Петро КОСТЮК, полковник, Голова Львівської обласної організації Спілки офіцерів України

КОРОЛІВСЬКІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

У 2013 році українці відзначили пам’ятні дати, пов’язані з королем Данилом: 775-річчя з дня переможної битви князя Данила Романовича (Галицького) під Дорогичином (тепер – Республіка Польща) та 760-річчя з дня коронації Галицько-Волинського князя Данила Романовича (Данила Галицького) на Короля Русі у Дорогичині. У 2014 році минає 750 літ з часу смерті Короля Русі Данила Романовича (хрещене ім’я – Іван ) у місті Холмі (тепер – у складі Польщі) 1264 року, який народився в 1201 році (ймовірно, у місті Галичі, тепер Івано-Франківської області).

Такі дати стають приводом для роздумів щодо минулого та майбутнього України, усвідомлення переломних моментів української історії та ролі короля Данила як щита для Європи від орди монгольського хана, а коронація Данила Романовича як свідчення кроку до європейської інтеграції.

Данило Романович походив з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1211–1264), галицький (1211–1264), великий київський (1240) перший король Русі-України (1253). Син князя Романа II Великого та візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела – Єфросинії-Анни. Данило Романович походить зі старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династія Романовичів (Рюриковичів).¹

Після тривалої та напруженої боротьби Данило Романович відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. Прагнучи відновлення Галицько-Волинського князівства, Данило Романович у 1238 р. за підтримки городян заволодів Галичем. Згодом передав Волинь брату Васильку Романовичу, а сам зайняв Київ. Князь Данило вів вперту боротьбу не тільки проти княжих чвар, засилля бояр, але й проти зростання агресії з боку угорських і польських феодалів. Окрім бойової дружини його підтримували дрібні службовці та міське населення.

Після об’єднання з Волинню в єдину державу, Галицько-Волинське князівство стало однією з найбільших держав регіону – від Києва до Перемишля, від Гродна до Чорного моря.

Історичний розвиток Галичини відбувався у тісному зв’язку з рештою українських земель. Ось, що свідчить «Слово о полку Ігоревім» про галицького князя Ярослава Осмомисла: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, підпер гори угорськії своїми залізними полками, заступив королеві путь, зачинив Дунаю ворота, кидаючи камені через хмари, суди рядячи до Дунаю. Грози твої по землях течуть, одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш ти з отчого золотого стола салтанів за землями».²

Як бачимо зі свідчень давнього писання, галицький князь контролював гирло Дунаю та всі прилеглі території до нього (це включно з територією нинішньої Одеси). Такі міста як Білгород, Ізмаї́л (Сміл), Рені (Одеська обл.) також входили до складу Галицько-Волинської держави. Через Білгород проходив Шовковий Шлях, яким товари з Китаю потрапляли до Східної та Західної Європи, Близького Сходу.

 Володіння Білгородом давало змогу повністю тримати під контролем шлях по Дністру до Чорного моря.

Для розуміння обширу території, яку займала ця держава, слід зазначити, що місто Галац у сучасній Румунії раніше називалося Малий Галич. Воно було одним із головних міст Берладського князівства, що залежало від Галича. І це відбулося задовго до того як у цих краях з’явилися волохи. Те ж саме стосується стародавніх галицьких (а нині румунських) міст Бирладь (Берладь), Текуч (Текуча), Пересічень (у Молдові). Про масовість галицької присутності на пониззі Дунаю і Дністра свідчить те, що 1223 року в битві на Калці князям Русі проти монгол допомагали вихідці з Галичини, які разом з князями-вигнанцями залишали батьківщину заради Дністрового і Дунайського Пониззя. На 1000 лодій (човнів) вони вийшли з Дністра і увійшли до Дніпра, забезпечуючи переправу війську Русі.

Слід згадати, що Данило Романович брав участь у битві з татарами на Калці у 1223 р. Русько-полоцьке військо отримало поразку, проте найбільше вціліло військо 22-річного Данила, який перший пішов у бій, і відступав останнім. У цьому бою його було поранено у груди.

У Тмутаракані (в часи княжої Русі це князівство контролювало і Керченський півострів) довше, ніж інші династії, правив онук Ярослава Мудрого Ростислав та його діти – засновники династії Галицьких, Перемишльських та Володимиро-Волинських князів, нащадки якої правили в Галичині й на Волині аж до середини XIV століття.

Засновник Галицько-Волинської держави Роман Мстиславич 1170 р. розбив військо Андрія Боголюбського (за визначенням російського історика В. Ключевського – першого великороса у науці) і, як пише літопис, у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні). Першого галицько-волинського князя Романа Мстиславича, який після об’єднання Галичини і Волині (1199 р.) закріпив свій вплив також і в Києві (1201р.) Руський Літопис називає «самодержцем усієї Русі», а про князя Андрія Боголюбського у суздальському літописі йдеться як про того, що «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі».

Роман Мстиславич став наймогутнішим з південноруських князів, адже поширив свою владу на величезну територію – Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя – на майже половину території сучасної України. Під владою Романа Мстиславича опинилися всі українські князівства, за винятком Чернігівського. Столицею держави Романа Мстиславича стає не Київ, традиційно пов’язаний з Візантією, і не Володимир-Волинський, а Галич, який завжди підтримував тісні контакти з країнами Заходу. Відтак напрям політичного життя Південно-Західної Русі суттєво зміщується на захід.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з «самодержцем усієї Русі» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності, адже на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська ґрунтувалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українським історикам назвати Романа «творцем першої національної Української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

Усі наступні галицько-волинські князі називалися «князями і господарями всієї Руської землі», а на їхніх печатках був присутній напис «король Русі». Добу найвищого піднесення Галицько-Волинської держави історики пов’язують з ім’ям короля Данила Романовича.

XIII століття для багатьох країн Європи було переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їхньої влади та підпорядкування знаті королівському авторитету. Подібне відбувалося і у Галицько-Волинському князівстві. Данило Романович зумів закріпити і зміцнити високий рівень особистої влади князя. Князювати Данило Романович почав на Волині (у 20-ті роки XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, з ініціативи галицького боярства подолав міжусобні чвари, що спалахнули після смерті Романа. Впродовж князювання йому доводилося боронитися одночасно із кількох сторін: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина.

Данило Романович з перемінним успіхом вперто чинив опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи держави. Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона стала найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.

Український король Данило належить до числа чільних постатей минулого України, є одним із найвидатніших українських полководців і політичних діячів. Данило Романович був не просто вправним воєначальником, він був справжнім лідером під час військових операцій.

Минулого року, в березні, виповнилося 775 років з дня перемоги Данила Романовича над загоном лицарів Добжинського Oрдену під Дорогичином (тепер м. Дорогичин Семятського повіту Підляського воєводства, Польща).

Данило Романович нібито йде на Литву, щоб захопити її, але по дорозі несподівано атакує Дорогичин. Лицарі на такий розвиток подій не сподівались. Є свідчення, що Данило бився сам на сам з магістром Бруно, загін якого розбили. Самого ж магістра Бруна разом з його лицарями взяли в полон, згодом вони були викуплені. Пізніше керівництво Тевтонського Ордену покарало їх за непослух, адже мечоносці не виконали рішення про приєднання Лівонського Ордену (мечоносців) до Тевтонського у 1237 році.³

Таким чином, князь Данило повернув навколишні землі, які Волинь втратила наприкінці ХІІ століття. За його правління було засновано місто Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин. Місто Львів лежало на важливій ділянці Великого Шовкового Шляху (на початку XIV ст. Львів стає найбільшим містом на всій території тогочасної України і залишається таким до другої половини XVII ст.). Було зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Романович переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холма. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців.

Історія Холма починається в VI-VII ст. Він був регіоном формування нашої першої державності. Місцевих русинів охрестили учні Мефодія, майже на століття раніше від хрещення Русі-України Володимиром Великим. Саме у Холмському кафедральному соборі, зберігалося унікальне рукописне Євангеліє ХIII ст.(Х?). Цей надзвичайно цінний історичний документ тепер знаходиться у Москві у відділі рукописів Бібліотеки ім. Леніна.⁴ Король Данило Романович зробив з Холма справжню столицю. Татари не змогли взяти Холма ні у 1241 році, ні 1262 року. Данило Романович збудував у Холмі палац на Кафедральній Горі, храми Пресвятої Богородиці, Косми і Дем’яна, св. Трійці, найпишніший серед них – храм Іоанна Златоуста.

Пожежа 1256 р. знищила майже усе, що було збудоване Данилом Романовичем у Холмі. Проте й досі Холм належить до міст, багатих на пам’ятки української історії та культури.

Південно-східну частину Високої Гори займають руїни монументального палацу Данила Галицького. Розміри цієї будови ХІІІ ст., вражають (22 на 57 метрів), а товщина стін іноді сягає 2 метрів. Блоки з тесаного вапняку вирубувались з цієї самої гори і сліди цих робіт можна побачити і сьогодні. Палац згорів у 1257 році. А у 1884 році на честь ліквідації греко-католицької церкви російська адміністрація (Холмщина на той час перебувала у складі Російської імперії) збудувала на його місці церкву св. Кирила і Мефодія, яку поляки розібрали у 1928 році. На Кафедральній горі (трохи нижчій від Високої) колись, ймовірно, стояла надзвичайної краси церква Іоанна Златоуста. Сьогодні тут – кафедральний Богородчанський собор, в підземеллях якого поховані галицькі та холмські князі, монастир Василіан, будинок колишнього холмського братства та палац єписккопа. Богородчанський храм від часів Данила Галицького неодноразово перебудовувався, але найґрунтовніших змін він зазнав у 1756 році (архітектор П. Фонтана). Від тоді тут почали ховати всіх греко-католицьких єпископів. Вже в наш час польська влада перетворила цей храм на Маріяцький костел і повністю перекрила вхід до усипальниці.

Є свідчення, що тут були поховані король Данило Романович, Шварно (Юрій Данилович), Роман Данилович, Михайло Юрієввич, Семен Юрієвич, тобто ціла династія руських королів і князів, яка правила в часи найвищого злету Галицької Русі.⁵ Точне місце поховання не відоме досі.

Галицько-Волинське князівство, будучи у ХІІІ ст., найбільшою за територією державою Європи, здійснює походи в чеські, австрійські, польські, литовські і ятвязькі землі.⁶ Як пише літопис, настільки далеко не ходив жоден інший руський князь.⁷ Воєвода Данила Романовича Дмитро обороняв столичний Київ від монголів у 1240 р. Деякі міста Галицько-Волинського князівства, зокрема, Крем’янець і Холм, взагалі змогли встояти перед нашестям монголо-татар. Після вторгнення монголо-татар у Південно-Західну Русь (1240 р.) і встановлення залежності від татарських ханів, Данило здійснював енергійні заходи для запобігання новим вторгненням. Він поставив перед собою завдання об’єднати Русь для відсічі Золотій Орді.

До галицько-волинських князів монголи не надсилали баскаків для збору данини, а лише вимагали війська для участі в походах. Уже в 1245-му році в Києві був княжий тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи, численні купці з Венеції, Генуї, Пізи та інших міст. Галицько-волинські князі давали учту в Києві на честь послів. Військо під керівництвом Данила Романовича воювало зі своїми ворогами у часи серйозної небезпеки для українських земель. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Романовича здобуло блискучу перемогу в битві з приведеними Ростиславом угорськими та польськими військами поблизу галицького міста Ярослава на р. Сян. Данило Романович виявив себе як талановитий полководець. Князь Лев керував полком, що відіграв у цій битві одну з вирішальних ролей.⁸

Унаслідок Ярославської битви Данило Романович зламав опір боярської опозиції, остаточно утвердився в Галичі й надовго зупинив експансію угорського королівства на північ від Карпат. Ця перемога завершила майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства. У той же час князь здійснював успішні походи проти литовців та ятвягів, 1243 р. взяв Люблін та Люблінську землю.

Продовження в журналі