми говоримо про владу, нам треба говорити про Президента України. Він не помічає не лише того, що гинуть люди (формально, звичайно, він все це бачить і розуміє, але мова йде про правові та інші наслідки і реагування), він не помічає і вимог законів України. <…> Порошенко не може піднятися над логікою і мотивацією поведінки бізнесмена. <…> Політичного вирішення конфлікту у Донбасі немає. Ми або повинні відмовитися від цієї території, або воювати за неї далі». Так вважає екс-генеральний консул України в Туреччині Богдан Яременко (12).

Ситуація з економікою та обороною країни потребує рішучих, добре скоординованих дій. Але. Про недолугу кадрову політику українського президента не писав хіба що лінивий.

Юрій Касьянов, один із організаторів руху «Армія-SOS», у безкомпромісному інтерв’ю censor.net, зокрема, стверджує, що такі люди як Гелетей і – це фатальна помилка Президента. «Петр Алексеевич уже растерял три четверти доверия людей, и потерял две области Украины, только ради своего личного спокойствия. <…> Он трусит перед Путиным, перед его армией. Он боится остаться без газа. Без поддержки Запада. Переживает за свою липецкую фабрику… Боится добровольческих батальонов» (13).

За якихось півроку гривня обвалилася удвічі. Девальвація української грошової одиниці відбувається на тлі мільярдних оборудок з рефінансування обраних банків. Малий і середній бізнес руйнується, щезає тонкий прошарок середнього класу. І хоча протеже Петра Порошенка, бадьоро запевняє, що валютний ринок досяг рівноважного курсу і, мовляв, доки банки Росії поводяться добре, то вона захищатиме їхні інтереси, стає дедалі очевидніше, що втримати контроль над ситуацією пані Гонтарева неспроможна.

«Особа, котра очолює НБУ, явно не на своєму місці» (Сергій Терьохін, екс-міністр фінансів). «Якщо НБУ нe очолить грамотна людина, яка знає, що робити, – буде лише гірше» (Олександр Савченко, ректор Міжнародного інституту бізнесу).

Можливо, є сенс запропонувати Віктору Ющенку знову очолити Національний банк України? Питання не риторичне. Адже саме Віктору Андрійовичу вдалося успішно провести грошову реформу. Саме під час його керівництва Національним банком Україні в 1998 році вдалося уникнути фінансової кризи. Хай там як, але 1997 року за рейтингом впливового фінансового журналу Global Finance Віктор Ющенко увійшов до шістки найкращих банкірів світу…

Визнаймо: маємо надто мало стратегічно мислячих політиків-державників, спроможних думати про перспективи развитку Україна бодай на 20–30 років наперед. Саме тому на Дикому полі української політики розігрується вже навіть не драма…

Як знайти вихід із ситуації, яку відверто охарактеризував волонтер Юрій Касьянов: «Справедливая война за независимость, призвавшая под свои знамена лучших людей, патриотов Украины, превращается в безумный фарс, кровавую театральную постановку с нелепыми переговорами, ненужными выборами, с прежними «любыми друзями», непотопляемыми регионалами, и более чем странными долгами перед страной-агрессором»?

Знаменитий німецький економіст Адольф Вебер (1876-1963) свого часу висловив більш ніж слушну думку: «Економічна майбутність не належить державам з найбільшим людським потенціалом, не тим що володіють найбільшими природними багатствами, і не тим, які мають найкраще технічне обладнання, а тільки тому народному господарству, яке зуміє ввести в економічний процес найбільш розумово та духовно талановитих працівників, які зуміють оптимально гармонізувати всі виробничі елементи».

Воєнний час – надзвичайно сприятливий час для реформ. Щоправда, для того щоб запровадити воєнний стан, треба внести поправку до закону про правовий статус воєнного стану.

Усвідомлення небезпеки дозволяє краще зрозуміти, що першорядне, а що другорядне. І найголовніше – змушує діяти безпомильно, без розкачки. Однак влада усе ще не відчуває народу. Внутрішня небезпека в державі залишається. Президент може чудово порозумітися з іноземними партнерами і привернути на свій бік чужинецьку аудиторію, однак далеко не найкращим чином реагує на запити українців.

У політиці немає простих рішень. А надто коли йдеться про військову стратегію, мистецтво перемоги. Військо потребує командирів-патріотів, здатних віддавати чіткі й правильні накази, потребує ефективного тилового забезпечення. Але не тільки. «Військо як елемент державного буття є організована множина людей, які систематично готують себе до перемоги і заради неї – до смерті й до вбивства в ім’я державної мети. Саме тим визначається його гідність і його трагічна природа. Військо може існувати лише в тій мірі, в якій його надихає державно-патріотична правосвідомість» (Іван Ільїн, російський філософ).

Державно-патріотичнa свідомість найперш має бути у влади. Інакше – поразка. На всіх фронтах. Застереження Вінстона Черчилля, котре прозвучало в його знаменитій Фултонській промові, досі актуальне: «Можуть повернутися часи середньовіччя, і на виблискуючих крилах науки може повернутися кам’яний вік, і те, що зараз може пролитися на людство безмірними матеріальними благами, може призвести до його повного знищення. Я тому кличу: будьте пильні. Можливо, часу залишилося вже мало. Давайте не дозволимо подіям йти самопливом, поки не стане занадто пізно».