ВАСИЛЬ ЛАПТІЙЧУК: «ВІЙНА З РФ БУДЕ ДО КІНЦЯ – АБО МИ ЗДАМОСЯ, АБО ПЕРЕМОЖЕМО»

Інші матеріали числа

Директор Інституту Росії Василь Лаптійчук прогнозував збройний конфлікт між РФ та Україною ще шість років тому – після війни в Грузії (див. журнал «Універсум», № 5-6, 2014). Журналіст, який брав інтерв’ю у Василя Лаптійчуа, розповідав, що відразу після публікації йому телефонував старий добрий знайомий зі СБУ, коментар якого зводився до тези: «Навіщо ти надаєш трибуну людині з, м’яко кажучи, фантазіями в голові?». Як ми сьогодні бачимо, у серпні 2008-го Лаптійчук помилився в одному: що підписанти Будапештського меморандуму будуть відповідати за надані Україні гарантії. В іншому – стовідсотковий прогноз, що б сьогодні не говорили генерали СБУ й МО про своє передбачення й готовність до агресії Росії. Вже після застереження Лаптійчука джерело з Генштабу розповіло авторові цього інтерв'ю, що працівник ГШ ВСУ (не генерал) якось під час командно-штабних навчань (це котрі з макетиками на карті) запропонував Росію як потенційного супротивника. І свої ж піддали його такій обструкції, що в підсумку він звільнився і з ГШ, і з армії...

– Василю Миколайовичу, що влада робить «не так» з АТО і що має робити, аби протистояти діям агресора?

– Зміна керівників терористичних організацій «Лугандонії» пов’язана з переходом російсько-української війни на іншу стадію: замість офіцерів й агентів ФСБ, які мали б забезпечити на окупованих територіях реалізацію російських національних інтересів, прийшли «польові» офіцери Збройних Сил РФ. Це пов’язано з базовою помилкою Путіна і Ко стосовно України – переоцінкою проросійських настроїв у ряді східних і південних областей нашої країни. Таким чином, замість бородатих клоунів, здатних переважно тероризувати беззахисне населення й грабувати жінок, приходять армійські офіцери, що мають відомий чеченський досвід війни у густонаселеній місцевості.

Заміна тактичних керівників (виконавців рішень ГШ МО РФ) воєнною операцією в Україні є початком заміни донецьких і російських мародерів, зібраних ФСБ і ГРУ, регулярними військовими частинами ЗР РФ.

Окремо варто сказати про згадану помилку Кремля. Як відомо, авторами узагальнених висновків про «високий ступінь проросійських настроїв» в Україні загалом і – особливо – на південному сході України є ФСБ, СВР (Служба зовнішньої розвідки) і (меншою мірою) МЗС РФ, працівники яких, довгі роки вивчаючи ситуацію в Україні, відверто халтурили. «Вивчаючи обстановку» в Україні, вони уникали спілкування з патріотично налаштованими українцями й одержували задоволення від роботи, спілкуючись із «українськими» маргіналами типу корнілових, іщенків і деркачів.

Зрештою непрофесіоналізм і лінивство працівників російських спецслужб призвели до перекрученого уявлення Москвою щодо готовності українського населення заледве не із хлібом-сіллю зустрічати російських окупантів. Також Кремль не врахував належним чином звичайного цинізму росіян і базових кримінальних схильностей контингенту з числа громадян України, які погодилися співпрацювати з окупантами.

Інакше кажучи, завдяки низькій якості роботи російських спецслужб і типовому для авторитарних режимів «руху навгору» лише тієї інформації, що подобається начальникові, від очікувань райдужної зустрічі російських терористів мешканцями ледь не всієї Лівобережної України Кремль переходить до армійської операції в декількох районах двох областей і без реальної підтримки місцевого населення.

Що має робити наша влада? Вона, відповідно до своїх правових обов’язків, має організувати визвольну війну, а не соромливо намагатися домовитися з черговим лідером Орди, і вже зараз почати ліквідувати причини, через які споконвічний історичний агресор може вбивати українців і загрожувати самому існуванню нашої держави.

На жаль, український народ навіть під час війни – війни на виживання як народу – вибрав не Воїна й навіть не військового... Боюся, що ця «мудрість» порівняльна з тією, котра не дуже давно привела до влади в Україні лідера наймасштабнішого й найорганізованішого злочинного угруповання в Європі.

– Чому Захід «увімкнув задній хід» (фінський прем’єр Олександр Стубб заявив, що надання Україні військової допомоги є неможливим ні з боку НАТО, оскільки Україна не є членом Альянсу, ні з боку ЄС, оскільки він не має відповідних фінансових ресурсів)?

– Захід жив ситим розміреним життям. Німеччина, дедалі більше стаючи мажоритарним акціонером ЄС, зацікавлена в російському ринку збуту (близько 300 тисяч німців працюють «на Росію») і в стабільних поставках енергоносіїв і сировини з РФ. Меркель з Путіним, за деякою інформацією, домовилися про розділ сфер впливу на Україні ще до Вільнюського саміту (цим двом Україну ділити не вперше). І тут раптом: Майдан, Крим, «Боїнг». Там це нікому не було потрібно, тому вони за інерцією хочуть залишитися жити у вчорашньому, довоєнному дні.

Але до Німеччини я б претензій і не пред’являв. Вони нам нічого не гарантували й можуть нічтоже сумняшеся оголосити себе союзником РФ у війні з Україною. Теоретично. Питання є до гарантів територіальної цілісності й суверенітету України по Будапештському меморандумі 1994 року. Один з них віроломно по-фашистськи напав на Україну. Інший, військовий й економічний супергігант – США, намагається компенсувати невиконання своїх міжнародно-правових зобов’язань декількома сотнями тисяч сухих пайків, аптечок і незначною (нелегальною) технічною допомогою.

Франція нервово шукає можливостей таки продати РФ два «Містраля», які не тільки поставлять під російський військовий контроль Південь України, але й відразу ж обернуться проти союзників Франції по НАТО в Чорному й Балтійськом морях. Велика Британія недавно назвала ціну своїм гарантіям: 180 комплектів бронежилетів і шоломів для української армії. Це в той час, коли ЄС виділяє 50 або 60 мільйонів євро для військової допомоги курдам Північного Іраку. Великий Китай, в 1994 році блиснувши своєю міжнародною значимістю, сидить за Великою китайською стіною й підраховує бариші від ситуації і, не виключено, буде інвестувати в «російський» Крим (хочеться помилитися).

Таким чином, якби гаранти по Будапештському меморандуму адекватно прореагували на спроби агресора порушити, здавалося, непорушне післявоєнне міжнародне право, не було б анексії Криму і не було б зараз війни. «Гаранти» боягузливо підібгали хвости й почали рахувати гроші. Відповідальність за кров українців, за знищення міжнародної системи безпеки в Європі лежить насамперед на тих, хто роззброїв Україну й пообіцяв їй безпеку: США, Великобританії, Франції, РФ і КНР. Одне порушення закону спричиняє інше, ще більш важке. І так буде до виправлення ситуації.

Санкції? Орда може перейти на конину й кумис, але Київська Русь має бути знову загнана під Московський улус, інакше незалежність України, її (і РФ) правдива історія загрожує Росії потужним ідеологічним колапсом з перспективою розвалу держави. Як уже розвалювалися держави предків теперішніх росіян, відомі з історії як «Монголо-татарське ярмо», «Золота Орда», «царська Росія», «большевицька Росія», «Совєтський Союз».

І ще про Захід. Пам’ятаєте, в 2008-му, десь якось прогнозуючи сьогоднішні події, говорили про ненадійність ЄС як союзника в прийдешній війні з Росією? Сьогодні можемо тільки повторити: ставку треба робити на США, Канаду й Скандинавські країни плюс Балтія і частина Центральної Європи. Тепер можна особливо виділити Канаду і додати Австралію. Там і треба шукати допомоги й підтримки. Але вона в адекватному ступені буде лише у разі юридичної ясності: Україна оголошує стан визвольної війни з Росією.

Крім того, допомоги не буде, поки Україну будуть представляти обличчя з бігаючими від накраденого «під час бізнесу» очими, готові сідати за стіл переговорів з віроломним агресором до його військової капітуляції. Урядовці-мільярдери, чий час до державної служби коштував тисячі доларів у день або в хвилину, які тепер нібито сидять по 8-10 годин у кабінетах і перекладають з місця на місце важливі (і неприбуткові!) документи, які відпочивають під час війни «на сардиніях» і щільно оточені «батальйоном генералів армії», дотепер за вкоріненою звичкою щораз запитують росіян, «що мені/нам робити?», – це не той людський матеріал, з яким на Заході розмовлятимуть про можливий «другий фронт».

Треба розуміти, що війна Росії з Україною буде до кінця – або ми здамося (розчинимося-асимілюємося), або переможемо. Разом із союзниками. Для Путіна підпорядкування України більш важливо, ніж життя всіх росіян разом з їхньою економікою. Такій агресії з боку росіян є цілком зрозумілі історичні пояснення. І на ці питання краще за всіх відповів би автор блискучого історичного бестселера «Країна Моксель...» Володимир Бєлінський. Це почалося в 1169-му, продовжилося в 1242-му і – включно з 1932/33 – триває, як бачимо, дотепер.

Не треба тішити себе ілюзією, що Путін раптом відступить. Йому відступати нікуди, позаду Москва – багатомільйонна Орда, розлютована російським телебаченням і, як звичайно, прагнуча української крові. Путін боїться не санкцій, Путін боїться повстання розчарованих «завойовників» і стрілецького бунту. Росіяни жадають української крові й нових завоювань. І задовольнити ці сподівання російського народу може зараз тільки кривава війна на знищення українців. Для початку. Як і прогнозувалося років десять тому, Путін виховав нацистів-шовіністів, якими керувати вже майже неможливо – їх можна тільки очолити.

Звичайно, у міру успіхів української армії (йдеться зараз і про МВС, і про Нацгвардію й добровольців) військова агресія росіян буде ставати усе очевиднішою. Зрештою, після «Ураганів» й «Смерчів» у хід підуть балістичні ракети. Військова доктрина РФ (грудень 2009) передбачає застосування і ядерної зброї Росією першою по будь-якому супротивнику, що загрожує «російським національним інтересам». Думаю, щодо України, те це один із небагатьох способів для Путіна задовольнити Орду.

На першому етапі пріоритетної для РФ окупації була така схема: Крим – російський, Україна – федеральна, де її східна частина має право вето на зовнішньополітичні рішення Києва та інші ключові питання. Тобто Україна не вступає в НАТО і ЄС, а інтегрується в російський простір. Київ перебуває на гачку в Москви – не пред’являє фінансових й інших претензій РФ, запускає російські гроші в усі стратегічні об’єкти (ВПК, ГТС тощо), дозволяє російській мові витісняти українську, російській церкві – українську, історія України перебуває під контролем РАН і т.д.

Зіштовхнувшись з несподіваним для РФ опором з боку України, тактика Кремля небагато змінилася: планувалося зібрати в «Лугандонії» кілька десятків тисяч «добровольців» (зупинивши там економіку) і їхніми руками захопити сусідню область. Там, зупинивши підприємства, навербувати ще кілька тисяч найманців і йти в іншу область. Таким чином, до Києва дійшла б уже стотисячна або більш численна армія українських громадян. Найнятих Росією. Війна за Київ планувалася для подачі на Захід як продовження «громадянської війни», розпочатої на Майдані.

Після усвідомлення нереальності й цього плану в Кремлі вирішили зробити із двох областей українську Наддністрянщину/Абхазію, не залишаючи надії на згоду Києва на федералізацію й реалізацію першого сценарію, але з меншим проросійським анклавом. (До речі, саме цього й вимагатиме Путін від Порошенка).

Високий бойовий дух і певна військова майстерність української армії сьогодні не дозволяють реалізації й цього, третього сценарію. Україна, здається, скоріше готова переселити з Донбасу всіх бажаючих углиб території й залишити «стокілометрову» зону вогню між двома воюючими державами, ніж дозволяти там панувати агресорові. Ці поки що маловідомі українські герої відрізають шлях до відступу й українського керівництва. Тобто компромісу між агресором і жертвою не має статися. Думаю, у разі здачі національних інтересів українським керівництвом воно буде зметене з рекордною швидкістю.

Тяким чином, у Путіна залишається чи заледве не єдино можливий, четвертий сценарій: спробувати заморозити конфлікт до кращих часів (через ламання українського керівництва на такому улюбленому «столі переговорів») і спробувати знищити українську економіку й фінанси настільки, щоб «приповзли на колінах». Тим паче, що зима попереду. Переконаний, і тут він помилиться. Оскільки тепер українці воюватимуть, навіть якщо РФ через когось із «українських» «генералів армії» або бізнесюків переконає президента «піти на компроміс».

До речі, про «генералів». Ще недавно одна ключова персона з питань оборони біля Верховного головнокомандуючого України в чині генерала армії в Укрінформі обізвала одного з доповідачів чимось на кшталт «фашист» й «нацист». «Великий воєначальник» укупі з депутатом від Партії регіонів Богуслаєвим наполіг на припиненні «шкідливого» виступу після того, як доповідач згадав про докторську дисертацію Хведора Вовка, засновника кількох антропологічних шкіл Європи, де відомий український учений довів, що антропологічно українці та їхні предки різко відрізняються від жителів Росії та їхніх предків. Тепер, кажуть, генерал очолює «п’яту колону» в системі оборони України...

– Чи є у зв’язку з цим сенс перегляду історії української незалежності? Чи треба, зокрема, перевірити наявність «російського сліду» в убивстві В’ячеслава Чорновола (й інших наших політиків), розвалу армії, створенні олігархії тощо?

– Російско-українські стосунки почалися як мінімум у 1169 році, коли один князівський байстрюк – російський святий Андрій Боголюбський – зібрав на території теперішньої Росії місцеве тюрксько-фінське населення й спалив Київ, вирізавши всіх – від дітей до старих (до речі, «кацап» – ріжучий заживо, шкуродер). Відтоді, як ми вже говорили, вся історія Орди-Росії й Київської Русі-України проходить під знаком спроб першої знищити другу. Хоча б шляхом асиміляції.

Якщо причетність Росії до вбивств українських опозиційних політиків, здатних вести Україну до незалежності, раніше викликала певні сумніви, то тепер, коли ми довідалися про зграї ефесбешників і грушників на території України періоду Януковича (а вільно тут вони жили й раніше), справа залишилася за наслідком.

Звичайно, агресорові був вигідний розвал української армії й силових структур майбутньої жертви. У цьому немає сумніву, як і в тому, що в кабінетах дотепер сидять чиновники й офіцери, у функціональних обов’язках яких було запобігти цьому. Або – звільнитися.

Відомий не один випадок, коли після неприємної для росіян публікації в українських ЗМІ в посольство РФ в Україні «на сто грамів» запрошувався високий український чиновник або воєначальник (або його перший заступник), у відомстві якого працював/служив автор «неприємного» тексту. Після запевнень у «вічній дружбі й, погибелі, б..., тих, хто цьому заважає», український холуй (іноді – з великими зірками на генеральських погонах) з червоною мордою негайно приймав рішення про звільнення «некерованого» патріота й, було також, ліквідації цілого підрозділу, що спеціалізувався на загрозах з боку РФ.

Стосовно олігархів, то вони – дітище РФ. Всі перші мільярди в Україні – через корупційні схеми з російським газом. Як мінімум, другий і третій президенти «мали» й «брали». Корупція, Непатріотизм і Непрофесіоналізм – та трійка, на якій російський хан їздив Україною.

– Які політичні партії України, на ваш погляд, є російськими політичними проектами? Чи існують зараз реальні механізми не допустити ці партії до участі в парламентських виборах, з урахуванням того, що самі вибори проходитимуть за старою, змішаною системою?

– Стовідсотковими російськими проектами були лише партії Криму, «Родіна» і ряд інших незначних. Інші, більш впливові (наприклад, КПУ, ПСПУ, ПРУ), створювалися в Україні або за участі російських грошей, або самостійно – потім уже вони брали у росіян «гранти» та «пожертви», беручи участь в антиукраїнській діяльності (постачання ворога конфіденційною інформацією, потрібне голосування/блокування, депутатські запити, вплив на кадрову політику, на управлінські рішення, розподіл бюджету тощо).

Механізм недопущення російських холуїв у парламент у правовій державі один: заборона діяльності партій у судовому порядку, судові вироки фізичним особам. Ви – журналісти, ви й піднімайте це питання! Шукайте, де будуть коновалюки, шуфричі, симоненки, бондаренки, єфремови та інші ординські прихвосні.

– Під час війни серед чиновників різних рівнів знайшлося чимало тих, хто вирішив нашвидку збагатитися. Зокрема, відомий випадок купівлі люксового позашляховика військовим комісаром одного з районів Одеси. Які методи боротьби з такими діями є, на вашу думку, найбільш ефективними?

– Виходячи з якості «людського матеріалу», що прийшов (у який раз) до влади в Україні, влада збільшуватиме свій добробут, а бізнес ставатиме владою. До речі, це ідеальна схема для поступового поновлення російського впливу у владі України. Для початку я б запропонував справжню люстрацію, замість тієї «люстрації», яку потенційні претенденти на «люстрацію» самі собі й готують. Питання дискусійне і вимагає багатьох мислячих голів. Зокрема я б запропонував таке:

Заборона на посади в бюджетній сфері (включно з будь-якими військовими або воєнізованими формуваннями) від начальника відділу й вище, або аналогічні посади, а також заборона займати посади держслужбовця будь-якого рангу тим фізичним особам, які підпадають під такі критерії:

• робота в КГБ СССР або агентурне співробітництво з совєтськими спецслужбами;

• перебування на території РФ як стажиста, «по обміну досвідом» й ін. по лінії спецслужб;

• установлена в судовому порядку протиправна співпраця з будь-якими іноземними спецслужбами;

• членство в КПУ (у разі судової ухвали про її протиправну діяльність) і в будь-яких інших партіях і суспільних об’єднаннях, діяльність яких буде визначена судом як протиправна;

• членство в Партії регіонів як організованому злочинному угрупованню. Як компроміс – для тих, хто був членом ПР за станом на 1 грудня 2013 року;

• членство або встановлена причетність до терористичних організацій., пособництво тероризму;

• участь (будь-яка) у незаконних «референдумах» з ознаками сепаратизму;

• публічні проросійські або зневажливі стосовно України, її народу, історії й мови висловлювання;

• переїзд на територію України з РФ або її союзників по військовому блоку після 1991 року у віці звиш 18 років;

• незадовільне володіння українською мовою (визначається спеціальною комісією або, наприклад, однією з кафедр сучасної літературної української мови Інституту філології КНУ);

• перебування під час АТО на території РФ як біженців.

Гадаю, це далеко не повний перелік критеріїв люстрації. Втім, шанси на прийняття відповідного закону невеликі. Виходить, одні воюватимуть, а інші – зраджувати, заробляти й відпочивати.

А на одеського військового комісара є управа в будь-якому правовому суспільстві. ЗМІ пишуть запит до міністра оборони й генпрокурору. Якщо ті не реагують адекватно – пишіть відкрито на президента. Йому його імідж має бути дорожчим, ніж «Лексус» військкома.

Думаю, коли тисячі наших хлопців повернуться додому й довідаються про «лексуси» тилових пацюків або про те, що з батька/сестри вимагають у податковій або в суді хабара, ситуація з корупцією в Україні почне різко змінюватися. Не виключено, що українське суспільство нарешті почне будуватися по-справжньому: знизу, як у Техасі, – і, де треба, за допомогою «Кольта».

P.S. Для тих, хто не полінувався прочитати інтерв’ю Василя Лаптійчука шестирічної давнини, варто пробігтися й коментарями. У них – свідчення нашої глобальної безтурботності, а також того, що «боти Кремля» почали свою роботу давно і всерйоз.