ВИРОДЖЕНЕЦЬ. ПОРТРЕТ ТИПОВОГО РОСІЯНИНА

Інші матеріали числа

Для розуміння російської зовнішньої політики, включаючи й розв’язану війну проти України, треба уявити собі, хто такий росіянин, чим й як він живе, що його хвилює, а що радує. Звичайно ж, самі росіяни схильні валити всі мінуси рідної для них країни на якихось зовнішніх ворогів, а то й на власну владу в особі чекіста Путіна та його приятелів.

Але будьмо відверті – всі ці зовнішні вороги просто вигадані російською пропагандою і російською хворобливою масовою свідомістю. А президент, уряд і депутати в них – такі ж, як вони самі у своїй масі – злодійкуваті, схильні до клановості пройдисвіти, жорстокі зі слабкими й запобігливими перед силою.

Алкоголізм – мабуть, це перше, з чого варто почати. Офіційно, за даними Міжнародної Організації Охорони здоров’я, до 2014 року Росія посідає четверте місце у світі по споживанню алкоголю – 15,76 літра чистого спирту щороку на кожного жителя. Не враховане споживання алкоголю у вигляді всіляких контрафактів й самогону може збільшити цю цифру до 20 або навіть 25 літрів, роблячи країну найпитущою в світі.

Важливо відзначити, що у Молдови, Чехії й Угорщини, які стоять вище в рейтингу, основу споживання алкоголю становлять вина й пиво, у той час, як у Росії – міцний алкоголь, особливо водка, яка недаремно стала національним напоєм російського народу. Саме цим пояснюється колосальна смертність населення через пияцтво. Причому російськими медиками летальні наслідки від алкоголізму фіксуються вже у 15-літніх школярів, а вживання алкоголю, найчастіше, починається в 12-13 років, часто з батьками.

Отже, середній росіянин п’яний. Він із зусиллям може добровільно відмовитися від алкоголю, у стані сп’яніння скоює більшість злочинів, погано працює, створює хаос у родині й, зрозуміло, не може критично оцінювати дії уряду.

Убогість. Це явище настільки повсякденне в Росії, що тільки ледачий про нього не згадує. Високі зарплати Москви й Петербурга, такі привабливі для приїжджих з колишнього СССР, повністю нівелюються колосальними цінами на все в цих містах, насамперед – на житло. Поширені анекдоти, що за квартиру в Москві можна придбати замок у Чехії – і вони не занадто далекі від істини.

Але повернімося до іншої Росії, де проживає 85 відсотків росіян. У регіонах середня зарплата коливається у межах 500-700 доларів на людину, а в ряді відомих міст ще нижче – 250 в Угличі, 400 у Брянську, 430 в Саратові.

В «олімпійській столиці» Сочі перегляд статистики дає дуже цікаві дані – офіційно зарплати там майже московські, 900 доларів, але більшість місцевих жителів, що навіть мають гарні посади, одержують не більше 300. Хто ж додає до іншого? Друзі й діти «олімпійських» чиновників, що розжилися там гарним бізнесом за рахунок виділених на Олімпіаду мільярдів.

У колись багатому німецькому Кенігзберзі, а нині заштатному Калінінграді середня зарплата становить «цілих» 600 доларів, але, якщо виключити зі статистики надбавки численних у тому місті митників і працівників нафтових терміналів, то виходить навряд чи більше 500.

На митниках і їм подібних варто зупинитися докладніше. На відміну від США і Європи, де основу середнього класу історично становили малі підприємці й фахівці високого класу (лікарі, інженери, пілоти і так далі), у Росії майже всі його представники повністю залежні від держави. Насамперед це офіцери поліції й спецслужб, священики й чиновники різних міністерств – від промисловості до освіти. Це чітко характеризує спосіб розподілу доходів у країні – «своїм» держава дає все, а чесно працюючим – жалюгідні крихти. Але ніхто не проти, і це разюче.

Нафтові й газові доходи держави вкрай обмежені, а інші галузі прибутку не виробляють – і до умовного середнього класу в Росії належить лише 7 відсотків населення або 10 мільйонів чоловік. З них шість мільйонів чиновників, мільйон поліцейських службовців, з них 350 генералів, тисяча армійських генералів (до якої війни готується країна?), і це не беручи до уваги роздутих штатів ФСБ та інших воєнізованих агенцій та служб.

Лише невелика частина середнього класу є справді працюючими людьми, які виробляють товари або надають послуги. У той же час кожен третій громадянин Росії живе за межею бідності, і не може собі дозволити навіть мінімальний набір якісної їжі, новий одяг і житло без даху, що протікає. Ще третина може собі забезпечити відносно комфортне життя, але на це йде вся зарплата – нагромаджень не залишається, і навіть тимчасова втрата роботи заганяє людей в убогість.

Отже, середній росіянин не тільки п’яний, але й бідний. Йому нема чому радіти в житті, у нього немає перспектив без зв’язків у «верхах» (клановість процвітає, як у будь-якій азійській деспотії). І все, що він може й хоче – аби всі у світі жили так само погано й бідно, як він сам. Оскільки на «свій» уряд відкрито скаржитися й жадати від нього чогось росіянинові не дає вроджене азійське обожнювання будь-якого начальства, свою дику агресію він охоче зганяє на сусідах, радуючись їхнім стражданням і загарбанням територій – Чечня, Осетія, Абхазія, Крим...

«Буття визначає свідомість» – так писав Маркс. На відміну від більшості його утопічних фантазій про загальну рівність і братерство, ця фраза справді працює, і була перевірена на практиці. В 1980-х Нью-Йорк був дуже небезпечним у кримінальному сенсі містом, де щодня відбувалося кілька вбивств і сотні збройних грабежів.

В відповідь на це влада вирішила викорінити те середовище, що може підживлювати безнадію і злочинність – почалися масштабні роботи з регулярного очищення вулиць від сміття, занедбані будинки ремонтувалися, Центральний парк був перетворений у культурне місце для відпочинку, і все місто загалом стало виглядати світліше й привітніше. Це спрацювало, і зараз Нью-Йорк входить у трійку найпривабливіших і безпечних міст для туристів зі всього світу, залишивши в минулому погану славу кримінального центру.

А що ж у Росії? У центрі Москви десятиліттями стоять напівзруйновані старі будинки, околиці забудовані брудно-сірими будинками з фасадами, що обсипаються, малі міста схожі на одноманітні сірі нетрі, дороги розбиті навіть у мегаполісах, а всі ліси й парки Москви перетворені на гори сміття, що приваблюють тисячі зграй бродячих собак і жебраків.

У цьому пункті насправді досить було б сказати, що натурні плани фільму «Бункер» про останні дні Гітлера і його оточення знімали в Санкт-Петербурзі – «культурна столиця Росії» виглядає точно так само, як Берлін під час найжорстокіших боїв і бомбардувань.

Як ми бачимо, типовий росіянин живе, грубо говорячи, «у лайні» – давно не ремонтований будинок, ліфт зі спаленими кнопками, характерний сморід сечі, що в’ївся у сходові площадки, квартира з меблями часів Брежнєва, а навколо – розбиті дороги у вибоїнах і розбиті пляшки в дитячих пісочницях.

Безумовно, таке середовище є вкрай живильним для зародження раннього алкоголізму й виявів звірячої жорстокості, так добре помітних зараз.

Невисока мобільність населення також є характерною рисою Росії. Лише кожен п’ятий росіянин хоча б раз у житті був за кордоном, навіть у країнах свого Митного союзу – Біларусі та Казахстані.

З цих 20 відсотків більшість бували лише на найбільш популярних курортах Туреччини, Єгипту, Таїланду й Китаю, і лише один з дванадцяти громадян Росії хоча б раз відвідав Європу, як правило, Німеччину. Приблизно половина чоловічого населення після служби в армії не залишала меж своєї області. Більше того, 83 відсотка росіян заявляють, що не володіють іноземними мовами, а ті, що залишилися, у кращому разі разі спроможні прочитати меню Макдоналдса по-англійському.

Ось і виходить, що росіяни здебільшого не мають жодного уявлення про навколишній світ, крім надаваного їм найвірнішим другом – пропагандистом з телевізора. Лише мізерні відсотки російських громадян хоча б раз були в цивілізованих країнах, і тільки одиниці з них змогли там зануритися у соціальне життя, відчути всі плюси сучасного вільного суспільства.

Брак суспільної моралі – ще один недолік Росії та найважливіша складова національного менталітету. Офіційна путінська пропаганда постійно веде мову про якусь «духовність», що відрізняє російський народ від «загниваючого заходу». Що ж воно таке ця духовність? Де вона ховається?

Можливо, у далекосхідних селах, де починають пити з 12 років, народжувати в 15, а помирають у 30 від цирозу або інфаркту? Можливо, у Російській православній церкві, чиї архипастирі, наплювавши на християнські постулати пацифізму й безкорисливості, закликають до агресивної війни й десятками скуповують «мерседеси» та елітні наручні годинники?

Можливо, ця «духовність» змушує росіян так щиро виражати свою ненависть до всіх сусідніх народів – «чуркі», «хачі», «укропи», «чухонци», «узкоглазиє», «піндоси», «гейропєйци» – наче крім росіян всі інші неповноцінні? Або «духовність» – це коли все населення країни переконане, що не можна вимагати дотримання законів і самим жити чесно, коли «брехун» є синонімом слова «бізнесмен», а «злодій» – депутата, коли безкоштовна медицина лікує тільки часом, витраченим у чергах, а безкоштовна освіта навчає лише здачі випускного тесту? «Духовність» – це коли в політику йдуть за грішми, а не заради служби суспільству?

В той же час у Росії, на відміну від «бездуховних» країн, зовсім не прийнято безкорисливо допомагати комусь відстоювати свої ідеали. Я був уражений, коли довідався, що в «Грінпісі» Росії складається менше людей, ніж у «Грінпісі» крихітного Люксембургу, і так – у кожній сфері суспільства.

Саме слово «ідеаліст» серед росіян стало лайкою й позначенням дурня. І ось тепер можна краще розглянути середнього росіянина – п’яного, жебрака, що живе в непривабливій сірості напівдикого індивідуума, котрий ніколи не бачив іншого, кращого життя, але уявляє себе королем світу, впевненого у власній безкарності та перевазі у всіх сферах, від культури до науки.

Таке мислення може бути дуже небезпечне для навколишніх країн і народів, якщо дикість і звірині інстинкти мають підтримку зброї.

А вони мають – зброї, хай і старої, у росіян досить для того, щоб заподіяти величезні страждання нормальним людям, знищити сотні тисяч, мільйони життів, створити хаос і руйнування цілим країнам, народам і навіть континентам.

Росіяни – це спадкоємці азійських орд руйнівників, а не чесних європейців-творців; вони не можуть і не могли принести світові нічого доброго – навпаки, цивілізація мала давно знешкодити росіян й їхню державу, забрати в них зброю й силою змусити жити під владою законів.

Уряд Росії зовсім не відірваний від народу – навпаки, він концентрує в собі всі ті звірині бажання, які володіють мільйонними масами росіян. Сила зброї, міць армії, розширення кордонів, погрози сусідам – усім без винятку – ось те, без чого росіяни жити не можуть. Їхній повсякденний побут надто сірий і нудний, щоб у нього поринати – тому для самозадоволення росіянам просто треба постійно з кимсь воювати, списувати свої недоліки на підступи ворогів, і радіти, коли інші народи страждають.

Поліпшувати власне життя? Домагатися соціальної справедливості? Будувати громадянське суспільство? На це російські маси не здатні. А тих небагатьох індивідів, які все-таки намагаються так чинити, усіляко зневажають, вважаючи шпигунами (агентами) Заходу. Звідси природним чином випливає висновок: якщо цілий народ століттями вважає ворожими підступами спроби зробити його життя більше прогресивним і благополучним, отже, вся його суть, весь менталітет є антагонізмом свободи й щастя, чесної, творчої праці і спокійного життя. Попросту кажучи, менталітет відверто варварський.

З таким народом украй небезпечно жити поруч. З таким народом не можна мати жодних справ. І тому Росія – приречена.