ЩО РУЙНУЄ ДЕМОКРАТІЮ?

Інші матеріали числа

ЩО РУЙНУЄ ДЕМОКРАТІЮ?
Щоб влада не проростала корупцією, її треба частіше міняти

За останні роки для України ще ніколи не були такими реальними шанси позбутися корумпованої і злочинної влади, повернути країну на шлях демократії та прогресу.

Особливість нинішнього моменту в тому, що не лише верстви найбіднішого населення відчули, що так жити не можна, а й та частина суспільства, яка належить до розряду матеріально забезпеченої, – представники середнього і навіть крупного бізнесу, які мають власну справу й гроші, але не мають впевненості, що за існуючої системи не втратять це завтра. Держава, точніше влада, яка асоціюється з цим поняттям і яка має виступати запорукою законності, по суті перетворилася у гаранта беззаконня в усьому, що дає людині право на працю, на освіту, на медичну допомогу, на достойне життя, врешті – навіть право вільно думати і висловлювати свої думки. Люди зрозуміли, що не все ще так безнадійно і що причиною зубожіння населення є влада, а не якісь об’єктивні причини, на які вона весь час посилається. Слід зважати і на той фактор, що Україна є досить освіченою країною, тому хоч би як влада намагалася маніпулювати свідомістю через пресу та телебачення, є доволі значна частка людей, які можуть осмислювати політичну інформацію, даючи їй свою оцінку. Тому без перебільшення вся Україна нині в очікуванні змін.

Досить часто президент є ставлеником якоїсь кліки, котра, прикриваючись його зображенням, насправді керує країною, а в критичних ситуаціях, рятуючи власні кишені, готова здати «патрона», аби згодом заховатися за плечі іншого і продовжувати свою справу. Це означає, що влада нарешті має змінити не свою форму, а суть. Треба категорично домагатися повної відповідальності влади перед законом. Так, як зробили це в Кореї, коли президента змусили стати перед судом. Хоч би який президент, з якої політичної сили прийшов до влади, він має законодавчо бути обставлений такою відповідальністю за свою діяльність, щоб його могли судити навіть за порушення правил дорожнього руху. (До речі, наступник трону в Англії за це таки відповідав перед законом).

Не впевнений, що є частка правди в тому, ніби народ в Україні може проголосувати, образно кажучи, за осла. Пригадується 91-й рік минулого вже століття, коли для всіх ще були свіжими спогади про тоталітарний режим, а дух свободи та національної ідеї, прагнення нового державотворення переповнювали свідомість громадян. Україна тоді отримала шанс перших, справді демократичних виборів, але після них при владі залишилися старі кадри, для них демократія і права людини були тим, з чим вони раніше професійно боролися усіма засобами, аж до фізичного знищення. Та результати тих виборів певною мірою були об’єктивним процесом. По-перше, Захід не волів бачити в Україні рівноправного партнера, для багатьох його ділків вигідніше було мати під боком таку собі «бананову» державу, куди б можна було збувати застарілу і залежану продукцію. Важливу роль зіграло й те, що на початку 90-х в Україні ще не з’явилася потужна сила, яка могла б протистояти тодішній системі. Адже, як свідчить світовий досвід, надійним гарантом демократії є постійна присутність сили, яка здатна протидіяти владі на всіх рівнях, коли її «заносить». Такої сили не було. Чи є вона сьогодні?

Сьогодні в Україні існують десятки політичних партій, і це зроблено навмисно, аби не дати виборцеві зорієнтуватися в політичній обстановці. Насправді існує одна потужна партія влади, яка, як змій Горинич, має багато голів-назв і саме вона ось уже звиш двох десятиліть поспіль перебуває при владі. Опозиційні ж партії невеличкі, та ще й постійно борються між собою за лідерство. А багатоголовий «змій» пильно стежить, щоб ця боротьба щоразу розгоралась з новою силою, постійно і настирливо втовкмачуючи думку про неповноцінність українців для яких цілком природною є формула: два українці – три гетьмани. Ось і виходить, що формально існують десятки партій, а насправді при владі одна й та ж сила. Така монополія на владу свідомо й агресивно заважає просуванню шляхом ринкових реформ, породжуючи неймовірне зло, ім’я якому – корупція. Ліки проти цієї «пухлини» відомі – часта зміна влади. Незайве згадати, що навіть Римська імперія була найпотужнішою тоді, коли влада в ній, згідно з діючим законом, змінювалася кожні два роки.

Загалом, найпоширенішою світовою практикою є присутність у політичній системі двох політичних об’єднань, приблизно однакових за потужністю, скажімо, консерватори і ліберали в Англії чи демократи й республіканці в Сполучених Штатах. Але й ця модель не є досконалою, бо кожна з партій лише чекає своєї черги, щоб отримати владу, вона не відчуває конкуренції і потреби доводити, що саме її політика найбільше відповідає інтересам народу. Ідеальним варіантом для України було б мати у вищий лізі (за футбольною термінологією) три політичні команди (які б поступово переросли в три партії), з яких одна, обрана народом, була при владі, а дві інші уважно стежили за її практичною діяльністю, критикуючи найменші відхилення від передвиборних обіцянок. Кожні три роки шляхом голосування – знову-таки справжнього, а не сфальсифікованого – народ би вирішував, політика якої партії найбільше відповідає його інтересам. При цьому не можна допускати, щоб партія була при владі понад чотири роки, інакше, як уже згадувалося, вона проростає корупцією і вседозволеністю. Маємо на це дуже яскравий приклад сьогодення в Україні.

Я за те, щоб так само категорично визначитися і щодо терміну депутатських повноважень. Не можна робити депутатство професією. Це не означає, що країною може керувати кухарка, але не може вміло керувати й людина, яка через свою тривалу причетність до владних структур просто відривається від народу, від розуміння того, що саме добробут конкретної людини є тією єдиною метою, заради якої він пішов працювати в парламент.

Тобто недостатньо лише змінити фізичне обличчя влади. Україна має шукати і віднайти для себе таку політичну модель, за котрої будь-яка влада, будь-яка політична сила не могла нехтувати ні законом, ні основами демократії. Думати про це треба вже сьогодні.

Світ живе не в умовах демократії, а в умовах демократичних республік. Відмінність демократичної республіки від демократії полягає в тому, що за умов справжньої демократії влада перебуває в руках усього народу, натомість в демократичних республіках нею володіє певна група людей. Це ми добре бачимо і відчуваємо в повсякденному житті.

Сучасна організація політичної влади, яка юридичними засобами має забезпечувати рівні можливості існування та всебічного розвитку особи і держави, наразі не виправдовує сподівань громадянського суспільства.

Поняття правової соціальної держави було закріплено на рівні конституційних положень по закінченню Другої світової війни, коли інтенсивно здійснювався пошук нових шляхів економічного та соціального розвитку, на якому права і свободи людини мали стати пріоритетом і визначати основи національної політики різних країн світу.

У тодішнє поняття «правова соціальна держава» вкладали сенс протидії будь-яким формам гноблення чи обмеження прав людини. Ці твердження базувалися на Загальній декларації прав людини 1948 року.

Концепція правової соціальної держави ознаменувала перехід до нових принципів внутрішньодержавного будівництва та становлення громадянського суспільства, як основного елементу демократичної держави.

Створення правового простору мало на меті забезпечення соціальної справедливості та соціальної захищеності.

Для правової соціальної держави закон має бути найвищою юридичною силою, головним правилом і підставою для стабільності соціального буття. Закон не можна підмінити підзаконними актами. Якщо цього немає, тоді закон не становить жодної цінності, він лише служить для обману народу.

Статті Конституції Української держави співзвучні основам законодавства майже всіх демократичних країн світу.

Справді. Стаття 3: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Стаття 8: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».

Стаття 21: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними».

Стаття 22: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Стаття 24: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

На жаль, тема порушення/нехтування законів чиновниками і громадянами є однією з головних під час соціальних дискусій та є однією із причин корупції у світі.

Причина криється в психології людини. Історія неодноразово підтверджувала й застерігала: влада змінює людей. Приміром, Калігула, ставши імператором, зробив свого коня громадянином Риму, потім сенатором, а згодом включив його у списки кандидатів на пост консула.

Негідна поведінка деяких сучасних політиків пояснюється рядом причин. До влади часто висувають тих, у кого є пляма в біографії. А оскільки в демократичних республіках державою керує група людей, то такими «висуванцями» можна легко маніпулювати. Певну роль відіграють і суб’єктивні риси характеру політика: «Ти не знаєш, ким я тепер став!?»…

Своєрідним підтвердженням сказаному є біографія і поведінка президента Російської Федерації Владіміра Путіна та українського екс-президента Віктора Януковича.

В Україні живуть родичі росіян, в Росії – родичі українців. Є чимало змішаних шлюбів між росіянами та українцями. Обидва народи хочуть жити в мирі. Тим часом Владімір Путін прагне зіштовхнути ці два народи і навіть спровокувати Третю світову війну, реставруючи кордони Радянського Союзу. Сьогодні Крим, завтра – Естонія, Грузія, Казахстан і т.д.

Мимоволі починаєш думати, що насувається Третя світова війна... В Криму з’являються молоді люди із проросійськими закликами, всі одягнені в одяг, пошитий на одній фабриці.

Вони кричать: «ми росіяни, Крим належить Росії».

Як потім з’ясувалось, це були переодягнені російські солдати.

Відомо, що на всій території СРСР, де було об’єднано 16 республік, російська мова була обов’язковою. В кожній сучасній державі живуть люди різних національностей.

1 грудня 1991 року в Україні був проведений референдум, аби з’ясувати, якого майбутнього прагнуть українці. Результати референдуму показали, що 95% громадян різних національностей, які на той час проживали на території УССР, проголосували за її незалежність від Москви. Росіяни і російські політики були шоковані. Але тим самим Україна дістала надійне підґрунтя для утвердження своєї незалежності.

Сьогодні у світі немає країни, яку б населяли люди тільки однієї національності. Натомість, за логікою Путіна, Берлін має стати турецьким містом – у Берліні турків проживає більше, ніж у столиці Туреччини Анкарі. Таких прикладів можна навести десятки.

Якщо люди приїжджають в країну не як туристи, а в пошуках праці й можливостей для комфортного проживання, то звісно, вони мають асимілюватися, а не вимагати приєднання до держави, з якої виїхали.

Для політиків часто важливішим є утриматися при владі, ніж працювати на благо свого народу. Приклад абсурдних дій деяких німецьких політиків: щоби втриматись при владі, вони вимагають подвійного громадянства для турків (їх, мовляв, у Німеччині проживає понад 6 мільйонів), забуваючи про іранців, єгиптян, марокканців, нігерійців та людей інших національностей.

Такі політики не замислюються над тим, що такими ініціативами вони принижують гідність німців, як корінних громадян. У разі війни турок може повернутися до Туреччини, а німецький громадянин, ризикуючи власним життям, боронитиме незалежність своєї держави.

У другій частині статті в наступному числі «Універсуму» ми спробуємо обґрунтувати конечну потребу (задля суспільного блага) обранння громадянина депутатом тільки на трьохрічний термін і лише раз у житті. Ми спробуємо також з’ясувати, чому державі цілком достатньо трьох партій і чому жодна з них не може перебувати при владі довше трьох років. Торкнемося й інших суспільно важливих проблем: чому необхідна ротація партій? чому міністр повинен мати не тільки вищу освіту, але й вчений ступінь у тій галузі, за яку відповідатиме?